НЕ СУДІТЬ НАС, НАЩАДКИ

Безіменним героям УПА – присвячую.
Автор

Із-за густої щітки лісу, мов з криївки, виповз на гострі шпичаки смерек круглолиций місяць. Байдуже поглянув кривавим оком на скуленого вартового Юрка Гнатіва, що обперся підборіддям на руки, покладені на дуло автомата, й безкліпно дивився в темно-синє плесо неба, на якому то тут, то там біліли фантастичні стіжки хмар.

Заглиблений у роздуми хлопець сторожко наслухає навколишню тишу правічного лісу, срібний переспів струмочка та приглушені згуки із замаскованої в схилі горба криївки.

Коли чесно признатися, то Юркові отут добряче набридло. Замість того, аби десь такої ось чарівної місячної ночі, коли в полях половіє жито і все навкруги пронизане медвяними пахощами літа, пестити дівчину, він мусить обіймати холодне дуло автомата й наслухати сторожку тишу сонного лісу.

* * *

Юркові нещастя почалися позаминулорічної весни. За вікнами, завішаними, веретами, вечеряв дядько Максим —знаменитий Барс, провід якого був невловимий для енкаведистів.

— Чув я Іване, до колгоспу вступив? — хитро скалить око й посміхається за столом дядько Максим. — Заяву подав чи як?

— Ага, подав! — пхикає батько. — Хтось там питав моєї згоди. Проголосували на зборах, а нині вранці забрали коні, реманент і всьо, Іване, ти вже колгоспник — виходи завтра виробляти трудодні.

— Нічого, брате мій, настане час, і ми їм усе нагадаєм! А декому вже сьогодні той колгосп вилізе боком, — хижо зблиснули очі. Дужою рукою він охопив гранчасту із зеленастого скла пляшку й налив собі міцного із синюватим відтінком самогону.

— Ой, Максиме, Максиме, — важко зітхнув батько, затримуючи дядькову руку над своєю склянкою. — Час уже, мабуть, признатися, що програли й змиритись. Ти ж з діда-прадіда хліборобський син... Пішов би покаявся, кажуть усіх хто приходить з повинною, милують.

— Не край мого серця, Іване! — дядько взяв у руки склянку, підніс на рівень очей і, незмигно дивлячись на неї, заговорив, як здалося Юркові, дещо розгублено. — Піди... покайся,... і що, іти до колгоспу? Мені, господареві, в якого було сімдесят моргів поля тяжким трудом зароблених за океаном, стати жебраком? Заробляти в колгоспі грами висівків на трудодень, і, аби сякий-такий посіпака, наймит, обісраний форналь мною помикав? Учив мене, як я маю землю обробляти? Ні, брате мій, нема вже мені покаяння, не буде і їм прощення. Раз узяв гріха на душу, то тепер мушу донести цей хрест. Тільки — помста: страшна й безпощадна! Помста за все: зруйноване гніздо, дружину, дітей замерзлих у Сибіру, за теперішнє собаче життя. Доки битиметься моє серце, я каратиму отих московсько-большевицьких гайдуків за злочин проти мого народу, й безжалісно боротимусь зі зрадниками та большевицькими прислужниками.

— Але, Максиме, — озвався батько, — в чому ми повинні? Скажімо, я став колгоспником, хтось бригадиром, хтось головою сільради... За кожної влади було завжди місцеве самоврядування: і за Польщі, й за німців і ось за совітів...

— Е-е, Іване, не плутай праведне з грішним! Ти добре знаєш, що ми чесних людей не зачіпаємо, а до влади рвуться люди, як правило, нечесні... І ти методи наші знаєш: раз попередити, другий... Коли сексотить дівка, то й виб'ємо по м’якому місці, не допоможе — пострижемо, коли ж після цього не покається... — він розвів руками, — не судіть нас строго, люди.

Максим залпом перехилив у рот горілку, скривився, понюхав скоринку хліба й звернувся до нього.

— А ти, Юрку, чув я, вірші пишеш?

— Пищу, дядьку, — мнеться Юрко несміливо, адже перед ним знаменитий Барс, за яким так довго й безуспішно полюють.

— Про червонозоряних визволителів та про вільний вітер зі Сходу?

— Усякі...

— І друкують?

— Друкують, дядьку.

— Що ж пиши, твори, синку. Може станеш колись совістю поневоленого народу. Виславляй недоленьку, оспівуй красу багатостраждальної неньки України.

Розкішний степ, убогі села — Це ти мій краю чарівний. Мій рідний край колись веселий, Мій рідний край тепер сумний...

Несподівано стиха, приємним баритоном, заспівав дядько, скрушно покрутив головою і додав.

— А про визволителів—кинь! Не вір совітській власті, то одна з найоблудливіших і найбрехливіших влад у світі! Історія ще не знала такого зла, як большевизм, отого вилупка марксизму, будь він тричі проклятий! Я на власній шкурі мав нагоду спізнати порядки большевицького раю... Не вір, Юрку, чуєш, не вір жодному їхньому слову. А ні, то ходи до нас — станеш поетом Визволення.

— Не хочу, дядьку. Мені учитись треба, хочу десятилітку скінчити й до Львова в університет податися.

— Маєш рацію — вчися! А ми постараємось вибороти для тебе вільну державу!

І все ж надійним, вільним жаром Твої сини вже розпеклись, О, краю мій, вже незабаром Ти будеш вільним, як колись...

Та замість просторих світлих аудиторій Юрко зі спрагою помсти опинився в лісі. Того ж таки вечора дядько прокрався під вікно сільради, де два голови: колгоспу й райвиконкому були такими безпечними, що не виставили навіть варти. Три гранати, вкинуті з інтервалами в кілька секунд обезглавили колгосп і райвиконком.

Через тиждень після цієї акції Юрка розбудив серед ночі гуркіт у двері, рев моторів, лемент, крик та плач сонних дітей...

Коли над обрієм займався день, пів села вже тряслося у кузовах вантажівок під дулами автоматів на залізничну станцію. По дорозі в Чортківську пересильну тюрму Юркові вдалося втекти, й, після кількаденних блукань лісами, він натрапив на бойовиків Барса.

Смертельна образа, біль душі, круто замішані на несамовитому гніві, кипіли в ньому, наче окріп у казані. З-під пера лягали на папір спопеляючі рядки, що розмножені на ротаторі, розсилались по куренях, розповсюджувались у вигляді листівок по навколишніх селах. Вірш, написаний одним подихом на загибель надрайонового проводиря Сороки, став піснею, визвольним гімном, у якому бриніла надія, що на місце таких, як Сорока, ще повстане мільйонів сорок...

Та сподівання, що саме так буде, розвіялось, мов дим. Весною п'ятидесятого одне за одним почалися їхні нещастя. У нерівних боях загинули або самоліквідувались боївки Нечая, Морозенка. Хорта, Полтави, з їхнього куреня дивом вирвалось із вогненного кільця і врятувалось лише четверо. Після довгих блукань, вони щасливо добрались до цієї надсекретної бази, де зберігались архіви, а головне для нього, Юрка, було тут багато паперу й друкарська машинка. Коли вибирались з оточення, на них набрело ще троє стрільців. Вони принесли страшну звістку: в бою у Білогорщі загинув головний Командир УПА Тарас Чупринка.

