Т С Еліот

Великопісна середа

1930

І

Бо не надіюся вернутись знов
Бо не надіюсь
Бо не надіюсь повернутись
Бажаючи оцього дару чи того здобутку
Жага жадати цих речей мене вже відпустила
(Пощо орлу старому розкривати крила?)
Пощо мені журитись
За звичним владарством, якого час пройшов?

Бо не надіюся я знати знов
Цю кволу славу лепської години
Бо я не думаю
Бо знаю, я вже не пізнаю
Єдинощиру владу плинної хвилини
Бо пити змоги я не маю
Отам, де цвіт дерев і біг струмків у гаю, нічого ж бо немає знов

Бо знаю я, що час це завжди час
І місце завжди і єдино місце
І що є дійсним, ним є один тільки раз
І лиш в одному місці
Я тішуся, що речі є як є й
Зрікаюся блаженного лиця
І цього голосу зрікаюсь
Бо я не взмозі сподіватись повернутись знов
Як наслідок я звеселяюсь, маючи збудувати щось
Що дає мені радість

Й молити Бога пощадити нас
І прошу дать мені забути
Все в чому переконував себе не раз
Тлумачив говорив
Бо не надіюся вернутись знов
Дай цим словам відповісти
Що здіяно, щоб не творити знов
Хай суд не буде затяжким для нас

Бо крила ці не здатні вже до лету
Лем марно об повітря бити
Повітря що тепер таке мале і висхле
Сухіше і менше за волю
Вчи нас зважати і не зважати
Вчи нас спокою.

Молися за нас грішних тепер і в час нашої смерті
Молися за нас тепер і в час нашої смерті.

ІІ

Панно, троє білих леопардів під кущем ялівцю,
Посідали, наситившись, у холодку
Поївши мої ноги моє серце мою печінку і то, що вміщав
Порожнистий круг мого черепа. І Бог запитав
Чи жити цим кісткам? Чи
Жити цим кісткам? І те, що вміщали
Кості (вже висхлі) говорило-цвірінчало:
Бо через ласку цьої Панни
І через її гожість, і через те,
Що возносить шану Діві молитовно
Ми сяємо ясно. І я, хто схований тута
Оферую діла свої забуттю, і свою любов
Нащадкам пустелі і плоду гарбуза.
Це те, що відродить мої нутрощі жили очей неїстивні кавалки
відкинуті леопардами. Замислена панна,
в білі шати вбрана, споглядає у задумі, в білі шати вбрана.
Хай білизна кісток відкупить забуття.
Немає в них життя. Ось я забутий,
І був би забутим, я б забути хотів
З цим зосереджений і ревний цілі. І Бог заговорив
Пророцтво вітру, вітру тільки бо тільки
Вітер послуха. І кості співали-цвірінчали
Обтяжені конем-стрибунцем, кажучи

Панна мовчаннь
Тиха й засмучена
Шматована й цілісна
Троянда пам’яті
Троянда забуття
Виснаженна й життєдайна
Розбурхана вмирена
Єдина Ружа
Зараз є Садом
Де кінець всім коханням
Щухне потік
Любові невтамованої
Ще більший потік
Любові втамованої
Кінець безкінечної
Мандрівки в не-кінець
Вирішення всього що
Є невирішенним
Мова без слів і
Слово не з мови
Славімо Матір
За Сад
Де коханню кінець.

Під кущем-ялівцем співали кістки, розметані й сяючі
Ми раді, що розкидані, від нас користі мало було одна одній,
Під кущем в холодку, в благодаті піску,
Забуваєм себе й одна одну, об’єднані
У тиші пустелі. Це є земля
Що розділиш за жеребом. І ні розподіл ні злука
Не важать. Ось ця земля. Це наш спадок.

ІІІ

На першім повороті других східців
Я оглянувся і забачив внизу
Ту ж форму скручену біля поручнів
В повітря випарах смердючих
Борюкаючись з дідьком сходів, який носив
Маску відчаю й надії на брехливому лиці.

На другім повороті других східців
Я облишив їх, звитих, далі внизу;
Не було більш обличь, сходи йшли в пітьму,
Ослизлі, подзьобані, мов нелікований рот стариганя, що верзе нісенітниці
Чи зубата горлянка акули, яка доживає віку.

На першім повороті третіх східців
Було прорізне вікно набрякле мов смоква
За ним цвітіння глоду і пастуша сцена
Плечиста постать вдіта в блакитне й зелене
Чарує майську днину древня флейта
Каштановий волос солодко має, волос зве, на вуста задуває,
Бузок і колір каштанів;
Сум’яття, звуки флейти, вагається розум спинаючись на треті східці,
Згасають, згасають; сила навкір надії й розпуці
Веде, долаючи треті східці.

