ДО СИНА

25.04.1979

Дорогий сину!

Дякую - за листа. Твій скоропис - поміж футболом, гітарою, шахами й Аллою Пугачовою - своєрідний.

Втішило мене те, що Ти любиш Бетговена.

Розповім Тобі своє дитинство, яке було так недавно, здається.

Пам'ятаю, як у Рахнівці, де я лишився з бабунею (тато і мама поїхали на Донбас), я проказував за нею "Отче наш, іже єси на небеси". Два слова каже вона - я повторюю. Пам'ятаю, як талапався у ставку (мені було рік-два). Пам'ятаю, як лежав у колисці (а мама ще робила на полі, в колгоспі, отже, мені було менше року), а нікого нема. Колиска висить на гакові, вбитому до сволока (1951 року, їздивши до Рахнівки, я ще бачив той кілочок; тепер, на жаль, хати вже нема; на її місці вибудував твій дядько Микола нову хату, де я й працював - 1959 р); я мокрий, певне, ревів - і докучило. Нудно лежати, то я граюся своїми вухами - мну їх у долоньках. Пам'ятаю, як ходив до ясел у Рахнівці (ще мама жила в селі) - і там виціловував усіх шмаркатих діток, бо любив їх - усіх. Пам'ятаю, як мене був налякав чужий собака - знахарка "виливала переляк", водячи білим яйцем довкола голівки моєї і проказуючи: собака-собака-собака, кінь-кінь-кінь, вівця-вівця-вівця. Допомогло, хоч у дитинстві я трохи заїкався - навіть у школі.

Пам'ятаю, як мене у 1940 р. тато віз на Донбас - разом із Марусею. Досі пам'ятаю, як пахло в вагоні - той запах недавно (уже тут) упізнав і зрадів: так пахло в вагоні.

Пам'ятаю, як сміялися жінки донецького бараку, що я хвалився, ходячи в довгій сорочечці: "цю сорочечку мені бабуня пошила, з кишенькою" - казав я, а їм було чогось відрадно.

Пам'ятаю гуньку - коричневу свитку, яку я носив - тоді чи пізніше, вже школяриком.

Пам'ятаю початок війни - як відступали наші. Сусід-татарин зарізав лошака - гарного, молоденького - на моїх очах перерізав горло. Я плакав - так було шкода. А вже як він, сусід, хтів мене нагодувати м'ясом тим (смерділо на ввесь коридор!) - я ревма ревів, аби не присилував до такого гріха: їсти гарного лошака.

Пам'ятаю кролів, що їх ми тримали в час війни. Чомусь поздихали - ще сліпі. Трупики лежали в болоті - ой, як мені було сумно! Тоді я не хотів жити - так було гірко й скрушно - за кролями!

Пам'ятаю, як 1944 р. ми садили кукурудзу на полі, викопуючи полин по цілині. Я накидав зерня в ямки, а мама (бабуся Їлинка) і брат Їван копали. Пам'ятаю, як тато (дід Семен) повертався з роботи в Рахнівці - це було 1939 р. - а я з гори на долину (геть крута гора!) біг йому назустріч - аби впасти в його долоні, а він мене піднесе над собою.

Пам'ятаю, як поранило брата Ївана. Як він лежав - з відбитою ніжкою лівою і вирваною осколком лівою щічкою. Спав наче, коли ми з мамою знайшли його. "Це на мене зорі з неба посипались" - промовив він, коли мама, не зронивши сльози (бо затерпло серце їй), розбудила його і прикладала ніжку, наче б ніжка ще могла прирости. Більше він не приходив до пам'яті.

Я прийшов додому сам - де була Маруся. Ой, як я не хотів їй казати про біду! А коли ми видерлися з нею на вікно (може, виглядаючи батьків), я набрався сміливості й переповів їй, що сталося з Їваном. Плакали обоє, а через кілька годин Їван помер. Йому було 15 років, - майже, як Ти тепер. Пам'ятаю, як мене підвели на цвинтарі до тіла - востаннє поцілувати. А я бачив лише родимку на правій щічці його і не хотів, геть-геть не хотів - ні цілувати, ні прощатися - з Їваном і його родимкою.