Ти загинув Шухевич. Щоб Чупринкою жить у віках,

— озвалась його палка душа на смерть Командарма. Почались нудотні, нестерпні дні чекання. На базу мав прибути провідник і переправити їх з архівом за кордон. Коли минули всі строки, став дядько тримати на поверхні цілодобову варту, а сам вирішив скористатися запасним варіантом...

І ось він, Юрко, уже два місяці поспіль кожної середи вирушає до міста. Щоразу, долаючи п'ятнадцятикілометровий шлях, хлопець чіпким оком помічає ледь помітні зміни в пейзажі обпалених війною сіл. То тут, то там стають чепурнішими біленькі хатки, приміряючи жовті капелюшки новеньких стріх, і, прискаливши сині очка вікон, всміхаються з-поміж зелені садків. Звиклий до неволі, до ярма, народ уже вкотре за свою історію, примирився з новим наїзником, покірливо гне спину, знаходячи у житті розраду та втіху.

«Боже, хто і за що закляв тебе, співучий, трудолюбивий народе, на вічне рабство?» — Юрко важко зітхає виправляється і, спершись потилицею на шорсткуватий стовбур сосни, дивиться на змалілий, зблідлий місяць, що холодно-байдужим оком зорить на цю змучену сумнівами молоду істоту.

Через кого, за яку таку провину, він мусить живцем гнити в оцьому остогидлому лісі? Не раз закрадалась чорна думка натиснути курок, й усе скінчиться. Але якась невідома сила утримує від цього страшного кроку. Тільки на що він сподівається? На що?

Без вороття — і це реальний факт, минули дні, коли обперезані патронташами, обвішані гранатами бойовики Барса, нападали на районні установи. Нині лише Круг, Стас і Циклоп продовжують зрідка проводити акції. Мов отой тхір, що не займає птицю в господаря у якого поселився, прокрадуться у віддалені села, пограбують магазин, розгромлять контору, вб'ють якогось большевицького активіста й знову деякий час не висовуються зі своєї нори.

У Юрка руки чисті. Барс з поваги до його дару строго-на-строго заборонив бойовикам брати хлопчину з собою. Не пустив навіть тоді у перші дні, коли серце палало жадобою помсти, коли свербіли руки шпурнути зв'язку гранат у вікно сусіду. Це за його доносом, в цьому Юрко не сумнівався, їхню сім'ю записали в число бандпосібників. Гострою колючкою стирчить у пам'яті зловтішний блиск сусідових очей тої жахливої ночі, коли мати, ламаючи руки, прощалась з дідизною, коли пішло шкереберть його життя.

— Знищити під корінь весь сексотський рід! — гарячився тоді він, але дядько охолоджував.

— Не кипи, Юрку! В чому завинила жінка, діти?

— А я, в чому завинив я? — кричав. — В чому завинила моя мати, батько, сестра, котрі хто знає, чи живі десь там у триклятому Сибіру?

— А що винен сусід?

— То він, більше ніхто! То він нас продав, бо знав, бачив вас тоді того вечора...

— Юрку, сусід твій, можливо, й заздрив вам, можливо й винен у чомусь та тільки не в тому, що так сталося. У большевиків така політика — вивозити усіх підряд, у кого родичі в лісі! Сталін мав намір і галичан, як кримських татар, вивезти геть усіх звідси, та коли ми дали їм по зубах, дав собі спокій...

І Юрко ніби й заспокоївся, хоча досі ніхто не знає про дві зв'язки протитанкових гранат, котрі він таємно переховує... Тим часом щосереди з томиком «Кобзаря», почепивши на лацкан піджака комсомольський значок, Юрко сміливо ходить по місту. Вештається по крамницях, базарі, прислухається до людських розмов і довго вистоює перед полицями книжкового магазину. Думав, що не будь доля такою несправедливою на оцих полицях могла б бути і його збірка.

«Поет! Співець оновленого краю талант якого розквіт лише під щасливою зіркою Кремля!» — подумав іронічно про передмову, котру б написали у його книзі.

Рівно о третій Юрко зупиняється навпроти міської ратуші й, коли спочатку заскрипить, а потім заграє механізм баштового годинника, виймає свого кишенькового й робить вигляд, що звіряє час, тримаючи під пахвою томик «Кобзаря». Саме в цю мить до нього мають підійти й сказати:

— Точно б'ють куранти, правда?

— Правда, — має погодитися він, — уміли колись робити.

— Сімнадцяте сторіччя. — підтримає розмову невідомий. — Я два тижні мучився, заки заставив цього дідугана грати мелодію.

— Ви годинниковий майстер?

— А, так.

— А чи не могли би ви відремонтувати мого кишенькового годинника, в ньому музикальний механізм попсувався?

— Коли маєте час, ходімте до мене. Я постараюсь вам зарадити.

У кімнаті, куди вони прийдуть, йому поміняють точно такий же томик «Кобзаря» в якому грипс, карта й пароль з датою та місцем зустрічі з провідником.

Та минали тижні за тижнями, а до Юрка ніхто не підходив.

— Ніякий хрін вже не прийде! — сказав раз роздратовано дядько. — Знаєш що, синку, я ось вже давно думаю та все не наважують з тобою поговорити. Може, краще би тобі жити на волі з окованою ланцами душею, аніж марнувати ось тут молоді літа? Наша справа програна...

— Ви що, дядьку, пропонуєте піти мені й зголоситися?

— Не знаю, Юрку, не знаю... Але як наступної середи ніхто не прийде на явку, будемо пробиратись самотужки... А це ризик, великий ризик, бо коли напоремось на емгебістів, сам знаєш... А ти молодий, дитина ж, тобі жити й жити, і хто знає, може вдасться тобі діждати тих днів коли Україна стане вільною. Тоді скинеш з душі залізні окови й скажеш людям правду про наш звитяжний час... Подумай над цим...

* * *

Тихо в лісі. Неквапом, ніби води спокійної річки, течуть думки, й туга охоплює серце. Багато би він віддав за те, аби вільно орати ниву, навіть і колгоспну, сіяти зерно, плекати хліб і писати вірші. Й ось такої місячної ночі, коли половіють жита, не чипіти сторожко, як заєць під кущем, вслухаючись у кожен лісовий згук, шурхіт нічного птаха, тріск сушняка, далекий шум мотора студебеккера, а своїми грудьми торкатися твердих дівочих перс і купатися у чарах кохання під сором'язливий шепіт та несміливі обійми такої синьоокої красуні, як ота Лариска, з якою він познайомився позаминулої середи...

Ця середа нічим не вирізнялась від попередніх. Понипав по крамницях, потерся на базарі, й коли на зв'язок знову ніхто не прийшов, заглянув, у книгарню. Купив томик віршів Байрона ще довоєнного видання та новеньку, що пахла друкарською фарбою, книжечку Сосюри «Сади шуміли». Зібрався уже міряти п'ятнадцятикілометровий шлях від міста до лісу, читати вголос вірші, насолоджуватись музикою слів, дихати на повні груди просторами рідної землі, забувши, хто ти, як увагу привернуло якесь свіже оголошення, приклеєне на зелений паркан райвійськкомату.

