Із трьох збірок Василя Стуса
Із збірки ЗИМОВІ ДЕРЕВА
БЕЗСОННОЇ НОЧІ
З ДИТЯЧИХ СПОГАДІВ
Отак живу: як мавпа серед мавп
Даруйте радощі мої
КОСТОМАРОВ У САРАТОВІ
I
IV
Сто років, як сконала Січ
ДУМА СКОВОРОДИ
Море - чорна грудка печалі
Звіром вити, горілку пити - і не чаркою, поставцем
Із збірки ВЕСЕЛИЙ ЦВИНТАР
Мені здається, що живу не я
Тато молиться Богу
Попереду нарешті порожнеча
Колеса глухо стукотять
У цьому полі, синьому, як льон
Один лиш час і має совістьІз збірки КРУГОВЕРТЬ
Вхопився обома руками
СВІТАНОК У ЛІСІ
Коли на землю спадає тиша
ЗИМОВІ ДЕРЕВА
Думи визбираю, мов зерня,
Ніби стернями колоски.
Колять сльози. Колючі сльози.
Остюками - в очах.Ніч протовпиться, як п'яниця,
по кімнаті, по стінах шастає.
І мовчить, і мовчить. Домовий
так ходив би. Мовчав би.За вікном гуркотять літаки,
ніби відьми - на шабаш.
Понад дахами,
понад затихлими,
понад притахлим Києвом - гуркотять.Емігрантом. Їй-богу. Ліжко.
І на ковдрі - од вікон - г'рати.
І подушка моя скуйовджена,
і скуйовджена голова.Що ви ловите, телевізорні
Збожеволілі антени - погорільці?
Що ви ловите - запалим ротом -
комини почорнілі?Вам повітря забракло? Диму?
Розум спертий, як спирт, горить?
Другу ніч уже, другу - не спиться.
Жовкнуть у вікні ліхтарі.
ХІ.1964Добридень наш - гіркаво-запахущий,
осотом і щирицею пропаx.
Куріє порох. Недалечко - шлях.
Зобіч од нього - сизі райські кущі.Подертий бриль на голові. В руках -
тупа сапа: цупкий будяк колючий!
Вузенька постать на п'яти рядках
тобі за редьку гірше надокучить.А потім глухо загуде гудок
парокотельні - й світ тобі розвидніє,
як озоветься наш городній бог
своїм ласкавим і гірким "добриднем".Він із спецівки вийме хліба шмат -
і рідний степ ріднішає стократ.
VII.1966Отак живу: як мавпа серед мавп
чолом прогрішним із тавром зажури
все б'юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, аніж буть собою,
бо ж ні зубила, ані молотка.
О Боже праведний, важка докука -
сліпорожденним розумом збагнуть:
ти в цьому світі - лиш кавалок муки,
отерплий і розріджений, мов ртуть.
Х.1968Даруйте радощі мої
і клопоти мої -
нещастя й радощі мої -
весняні ручаї.
Просвітле небо аж кипить,
просвітле - аж кипить.
Блажен, хто не навчився жить,
блажен, хто зна - любить.
О, кара земле, окрай гри,
бери мене, бери,
спасибі, що вгорі кипить
сонце - угорі!
Спасибі, що росте трава
і що душа жива,
і що біліє голова,
і кільчиться трава.
Спасибі, коли ти є ти,
що ти - це ти і ти,
що досить руку простягти -
і край, і грай, і ти.
І золота твоя габа -
на руті, йа піску,
і на руках, і на губах,
і на моїм віку.
Пробудь же завжди молодим,
пробудь же молодим,
в святому літеплі води
ти сам стаєш святим.
І хай-но очі як вода,
хай - як жива вода -
але ж бо й горе - не біда,
і горе не біда.
VІ.1969КОСТОМАРОВ У САРАТОВІ
(цикл)
Але що ж робити
живій душі у цій державі смерті?
В.МисикЗа роком рік росте твоя тюрма,
за роком рік підмур'я в землю грузне,
і за твоїм жалінням заскорузлим,
за безголів'ям - просвітку нема.Живеш - і жди. Народжуйся - і жди.
Жди - перед сконом. Жди - домовині.
Не назирай - літа збігають згінні
без цятки неба й кухлика води.Ти весь - на бережечку самоти,
присмоктаний до туги, ніби равлик,
від вибухлої злості занепалий,
не можеш межі болю осягти.А світ весь витих, витух, відпалав,
не вгамувавши вікової спраги.
