Тетяна Савченко народилася у 1978 році в с. Новозлатопіль Запорізької області. 2001 року закінчила Запорізький державний університет (факультет психології), зараз працює у лабораторії веб-технологій Запорізького держуніверситету. Член літературного клубу "99".

Сергій Козлов

Їжачок у тумані

Звуки й голоси

- У напівсні, Ведмедику, можна уявити все, що хочеш, і все, що уявив, буде як живе. І вже тоді...
- Ну!
- Вже тоді...
- Та кажи ж-бо!
- І вже тоді... почуєш звуки й голоси. Їжачок дививсь на Ведмедика великими круглими очима, неначе цієї миті, ось просто зараз, збагнув щось найвагоміше.
- І кого ти чув? - пошепки спитав Ведмедик.
- Сьогодні?
- Еге.
- Щиглика, - сказав Їжачок.
- А вчора?
- Жабку.
- А що вона сказала?..
- Вона - співала. - І Їжачок заплющив очі.
- Ти її і тепер чуєш?
- Чую, - сказав Їжачок із закритими очима.
- Давай я теж заплющу очі. - Ведмедик заплющився і став якнайближче до Їжачка, аби теж чути.
- Чуєш? - спитав Їжачок.
- Ні, - сказав Ведмедик.
- Ти занурся в дрімоту.
- Треба лягти, - сказав Ведмедик. І ліг.
- А я – коло тебе. - Їжачок сів поряд. Ти лишень уяви: вона сидить і співає.
- Уявив.
- А оце тепер... Чуєш? - І Їжачок, наче диригент, змахнув лапою. - Заспівала!
- Не чую, - сказав Ведмедик. - Сидить, вибалушила очі й мовчить.
- Поговори з нею, - сказав Їжачок. - Зацікав.
- Як?
- Скажи: "Ми з Їжачком із далекого лісу прийшли на Ваш концерт".
Ведмедик поворушив губами.
- Сказав.
- Ну?
- Мовчить.
- Чекай, - сказав Їжачок. - Нумо ти сядь, а я ляжу. Та-ак.- І він забубонів щось, вмощуючись поряд з Ведмедиком у траві.
А день розквітав, і висока струнка осінь блукала соснами і кружляла зсохлим листям.
Ведмедик давно розплющив очі і наразі спостерігав руді дерева, вітер, що бгав калюжу, а Їжачок усе мурмотів і шепотів, лежачи поряд у траві.
- Послухай, Їжачку, - сказав Ведмедик, - нащо нам та жабка, га? Ходімо назбираємо грибів, підсмажимо! А я для тебе яблучко сховав.
- Ні, - не відкриваючи очей, сказав Їжачок. - Вона співатиме.
- Ну й співатиме. Що з того?
- Тю на тебе! - сказав Їжачок. - Гриби! Яблучка!.. Аби ж ти тільки знав, як то - звуки й голоси!