«...За останній час до обласних управлінь і районних відділів МВС від бандитів, що ховаються, надходять листи й усні запити через родичів про те, гарантована і чи буде гарантована їм свобода після явки з повинною, і чи не будуть вони арештовані, як запевняють їхні бандитські ватажки і «провідники»

РОЗ’ЯСНЮЮ

Ні один з учасників бандитських груп, у тому числі й ватажки, що з'явились з повинною, не зазнали й не зазнаватимуть арешту, якщо вони порвали зв'язок з бандитами і надалі не будуть займатись злочинною діяльністю проти радянської влади...».

«А що, коли справді піти й зголоситися, — спливла розмова з дядьком. — Ось зараз?» Думка ця зринула так несподівано, що він аж зупинився на мить, і, коли знову ступнув крок, зіткнувся з дівчиною, що несла на руці, мов рубанці, великий оберемок книжок.

Від зіткнення книжки посипались на тротуар, розповзаючись по вишліфуваних плитках, мов в'юни по палубі траулера. З несподіванки він спаленів і став як укопаний. На нього глянули лагідно усміхнені очі, на гарному личку дихала ледь помітна ямочка, грала усміхом звабна виїмка між двома півкулями, що випинались з-під тонкої сатинової блузочки. Таке диво, таку гармонію форм і краси ліній він бачив лише в своїй уяві, складаючи вірші про кохання.

«Мабуть, ось з таких красунь і пишуть свої полотна генії, нарешті зрушилась думка, — і сходять з розуму поети».

— Допоможіть чи що, — заструмів дзюркотливий голосок і, присівши, дівчина стала збирати книжки. Око мимоволі скокнуло за вишиту обшивку блузочки, й біль до себе, такого жалюгідного, позбавленого навіть таких парубоцьких радощів як споглядання дівочих зваб, гострою колючкою ворухнувсь у грудях,

— Несіть он до того воза, — дівчина тицьнула йому в руки стосик книжок і кивнула у протилежний бік неширокої вимощеної синюватою шашкою, вулички. Там, у тіні величезної широковітої липи стояв сноповий, з обшитими до половини лубом драбинами селянський віз, запряжений двома буланими. Коні ліниво помахували хвостами і, встромивши в причеплену до дишля брезентову опалку, задоволене форкали.

Він мовчки, мов сомнамбула, допоміг дівчині поносити з темного, як криївка, напівпідвального складу решту підручників, кілька картонних пакунків, географічних глобусів і велику на ніжках рахівницю.

— Ви завжди такий балакучий? — цікавиться дівчина, блимнувши фіалковим усміхом.

— Та ні, — й собі посміхнувся хлопець.

— У вас на душі горе чи тяжкий гріх? — стираючи посмішку спитала дівчина. — Помер хтось з ближніх, чи замучили лісові?

— Гірше! — глибоко з присвистом видихнув хлопець, вдавано насичуючись непідробним сумом:—Я сам небіжчик.

— Справді?!— дівчина вкинула вії ближче до брів і ямочки на вродливому личку задихали посмішкою. — Уперше на власні очі бачу пришельця з тамтого світу.

— І як враження? — Юрко оговтався із задоволенням вів оцей напівсерйозний флірт.

— Якщо там усі небіжчики такі милі, як ви, то нам, дівчатам, мабуть слід перебратись до вас.

— До нас, не раджу, — вирвалось щиро. — Однак те, що ви бачите перед собою, то оптичний обман. Перед вами оболонка людини, її шкаралупа, а середина гулка, мов порожня бочка. Мій дух умер.

— Не наговорюйте на себе, — щиро порадила незнайомка. — Я по очах бачу, яка титанічна робота йде у вашій душі. Однак, щось гризе й точить вас.

— А ви спостережливі.

— Це у мене професійне,— дівчина підійшла до коней, поправила упряж і, знявши з дишля опалку, скрутила її у валок. — Спасибі за поміч.

Вона вкинула опалку під широку вишліфувану до воскового полиску дошку, що служила за сидіння, поклала ногу на ланву й, знявши з кліпака віжки, легенько випурхнула на воза. Вйокнула на коней, віз заскрипів, і коні рушили з місця. .

— І гоніть, будь ласка, подалі від себе погані мислі. Живіть щасливо на втіху друзям і на погибель ворогам своїм...

— Спасибі, — Юрко ще якусь мить дивився услід торохтливому возові з фігуркою молодої фірманки, важко зітхнув і, випивши в повногрудої, з подвійним підборіддям, лоточниці дві склянки газованої води, вузькою стежиною, що блискучою змійкою поснувала гору, поплентався до лісу.

Стривожений несподіваною зустріччю з незнайомкою, що зачарувала своєю вродою, Юрко відчув як ще більше гнітить тягар теперішнього життя.

— Слід було спитати як звати, з якого села? — важко дихаючи дорікнув собі, йдучи угору по крутій стежині. — Тільки навіщо це тобі, аби ще більше ятрити душу? А що, коли зараз піти зголоситись і мене справді відпустять?

Страх, сумнів, надія — все це їжаком ворушилось у грудях, роздираючи, мов блискавка пітьму, столочену, наче витіпаний куль коноплі, душу. Пригасала і знову жевріла, як запалена сира солома під поривами вітру, впевненість, що інакшого виходу немає.

— Ще переговорю з дядьком і наступної середи, коли знову нікого не буде, мабуть, наважусь, — подолавши гору, Юрко виходить на польову дорогу. Тут знімає з вилоги піджака комсомольський значок, скидає черевики і, ступаючи босоніж, по теплій пилюці виймає з кишені збірочку віршів Сосюри.

Поринувши з головою у рідну стихію, починає міряти п'ятнадцятикілометрову путь з міста до Чорного лісу, з насолодою вимовляючи вголос рядки поезій, співзвучних його долі:

Уже не сню я про бої, Про погляди імлисті. Життя зриває дні мої, Неначе вітер листя.

«Справжня поезія, — думає Юрко під ритм непоквапливих кроків,— це біль душі, це думи про все і про всіх взагалі й про кожного зокрема: про нього, про незнайомку, про примхливість долі, нетривкість кохання, миттєвість та скороминучість нашого життя.

І ми погаснемо з тобою...

Щасливий той, хто полишає у спадок нащадкам краплину своєї душі, свого світу, радості, тривог, надій і борінь душі. А що полишить він? Пісню про Сороку, котра згине з останнім вояком, згниє з клейнодами націоналізму в осиротілих схронах?

А, здається, то було вчора: він, сповнений веселкових мрій, дарував дівчатам свої любовні з посвятою вірші, обнімав у затінку майового вечора пишноволосу однокласницю Орисю, що закохано дивилась на нього навіть на уроках.

Скільки днів пролетіло над нами Серце тугою теменню б'є...

Читають очі, а думки линуть в рідне село, де від нього назавжди пішло усе: щасливе безтурботне дитинство, радість, надія, кохана Орися і його вірші...

В твоїм серці нічого немає Ти давно одружилась з другим...

І знову прагнеться хлопцеві повернутись у життя, в якому існує вродлива фірманка.

— Дав ти, Юро, маху дав, — дорікає собі, немов уже все вирішено й перед ним розістлалась світла дорога. — Слід було запитати бодай з якого села? Ану, справді, не заарештують, простять і спробуй відшукати голку в стіжку сіна. А що? Мабуть. зразу одружився би і зажив спокійно.