Він висмоктав із тебе всю одвагу,
лишив напризволяще і прокляв.Задумалася свічка -
повечоровий спах.
Розрада невеличка -
і голова в руках.
Розіп'ятий на рами
сосновому хресті,
звіряєш самоті
днедавні тарарами.
Загублений між днів,
не спам'ятаюсь досі.
Під вибухами сосон -
мов на морському дні.
Важкі обвали літ
і пам'яті провали.
Але ж і дні настали -
оцей вселенський гніт.
Мій Боже, білий світ -
це біле божевілля -
не варт твого зусилля,
то й бідкатися встид.Сто років, як сконала Січ.
Сибір, і соловецькі келії,
і глупа облягає ніч
пекельний край і крик пекельний.Сто років мучених надій,
і сподівань, і вір, і крові
синів, що за любов тавровані,
сто серць, як сто палахкотінь.Та виростають з личаків,
із шаровар, з курної хати
раби зростають до синів
своєї України-матері.Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.Ти ще виболюєшся болем,
ти ще роздерта на шматки,
та вже, крута і непокірна,
ти випросталася для волі,ти гнівом виросла. Тепер
не матимеш од нього спокою,
йому ж рости й рости, допоки
не упадуть тюремні двері.І радісним буремним громом
спадають з неба блискавиці,
Тарасові провісні птиці -
слова шугають над Дніпром.
VІ.1963Блакитний світ - як блекота,
Блакитний світ - звечірнів.
З тобою ж - тільки той і та,
і тільки те, що вірне.
Чи йми їм віри чи не йми -
вони живуть, як п'ють.
Живуть сами і ждуть сами,
сами себе кують.
А все те - хто ти, що ти сам,
а все те - ким би стати? -
Однаково: філософом
чи й до отари пастирем.
Однаковісінько. Пусте.
Живеш - і жий, і доста.
Коли ти сам собі ростеш,
і сам себе не просиш.
Бо є і зорі угорі,
і небо є вечірнє.
І є поріг, низький, як гріх,
тобі єдино вірний.
1964Море -
чорна грудка печалі,
душа Мефістофеля
наодинці.
Терпне рояль
під пальчиками дівочими,
і в воду
падає з кручі земля.
Шерхлі трави
вологі пасажі ловлять,
і стогін стихії
туманом важким облягло.*
Гусне вечір сурою корана,
і в яру струмка гортанний звук.
Стільки правди в горлі, стільки мук -
не переповісти і до рання.*
Тоскний тріск у порожнім лісі,
і пташиний колючий свист.
Падолист.
Де ж метелику сісти?
1963Звіром вити, горілку пити - і не чаркою, поставцем,
і добі підставляти спите вірнопідданого лице.
І не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід
ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ.
І не бештати, пане-брате, а триматися на землі!
Нею б до печінок пропахнути, в ґрунт вгрузаючи по коліна.
А щоб звикнути - остудити, закропити у крик, у кров,
заперіщить вишневим віттям віком викрадену любов.
І з ордою під дикі галаси прорешечуватись гробами,
раз жене нас ненатля сказу по роках, по віках, по горбах!
IV.1964
ВЕСЕЛИЙ ЦВИНТАР
Мені здається, що живу не я,
а інший хтось живе за мене в світі
в моїй подобі. Ні очей, ні вух,
ні рук, ні ніг, ні рота. Очужілий
в своєму тілі. І, кавалок болю,
і, самозамкнений, у тьмущій тьмі завис.
Ти, народившись, виголів лишень,
а не приріс до тіла. Не дійшов
своєї плоті. Тільки перехожий
межисвітів, ворушишся на споді
чужого існування. Сто ночей
попереду і сто ночей позаду,
а межи ними - лялечка німа:
розпечена, аж біла з самоболю,
як цятка пекла, лаконічний крик
усесвіту, маленький шротик сонця,
зчужілий і заблуканий у тілі.
Ти ждеш іще народження для себе,
а смерть ввійшла у тебе вже давно.Тато молиться Богу,
тужить мама. Сестра
уникає порогу,
хоч вернутись пора.
Уникає - радіє,
повертає - мовчить.
Повечір'я ще тліє,
іще хвіртка рипить,
іще видно дорогу,
іще гусне жура.
Тато молиться Богу
і ридає сестра.Попереду нарешті порожнеча
і довгожданна. Вічність пізнаю,
даровану годиною лихою.