Коли ти скрадаєш сонце, мені смутно

Над горою туман і рожевувато-помаранчеві відблиски. Цілий день періщив дощ, потім пересівся, визирнуло сонце, зайшло за гору, і оце тепер була отака гора.
Було дуже гарно, так гарно, що Їжачок із Ведмедиком просто дивилися і нічого не казали одне одному.
А гора цілий час мінялася: помаранчове перемістилось ліворуч, рожеве - правіше, а блакитне стало сизо-синім і лишилось угорі.
Їжачок з Ведмедиком давно поцінували ту забавку: заплющуватися, а як розплющиш очі - все інакше.
- Дивися, скорше, - шепнув Їжачок. – Так суперово!
Тепер помаранчове розтеклося вузькою тасьмою по всій горі, а рожеве і блакитне зникло.
Туман був там, вище, а сама гора була немов оповита жовтогарячою стрічкою.
Вони знов заплющилися, а за мить, як відкрили очі, знов усе змінилося.
Помаранчове спалахувало подекуди ліворуч і праворуч, рожеве несподівано опинилося праворуч, рожево-блакитне зникло, і гора вся стала такою темною, урочистою, що від неї просто неможливо було очі відвести, Їжачок з Ведмедиком ізнов заплющилися і відкрили очі: гора була погідною, туманною, з легким рожевуватим відблиском праворуч, але не встигли вони знов заплющитися, як той відблиск зник.
Туманна, дуже гарна гора дивилася на Їжачка з Ведмедиком.
І раптом... чи то Їжачкові з Ведмедиком вчулося, але ніби хтось проказав:
- Вам подобається на мене дивитися?
- Так... - сказав Їжачок.
- А хто? Хто то сказав? - пошепки спитав Ведмедик.
- Я гарна?
- Так... - сказав Їжачок.
- А коли я вам більше подобаюся - рано чи надвечір? Тут і Ведмедик збагнув, що то промовляє гора.
- Мені - вранці, - сказав Ведмедик.
- А чому?
- Тоді попереду цілий день і...
- А тобі, Їжачку?
- Коли ти скрадаєш сонце, мені смутно, - сказав Їжачок. - Та я волію спостерігати тебе надвечір.
- А чому?
- Коли дивишся увечері, немов стоїш там, на верхівці, і далеко, далеко видно.
- Що ж ти бачив нині, Їжачку? - спитала гора.
- Сьогодні так ховалося сонце, а хтось так боронив йому іти, то я ніц уже не думав, я тільки дивився.
- А я... Ми... То розплющимо очі, то заплющимося. Ми так бавимося, - сказав Ведмедик.
Швидко лягали сутінки.
І коли майже геть посутеніло, синє-зелене небо зненацька відкраялося від гори, а вся вона стала різко помітна, чорна на світло-блакитній смузі, що відокремлювала її від темного неба.

Дозвольте з вами посутінкувати

- Заєць проситься посутінкувати.
- Нехай сутінкує, - мовив Їжачок і виніс на ґанок ще одне плетене крісло.
- Можна зайти? - спитав Заєць. Він стояв біля ґанку, поки Ведмедик говорив з Їжачком.
- Заходь, - сказав Їжачок.
Заєць піднявся сходинками і чемно витер лапи об ганчірочку.
- Витирай-витирай! - сказав Ведмедик. - Їжачок любить, аби було чистенько.
- Можна сісти? - спитав Заєць.
- Сідай, - сказав Ведмедик. І Їжачок з Ведмедиком теж сіли.
- А як ми будемо сутінкувати? - поцікавився Заєць.
Їжачок промовчав.
- Сиди в сутінках і мовчи, - сказав Ведмедик.
- А розмовляти можна? - спитав Заєць. Їжачок ізнов змовчав.
- Розмовляй, - сказав Ведмедик.
- Я вперше оце сутінкую, - сказав Заєць, - й через те не знаю правил. Ви не розсердитесь, ні?
- Ми не сердимося, - сказав Їжачок.
- Я коли дізнався, що ви сутінкуєте, я почав бігати до твоєї, Їжачку, хатки і дивитися о-он з-під того куща. От, думаю, як гарно їм сутінкується! Оце б і мені! І побіг додому, і дістав на горищі старий фотель, сів і сиджу...
- І як? - спитав Ведмедик.
- А ніяк. Темно стало, - сказав Заєць. - Ні, думаю, це не просто так, це не просто сиди й чекай. Щось тут є. Попрошуся, думаю, посутінкувати з Їжачком і Ведмедиком. Раптом пустять?
- Еге, - сказав Ведмедик.
- А ми вже сутінкуємо? - спитав Заєць. Їжачок дивився, як поволі спадають сутінки, як оповиває низини туман, і майже не слухав Зайця.
- А можна, сутінкуючи, співати? - запитав Заєць. Їжачок промовчав.
- Співай, - сказав Ведмедик.
- А що?
Ніхто йому не відповів.
- А можна веселої? Давайте я веселої заспіваю, бо щось зимно, га?
- Співай, - сказав Ведмедик.
- Ой-гой! Шиди-риди! - зарепетував Заєць. І Їжачку зробилося геть сумно. Ведмедик чувся незручно перед Їжачком, що оце він притяг Зайця і Заєць меле казна-що, а тепер оце ще й виє пісню. Але Ведмедик не знав, як бути, й тому заверещав разом із Зайцем.
- Сідай-рідай-дана-гей! – волав Ведмедик.
- Гей-гей! чи-ля-гей! - співав Заєць. А сутінки спадали, і Їжачку просто боляче було все це чути
- Давайте помовчимо, - сказав Їжачок. - Послухайте, як тихо!
Заєць з Ведмедиком замовкли й прислухалися. Над галявиною, над лісом линула осіння тиша.
- А що, - пошепки запитав Заєць, - тепер робити?
- Тссс! - сказав Ведмедик.
- Це ми сутінкуємо? - прошепотів Заєць. Ведмедик кивнув.
- Поки стемніє - мовчати?..
Стало геть темно, і простісінько над верхівками ялин показався золотий окрайчик місяця.
Від цього Їжачку з Ведмедиком раптом стало на мить тепліше. Вони перезирнулися, і кожен відчув у темряві, як одне одному усміхнулися.