І вже бачиться хлопцеві затишний садок, долинка, на оксамитку якої блакитною стрічкою впав потічок, мила хатинка під капелюшком свіжопошитої стріхи. Від хатинки стежиною поміж головатих соняхів уся в золотистому сяйві несе своєму косареві обід мила його серцю господинонька...

Привчений до тривожного життя, поринувши у свої муки, навіяні роздумами над поезією любимого співця, інстинктивно відчув за спиною якусь небезпеку й оглянувся — вдалині забовваніла підвода. Хотів уже шмигнути в рятівну стіну жита, але придивившись уважніше, примерз до землі — то були знайомі коні.

Боячись галюцинацій, Юрко протер кулаками очі, однак видиво не пропало — на возі чітко вимальовувалась ладна фігурка дівчини. Він присів на припалий пилом сивий подорожник під густою стіною оздобленого попри дорогу синіми очками волошок та краплинами маку жита й став ждати.

— Може, підвезете бідного подорожнього? — озвався Юрко, коли фіра порівнялась з ним.

— Ой, це ви! — вигукнула дівчина здивовано, й на вродливе личко впала тінь смутку чи ледь вловимого переляку. — Я трясуся на возі, а з голови не йде стріча з дивним, розлученим із власною душею, парубком. Знаєте, навіть покартала себе, що не поцікавилась. чи не змогла би йому чим-небудь запомогти?

— Справді? — Юрко на ходу вилазить на воза, кладе дівчині в подолок книжки й забирає віжки. — Зможете, мій добрий ангеле! Ви, мов отой бальзам для серця зраненого мого...

— Шевченко Байрон, Сосюра, — ніяковіє дівчина від дещо патетичного компліменту, докірливо підводить на хлопця сині-сині, мов оті волошки край дороги, очі й усміхається. — Ви любите поезію, кароокий хлопче?

— До безтями! — широко посміхається Юрко, витримавши докірливий погляд прегарних фіалок, на денці яких почали зароджуватись веселі іскорки й натхненно декламує:

А у тебе мила, щастя і тривога на щоках холодних од очей цвіте.

Дівчина ледь усміхнулась на це, й з таким же пафосом, продовжила:

у вечірнім місті плакали трамваї пропадали сльози сині на дротах, Я тобі сьогодні назбирав конвалій, і солодко дзвонить у моїх руках

— Ви знаєте напам'ять вірші цього поета? — дивується вражений хлопець.

— Це мій земляк.

— Земляк?! — ще більше дивується спантеличений Юрко. — Як це земляк?

— Дуже просто. Я народилась і виросла у мальовничому селищі Розлоге на березі Сіверського Дінця в Лисичанському районі в кільканадцяти кілометрах од батьківського порогу поета:

Десь Донець, сади, Лисиче...

— А тут, у наших краях, як опинились?

— Послали. Нести сонце правди братам незрячим...

— І не боялись, що тут може навіки згаснути сонце у ваших очах?

— Від долі нікуди не втечеш... — відповіла ухильно.

— Що правда, то правда, — погодився Юрко, думаючи про себе:

Коні повільно, з тихим пахканням копит об м'яку пилюку, ступали, сірою биндою дороги, що покотилась з горба, хвилясте роздерла надвоє верету сивого жита, далі ускочила в озерце проса, підковою обігнула далекий Чорний ліс, перемахнула через синю риску річечки і згубилась за овидом.

Рвав восени я шипшину, карії очі любив. Вечір упав на коліна, руки протяг золоті...

Чистого срібла голосом, що жайворонковим співом злетів над житом, продекламувала дівчина. Зробивши паузу, пильно глянула йому в очі, де змішались тривога, здивування і пригаслий біль, продовжила:

Пальці тоненькі, ніжні і романтичні дощі... Хто це зрадливий ніж мені в руки вложив?

Юрко заціпенів. У щойно продекламованих рядках умістилось усе його життя, весь трагізм. А й справді! Що, що примусило його замість пера узяти до рук ніж? Обставини, сліпий випадок чи закономірність? Що?

— Ви теж комсомолець, так? — гупає тумаком у свідомість запитання, і хлопець паленіє. Йому здалось, що незнайомка, виразно поглянула на вилогу, де в місті красувався значок, якого він заховав у кишеню до наступного маскараду. — І багато вас?

— Семеро.

— Живете дружно?

— Аякже! У нас порядок і залізна дисципліна, — чеше, мов по маслу хлопець.

— А так,— погоджується дівчина.— Сьогодні без дисципліни, дотримання статутних вимог не можна. Ви де працюєте?

— У лісництві, — Юрко показав рукою вперед, у напрямку синьої смужки лісу. — Там моя парафія.

— Страшно не буває?

— А кого мені боятися?

— Жовтоблакитників. Адже ви служите нам, чи як тут кажуть «совітам», а цього буває досить, аби тягнути на сосну.

— Брехня то все. Вони невинних не займають.

— Хіба? — дівчина вмовкла й стала гортати книжку.

Юрко, як йому здалося, досить правдиво виплутався із неприємної розмови, коли вперше довелося так безсовісно брехати. Брехати саме тоді, коли цього аж ніяк тобі не хочеться. Аби розрядити напруженість, вирішує перенести подальше знайомство в жартівливе русло. Колись він був неабиякий мастак на жарти, й навколо нього завжди гурмились хлопці, і дівчата.

— Все? — зітхає, усміхаючись.

— Що все?— не зрозуміла дівчина й кинула на нього тривожний погляд...

— Стягнули протокол?

— А-а, — розпогодилось її личко й бризнули сині очі приязню. — Зосталась дещиця: як, вас звати й звідки ви родом.

— Іван Рябоштан, — не кліпнувши оком, знову збрехав Юрко й сам цьому подивувався. — Із, хутора Папірня. Тепер, мабуть, моя черга тягнути протокол? Отож: ім'я, прізвище, професія, сімейний стан, місце дислокації...

— Лариса Синійвітер, вчителька початкових класів, звідки родом я уже сказала, а зараз у Новосілці, незаміжня, секретар, комсомольської організації.

— Ви живете у Новосілці? — вихопилось у нього.

— Або що? — його ледь вловима тривога передалась і їй. — Ви когось там знаєте?

— Багатьох знаю... Там жила моя тітка Параска Гнатів — назвав прізвище своєї матері. —У Новосілці я ходив у дев'ятий клас, там живе моє перше, ще напівпарубоцьке кохання...

— Параска Гнатів — ваша тітка? — личком дівчини прокотилась тінь тривоги, жалю чи здивування. — Це їхню сім'ю за зв'язок з бандерівцями вивезли на Сибір, так? А їхній синок, коли ще живий, пропадає десь у хащах Чорного лісу в банді свого дядька?

— Так. Я у неї квартирував два роки поспіль, коли учився у восьмому та дев'ятому класі,,.

— І спали в східній половині хати під північною стіною?

— Що?! — здригнувся хлопець.

— Там і досі висить на стіні, запхане за скло образа, сімейне фото: двоє симпатичних людей сидять у плетених з лози кріслах, тримають на руках біляву дівчинку, а позаду стоїть не менш гарненький хлопець так схожий на вас, Іване.

— Так. То мій двоюрідний брат... А як ви туди, в кімнату потрапили?