Коли мені було 9 літ, ми будували хату. І помирав тато - з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам'ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова. То був мій 3-4 клас. Тоді, на тій біді, я став добре вчитися. Вже 4 клас кінчив на відмінно - і до кінця школи мав похвальні грамоти, де в овалах були портрети Леніна і Сталіна.

Усе дитинство моє було з тачкою. То везли картоплю з поля, то з мішком я ходив на городи - рвав траву - чи то для корови, чи то для кози, то возив вугілля, збиравши на териконі. Тяжко - жили мало не лопали. А мусиш пхати тачку. Пам'ятаю, як плакала мама, бо в неї була одна подерта - латана-перелатана сорочка, а ми з Марусею ходили бозна у чому. Пам'ятаю, як 1946-47 рр. пас чужу корову - за це мене годували. Я знав, що мама голодна - і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом. Колись поніс миску, а мама стала сварити мене дуже тяжко, плакала, казала, аби я так не робив більше. Бо їй дуже хотілося їсти - і дивитися на їжу їй було тяжко. А мені ложка не лізла до рота.

Пам'ятаю, як першого костюмчика мені мама пошила сама - десь у четвертому класі. І я дуже пишався ним - із чорного полотна.

Пам'ятаю, що перші штаненята - з поворозкою через одне плече - мені пошили десь у 4 роки. А мені так хотілося мати паска, аби підперізуватися.

Першого сукняного костюма мені пошили в 9-10 класі.

Пам'ятаю, як 1951 р. я їздив у село, до бабуні. Збирав колосся - по стерні. За мною гнався об'їждчик - я втікав, але він - верхи на коні (безтарка з парокінню) - наздогнав мене, став видирати торбинку, а я кусав його за його гидкі червоні руки. І таку злість мав, що одібрав торбу. А другого дня стерню зорали.

Пам'ятаю, що перші книжки, які я бачив, це історія давнього світу (кольорові карти, кольорові малюнки з життя єгиптян, греків, римлян). А першу книжку, яку я прочитав, це "Кленові листки" (так, здається, звалась) Василя Стефаника. Це я взяв у бібліотеці - першу в житті книжку!

Пам'ятаю, як у 4 класі читав "Мать" М".Горького - і радів, який славний Павло Власов. Пам'ятаю, як тоді ж читав М.Островського "Как закалялась сталь" і "Рожденные бурей". Остання пахла дуже нафталіном. Її дала мені дівчинка, з якою мене посадили за одну парту (кілька днів вона ревіла - пхинькала).

І ось десь тоді я вирішив, що й сам буду такий, як Павка Корчагін, як Павло Власов, аби людям жилося краще. І ще хотів - тяжко вчитися, бо жити - тяжко. Мамі - тяжко, татові - тяжко. То й мені має бути тяжко - аж доти, поки й татові й мамі не стане легше, аж доки всім людям на світі не стане легше жити.

А коли я прочитав "Мартіна Ідена" Джека Лондона (це десь у 5-6 класі) - світ мені перевернувся. Як мучилася людина, а змогла перевершити всіх, хто купався в молоці! І все - тяжким трудом (трудом, сину, наголос на у!), і все - солоним кривавим потом.

Пам'ятаю, як зробив першого приймача - сам! Дроту не вистачило - і я слухав навушники на морозі, в холодному сараї, вбравши на себе все, що міг. І той детекторний приймач веселив мою душу. Чомусь запам'яталося надовго, як Б.Гмиря співав такої пісні:

Сбейте оковы, дайте мне волю -
я научу вас свободу любить.

Було багато інших пісень, але вони пішли за водою, як солома чи тріски. А ця - запам'яталася. Десь у 4-6 класі я майже весь "Кобзар" знав напам'ять.

А ще - коли я з мамою сапав картоплю чи ламав молоді качани кукурудзи чи вилущував стиглу квасолю (таж яка гарна - з цяточками голубими, синіми!) - мама завше співала. Тихо, але гарно. Над моєю колискою мама співала колискової на слова Шевченка:

Сину мій, сину, не клени батька,
а пом'яни,
Мене ж прокляту, я твоя мати, -
мене клени.

