Олесь Бережний – мовознавець, перекладач, викладач української мови та культури. Народився 1964 року в Києві. Закінчив Лінгвістичний університет (1989) у Києві та Джорджтаунський університет (1999) у Вашингтоні. Живе й працює у США.

Стрілочник

Присвячується героям Укрзалізниці.

12-й кілометр чортопільської залізниці, осінь 45-го.

Він вийшов з буди стрілочного посту. Підійшов до колії та підняв сигнальний прапорець. Лівої руки в нього не було, порожній рукав устромлено в кишеню. Одностроєва залізнична маринарка, на кілька розмірів завелика, висіла незграбно. Кашкет налазив майже на самі очі. На грудях дзеленькали медалі й ордени.

Західний ешелон з військами зупинився заздалегідь від роз'їзду і вже кілька хвилин по-черепашому підтягувався до стрілочного посту. Паротяг апчихав і бундючно сичав, курдуплями випускаючи наобабіч цуглі білої пари.

Зненацька з надр сивої хмари прожога виринув простоволосий москаль у розхристаній куфайці з казанком у руці. Під москалевими чоботами хрумкав гравій. Випереджаючи спрокволу човгаючий паротяг, військовик стрімко підбіг до залізничника:

„Таваріщь, кіпяточьку для пабядітєлей нє найдьоцца?”

Стрілочник покачав головою: „Нієт. Ніц нема.”

Військовик сплюнув. „Ех, мля ть, нам чяйку ба... Я уж думал, может, єтіть... ядрьонна корєнь!”

Москаль іще раз шикарно схаркнув і заходився ревно чухати потилицю: „Ну уж коль нєту так нєту, мля, чьо ж тут падєлаєш! Хєр с нім, єбіомаць чєряз карамисла! Ні прападьом, у сасєдєй разжявьомсі. Вон, в шестом взводє у Байчукєнкі с Бандарєнкай буржуйка стаїт прям в ввагонє. Хахляньдія, ядрьонна корєнь! К нім щас і слєтаю, пака стаїм. Слишь, зямєля, а сколькі будєм тут пєрєкуріваць нє вєдаєш, ась?”

Залізничник заперечувально похитав головою. Москаль соковито харкнув, по-змовницьки підморгнув стрілочникові, запустив руку в кишеню темно-синіх енкаведешних галіфе і дістав пачку американських цигарок „Кемел”. Запитав, посміхаючися з лукавим видом: „Зьома, а как нащот аганьку?”

Стрілочник знову покачав головою: „Нієт. Ніц нема.”

Москаль розсміявся, зашморгав носом і гучно висякався. Поверх куфайки у нього було нашпилено медаль.

Медалью "За освобождение Варшавы" награждаются военнослужащие Красной Армии, ВМФ и войск НКВД - непосредственные участники героического штурма и освобождения Варшавы в период 14-17 января 1945 года...

Аж раптом москаль-енкаведіст запримітив на грудях стрілочника медалі й ордени. Неквапом їх уважно роздивився. Відтак посерйознішав і промовив з повагою: „А ти, братєц, віжу паваєвал. Герой, как нікак! Франтавік? Чьо і руку тожа там чік-чірік, в баю са звєрйьом вражєскім?”

Стрілочник мовчки кивнув. Енкаведіст задумливо потупився на пачку цигарок у себе в руці: „Вот вєдь как палучаїцца, мужичьок, ніччьо у тя нєту ть, ядрьонна корєнь. Ета фсьо бєндьора праклятай, нам в органах єта вєдама, єта он вас ахмуріл, парабатіл і аграбіл! Ми фріца, брат, уж разбілі к ябєні-мєні, Явропу аслабанілі. Тіпєрька Явропа наша – ніштяк! Щас і за бєндьору вазьмьомсі – вас западєнцав аслабанім. Будіт тада у тя, мужичьок, і кіпяточку для служівих, і аганьку в самий раз. Вєдь так, ядрьонна корєнь?”

„Так, так,” відповів стрілочник.

Москаль, тримаючи казанок у правиці, рвучко струснув пачку в лівій руці – вершечки цигарок трохи вистромилися. Він запропонував стрілочнику, але той відмовився. „Щиро дякую. Не палю.”

Вояк підніс пачку до рота, вихопив губами цигарку і промовив, наскоса притискуючи пахітоску куточком рота: „Нну, мжиччєк, дрржєсс ммля. Я щщєс пулєй в ввагон к Бйчччєнкє сс Бндрррєнкай – ражжицца кпточкам да ааганьком! Нну, бдззздаров!”