А білий світ - без кольору і звуку,
ні форми, ні ваги, ані смаку -
розлився безберегою водою.
Цей бенкет смерті в образі життя
щасливого відстрашує і врочить:
устромиш ногу в воду - і помреш.Пам'яті М.К.Зерова
Колеса глухо стукотять,
мов хвиля об паром,
стрічай, товаришу Хароне,
з лихом і з добром.
Колеса б'ють, колеса б'ють,
Кудись торують путь.
Уже. Додому не вернуть,
додому не вернуть.
Колеса глухо стукотять,
колеса стукотять
в христа, в вождя, в усіх божат
і в мать і перемать.
Москва, гора Ведмежа, Кем
і Попів острів - шлях
за ґратами, за вартами,
розбухлий на сльозах…
І знову В'ятка, Котлас, Усть-
Вим, далі - до Чиб'ю.
Рад-соц-конц-таборів союз,
котрий Господь забув,
диявол теж забув. Тепер
тут править інший бог:
марксист, расист і людожер -
один - за трьох.
Москва - Чиб'ю, Москва - Чиб'ю,
печорський концентрак
споруджує нову добу
на крові і кістках.У цьому полі, синьому, як льон,
де тільки ти і ні душі навколо,
уздрів і скляк: блукало в тому полі
сто тіней. В полі, синьому, як льон.
А в цьому полі, синьому, як льон,
судилося тобі самому бути,
аби спізнати долі, як покути
у цьому полі, синьому, як льон.
Сто чорних тіней довжаться, ростуть
і вже як ліс соснової малечі
устріч рушають. Вдатися до втечі?
Стежину власну, ніби дріт, згорнуть?
Ні. Вистояти. Вистояти. Ні -
Стояти. Тільки тут. У цьому полі,
що наче льон. І власної неволі
спізнати тут, на рідній чужині.
У цьому полі, синьому, як льон,
супроти тебе - сто тебе супроти
і кожен супротивник - у скорботі,
і кожен супротивник, заборон
не знаючи, вергатиме прокльон,
неначе камінь. Кожен той прокльон
твоєю самотою обгорілий.
Здичавів дух і не впізнає тіла
у цьому полі, синьому, як льон.Один лиш час і має совість:
тече й тече, немов Дніпро.
Не знаю, зло це чи добро -
та загадкова невідомість
вже й закінчитися спішить.
І те - померти ачи жить -
однаковісінько, їй-богу ж
однаково. Чи ти чи ні,
а помремо на чужині,
шукавши отчого порогу.
КРУГОВЕРТЬ
Вхопився обома руками
За хвилю: винеси мене!
Вже безпорадному, важка мені
Душа, бо, зігнута, не гнеться
Вже далі спина, бо тепер
Мені одна лиш смерть - за друга,
Бо вже ні друга, ані крука,
Бо ані ворога тепер.
Тягни мене, бо упаду,
Замало альпініст, замало
Назнав біду: хист замало
Мене провадить по сліду.
Вхопився обома руками
За хвилю: хвиленько, неси
Мене поволеньки, неси
На гострий прибережний камінь.Щось бризнуло попереду,
Наринуло і вдарило
У груди подорожнього.
Заледве голубим струмком
Бринів поранок між дерев,
А зараз повінь зринула
І ліс заворожила.
І солов'ї, по горло в ніч
Загорнені, почувши шум
Світання, захлинаються,
аж згіркло в горлі.
Бреде в ранковій синяві
Світанний гомін. Дерева
Стоять, мов коні, що прядуть
Сполохано ушима.
Їх вітер скоро осідла,
І довгі поводи напне,
І пустить чвалом. Зустрічать
До себе сонце в гості.Коли на землю спадає тиша,
коли приморські кручі
затушовує ніч глуха,
Коли близ берега
тільки світло берегового крейсера
та жовчні очі чужих безсонь -
одне море хвилюється,
одне море не може спати,
мов доброволець,
котрий не знає,
як пахне порохом перший бій.Коли земля повертається від сонця,
ховаючись у тінь капіта -
лістичної сутності тамбережнього материка,
високе небо Аустерліца
чорніє, голубіє, синіє, зеленіє,
а людські очі
виловлюють з цілого спектра,
ніби рибу, впійману на гачок,
окремі кольори.
Подається за виданням: Василь Стус. Твори у чотирьох томах, шести книгах. Том І. Львів, 1994 р.
Copyright © В.Стус. 1994 р.