Коли мама пізніше наспівувала ці тужні слова, мої очі закипали сльозою. Чому "не клени батька"? Чому мати проклята? Збагнути не міг. А сльози бігли з очей - і я ховав їх, бо встидався сліз. І ще:

Ой, люлі-люлі, моя дитино,
вдень і вночі,
іди ти, сину, на Україну,
нас кленучи.

І - так само сумно: хіба я не на Україні? Куди ж мені до неї йти? Чому "нас кленучи" (мама вимовляла "насклінучі", я - геть малий - ділив так: на склін учі - і не розумів; потім зрозумів, що це "нас кленучи").

І вже я був у 8-9 класі. І вже мріяв про геолого-розвідку, бо марив мандрами. Любив мандрувати, любив самоту, любив дивитися, як заходить сонце, як розказує ліс свою ветху казку, як грає сонце на воді, любив, сівши на козу (це з залізного грубого пруття такі санки:

За дужку С ми трималися обома руками, коли розганялися по кризі, а, розігнавшись, стрибали на пруття А і В ногами - і їхали по кризі), нестися річкою - проти вітру, проти снігу, проти теміні, проти невіді.

Музикою я марив. У 7 класі за "похвальну грамоту" тато купив мені гітару. Я спочатку навчився грати "Взяв би я бандуру", потім кілька старих романсів, маршів. Але все було не те. І тоді я брав гітару - і грав - на одній струні - своєї. Все, що я чув, за чим тужив, чого прагнув - усе вигравав. І забувався геть. Так міг програти 2-3 години - і не чезти, коли збіг час. Це було й пізніше, вже в інституті.

Пам'ятаю, як уперше пішов до філармонії. Пам'ятаю, як прослухав цикл лекцій про Бетговена - всі 9 симфоній і чимало концертів. А які пречудові його сонати! І яка це була людина! Все життя - в горі, в нещасті, в муці - і він - один проти цілого світу - перемагає! Тобто, не поступається напасникам, а йде напролам: або світ прийме таким мене, як я є, як мене народила мати - або вб'є, знищить мене. Але я - не поступлюся! І з кожної миті своєї, з кожного почуття й думки своєї зроблю свій портрет, тобто, портрет цілого світу: хай знає цей світ, що душив, гнув мене, що я вижив, зберігся, доніс до людей усе, що хотів. А що хотів донести? Що люди мають жити, як янголи: з любов'ю одне до одного, з почуттям, що всі люди - брати, рівні, чесні, богоподібні, всесильні, незламні, кришталеві. Світ - це таночок усіх людей, що взялися за руки і чуються братами, просвітлими душами, що ширяють межи небом і землею - як степові жайворони, співом славлячи сонце і дощ, і сніг, і бурю, і річку і дерева і птаство і метеликів і тигрів і бедриків (сонечка!) і вовків. Бо все - живе і хоче жити. Тож хай живе - усе, що росте, цвіте, пасеться, розриває зубами, кігтями. А ми, брати - люди, - посеред квітів, птаства, і звірини, і дерев. Усе, що ми зробимо доброго, піднесе небо ще вище, від нашої добрості хмари стануть біліші, а небо - голубіше, а сонце - ясніше.

Пишу оце до Тебе, а водночас слухаю "Реквієм" Моцарта - дуже люблю його! Це - на рівні могутнього, мужнього Бетговена. Хоч узагалі не надто полюбляю солодку музику багатьох інших творів Моцарта.

І Бетговен перевернув мені душу - за час того прослухування (це було десь 4-6 місяців, бо концерти філармонічні не кожного ж дня!). Як я шкодував, що через бідність моїх батьків не можна просити їх, аби купили мені скрипку чи фортепіано. Яке там фортепіано, коли мама чи не щомісяця сушила собі голову: і до кого б піти позичити кілька карбованців, аби протягнути до зарплатні татової, якої ніяк не вистачало!

Як тільки міг, я допомагав батькам - під час канікул "відпочивав" на залізниці, де міняв шпали, рейки, бив "костилі", вантажив рінь (щебінь). Нароблявся - мало не падав, А проте 400-500 карб, старими грішми до татових 600-700 щось і важило, все якась допомога.

