Оксана Свирида народилася 1986 року в м.Кам’янець-Подільському на Хмельниччині. У 2003 році закінчила міський ліцей, зараз навчається на II курсі філологічного факультету Кам’янець-Подільського університету. Друкується у місцевій та обласній пресі, є стипендіатом МБФ «Смолоскип», веде газетну сторінку «Фортеця молода».

Армагедон XXI сторіччя

Дійові особи:
Адам, Єва - останні люди на Землі
Ворон

На розпеченому тлі сірої буденності жеврів ще останній маленький вогник невмирущої надії. Проте він згасав з черговим спалахом пожираючого вогняного дракону, що знищував все на своїй дорозі. Над сірим небом коптіла велика чорна хмара нещасть, людських криків та нестерпних страждань. Сонце уже не всміхалось, а байдуже спостерігало за понівеченою Землею, яка потопала у мороці власної помилки… Але її й досі ніхто не визнавав, навіть тоді, коли поверхня була вкрита іржавою пліснявою горя, а у річках текла чорна кров опалених душ. Коли в повітрі відчувався присмак безнадійності, дикої смерті та забуття.

На скронях Планети — Землі сивіла надія, що покривалася звіриною памороззю майбутнього — вічною мерзлотою. Розлогі гірські ріки з отруєною водою палили людське серце.

(Страшна картина пейзажу лежить людина з ошпареним тілом та пошарпаною душею.)

Адам: (безнадійно промовляючи) Чому я, чому саме я залишився існувати у світі цієї буденної пітьми (сміється). Ми прагнули незалежності, але ми ніколи не будемо вільними, бо самі собі куємо важкі кайдани мороку майбутнього. Ми невільники, бо завжди будемо розп’ятті на чорному циферблаті вигаданого часу, адже ми створили диявольський годинник, що став для нас найбільшим, найжорстокішим поневолювачем. Вічний час! Його не можливо виміряти, а ми намагаємось, намагалися... Хотіли все підкорити власному непереможному людському розуму і з гордістю зайняти червоні сторінки мінливої історії, що існує якусь нікчемну мить. Ту, що життя — долю секунди між вічністю і забуттям…
(Зітхає) Розум — це найвірніший друг і найнебезпечніший ворог людини.
(Б’є себе в груди) Якби я міг повернутись у первісну добу, коли не існувало безглуздих законів, вигаданих стереотипів, та кожен жив покликом власної душі. Я б хотів,…розділити на дві частини: добро і зло, так, щоб відкинути сумнів вічності.
(Кричить. ) Ні цього вже не станеться, не буде більше дива. Я умру, а моє, пригноблене болем і стражданнями, тіло буде покривати важка ноша несправедливості.
(Горлає. ) Сонце, чому ти байдуже дивишся на мене і не скажеш ані слова. Мовчиш… Хіба ти не чуєш, як страждає, останні земні хвилини моя душа? Не дивишся…, а у мене ще тече у порваних жилах гаряча кров, опалюючи отруєну землю. (З усіх сил. ) Боже, я ще можу у цьому світі спостерігати загадковість. Я хочу жити. Чому ця весна стала останньою, я пам’ятаю, як ніжний пролісок, дихаючи прозорою легкістю весняного повітря, пробивався через терновий покрив торішнього снігу. Його тендітною голівкою похитував лютневий вітрище. Тоді я зустрів її, ту, що навіки закарбувалась у моєму серці. Милувався… Але раптово став падати гарячий сніг чорноти та болю. Ніколи раніше білий кат не здавався таким по-диявольськи жорстоким. Смерть. Це єдине слово, що лунало у мене на вустах... Але ти лише нікчемне небесне сяйво, ти не можеш відчувати мого болю, болю останньої людини на Землі, яка ніколи не пізнає щастя. Я найкумедніший актор у вічному “театрі життя”. І скоро, надто скоро впаде обкривавлена куліса на залишки хвилинної історії...
Народе! Як мені хотілося б вірити у твоє світле майбуття…
Безглузда війна… якої вам ніколи ніхто не простить — не буде кому прощати... Люди, ви не уявляєте, які ми короткозорі. Ми не в змозі відрізнити чорне від білого. (Сміється. ) Інтелектуали… (З ненавистю. ) Хто, хто вам дозволив так себе називати; ви ненависно дивитесь вдалечінь, а не бачите любові, що у вас перед носом. Ви думаєте, що боретесь за священну віру, за високі почуття людства? Ні, ви так не думаєте... Ви дбаєте лише про власну шкуру. Замкнувшись у мороці самотності та грубих норм, ви забуваєте, що у кожного з вас живе душа, яка іноді стукає до вас, але ваші духовні дверцята серця зачинені і ви відганяєте Бога від себе. Навіщо ці слова? Ані слова… Кінець. Але чому ніяк не можу замовкнути. Як багато всього сталося... Скількома битими шляхами пройшли мої окам’янілі ноги, які розсипались на півдорозі. Страждаю, як ніколи... А що далі...( Кричить. ) Ні, ні, про це навіть думати страшно. Я відчуваю, що кожна струна моєї духовної скрипки рветься й нестерпним болем лунає у кожному закутку таємничої свідомості. З мене витікають останні краплі зміїної води, що здатна напоїти вщерть віками спраглу землю.

(З поміж людських черепів та скелетів простягається кістлява жіноча рука, сповита кров’ю, що кораловим намистом капає на пошарпаний злісними стражданнями ґрунт. )

Єва: Чому гострі кинджали троянди вп’ялися у моє серце і не дають мені дихати? Важко уявити смерть, а ще важче її бачити. Прощай...Але як би я хотіла, щоб знову зазеленіла соковита трава, засюркотіли лісовим дзвоном мушкетери – коники, й кришталеве джерело завжди співало свою дзвінку високогірну пісню. Жаль, що цього вже ніколи не буде.
Ворон: Адам…Єва…Останні люди Планети-Землі. Кар…
Адам: Сльози не зарадять. Не плач, любове моя! Прощай. Спи спокійно, не повтори фатальної помилки!

(Обкривавлені тіла падають на Землю. Адам і Єва засинають вічним сном. )