— Я там квартирую. У селі майже всі хати вивезених освоєні. То медпункт, то сільрада, крамниця, контора, а до решта вселили приїжджих... — і знову якийсь вкрадливо-недовірливий погляд.

— Чого ви так розгублено раз-по-раз на мене глипаєте? — нарешті питається Юрко.

— Та от гадаю собі, Юро Гнатів, що ви зі мною зробите, коли їхатимемо лісом: повісите на сосні, чи, можливо, змилосердитесь і пристрелите?

— Звідки ви взяли, що я—Гнатів?

— Ви самі себе виказали. Не треба бути великим психологом, щоб здогадатись, що ви не той, за кого себе видаєте... Про трагічну долю білявого, закоханого в поезію хлопчину, фото якого досі висить за склом тепер над моїм ліжком, мені багато розповіла тутешня подружка кароока Орися... Бідна дівчина боїться вголос вимовити ваше ім'я і досі, як найбільшу цінність, береже вирізки з газет з вашими віршами.

— Чим же я себе видав?

— Окрім спогадів ще й поведінкою своєю.

— Поведінкою?

— А так. Ще там у місті, коли ми випадково зустрілись, мені здалося, що я вас десь уже бачила, наче знаю, а потім здогадалась — на фотографії! Посміхнувшись, відкинула це припущення: у житті так не трапляється... Коли зустріла удруге, ось тут посеред чистого поля уже без значка на вилозі, злякалась. Виходить, не випадкова наша ця друга зустріч. Згадалась погрозлива записка не каламутити дітям голови й забиратись звідки приїхала, й зрозуміла, що від погроз приступають до дій... Я, коли заповзав у душу страх, уявляла собі бандерівців страшними, давно немитими бородатими дядьками з червоними од люті до всього радянського очима, а, виходить, смерть може з'явитись в образі симпатичного синьоокого юнака...

— За кого ви мене маєте? Наша зустріч — чиста випадковість! — почервонів Юрко і не став більше таїтись. — Так, я Юрко Гнатів, опинився у лісі з милості ваших визволителів, але розбійником ніколи не був. Сумління моє і руки чисті, хоча й поблукав лісовими нетрями, мов отой бездомний собака...

Я, Ларисо, снив університетськими аудиторіями, бачив себе поетом, щиро оспівував у своїх віршах вільний вітер перемін, принесених вашими солдатами... І все це нагло обірвав гулкий гуркіт прикладів у двері посеред глупої ночі. Тоді я вирішив мстити. Адже ні я, ні мої батьки ніколи не виступали проти нової влади, батько змирився і навіть до колгоспу вступив. За що так з нами поступили? Безпідставно звинуватили в бандпосібництві?

— То ви вважаєте, що з тими, хто допомагає підпіллю вести з нами збройну сутичку, поступають несправедливо?

— Яка справедливість? Про що тут мова? Без доказів, без нічого, досить комусь шепнути, що у когось обідали хлопці з лісу, як зразу за ними загримить. У всьому світі діють закони, котрі стоять на охороні прав людини. І ніхто, Ларисо, ніхто, окрім суду не виносить вердикту про те, винен чи ні. Навіть німці, й ті поводились краще й ніколи останнього не брали... Ет! Вашій владі потрібні лише тупі виконавці, а людей мислячих, як мій дядько Максим, ваша влада нищить. А цей чолов'яга важкою працею, ще майже підлітком подався до Канади, заробив грошей, повернувся, купив у польського осадника кріпку господарку. Був активним членом товариства «Просвіта», неодноразово обирався головою читальні товариства, кілька літ займався вишколом соколят... Зате мого сусіду— гнилого неробу, якого в селі прозивали «дідом» і якого доїдали воші, ваша влада підносить. От зав'язали колгосп і поставили його бригадиром — людину, що не має тямки в хазяйнуванні, а господарів, що вміють дати лад землі — в Сибір! Скільки їх по дорозі гине? Так загинули дядькова дружина й двоє діточок, а сам дядько, після їх смерті втік, повернувся й мстить...

— Можливо, з вами вчинили несправедливо, — після деякої мовчанки несміливо озвалась дівчина. — Але губити, Юрку, талант у лісі — теж не вихід.

— А де той вихід?

— Піти й зголоситися.

«І вона туди ж» — подумав. А вголос додав: — І загриміти на чверть віку в копальні Колими?

— Нерозумний ви, — посміхнулась дівчина. — Вже зголосились, повернулись і працюють у колгоспі Іван Гриньків, Павло Хамуляк, Стефан Гречанюк... До речі, Сгефан одружився на вашій однокласниці Христині. Так що підіть зголосіться, повертайтесь у власну хату й пишіть свої вірші!

— Треба обдумати...

— Думайте, Юро, думайте... Життя одне...

— Як наважусь, то прийду до вас, Ларисо, добре?

— Гаразд, Юро... І повірте, я буду з вами завжди, щоб не трапилось.

...Наступної середи, коли зв'язковий не прийшов, він, терпнучи від страху, поплентався до будинку МДБ.

— Пропуск! — привів його до тями вартовий.

— Га? — наче прокинувся... — А-а... у мене нема пропуску.

— Тогда проходи, младенец, проходи. Нечаво тебе здесь...

— Мені сюди потрібно... Я звідти... з лісу... Там на брамі... оголошення...

— Одну минутку!— вартовий ступив у будку зняв трубку й сказав комусь кілька слів, запитав у нього. — Фамилия?

— Гнатів... Юрко Гнатів...

— Да, да пацан! Что? Да.. Да.. Что? Єсть — він виструнчився і повісив трубку.

— Проходи, — обшукавши, наказав вартовий. — Третий етаж, третья дверь налево... Майор Гармашов...

За важкими, оббитими чорною шкірою дверима Юрка зустрів невисокого зросту з шапкою сивого волосся чоловік у цивільному, що нагадував селянина, який зібрався у неділю до церкви, а не грізного емгебіста.

— Ось який ти, Юрку! — багатозначно посміхнувся майор і подав руку. — Мене звуть Іван Данилович Гармашов — начальник МДБ по боротьбі з бандитизмом. —Сідай.

Він показав на м’якого стільця з високою спинкою, біля темного продовгастого й важкого стола, й сам умістився навпроти.

— Розповідай.

— Я, Юрко, син Івана та Параски з роду Гнатів... — сів на вказаного стільця й у всіх подробицях став розповідати відпрацьовану з дядьком версію про те, як йому вдалося вислизнути з лісу під час облави, коли вщент було розгромлено курінь Барса, як вдалося щасливо, добратися до далекої родички, тітки Горпини, в якої переховувався доти, поки тітка, повернувшись з базару, не принесла оголошення, і він, переживши кілька безсонних ночей, наважився прийти сюди, бо що має бути, того не минути...

Гармашов терпеливо вислухав, а тоді, усміхнувшись самими очима, сказав.

— Непогана баєчка. Тільки, як на поета, можна було би щось краще нафантазувати... Чи не так, Юрку Українець?

— Як?! Ви і псевдо моє знаєте? — вихопилось, і він почервонів, бо зрозумів, що сам себе видав.

«...Ти загинув Шухевич, Щоб Чупринкою жить у віках...»?

— запитально продекламував майор.