І от: був 9 клас, і мені подобалася дуже одна дівчинка. І здавалося тоді, що це живий янгол. І я радів, що бачу янгола поруч себе - і хотів бути схожий до нього (так у 5 класі мені за янгола був хлопчик, якого я дуже любив). І я захотів бути гідним цього янгола, тобто, вести таке ж янгольське життя. І я став більше читати. І якось я натрапив на Франка, його поему "Мойсей". Це прекрасна поема. Як і вся історія з Мойсеєм - прекрасна. Довго-довго народ Мойсея жив у єгипетській неволі. А він, син заможного, здається, батька, купався в молоці при дворі фараона. А перед ним ходили в рабстві його брати по крові - раби-євреї. Життя розпанькало Мойсея, але не вбило совісті й честі. І коли йому виповнилося 40 років - він підняв свій народ, щоб вийти з неволі. І збагнув своє гидке минуле, коли його вчили гнути своїх братів, а він вчився, віривши, що все так і є, як вчать.

Не на теє ти вчивсь
у єгипетській школі,
щоб, навчившись, кайдани кувать
нашій честі та волі.

І Мойсей виводить свій народ із неволі - через пустелю, через голод, муку, безводдя й безхліб'я. Багато хто став ремствувати: в Єгипті у них були глечики з м'ясом, а тут, на волі, - пропадай із голоду! Мойсей знав, що це покидьки, мотлох його народу. Бо свиня, яку годують на сало і м'ясо, теж має що їсти. А людина - не свиня. Воля - найвище в світі, чого потребує людина. І Мойсей жорстоко карав слинтяїв, що тужили за рабськими глечиками. Довго він водив свій народ, але ось появилася попереду та земля, куди Мойсей провадив свій люд. Уже - рукою досягнути можна, але сили не стало у Мойсея - і він помирає на порозі нової землі, обіцяної чи то Богом чи то волею народу.

І після прочитання цієї поеми я забув свою геолого-розвідку, а став літератором. Правда, ставши літераторам за фахом, не забув і геолого-розвідки (ось уже 8-й рік блукаю по землі). Але - не нарікаю на долю. Навпаки - мені хороше від того, що нічого злого за свої 40 літ не робив, допомагав людям у біді, а коли часом і сам залітав у біду, то не пхинькав і не нарікав. Бо це - життя. Доля.

Дуже хотів би, сину, аби Ти, коли справді любиш Бетговена, прочитав про нього книжку Ромена Роллана. В нього є серія "Героїчні біографії". І там є про Бетговена. Не про все Ти там утнеш, але те, що втнеш, запам'ятається. Надовго. Попроси маму, або й сам візьми - в бібліотеці.

Бач, сину, я дуже хочу, аби Ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком. Бо людина буває тільки така. Інша проживе, проскніє, прожере не з одного єгипетського глечика - поки й ґеґне. А чи була вона людина? Чи було в неї життя? Чи залишила вона по собі добрий слід? Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він, піймавши хорого голуб'ятка, ще жовтодзьобого (була хора ніжка) - годував його зі своїх уст хлібом, напував водою. Те голуб'я стрибало за ним, як за батьком. І що? Видужало голуб'я, підросло, набралося сили. Не знаю, дякувало вже чи ні (не в тому річ!), а коли дякувало - то як. Але в моїй пам'яті - поки й житиму - буде той дідусь нужденний, якому голуби сідали на плечі, рамена, долоні, голову (дідусь уже помер). І від того, що це було, що це бачив я і бачили інші люди - світ став кращий. Бо й мені й іншим захотілося й собі - жити так, аби голуби сідали на плечі.

ДО ДРУЖИНИ

10.08.1981

Дорога Вальочку, Дістав Твого листа - № 3 і № 5. Листа № 4 не було (тобто сконфіскували - буцім підозріливий за змістом). Мав листа од Михасі - з віршами Цветаєвої (деякі мені невідомі, напевне, видання 1979 р. побагачує наш томик - виданий у Бібліотеці поета). Мав листа і од Дмитра Васильовича* - з Поемою кінця, переписаною старанно.