Як відтіняти тишу

- Я дуже люблю осінні похмурі дні, - сказав Їжачок. - Сонечко тьмяно світить, і так туманно-туманно...
- Спокійно, - сказав Ведмедик.
- Еге. Наче все зупинилося й стоїть.
- Де? - спитав Ведмедик.
- Ні, загалом. Стоїть і не зрушить.
- Хто?
- Ну, як ти не розумієш? Ніхто.
- Ніхто стоїть і не рухається?
- Еге. Ніхто не рухається.
- А комарі? Онде як літають! ззі-і!.. Ззі-і!.. - І Ведмедик замахав лапами, показуючи, як летить комар.
- Комарі тільки ще дужче, - тут Їжачок зупинився, аби підшукати слово, - в і д т і н я ю т ь нерухомість, - врешті сказав він.
Ведмедик сів:
- Як то?
Вони лежали на травичці біля кручі над річкою і грілися під тьмяним осіннім сонечком. За річкою, пломеніючи осиками, темнів ліс.
- Ну от дивися! - Їжачок звівся й побіг. - Бачиш?
- Що?
- Який ліс нерухомий?
- Ні, - сказав Ведмедик. - Я бачу, як ти біжиш.
- Ти не на мене дивися, на ліс! - І Їжачок знов побіг. - Ну?
- Отже, мені на тебе не дивитися?
- Не дивися.
- Гаразд, - сказав Ведмедик і відвернувся.
- Та нащо ж ти зовсім відвернувся?
- Ти ж сам сказав, аби я на тебе не дивився.
- Ні, ти дивися, тільки на мене й на ліс одночасно, збагнув? Я побіжу, а він стоятиме. Я відтінятиму його нерухомість.
- Гаразд, - сказав Ведмедик. - Спробуймо. - І втупився в Їжачка скільки ока. - Біжи!
Їжачок побіг.
- Швидше! - сказав Ведмедик. Їжачок побіг швидше.
- Стій! - гукнув Ведмедик. – Давай почнемо спочатку.
- Чого?
- Та я ніяк не можу подивитися на тебе й на ліс одночасно: ти так кумедно біжиш, Їжачку!
- А ти дивися на мене і на ліс, розумієш? Я - біжу, ліс - стоїть. Я відтіняю його нерухомість.
- А ти не можеш бігти більшими стрибками?
- Нащо?
- Спробуй.
- Чи я кенгуру?
- Та ні, але ти - ніжками, ніжками, - і я не можу відірватися.
- То несуттєво, як я біжу, розумієш? Суть у тому, що я біжу, а він - стоїть.
- Гаразд, - сказав Ведмедик. - Біжи!
Їжачок побіг знов.
- Ну?
- Такими дрібненькими крочками не відтіниш, сказав Ведмедик. - Тут треба плигати ось так! І він стрибнув, наче справжнісінький кенгуру.
- Стій! - гукнув Їжачок. - Слухай! Ведмедик завмер.
- Чуєш, як тихо?
- Чую.
- А якщо я крикну, то я криком відтіню тишу.
- А-а-а!.. - закричав Ведмедик.
- Тепер зрозумів?
- Еге! треба кричати й перекидатися! А-а-а! – знов заволав Ведмедик і перекинувся через голову.
- Ні! - закричав Їжачок. - Треба бігти й підстрибувати. От! - І застрибав галявиною.
- Ні! - гукнув Ведмедик. - Треба бігти, падати, падати, зістрибувати й летіти.
- Як то? – Їжачок спинився.
- А ось так! – І Ведмедик стрибнув з кручі.
- І я! - вигукнув Їжачок і покотився з кручі навздогін Ведмедикові.
- Ля-ля-ля! - заволав Ведмедик, деручись назад.
- У-лю-лю! - по-пташиному заверещав Їжачок.
- Е-ге-гей! - на все горло закричав Ведмедик і скочив з кручі знову.
Так аж до вечора вони бігали, стрибали, пірнали з кручі і репетували на все горло, відтіняючи нерухомість і тишу осіннього лісу.