— І вірші? — зробив великі очі хлопець.

— Заспокойся, Юрку! Ми слідкуємо за твоєю творчістю з перших школярських віршів... Повір мені, я знав, я відчував, що ти рано чи пізно прийдеш до нас.

— Мене посадять?

— Ні,— Гармашов підвівся з-за столу, підійшов до сейфа, вийняв звідти зелену папку й поклав перед хлопцем на стіл.

— Що це?

— Рукопис майбутньої книжки твоїх віршів.

— Моїх? Але я... але ви...

— У багатьох твоїх віршах криміналу нема. Ти за Україну, й ми за неї! Невеличка коректа, й твої політичні вірші — прокламації уже працюють на нас... А ліричні та любовні поезії — то диво! Ти, Юрку, — справжній поет. А це дар від Бога. І дякуй дядькові, що не дав тобі замочити руки в крові... Звичайно, прикро, що так склалася твоя доля. Я був у Києві, коли вивозили з села Новосілки, а коли повернувся, було вже пізно щось зробити. Спробуй довести комусь, що не верблюд, як синок утік в ліс... Сьогодні ти вже був би відомим поетом, але ще не все втрачено... Познайомся з рецензіями...

Юрко гортав акуратно віддруковані аркушики з власними віршами й сам дивувався, скільки їх у нього вже назбиралося! У рецензіях у найкращих епітетах вихваляли його, як співця оновленого краю, як патріота Радянської України й наводились уривки з проредагованих віршів — прокламацій, котрі тепер гнівно таврували лакеїв буржуазного націоналізму — ворогів оновленої України...

— Тепер ознайомся ось з цим, — підсунув до нього якийсь папірець, коли Юрко закрив папку.

— А це що?

— Відповідь на твоє запитання чи посадять.

Юрко почав читати. Це був наказ генерала М. К. Ковальчука, згідно якого усіх, хто зголоситься ні в якому разі не притягати до кримінальної відповідальності, дати їм право вибору місця проживання, а також повернути їхні родини з Сибіру до колишніх місць проживання.

— І моїх батьків повернуть?

— Так, Юрку... Тільки за однієї умови, що ти зараз повернешся у схрон...

— А ви вислідите, куди я пішов й поцупите усіх тепленькими?

— Ні, Юрку! — засміявся Гармашов. — Вашу чудову сімку ніхто й пальцем не зачепить. І ти не для того туди повернешся. Про місце розташування вашого схрону ми знаємо давно, й те, що Барс вирвався з оточення — справа наших рук. І тепер, Юрку, ми не менш зацікавлені, аби чим скоріше й щасливо він з хлопцями перейшов кордон....

— Це вже щось нове! — вперше за всю розмову усміхнувся і Юрко. — Емгебе переправляє за границю оунівців... — і враз зблід! — Там, там... ваші люди? Т-та-ак?! — аж у скронях заломило від такої здогадки й завертілось: хто — Стас, Круг і Гарт — оті зайди з документами штабу Чупринки? Чи Циклоп і Клим?

— Я цього не знаю, Юрку! Моє, а тепер наше з тобою завдання, посприяти скорішому переходу куреня за границю. Вдасться це зробити — запускається у друк твоя книжка віршів, з Сибіру повертаються батьки, а з вересня ти їдеш у Львів вчитися до університету.

— А приймуть?

— Це вже наш клопіт...

— Що я маю робити? — після деякої паузи запитав хлопець.

— Вивідай у дядька, чи він знає в лице провідника? Якщо ні — то наступної середи на явку приходить людина й веде усіх через границю.

— Нащо вам ця комедія? Чому не переправите своїх легально?

— Бачиш, синку, — важко зітхнув майор і заговорив дещо трохи стомлено. — Ще до того, як ти потрапив у Барсову сотню, вона рейдувала по Закерзонню. Повертаючись, укріпили підпільну сітку явок і ключ від неї у Барса. Крім того, Барса знають у вищих ешелонах закордонного проводу...

— А як дядько знає провідника?

— Допоможи йому ствердитися, що на зв'язок уже ніхто не прийде, й нехай вирушає сам. Ми ж мусимо знати день і маршрут, аби забезпечити вільний перехід, щоб не напоролись на якийсь каральний загін чи пограничників...

— Ти їсти хочеш? — раптом запитав Гармашов і поглянув на годинника. — Зараз ми з тобою пообідаємо й в дорогу... До речі, яка на твою думку, атмосфера в схроні?

— Та, начебто, все гаразд. Так мені здавалося. Правда, вже давно тримаються осторонь Клим з Циклопом, Стас з Кругом і Гартом та дядько зі мною... Мені здається, що дядько навіть побоюється Стаса...

— Може щось запідозрює, про щось здогадується?

— Не знаю... Навряд... Як на мене, то дядькові все сприкріло також.

— А ти, ніби між іншим, підкажи дядькові, мовляв, заради, консолідації, провести спільно якусь акцію, аби недовіра розсіялась.

— Проти вас?

— Проти, Юрку, проти.

— Свої підуть на своїх?

— Така діалектика... Спишемо на ОУН... Тільки, Юрку, ніякої самодіяльності, бо коли щось запідозрять, то й дядько не допоможе, ти ваші закони краще за мене знаєш...

* * *

...Затерпла спина. Юрко спираючись на автомат мов на костур, звівся на ноги, й, щоб розім'ятись, кілька разів присів. Тоді послухав тренованим вухом тишу: спокійно — ніде жодного стороннього звуку — звичним своїм життям живе, поринає у сон ліс.

«Зараз, мабуть, закінчились у клубі танці, хлопці та дівчата розходяться по домівках, а хтось і по своїх куточках, аби ледь не до світанку милуватись одне одним і говорити найкращі, найщиріші слова:

А у тебе, мила, щастя і тривога на щоках холодних од очей цвіте...

Я ж мушу стирчати отут трухлявим пнем! — невдоволено думає хлопець і знову згадує дівчину, її степову вроду...

— І як вам, Ларисо, живеться, — парубки упадають за вами? — насамкінець подорожі поцікавився, забираючись сплигнути з воза.

— На жаль, ні, — зітхнула дівчина і, як здалося Юркові, зовсім щиро.

— Ви така неприступна?

— Та начебто не бачу за собою такого гріха, — посміхнулась і поглянувши кудись поперед коней, що киваючи в такт ході головами і зрідка помахуючи хвостами, покірно міряли дорогу, додала: — здається мені, що парубки досі бояться, і не так мене, як людського осуду. Для них я чужа, «москалиха», як називають мене ті, для кого мій край уже не Україна... і ще, мабуть, побоюються лісу — безбожниця, лектор, секретар ком організації — лише за спілкування з такою можна теліпатися на сосні. Куди вже, тут до залицянь...

Десь неподалік ледь чутно тріснула суха гілка Треноване вухо хлопця вловило обережні кроки.

«Мабуть емгебісти Стас, Гарт і Круг з акції повертаються» — чомусь з ненавистю подумав хлопець. — Хочуть перевірити, чи варта не спить. Що ж, перевіряйте, голубчики, перевіряйте!»

Він безшумно розпластався за кущем і взяв на приціл сосну з-за якої повинні з'явитись нічні тіні.