Передусім: Дмитрику, мені сподобалось, що Ти захопився цим твором. Цікаво було б поговорити конкретно - чим саме. Твоя репліка "погано розбираюся в поезії" - приблизна і неточна. Цю думку передають інакше "мало що тямлю в поезії", бо "розбираються", лягаючи спати (переодягаються чи скидають одяг). Але головне, мені здається, не в тому, що в поезії треба тямити. Її треба чути, відчувати серцем, сприймати уважно - як украй складне явище, яке - скільки його не сприймай - обов'язково залишає ще щось нерозкрите. Я не дуже в захваті од цього твору (мені подобається її стиль, енергія письма - дуже пружний і м'язистий текст. Чому? Бо - розмір такий: короткі рядки й римовані. Отже, має бути дуже багато змісту). Смисл (зміст) поеми - двоє відважуються піти з життя. Драматичний зміст, тому й хапливий (захеканий) розмір. Двоє збираються - і чують, як то тяжко - відважитися. У цій ситуації - скраю прірви - все видається іншим, прощальним, усе підказує, радить ніби, натякає - треба це робити чи ні. Такий початок: стояв собі стовп (може, телеграфний) - нікому не вадив. Марині видався, як одкровення (судьба). Він (герой) має чим піти з життя (исправен?). У неї великі круглі очі, в які вона вбирає кожну дрібничку. І кожна дрібничка їй здається дуже великою і дуже значною (преувеличенно плавен шляпы взлет - тобто, він надто спокійно, удавано спокійно, неприродньо спокійно накладав капелюх). Ось він: "в каждой реснице - вызов. Рот сведен" - він накручений до краю, хоче бути відважніший за самого себе - бо й справді: мужності йому треба на двох. І далі - та ж повільність, те ж вдивляння в кожну дрібничку, бо це - прощальне вдивляння: більше його не побачиш. І тому повертається гострота сприймання (то, что вчера - по пояс, вдруг - до звезд. Преувеличенно - то-есть, во весь рост).