У рідному лісі

Заєць вранці як вийшов із дому, так і загубився в неосяжній красі осіннього лісу.
"Давно вже мав би сніг лягти, - думав Заєць. - А ліс стоїть теплий і живий".
Зустрів Заєць Лісову Мишу.
- Гуляєш? - сказав Заєць.
- Дихаю, - сказала Мишка. - Надихатися не можу.
- Може, зима про нас забула? - спитав Заєць. - До всіх прийшла, а до лісу не зазирнула.
- Мабуть, - сказала Мишка й поворушила вусами.
- Я так собі гадаю, - сказав Заєць. – Якщо її досі нема, значить, вже не зазирне.
- Що ти! - сказала Мишка. - Так не буває! Не було ще такого, щоб зима пройшла боком.
- А коли ж не прийде?
- Чи вартує про то говорити, Зайче? Бігай, дихай, стрибай, доки лапи стрибають, і ні про що не думай.
- Я так не вмію, - сказав Заєць. - Я мушу все знати наперед.
- Багато знатимеш – дочасно постарієш.
- Зайці не старіють, - сказав Заєць. - Зайці помирають молодими.
- Це ж чому?
- Ми біжимо, розумієш? А рух – це життя.
- Хі-хі! - сказала Мишка. - Іще й яким стареньким будеш.
Вони разом ішли стежкою і не могли натішитися своїм лісом. Він був увесь наскрізний, м’який, рідний. Й через те, що в ньому було так хороше, на серці у Зайця і Мишки зробилося смутно.
- Ти не сумуй, - сказав Заєць.
- Я не сумую.
- Сумуєш, я бачу.
- Та зовсім не сумую, просто смутно.
- То минеться, - сказав Заєць. - Насипле снігу, треба буде плутати слід. З ранку до ночі бігай і заплутуй.
- То нащо?
- Дурненька ти. З’їдять.
- А ти бігай навспак, - сказала Мишка. - Ось так! - І побігла стежкою, вперед спинкою, писочком до Зайця.
- Фест! - вигукнув Заєць. І помчав слідом.
- Бач? - сказала Мишка. - Тепер ніхто не збагне, хто ти.
- А я... А я... Я знаєш тебе чого навчу? Я тебе навчу їсти кору, хочеш?
- Я кори не їм, - сказала Мишка.
- Тоді... Тоді... Давай я тебе навчу бігати!
- Не треба, - сказала Мишка.
- Та чим же маю тобі віддячити?
- А нічим, - сказала Лісова Миша. - Було би файно, якби тобі стала в пригоді моя порада.
- Дякую тобі! - сказав Заєць. І побіг від Мишки навспак, ще й всміхався і ворушив вусами.
"Фест! - думав Заєць. - Тепер мене ніхто не злапає. Треба тільки гаразд потренуватися, доки не нападало снігу". Він біг наопак через любий свій ліс, спускався у яри, брався на горбочки, "виходить!" - волав про себе Заєць і трохи не плакав від утіхи, що тепер уже ніхто й ніколи не відшукає його у рідному лісі.