І справді, через якусь мить, у скупім світлі місяця, що сіялось крізь густе цідилко верховіть, забовваніли знайомі постаті. Не побачивши вартового, зупинились і здивовано переглянулись.

— Хенде хох! — тихо скомандував Юрко, клацнувши запобіжником. Жоден мускул не здригнувся на лиці Стаса, що стояв обличчям до нього і хлопець знову подумав, що саме оця трійця і є емгебісти, позаздрив залізній витримці Стаса, якого побоюється навіть Барс.

— Не дурій, Юро! — приязно, навіть як здалося хлопцеві задоволене сказав Стає і запитав, коли Юрко вийшов з-за кущів, — що тут?

— Порядок. Клим і Циклоп принесли самогону, наїдків і знову кудись повіялись... А ви чого порожняком?

— Ет!— махнув рукою Стас і, повертаючи порослий мохом пень, відкрив лаз до криївки, — В Яблунівці нас стрибки наполохали, то ми з досади в Новосілпі на одній большевичці відігрались.

— Апетитна бабка попалась, ще целка, — блимнув холодним оком Круг, спускаючись услід за Стасом і Гартом. — і дике, як пантера, щоб узяти, довелося кольбою по макітрі стукнути...

За час бурлакування по лісових нетрях Юрко вволю наслухався подібних розповідей. Доводилось зустрічати і таких дівчат, котрі залюбки прибігали до них, особливо в ту пору, коли вони сміливо ходили по селах, збирались у якійсь хаті й веселились до ранку. Йому, як наймолодшому, постійно доручали вартувати оті вакханалії.

Раз Гриньо, якого через те, що постійно скулив око, прозвали Циклопом, привів і для нього грудасту та стегнасту красуню, котра зі словами «Який милий ангелочок!» кинулася до нього, притискуючи о повної пазухи персів. Та він не хотів такого кохання, одвів оте п'яне одоробло в сад і прогнав. Поетична душа прагла високого кохання, чистої дівчини.

...З тихим шурхотом обкрутився навколо осі оброслий мохом пеньок і з люку криївки висунулась підсвічена знизу жовтавим світлом гасової лампи кудлата дядькова голова.

— Спустися, синку, вниз. хлепни чарчину, перекуси й легше стане, — видихнув зовні збайдужілий останніми днями до всього дядько Максим і зсунув кудлаті брови над переніссям.

— Не хочу...

— Так. кепські наші справи. — Максим повісив на гілку автомат, розпластався на всипаній хвоєю землі й додав з притиском: — ніякий пес на зв'язок уже не прийде: ще підеш у середу, а коли нікого не буде, пробиратимемося самотужки...

— Чим скоріше вирушимо, тим краще.

— Ми підемо, а ти, хлопче, залишайся. Ти ще молодий і тобі жити і жити... мені... — він махнув важкою рукою, мовляв, уже все одно.

— Ну, що ви, дядьку, не такий ви вже й старий! Он тітка Явдоха вмирає за вами, хлопці жартують, що скоро добавиться нашого куреня...

Максим не озвався.

Могутньо, на повні груди, дихав правічний ліс — що йому до гризот та болю отих дрібних істот?

Неподалік про щось жебонів, то зітхаючи, то пересварюючись, а то й весело наспівуючи, дзюркотливий потічок. Гострі голки смерек, напившись місяця, заграли всіма барвами веселки, набравши на себе міріади прегарних краплин.

«Впала роса, — здогадався хлопець. — Скоро ранок».

— Дядьку Максиме, — озивається згодом Юрко, — ви знаєте справжні прізвища Круга, Стаса і Гарта?

— Або що?

— Та так, нічого...

— Аз них хтось знає провідника через границю? — через деякий час знову ламає мовчанку Юрко.

— Ніхто.

— А ви знаєте?

— Ні, Юрку... А нащо тобі це?— звівся на лікті Максим.

— Та просто так цікавлюсь...

— Що ти ще там надумав, запальний хлопче? — запитав Максим і в міжбрів'ї лягли грубі, мов п'явки, три вертикальні зморшки.

— Нічого, дядьку... Сприкріло все.

— Е-е ні, давай говори тепер... Я ж не сліпий: бачу, що ходиш сам не свій, Що діється з тобою? То мав твердий намір зголоситися, а то враз злякався...

— З дівчиною познайомився.

— З дівчиною?

— А так. Вона — вчителька, родом з Донбасу...

— І де вона вчителює, у місті?

— У Новосілці, дядьку. Живе у нашій хаті і до того ж впізнала мене.

— Як упізнала?!

— По фотографії, що десь там залишилась за склом образу...

— І ти признався, хто такий?

— Не признавався, їй Ориська Климкова все про мене розповіла, вірші мої, оті шкільні, давала читати.

— Стій! А що, коли вона замельдувала, й з міста був за тобою хвіст?

— Ніякого хвоста не було,

— Ти впевнений?

— Так, дядьку! Просто нас ніхто не зачепить.

— Як не зачепить? Чому це раптом?

— Тому... тому, — він оглянувся на пеньок і тихо додав. — Тому, що серед нас є люди емгебе.

— Що ти мелеш? — звівся на ноги Барс і зняв з гілки автомата. — Ти часом не хворий? Тобі хто це наплів, твоя знайома?

— Не хворий я... Хто з нас, я не знаю, але здається мені, що це Стасова компанія, оті приблуди...

— Стає, Круг і Гарт? — нервово засміявся дядько Максим. — Та які вони емгебісти, коли звечора відправили на той світ якусь совітську вчительку, комсомолку... Постій! —враз зробив Барс великі очі, — А чи часом не твою знайому?

— Що-о-о?!! Дядьку, ви що! — мов удар блискавки шугнула в голові страшна дядькова здогадка, опалила душу, й він до хрускоту в пальцях стиснув автомат. На очі спливла злорадно усміхнена мармиза Круга: «Апетитна бабка попалась...», і Юрко зірвався на ноги.

— Ти куди, безрозсудний?

— Я зараз, дядьку, я миттю! — зблиснув очима, зірвався з місця і лише кущі захурчали...

Коли добіг до села, небо вже починало братися зеленавим відтінком. Навчений безгучно ходити лісом, обережно, плекаючи в серці надію на помилку, вскочив городами у садок, прокрався на власне подвір'я, і серце тенькнуло, немов лопнула струна: сінешні двері були ледь прочинені.

Не тямлячись, улетів у світлицю і вкляк...

Дотепер він лише чув про звірства, котрі чинились над людьми, але те, що побачив, нудотно вдарило під груди. У скупому вранішньому одсвіті загойдалась перед очима купа окровавленого шмаття, на якому з перебитими ногами та переламаними руками валявся труп. На місці очей — отих синіх квіток стирчало два ржаві зубці борони. Замість високих грудей, що так манили його молодий зір — чорними плямами кровоточили дві вирви. Під ними, сягаючи променем кінця живота, заструпились риси. п'ятикутної зірки, в центрі якої тирчав увігнаний по самий замок тригранний багнет...

— Боже милосердний, за віщо ти мене так тяжко караєш! — спершись на стіну, аби не впасти, напівживими устами прошепотів хлопець. — Дівчино моя дорога, за що ж вони тебе так, га? За те, що служила їм вірою і правдою? Чому вони вибрали саме тебе, чому! То це і є, пане Гармашов, «гучна акція»?... Боже мій, Боже! Є ти на небесі, чи нема?