Жорства уздовж колії шпарко захрумкала у зворотньому напрямку. Москалева куфайка за мить розчинилася в кужелицях сивого пару. Деякий час іще із білих пелехів потеленькував порожній казанок і хрускотів гравій під москалевими чоботами.

Тимчасом західний ешелон потихеньку-помаленьку продовжував невпинно насувати і паротяг уже майже от-от був порівнявся зі стрілочним постом.

Спереду на корпусі парового котла сяяла велика червона зірка. На брудному, з відколупаною місцями фарбою, а місцями проиржавленому боці паротягу викрашалося гасло „За Родину! За Сталина!” На кабінці машиністів був напис „ю.з.ж.д.”, трохи нижче під яким красувалося „№ 76”.

З вузького віконця вигулькнуло перемазане сажою та вугіллям обличчя машиніста з цурпалком чадучої цигарки в зубах – чим не справжнісінький мольфар! – і гукнуло донизу: „Еееей, браток, єєєптиць! Чьооо за стааанція такааая?”

Однорукий стрілочник поправив кашкета й на все горло гримнув у відповідь: „Андрєївка!”

З паротягу гукнуло знову: „Маааскофскай, нахєр, с вастооока ужо прашооол?”

У відповідь від стрілочника пролунало ніби відлунням: „Ужо прашол!”

„Ну і чьооо? Пєрєгооон да Чяртооопаля, нахєр, гваріііш ужо свабооодєн?”

„Ужо свабодєн!”

„А чьооо ж тада, єєєптиць, сємафооор твой шаліт? Яво бєндьооори спартааачялі?”

„Спартачялі!”

„Нууу єєєптиць, лаааднанькі, браток. Буууздарооов!”

„Буздаров!”

Машиніст виплюнув недопалок, вищірівся беззубою посмішкою і зник усередині. Паротяг зашипів гадюкою, хижо загарчав, випускаючи розкуйовджені пелехи пари, поволі розпочав набирати ходу. Чорний дим зачав пахкати з труби паротягу дедалі густішими куделями.

Однорукий стрілочник згорнув сигнальний прапорець і встромив його у правий чобіт. Напружено виструнчився й пильно проводжав очима кожен вагон. У теплушках скавучали пісні про Катюшу та Сталіна, деренькотіли балалайки, скиглили гармошки. На відкритих платформах громадилися „катюші”, „тридцятьчетвірки” та гаубиці.

Коли останній вагон пройшов повз буду стрілочного посту й почав прискорено віддалятися гила геть по одноколійному перегону в бік Чортополя, однорукий стрілочник заходився плескати себе по кишенях маринарки. Невдовзі знайшов. Дістав із кишені американські цигарки, рвучко струснув пачку в руці – вершечки цигарок трохи вистромилися. Підніс пачку до рота, вихопив губами одну цигарку. Решту жбурнув під ноги.

Тоді став знову плескати по кишенях у пошуках сірників чи запальнички. Не знайшов. Натомість заповзявся рвучко скидати з себе маринарку. Задзвенькотіли ордени та медалі. Чималими зусиллями таки вивільнив праву руку та залишився у прим'ятій вишиваній сорочці. Затиснув зіжмакану маринарку в правиці, сягнистими кроками попрямував до буди.

Рипнули двері. Люто жбурнув маринарку на підлогу. Зірвав з голови кашкета й огидливо шваркнув його додолу. На гачку на стіні висів його трофейний сірий френч, польовий картуз і автомат. Одягнувся, порожній лівий рукав устромив у кишеню. Через голову на ліве плече перекинув ремінець „шмайсера”, засунув автомат далі за спину. Долонею розкуйовдив густе і вже посріблене волосся. Напнув сірого суконного картуза з довгим козирцем і тризубом на саморобній бляшаній кокарді. Поправив відложний комірець вишиванки, гарно розклавши на обидва боки поверх лацканів френча.

На застеленому цератою столику лежали три заяложені канцелярські зшитки, пуздратий каламарчик з чорнилом і перо, шклянка геть захололого чаю в жерстяному візерунчатому підстаканнику, грудка сірого цукру повз яку метушливо гедзалися двійко мух, переповнена по вінця попільничка з нервово розплющеними недогарками, відривний календар на сторінці “четвер, 22”. На підвіконні стояла крупнокаліберна кулеметна гільза, з якої стирчало два заточені олівці, засклений фотопортрет усміхненого прудивуса Сталіна в дерев'яній рамці, замусолена паспортна фотка пригожої дівчини з чепурними косами, гасова лампа і сірники.