Господи, я не гідний
Господи, я не гідний

----------та скажи тільки слово.

IV

Хто йшов між фіялковим й фіялковим
Хто йшов поміж
В різномаїтті всіх зелених стіж
У білому й блакитному, у кольорах Марії,
Балачки вів пусті
В невіданні й знанні одвічної журби
Хто рухався із іншими що йшли,
Хто силу дав фонтану і свіжість ручаю

Охолодив суху скалу, дав твердь піску
В блакиті васильків, Марії синім цвіті,
Sovegna vos

Осьо літа ідуть поміж, відносять
Сопілки й скрипки геть, відродять
Оту хто рухається в часі поміж сном й пробудженням і носить

Довкола себе біле світло, згорнуте, в нім ходить.
Нові роки ідуть й відродять
Через туман із світлих сліз, роки, відродять
Новим віршом античну риму. Відкупи
Цей час. Спаси
Це незбагненне видиво, що входить в вищі сни
Коли єдинороги в упряжі коштовній провозять златом критий похоронний віз.

Сестра безмовна у фаті блакитній й білій
Між тисів, за садовим богом,
Чия сопілка бездиханна, голову схилила, зробила знак, та не озвалась й словом.

Але фонтан забив і птиця заспівала
Спаси цей час, спаси цей сон
Цей образ слова, що несказане й нечуте

Доки вітер струсить тисячу шепітків із тису

І за цим наше вигнання

V

Як загублене слово загублене, як страчене слово страчене
Коли непочуте, несказане
Слово є непочуте, несказане;
Все ж є незречене слово, Слово нечуте,
Слово без слова, Слово при
Світі й для світу;
І світло сіяло у темряві і
Супроти слова нестишений світ усе вирував
Довкола центру безмовного Слова.

----------О мої люди, що я вам заподіяв.

Де слово знайдеться, де слово
Відізветься? Не тут, не досить тут тиші
Не на морі чи на острові, не
На суші, в пустелі, в тропічних лісах,
Для тих, хто блукає в пітьмі
В час дня і час ночі
Оцей істинний час і це істинне місце не тут
Не місце блаженству для тих, хто відрікся лиця
Не час для відради, хто йде поміж шуму, не приймаючи голос.

Чи сестра у вуалі помолиться за
Ідучих в пітьмі, хто тебе прийняв і на тебе повстав,
Хто мететься і рветься між часом і часом, порою й порою, поміж
Словом і словом, силою й силою, тих хто чека
У пітьмі? Чи помолить сестра у вельоні
За дітей біля брами
Вони не підуть і не вміють молитись:
Помолись за прийнялих й повсталих

----------О мої люди що я вам причинив.

Чи сестра в вельоні між струнких тисів згадає
В молитвах про тих, хто з неї знущає
Хто настрашений і не відступає
І твердить в миру і зрікається між скель
В останній пустелі між останніх синіх скель
Пустеля в саді сад у пустелі
Посухи, випльовуючи висхле зерня ябка.

----------О мої люди.

VI

Хоч не надіюсь я вернутись знов
Хоч не надіюсь
Хоч не надіюсь повернутись

Снуючи поміж втратою й здобутком
У перехресті мрій пливучих хутко
Сноперехресний присмерк між рожденням й смертю
(Благослови мя отче) хоч жадоба цих штук мені не мила
З широкого вікна до берегів гранітних
Вітрила білі все ж летять в моря, уперті
Нескоримі крила

І згибле серце твердне, втішається від смутку
У втраченому бузку, у морському звуку
І немічний дух все швидше нуртує
За гнуту злато-віть і зниклий подих моря
Спішить віднайти
Крик перепілки і метушню сивки
І незряче око витворює
Пусті форми в воротях з кості слонової
І запах новить солянистий смак піщаної землі.

Це час напруги між вмиранням і рожденням
Це місце самоти три сновидіння
тут перетялися між синіх скель
Та як відлетять струшені з тису геть голоси
Струсіть інший тис, дайте йому відповісти.
Благословенна сестро, свята матір, дух фонтану, душе саду,
Не дай нам поглумитись над собою фальшем
Вчи нас зважати й не зважати
Вчи нас сидіти тихо
Навіть серед оцих скал,
Наш мир в Його волі
І навіть серед оцих скал
Сестро, матір
Душе річки, душе моря,
Храни мене від роз’єднання

І хай мій крик прийде к Тобі.