Антоніна Тимченко народилася 4 квітня 1985 року. Зараз – cтудентка 3 курсу Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Спеціальність – українська мова та література. Лауреат недержавної українсько-німецької премії ім. Олеся Гончара. Щойно стала членом НСПУ.

* * *

М.Гоголю

У чашці затремтів холодний чай.
І, сколихнувши сутінки лататі,
Вона прийшла красива, як печаль.
Він загорівсь її намалювати.

До фарби днів домішуючи чар,
Він пензлі готував гарячкувато.
Вона стояла тиха, як печаль,
Коли її узявся малювати.

Сміявся, перекреслював, кричав,
Ридав і бігав, наче біснуватий.
Вона стояла чиста, як печаль.
І він ще намагався малювати.

Світ був далеким. І далеким – час.
І руки непорушні, як відтяті.
Вона чекала довго, як печаль,
А він злякався далі малювати...

І звідки це, з яких таких мовчань
з’явилась у високості і – всує
вона, що жде і мучить, як печаль,
допоки хто життя їй намалює.

* * *
Сміявся з мене вечір-водовіз,
Що в променях останніх сів погрітись,
Розбите осміхалося корито,
Сміялась кішка, виструнивши хвіст.

В моїй калюжі тісно кораблю,
А й він сміється дошками дубовими,
що плачу я від Вашої любові,
бо Вас тепер напевне полюблю.

* * *
Шибки замерзлі – мовби із паперу –
нітрохи не утримують тепла.
Ночами сниться птиця тонкопера,
що у ковчезі Ноєвім була,

зелена гілка й небо осяянне...
А потім ти являєшся чомусь
посеред світла, посеред чекання,
і я спочатку віри ще не йму,

що справді все, а потім пізнаю,
бо маєш ти благословенні риси,
і славлю Бога, що могла створиться
краса така висока в ніч мою,

що дав мені побачити в житті
раба Свого, із ким пребуду вічно
у тім краю, що нестерпимо кличе,
як горличка крильми залопотить.

* * *
Вночі завія спати не дала
і їхати заборонила зранку.
Я різьблені знайшла, старезні рамки
в будинку, де забувся давній лад.

Благословивши вдруге свій постій
і завіконня, холодом залляте,
мовчазність рам взялася притуляти
до репаних посоловілих стін.

І думала б, що спокій цей люблю,
аж раптом – зблиск, немов удар по лобі...
Як наче старець по важкій хворобі
уперше вийшов перед Божий люд.

Щось поміж рам жахнуло і злягло,
і я завмерла посеред кімнати
і те видіння силилась прогнати,
а ним ще дихало порожнє тло,

чи нездійсненне застогнало в нім,
чи то була повернення щемливість,
а ясно чулось – таки щасливий,
у кого є потреба в кожнім дні.

Хотілося тікати – хоч завий,
був страх, була розорена Помпея...
Я й досі жду, а раптом серед неї
лишився хтось із подихом живим.

* * *
Святої, чистої води – чекаю.
Ти, певно, теж сюди ходив – чекаю.
Перед очима світло й світ, коли заплющу,
молюся – шлях мені один – чекаю.

* * *

Должно быть, плохо я стихи писал И Вас неправедно просил у Бога. Н. Гумилев

Єдине щемливе начало
Всміхається знову і знову.
Все Боже в тобі відзначаю
І ніжність покірну в любові.

Коли ж моя слабкість несита
Картатиме серце між ребер,
У Бога б тебе не просити,
А тiльки – про тебе,
------------------------про тебе.

* * *
Сиджу над розбитим коритом,
--------------------------------і старість не йде,
коли забажаю позбавитись цього корита,
зроблюся дворянкою над усіма, а тоді
владаркою моря великою вирішу бути.

Сиджу і не знаю, де море і мій чоловік.
І я молода. Ну а він десь, напевно, рибалить.
Абі ж то приніс лиш солону усмішку свою,
і трави морські,
і порожній
розірваний
невід.

* * *
...Маловір’ям стискалося, дихало сумнівом серце.
Раптом жах першорідний в невидимій пущі завив:
Заблукало ягня, що в отарі небесній пасеться.

Я шукала його з ліхтарем
------------------------серед вигнутих скель,
по дорогах людських і по хащах,
------------------------де хижився відчай –
мо’, сховалося десь під кущем
------------------------і кричить, боязке, -
та куди не йшла, а нізвідки не чула, що кличе.

Зупинившись над прірвою, сіла на в’ялій траві,
очі небу звела і було вже несила піднятись.
Бо здалося, що бачу: з гори опускається Він
І біжить біля ніг неземних
-----------------------------------моє біле ягнятко.

* * *
1
Хтось мій голос узяв,
і тепер в кожнім слові мовчу,
як намоклі бинти застигають, притисшись до рани.
Так вогонь викликають на себе, захоплюють бранок
хтось мій голос узяв.

2

А северный мастер такие писал образа… С. Минаков

Принишклий ставок,
---------------і рибалки – старезні діди,
і вогнищ яскравих вінки не порушують спокій.
Як гаряче знати:
---------------куди я без тебе не йди,
а завжди вертатимусь доти, чекатимеш доки.

„А северный мастер такие писал образа”,
що ти завмираєш і бачиш кінець і начало.
Мій голос не брали, я просто про тебе мовчала.
Тому що найбільше хотілось
-----------------------------------про тебе сказать.

* * *

Владлені Костенко

- Мій коханий, мій сріберний князю! Р. Третьяков

1
Цього не можна в тиші уявляти,
від цього страшно навіть між людей –
твої високоболісні палати –
і мій куток, сховався у ніде.

«Княгині справжні плачуть у світлицях,
коли князі рушають на війну,
а ця, - шепочуть слуги, - веселиться,
як ми її лишаємо одну:
де бачено княгиню, що співає,
на лютні грає, а тоді мовчить?
Відрізаний шматок від короваю.
Звірок холодний, невідомо чий.»

На ґанку натовп завиває лютий,
і хтось каміння у вікно жбурнув…
Я на своїй новій блискучій лютні
порвала першу сріберну струну.

2
От і місток слизький, і річка немілка,
і сріберні князі роз’їхались по війнах.
Внизу тремтить вода, мені тремтить рука,
залізом холодить перило ненадійне.

Та сила не в руці, і сила не в ріці,
що, може, і не жде собі нічної жертви,
і не у страху сенс, а в березі оцім,
який мене веде і не дає померти.

Я кожен день іду. І, може, що дойду.
Бо князь приїде мій, спокійний, срібновусий.
Він сам-один пройшов жахливішу біду,
і я йому за це у ноги уклонюся.

* * *

Десь там береза, і паркан, і ґанок, Неназвана жона і мертвий син… В. Стус

Горіла земля.
Ти мені називався тоді
і братом, і батьком, і сином, а тільки не мужем.
Вчаділі, впивались вогні у лункий вододіл,
тяглися і падали, немічні відстань подужать.
Горіла земля
--------------- золотим неозорим руном,
пливли кораблі, стовогневі, стодимні, стожилі.
І я над тобою, немовби над мертвим, тужила,
а відчай – то гріх…
А земля відгоріла давно.

Згоріла земля,
і лишилась земля, і сини,
батьки і брати, молоді, ще безгрішні і дужі.
Ми стрілися вчора –
ти був мені словом і мужем.
Обпечений слід із гарячої самотини.