Однорукий стрілочник узяв сірники і засунув до кишені своїх полинялих червоноармійських галіфе. Ухопив портрет Сталіна й чимдуха шварконув його на підлогу. Дзеленькнули скалки шкла. Стрілочник згріб рукою і поскидав додолу обсмальцовані зшитки й усі инші папери, що лежали на столі. Розкрутив лампу й вилляв гас, щедро зрошуючи папір і тіло мерця, незграбно вкляклого на підлозі. Навколо голови трупа широким німбом вилискувала бурякова калюжа, що націдилася з розчахнутої горлянки. Звідкилясь у замкненому приміщенні вже встигло налетіти з десяток мух, які заклопотано дзижчали й кружляли над калюжею, що мусила б виглядати їм як ціле море крови.

Однорукий зупинився в дверях, незапалена цигарка все ще стирчала з куточку рота. Дістав сірники, спритно запалив однією рукою, підніс пелюстку полумінчика до обличчя, затягнувся. Пошпурнув згаслого сірника геть. Заплющив очі й видихнув цівкою блідо-прозорий дим під стелю. Потім вистромив з сірникової коробки кільканадцять сірчаних голівок, запалив і враз швиргонув на підлогу. А сам тієї ж миті мерщій поквапився назовні. Полум'я вихорцем зайнялося в буді.

Не обертаючися, однорукий сягнисто попростував до лісу. Він рухався пружними кроками й ритмічно мурмотів, цигарка в зубах: „Поховали москалів не по людськи, Видно руки, видно ноги, видно пупці. Поховали москаля, як собаку, Видно руки, видно ноги, видно сраку...”

Обернувся тільки тоді, коли дістався межі лісу. Саме цієї миті здалеку долинуло розкотисте гуркотіння. Ген-ген десь там на одноколійному перегоні не розминулися два зустрічні потяги з москалями. Потужні вибухи продовжували рокотати й відлунювати понад лісом.

Усвідомлення успіху виконаної справи полинуло теплою хвилею. Напруга спливла з його тіла, розпрямилися плечі. Пом'якшали бганки на засмаглому гартованому обличчі. Виплюнув цигарку й ретельно придушив її чоботом. Похапцем перехрестився і промовив уголос: „Щиро дякую. Оце віднині дійсно – не палю.”

Раптом почув з-за спини легкий шурхіт трави, ніби хтось нишком підкрадався. Не зрушуючи з місця, однорукий став потихеньку підтягувати „шмайсера” і водночас неквапом обертатися на звук. Спинився і завмер, автомат напоготів.

Шурхіт трави то вщухав, то потім знову розбуркувався. Аж раптом – гульк! З-за кущика ялівцю всього за кілька кроків від однорукого, готового миттєво відкрити автоматний вогонь, випурнув їжачок.

Живий сірий клубочок зупинився посеред стежки. Огледівся врізнобіч, потягуючи повітря чутливим рожевим носиком. На мить затримався, ніби принюхуючися до запахів і прислуховуючися до рухів людини з автоматом.

Однорукий, немовби у відповідь йому, приязно всміхнувся. Присів навпочіпки, зітхнув і звернувся до їжачка лагідно, з ледь помітною журбою в голосі: „Сервус, пане Їжачку! Скоро ніч, тож напевно додому до рідної хатоньки поспішаєш? Щирі вітаннячка усьому панству їжачковому – і пані їжачковій, і немовляткам-їжачаткам! Най, Бог дасть, добрі сни сьогодні вам усім насняться...”

Їжачок зашморгав носиком, заворушив голочками на спині, заклопотано почимчикував собі далі й зник у високій врунистій траві.

Очі в однорукого часто закліпали й трохи зволожніли. Він підвівся, повернувся обличчям до рідного лісу. Увібрав на повні легені п'янкий глицевий подих і впевненно закрокував стежкою у хащі. І продовжив неголосно наспівувати, з бадьорою посмішкою на вустах. „Поховали москаля край дороги, Видно руки, видно ноги, видно роги. Поховали москаля у куфайці, Видно руки, видно ноги, видно “пальці”!”

Вечоріло. Сонце вже спочило на Заході. Проте з протилежного боку, зі Сходу, куди розтинаючи ліс бігла залізнична колія, над обрієм розжеврювалася заграва. Немовби вдруге за сьогодні, наперекір природі, підіймався жовтогарячий світанок.

листопад 2004