Братство - тьмяніше, не все читач збагне (не тому, що надто складно, а тому, що автор приблизно висловлюється). І - цяточками золота - такі рядки, як "зноб - зной" (коротше сказати не можна). Але - помітимо це: дому - немає вже. Бо ж - вихід із дому в новий дім. Отож: "домом рушащимся - слово: дом" і "дом - это значит: из дому в ночь". А суть "дома" - гора, наверху гори, в небі. Третя частина - роздум про кінець. Мені - найкраще - фінал: Озноб. Мы - мужественны будем? Це я в житті не раз повторював - як заклинання, ховаючи питальний тон поеми. Четверта - осуд того, що є туман життя, порох життя (коммерческими тайнами и бальным порошком). Так і йде тема - музично, як річка: де хоче - ширшають плеса теми, хоче - повернеться, хоче - звузиться в берегах. І знову - як дисонанс - акорд фіналу: серебряной зазубриной - в окне звезда мальтийская (може, це тема - з о. Мальта?). Мені подобається широта почуттів у Цветаєвої - як гірська річка. Ось як ненавидить міщанство: "тройными подбородками тряся, тельцы - телятину жуют". П'ята частина - трохи словесна - що таке любов. Кращий, цветаєвський текст - "это все дары в костер и всегда задаром" (диви, як стисло мовлене, тому такий "неправильний" синтаксис: "правильно" треба було б сказати: "це все одно, як усі дарунки метнути в багаття, але користі від того не буде ніякої"; на такому довгому тексті кожне слово хиріє, слабне, знекровлюється, бо - мало змісту припадає на нього - ось так поезія відрізняється від прози: вона густа, тяжка, повнокровна, горбата (од натуги). Так само або й ще багатша фраза: "перстов барабанный бой растет (эшафот и площадь)". Гарний перстов бой, гарно, що це сполучається зі стратою. Писати так - то верх майстерності (можливо, й геніально). Це вже кристалізоване мистецтво - як морська сіль на березі. Це - монтаж. Гарний монтаж. Коли найбільш вразливі штрихи складаються разом і творять диво (скажімо, "лоскут платка в кулаке, как рыба" - все визначає: яка буря в душі у них, тому так тріпочеться хустка). Шоста - дебати, спроба кінця, апогей його, хвиля затятої сміливості пустити кулю в лоба (прекрасне: в пепел и песню мертвого прячут в братствах бродячих) - і страх, жіноча слабкість, відступ. Сьома - трохи пустуватий текст розриву (убитое - любовь) - бо не стало однакової одваги (одному жити, другому - ні). Восьма цікава тільки подовженнями (мо-неты тень), темою кохання, як життя (життя - більше віршів мені, "ни единой вещи не чтившей в сем вещественном мире дутом"; "прослушай - бок: ведь это куда вернее сти-хов"). Але ця близькість-спорідненість двох (у дружбі завжди заважає, що є два, а не один; отож, кожен, хто по-справжньому дружній, любить, хоче бути, стати не собою, а другим - ніби принести себе йому в дарунок, але це, на жаль, неможливо). І, чуючи втрату цього другого. Вона (поетеса, героїня, Цветаєва - хто хочеш) порівнює себе зі смертником. Єдність двох - єдність духа і плоті, в вищому смислі - єдність плоті, що, як дух, - просвітлена, і духу, що, як плоть, - матеріальний. Через це такі тяжкі втрати - як відторгнення свого тіла, як смерть (так смертники ждут расстрела в четвертом часу утра). Але - згадую це мимохідь, щоб не відходити од теми - такі могутні люди як Цветаєва (люди виняткового духу) вміють жити в трагедії - гідно. Тобто: в біді не скавуліти, в радості - не скавчати, підстрибуючи (Усмешкой дразня коридорный глаз - ведь шахматные же пешки! - и кто-то играет в нас. І далі читай - героїчне все). Така й 10 частина - спогад буднів (молочна), спогад молодості (тобі це нічого, певне, не скаже, бо Ти на свої роки, певне, ще не знаєш, що то - юність: "смешку - без причин, усмешке - без умысла, лицу без морщин"). А її думки про слово "расставание" - просто нецікаві. Одинадцята - усе те саме, але тема вичерпується, автор повторюється. Може, й цікавіше буде читати Тобі - по досвіді (коли пізнаєш, що таке - розлука - я це знаю!). Дванадцята - пречудове, може, найкраще місце поеми - після риски: "За городом!" Життя - за. Тобто, не в горожі-городі (городити), а там, де не загорожено. Бо життя, пише вона, є нестерпне (такий її досвід, досвід не умов, а темпераменту, може: Марині все всюди не подобалося: коли б на землі був рай повсюдний, вона б нарікала, чому небо зверху, а не внизу, під землею - таку вже натуру мала). Отож, за Мариною, - жити це значить не жити. Тобто, там, де живуть, жити неможливо. Отож, краще "на прокаженные острова, в ад! - всюду! - но не в жизнь". Отож, і право на життя своє - но-гами топчу! Гетто избранничеств! Це сказано добре, влучно - таке кулею влітає в текст. І - "в сем христианнейшем из миров поэты - жиды". Тобто, вихрести, каліки, виродки, ненормальні, бо їм не хочеться спільного буття, спільної радості, спільного неба - їм треба своє, окреме, індивідуальне. Бо вони - як геологи, як розвідувачі життя - того, якого ще немає, якого, може, і не буде ніколи - бо вони віддані мрії- про най-найвищий ідеал. Така поема.

Думаєш, що я все в ній збагнув? Ні. Але то - не всюди моя вина (є вина й автора - часом тьмяно писала). І не біда, що тьмяно - писала. Головне - виявила велич прагнення, почуття, сили людського духу - такої сили скаженої, якої до неї в російській літературі не було (хіба у Маяковського-раннього, особливо "Тринадцятого апостола" чи Пастернака). Ось останньому вона присвятила вірша (він є у виданні Цветаєвої 1979р.).