Соснова шишка

Світлий вечір у осінньому лісі. Затріскотів і затих невідомий птах.
Заєць вибіг до потічка, сів і став слухати, як дзюрчить вода.
- Водо, водо, куди ти біжиш? - спитав Заєць.
- З камінчика на камінчик камінчиками біжу! "Камінчиками... Файно їй! - подумав Заєць. – Оце б і мені так!"
Прийшов Мураха.
- Ти чого блукаєш? - спитав Заєць. - Скоро зима, а ти лісом волочишся?
- Треба, - сказав Мураха. Зачерпнув відерцем води і пішов.
- Стій! Давай поговоримо, - сказав Заєць. Мураха зупинився:
- Про що?
- Про що хочеш.
- Ніколи мені розбазікувати, - сказав Мураха. - Воду треба нести. – І пішов.
- От життя! - зітхнув Заєць. - Мурахи по воду ходити стали, поговорити нема з ким. Раніше хоч такий-сякий гриб трапиться, з ним погуториш. А тепер і гриби десь поховалися.
- А ти зі мною поговори, - сказала Соснова Шишка. Вона лежала близенько коло потічку. - Я - стара, багато всякого бачила.
- Що ж Ви бачили? - спитав Заєць.
- Небо, - сказала Шишка.
- Хто ж того не бачив? Онде воно!
- Нє-ее, я там була, високо, - зітхнула Шишка. - Мене Вітер любив. Прилетить, бува: "Здрастуй, Шишко!" - "Здрастуй, кажу, де никався?"
- "До моря літав, кораблі рухав". - Он як! А ти чого такий млявий?
- Не знаю, - сказав Заєць.
- Єх, життє було! Ранесенько прокинешся - весь ліс у тіні, а в нас уже сонечко! Сонечко пригріє. Вітер прилетить - гомонимо-бавимося!.. А вночі - зорі. Так в очі й дивляться. Я любила одну. Зелена така, ласкава. Щойно вигулькне, а вже Вітерець мій де й узявся. "Полетімо, каже, до зірки, Шишко!" - "Та далеко!" - "А нам заіграшки!" Схопить, пригорне - і понесе.
- Гарно розповідаєте, бабусю, - зітхнув Заєць.
- Жили гарно, Зайче. А що слова? Сам-но чого си нудиш, ще бо молодий?
- А де ж він тепер, Вітер?
- Літає. Вітер, він завше молодий. А я, бач, стара, впала. Кому тра’?
- Сумно Вам, бабусю?
- Нє-ее, Зайче. Лежу, на небо си дивлю, водичку слухаю, зореньку зелену забачу - Вітра згадаю.