І раптом, страшна, несподівана хвиля нестримної люті налила жадобою помсти, і, немов морський прибій прибережний камінь, накрила його.

— Іроди! Єзуїти! Кари вам, страшної кари!...

І він, не розбираючи дороги летів навпростець. Тріщали ветхі плоти, боляче стьобали по обличчю гілки кущів, валували услід собаки. Однак село міцно спало солодким надсвітанковим сном. Спали, мабуть, поклавши в узголів'я карабіни, біля своїх, або чужих жінок, ястребки, і ніхто не зустрічався на путі, не окрикнув, не стрельнув наздогін...

— Альо, гальт! — зупинив знайомий голос.

— То я, дядьку Максиме!

— Як там у селі? Що, жива твоя вчителька?

— Жива, дядьку, жива, — видихнув стомлено й безсило опустився на землю. — Там, на узліссі, плаче й просить аби зараз прийшли, тітка Явдоха... Біжіть, я повартую...

Юрко, коли за Максимом стихли кроки, випорпав із сховку заповітні зв'язки гранат, обережно розгорнув ганчірку, повкладав запальники і, відкривши до криївки люк, несамовито заверещав.

— Тривога, панове! Нас оточують!

Десь унизу рипнули двері, що вели до першої обшальованої дошками кімнати — криївка була зроблена на кшталт селянської хати із невеличкими присінками й двома суміжними кімнатами — у жовтому прямокутнику з'явилась голова Круга.

— Чого репетуєш?

— Пане Круг, тривога! Облава — нас оточують!

Унизу зчинився шарварок, забряжчала зброя. Юрко рвонув на ручці гранати кільце, секунду-другу потримав зв'язку, потім тихо упустив вниз, повернув пень і, наче молода пантера, плигнув у протилежну сторону, де не було кімнат криївки.

Здригнулась земля, мов вулкан вибухнув. Просвистіли вгору в клубах чорного диму, бруси, уламки дощок, фонтан землі й, чіпляючись за гілля смерек, немов дощ з градом, посипались на землю. Очманілий Юрко вирвав кільце гранати з другої зв'язки й з насолодою пошпурив у димлячий кратер.

Опісля, коли влігся вибух, перемахнув через потічок, пробіг кілька десятків метрів і, заховавшись за стовбур сосни, заліг під протилежним берегом урвища в кількох метрах од підземного запасного виходу з криївки.

Лежати довелося недовго. Спочатку здригнувся, а потім обережно повернувся кущ глоду й, у темному отворі, разом з тоненькою цівкою диму показалась динеподібна, з клаптем рудої гички, голова Стаса, повертіла безтямними копійками баньок і щезла.

Трясучись, немов у лихоманці, Юрко не зводить очей з темного отвору з якого, мов з люльки, куриться димок. Ось першим на поверхню виповз Гарт, потім Стас і останнім пан Круг. Хлопця вразила ота бестія, що в долі секунди встигла опинитись в найглухішому закутку криївки, з якої починався оцей підземний лаз. Їхні постаті забовваніли на весь зріст.

— Ось вам, нелюди, отримуйте! — прошепотів Юрко й з насолодою натиснув гашетку німецького шмайсера. — Наволоч! Людоїди! За мене, за Лариску, за Шухевича, за всіх невинно замучених — шептали безкровні губи, а він з якимось осатанінням майже впритул розряджав автомата. Оглушені темні тіні, ламаючись у різні боки, немов лантухи з піском, осувались на землю...

— От вам заграниця!.. В гості до Люципера! Мерзотники!..

Юрко пошпурив автомат у кущі, помив у потічку руки, хлюпнув на гаряче лице холодного кришталю й, не розбираючи шляху, поплентався геть. Коли ноги інстинктивно вивели на дорогу, що підковою огинала Чорний ліс, над золотоколоссям ланів уже вставало промите вранішньою росою сонце, а до криївки, скрадаючись поза кущі та дерева, пробирались дядько Максим та Клим з Циклопом... Побачивши таке румовище, вони перезирнулись і, взявши ноги на плечі, щезли в лісових хащах.

...Коли Гармашову доповіли, що криївка зруйнована, а трупи смершистів знайдено неподалік від запасного виходу, він зачинився у своєму кабінеті, вклав у рот пістолет і натиснув курок...

* * *

— ...Ми також низько схиляємо голови перед пам'яттю усіх безвісти пропавших у лісах, у безмежних просторах Сибіру, перед сім'єю Івана Гнатіва, його дружини Параски, доньки Марії та їхнього сина — воїна УПА, поета-визволення Юрка Гнатіва...

— Дідусю, ти плачеш? — Максим здригнувся од несподіваного запитання. — Не плач, то тільки діти маленькі плачуть.

— Я не плачу, дитинко... то сонце, Юрасю, то сонце в очі... — старий силувано усміхнувся, тремтячою рукою погладив правнука по голівці.

Літа беруть своє. Колись ледь вловимий шелест, тріск гілляки за десятки метрів чув Максим, а нині доводиться напружувати слух, аби зрозуміти, що до нього говорять. Гай-гай прошуміли літа... Хто нині впізнає в оцьому вісімдесятип'ятилітньому дідусеві колишнього Барса? Он їхня донька стала вже бабцею, а вони з Настею прародичами.

— Бачиш, я справді не плачу, — старий усміхається і дивиться на багатолюдний натовп, що з'їхався з навколишніх сіл на освячення могили воїнам УПА та жертвам сталінізму.

Максим щасливий, що бодай на заході життя дочекався днів, коли небо полощуть синьо-жовті знамена, що повертається до дітей та онуків правдива, не оббрехана історія краю, пісні січового стрілецтва, й що живе серед них і пісня, написана племінником Юрком Гнатівим.

— ...А зараз, шановна громадо, дозвольте мені від вашого імені привітати колишнього командира УПА Максима Теодоровича Гнатіва — свідка тих звитяжних і трагічних днів і надати йому слово,

— Слава героям! — гаркнув хтось рядом з Максимом.

— Слава! Слава! Слава! — розкотилось над майданом.

— Просимо пана Максима до мікрофону.

— Дідусю, тебе кличуть.

— Чую, Юрасю, чую, — крекочучи, старий підвівся, і, спираючись на ціпок, рушив до уквітчаної віночками могили, де під розпростертими раменами перев'язаного вишитим рушником, хреста лопотіли синьо-жовті знамена. Ішов і думав, що говоритиме про цей хрест та могилу зруйнованих «визволителями» та нині відновлених, як про символ відродження, і повернення з небуття імен тих, на кому до останніх днів лежало тавро большевицького прокляття... Говоритиме про оті страшенні муки, що випали на долю України, тіло якої шматували спільно із завойовниками і власні яничари, розпинали на хресті, гноїли в тюрмах, забирали в її дітей історію, живу душу народу — мову та пісню. Але Україна, не вмерла і нині, знову одягнута у вишиванку, помолоділа, живе надією на щасливішу долю і вірить, що на цей раз без страждань, горя, сліз і крові здобуде незалежність!

«Воскресай, живи і радій, Україно! — шепоче, як молитву, Максим, підходячи до мікрофона. — І прости дітей своїх грішних... Прости».