Рас-стояние: версты, мили...
Нас рас-ставили, рас-садили,
чтобы тихо себя вели,
по двум разным концам земли.
Рас-стояние: версты, дали...
Нас расклеили, распаяли,
в две руки развели, распяв,
и не знали, что это - сплав
вдохновений и суxожилий...
Не рассорили - рассорили,
расслоили... Стена да ров
расселили нас, как орлов-
заговорщиков: версты, дали...
Не расстроили - растеряли.
По трущобам земных широт
рассовали нас, как сирот.
(1925)

Вірш написано, коли Марина, здається, вже три роки як жила у Празі, випустивши страшну (!) збірку 1922 р. "Лебединый стан", а Пастернак, залишившись, писав свої вірші, досить цікаві (дуже), але значно стриманіші. Через тисячі кілометрів вони розмовляли як боги, листувалися. Десь у цей час Пастернак написав був до Рільке, з яким він листувався, про те, що в Празі живе така гарна поетка. І Рільке присвятив їй (після знайомства) свою Елегію, яка так умовно і зветься - або одинадцятою, або Цветаєвською (у автора просто: До Марини). А Марина написала "Реквієм" - коли помер Рільке.

Суть же головна Марини: що це революціонерка, як і належить бути справжньому поетові. І революціонерка не в політичному смислі (це, здається, не є достеменною ознакою поета), а в ширшому - буттєвому смислі.

Отож, ще рання, вона писала про свою "грішну" (насправді ж - янгольську) натуру:

Заповедей не блюла, не ходила к причастью.
Видно, пока надо мной не пропоют литию,
буду грешить - как грешу - как грешила - со страстью!
Господом данными мне чувствами - всеми пятью.
Други! Сообщники! Вы, чьи наущенья - жгучи!
Вы, сопреступники! Вы, нежные учителя!
Юноши, девы, деревья, созвездия, тучи -
Богу на Страшном суде вместе ответим, Земля!

Ось у цьому - суть її "революціонерства" - вона прагнула прожити життя цікаве, сліпуче, захватне, а не нудне, сіре, помірковане. Оце і було для неї - "щастя". Щастя, від якого вона, зрештою, влізла в зашморга. Але - не в тому суть. Таке вже було її "щастя", в яке вона вірила і якому вірною лишалася все життя.

"Пожирающий огонь - мой конь" - писала вона точно про свою Музу, тобто свою натуру поета. Або: "Пляшущим шагом прошла по Земле! - Неба дочь! С полным передником роз - ни ростка не наруша! Знаю - умру на заре! - Ястребиную ночь Бог не пошлет на мою лебединую душу!"

Дивися, як гарно: каже:

Когда обидой опилась
душа разгневанная,
когда семижды зареклась
сражаться с демонами -
не с теми, ливнями огней,
в бездну нисхлестнутыми:
с земными низостями дней,
с людскими косностями, -
Деревья! К вам иду! Спастись
от рева рыночного!
Вашими вымахами ввысь
как сердце выдышано!
К вам! в живоплещущую ртуть
листвы - пусть рушащейся!
Впервые руки распахнуть!
Забросить рукописи!
Зеленых отсветов рои,
как в руки - плешущие.
Простоволосые мои,
мои трепещущие!

О, це так гарно - про дерева, так по-дитинячи чисто, так по-юначи буремно. Завжди дякую Богові, що на землі є такі люди - такого ось пориву, такої чистоти надземної, такої крилатості. Якось так сталося, що мені, романтикові, з дитинства хотілося належати до цього ж племені - непришпилених циган, що таборяться місцями своєї волі, своєї радості. Це - доля, а не перевага, не претензія на щось. Доля, для якої так тісно - на землі, доля, якій - часто-густо - просто немає місця на землі. Тому люди виростають не за покликом долі, живуть не за її велінням, а - без неї (як вийде, як буде- тобто, буду такий, як усі, а решта -- то химерики; потім же виявляється, що химерики якраз і були моїми питомими ознаками, у химериках - усе ім'я людини, її окресленість, її жива суть. Спільне - то мертве; живе - то індивідуальне). Доля - то велике слово. Але коли саме людина збагне, що таке доля? Одна - в пізнішому віці, коли змарнує свої літа і свою душу, друга - взагалі не впізнає. Може, Ти скажеш: а для чого це - бути вірним долі? І це питання буде найнедоречнішим. Бо доля не має мети (для чого росте дерево? для чого тече річка?), вона є, а існуючи вже має мету (не свою, а, сказати б, Господню - хто створив її, окреслив 17). І в цій широкості долі, яка ширша (і незрівнянно!) за мету, - справжні розкоші життя. Хоч розкоші це - своєрідні: від них синці не сходять із голови, на яку сиплються горіхи і яблука і тяжкі грудки. Але доля не відгороджує нас від болю, вона не зважає на біль. Так і людина, справжня, - на біль не зважає.