Осіння пісня трави

Холодно, тихо стало в лісі. Заєць прислухався – анішелесть. Лиш осика на тому березі тремтіла останнім листям.
Заєць зійшов до річки. Річка повільно відносила за поворот важку, темну воду. Заєць став стовпчиком і повів вухами.
- Зимно? - спитала у нього Стеблинка.
- Бр-р-р! - сказав Заєць.
- Мені теж, - сказала Стеблинка.
- І мені! І мені!
- Хто каже? - спитав Заєць.
- Це ми - трава. Заєць ліг.
- Ой, як тепло! Як тепло! Як тепло!
- Погрій нас! І нас! І нас! Заєць став стрибати й лягати. Плигне - і притулиться до землі.
- Гей, Зайче! - гукнув з гірки Ведмедик. - Ти що то робиш?
- Грію траву, - сказав Заєць.
- Не чую!
- Грію траву! - гукнув Заєць. - Ходи сюди, будемо гріти разом!
Ведмедик зійшов з гірки.
- Зігрій нас! Зігрій! Зігрій! - кричали билинки.
- Бач? - сказав Заєць. - Їм зимно! – Знов скочив і ліг.
- До нас! До нас!
- Сюди! Сюди! - гукали зусібіч.
- Чого ж ти стоїш? - сказав Заєць. - Лягай! І Ведмедик ліг.
- Як тепло! Ох, як тепло!
- І мене зігрій, Ведмедику!
- І нас! І нас!
Заєць плигав і лягав. А Ведмедик став потроху качатися: зі спини - на бік, з боку - на живіт.
- Зігрій! Зігрій! Нам холодно! - кликала трава. Ведмедик качався. Заєць стрибав, і скоро зігрілася уся лука.
- Хочете, ми заспіваємо вам осінню пісню трави? - спитала перша стеблинка.
- Заспівайте, - сказав Заєць.
І трава заспівала. Ведмедик качався, а Заєць - стрибав.
- Гей! Що ви там робите? - гукнув з гірки Їжачок.
- Гріємо траву! - гукнув Заєць.
- Га?
- Гріємо траву! - гукнув Ведмедик.
- Ви застудитеся! - закричав Їжачок. А билинки піднялися на весь зріст і заспівали гучними голосами.
Співала уся галявина над річкою.
Ще й останній листок, який тріпотів на тому березі, став підтягувати.
Ще й соснові голки, ще й ялинові шишки, і навіть павутиння, що його забув павук, - всі випросталися, усміхнулися і завели з усієї сили останню осінню пісню трави.

Веселка

Ведмедик притулився спиною до грубки. Йому було тепло-тепло й не хотілося ворушитись. За вікном свистів вітер, шуміли дерева, тарабанив у скло дощ, а Ведмедик сидів із заплющеними очима і думав про літо.
Спочатку Ведмедик думав про все одразу, і це "все одразу" було для нього сонечком і теплом. Та далі під яскравим літнім сонечком, в теплі, Ведмедик побачив Мураху. Мураха сидів на пні, вирячивши чорні очі, і щось говорив, говорив, але Ведмедик не чув.
- Та чи ти мене чуєш? - нарешті прорвався до Ведмедика Мурашиний голос. - Працювати треба щодня, щодня, щодня!
Ведмедик струснув головою, але Мураха не зникав, а кричав ще гучніше.
- Байдики, саме вони зведуть тебе нанівець!
"Чого він причепився? - подумав Ведмедик. - Я й не пригадую такого Мурахи зовсім".
- Геть зледачіли! - кричав Мураха. - Чим ви займаєтеся день у день? Відповідай!
- Гуляємо, - вголос сказав Ведмедик коло грубки. - Так літо ж.
- Літо! - скипів Мураха. - А працюватиме хто?
- Ми і працюємо.
- Що ж ви зробили?
- Хіба мало, - сказав Ведмедик. І ще тісніш притулився до гарячого боку печі.
- Ні, ти мені кажи - що?
- Шпаківню.
- Ще?
- П’єцик склали.
- Де?
- Коло річки.
- Навіщо?
- Вечорами сидіти. Вогонь розпалиш - і сиди.
І Ведмедикові уявилося, як вони з Їжачком сидять уночі під зорями коло річки, гріють чай у чайнику, слухають, як плюскоче риба у воді, і чайник спершу вуркоче, а тоді клекотить, і зірки падають просто в траву і, великі, теплі, ворушаться біля ніг.
І так Ведмедикові закортіло в ту літню ніч, так закортіло полежати у м’якій траві, дивлячись у небо, що Ведмедик сказав Мурасі:
- Ходи сюди, сідай коло грубки, а я піду туди, в літо.
- А трісочку ти за мене понесеш? - спитав Мураха.
- Я, - сказав Ведмедик.
- А шість соснових голок?
- Я, - сказав Ведмедик.
- А дві шишки і чотири пташині пір’їни?
- Все віднесу, - сказав Ведмедик. - Тільки ходи сюди, сядь коло пічки, га?
- Ні, ти постривай, - сказав Мураха. - Трудитися - обов’язок кожного. - Він звів лапку. - Щодня...
- Стій! - гукнув Ведмедик. - Слухай мою команду: до грубки бігом руш!
І Мураха вибіг з літа і сів голо грубки, а Ведмедик ледь-ледь протиснувся на його місце.
Тепер Ведмедик сидів на пні влітку, а Мураха пізньої осені коло печі у Ведмежій хаті.
- Ти посидь, - сказав Ведмедик Мурасі, - а як прийде Їжачок, почастуй його чаєм.
І Ведмедик побіг м’якою теплою травою, і заскочив у річку, і почав бризкатися водою, і, якщо дивитися примружившись, у бризках щораз виникала справжнісінька веселка, і щораз Ведмедикові не вірилось, і щораз Ведмедик бачив її знов.
- Гей! - гукнув Мураха в літо. - А хто обіцяв працювати?
- Зачекай! - сказав Ведмедик. І знову почав, мружачись, бризкатися й ловити крізь вії веселку.
- Обов’язок кожного - трудитися, - твердив Мураха, притиснувшись до гарячої грубки. - Кожен день...
"Завів пісню, - подумав Ведмедик. - Ну як він не розуміє, що це - літо, що воно - коротке, що воно ось-ось і мине, і що кожного разу у мене в лапах виблискує веселка".
- Мурахо! - гукнув зі свого літа Ведмедик. - Не бурчи! Хіба я не працюю? Хіба я відпочиваю?
І він знов ударив по воді лапою, примружився і побачив веселку.

Їжачкова гора

Давно вже Їжачок не бачив такого великого неба. Давно вже не бувало такого, щоб він оце так зупинявся і завмирав. І якщо хтось його питав, чого він зупиняється, нащо завмирає, Їжачок все одно б нізащо не зумів відповісти.
- Ти куди дивишся, Їжачку? - спитала Білка.
- Та, - сказав Їжачок. І махнув лапою.
- Ти що там побачив? - спитав Мураха.
- Мовчить, - сказала Білка.
- Замріявся, - пробурчав Мураха і побіг у своїх справах.
А Їжачкові раптом здалося, що він уперше побачив цей ліс, цю гірку, цю галявину. Що ніколи-ніколи досі нічого схожого він не бачив.
"Як то так? - думав Їжачок. - Адже я стільки разів біг цією стежкою, стільки разів стояв на цій гірці".
І дерева були такі незвичайні - легкі, наскрізні, наче як бузкові, і сповнені такої внутрішньої тиші і спокою, що Їжачок не впізнавав знані змалку місця.
- Як то? - бурмотів Їжачок. - раніше не бачив усього?
І птахи, та невелика частина птахів, що лишились у лісі, здавалися тепер Їжачкові незвичайними.
"То не Ворона, то якийсь Орел кружляє над лісом, - думав Їжачок. - Ніколи не бачив такого велетенського птаха".
- Все стоїш? - спитав Мураха. - Я вже он яку тріску відтяг, а він усе стоїть.
- Не заважай йому, - сказала Білка. - Він думає.
- Думає, думає, - пробурчав Мураха. - Що б то було в лісі, якби всі думали.
- Подумає, і гаразд, - сказала Білка. - Не заважай.
- Всі ви нероби, - сказав Мураха. - Всі ви одне за одного горою. - І втік.
А Їжачок подумки подякував Білці, бо він чув розмову десь далеко-далеко, наче говорили на хмарках, а він - на дні моря.
"Яка вона добра, - подумав про Білку Їжачок. - Чому я раніше ніколи її не зустрічав?" Прийшов Ведмедик.
- Ну що? - сказав він. - Що робитимемо?
Їжачок дивився на ліс, на гірку, на Ворону, що кружляла за річкою, і раптом почув, що йому так не хочеться відповідати, так не хочеться спускатися зі своєї гори... І він вдячно став думати про того, чиєю добротою на цій горі опинився.