Дмитрику, погортай антологію "Современная итальянская поэзия" -лежить на стелажі. Почитай вірші Унгаретті, Сабо, Монтале, Квазімодо - побачиш, що можна і не бути крикливим, як Цветаєва, і сказати не менше. То вже справді чоловічий дух і римське вміння панувати над пристрастями. Чи не сподобаються їхні вірші Тобі? Коли сподобаються - напиши (мені то буде цікаво). Почитай із мамою разом - хай Ви обміняєтеся своїми досвідами і своїм розумінням. Я заочно візьму участь у ваших читаннях.

Передам трохи своїх вражень од читаних листів Пушкіна. Молодий, він хулігануватий і лається, навіть нецензурно - через те подаються купюри (лист до Мансурова від 27.10.1819 р.). У нього своя стилістика - одна російська (трохи занародня, бурхливої емоційності) і друга - французька - витримана в доброму тоні бомонду, багата інтонаціями і вироблена в розгалуженні думки. Цікаво це мені: на той час, звичайно, такої стильової довершеності, як у французів, у Росії не було. Отож, Пушкін був двомовний, дво-стильовий, дво-думний. Як переказати хитроплетиво офіційного стилю (потім подам такі приклади) російською? Неможливо. Отож, слова - яких ще немає - вигадуються, оформляються, продукуються на французький кшталт. І ще: відчутно поштовх до стильових і словесних означень (хіба не цікаво: отрасли (не теперішнє отроги) Кавказских гор). Ось він пише до брата із Кишинева, тобто із заслання (лист 249, 1820 р.): "Жалею, что ты не видел со мною вместе великолепную цепь этих гор; ледяные их вершины, которые издали, на ясной заре, кажутся странными облаками, разноцветными и недвижными". Скажімо, з малярського погляду це не дуже окреслено, але - пушкінський "кістяк" є, оздобити фантазією своєю він зуміє - аби перетворити таке бачення на шедевр.

"Ермолов наполнил его (Кавказ) своим именем и благотворным гением. Дикие черкесы напуганы: древняя дерзость их исчезает. Дороги становятся час от часу безопаснее, многочисленные конвои - излишними. Должно надеяться, что эта завоеванная сторона, до сих пор не приносившая никакой существенной пользы России, скоро сблизит нас с персиянами безопасною торговлею, не будет нам преградою в будущих воинах - и, может быть, сбудется для нас химерический план Наполеона в рассуждении завоевания Индии. Видел я берега Кубани и сторожевые станицы - любовался нашими казаками. Вечно верхом; вечно готовы драться; в вечной предосторожности".

Мені видаються примітними ці рядки - як то 20-річний юнак пускається в геополітичні пасажі, віддаючи при цьому належне генералові Кухаренкові. І далі - краса духу поета, що зве поезію "доброй, умной старушкой, к которой можно иногда зайти, чтоб забыть на минуту сплетни, газеты и хлопоты жизни, повеселиться ее милым болтанием и сказками; но влюбиться в нее - безрассудно". Тобто, Крим, море, Кавказ - були для П[ушкіна] поезією життя більшою за поезію слова. Останньою можна займатися на відстані од моря. І все це - і дивна геополітична пасія, і прочування себе-майбутнього в таїні обрисового світу (Погасло денное светило - елегія цього часу), і декабристське оточення в Кам'янці, при березі Тясмина, і молодече жуїрство-бонвіванство, і геніяльні вірші, писані самотою творця-Бога, - то все Пушкін: чим складніший і суперечніший за натурою, тим багатший на творчі потенції. Так - то було життя поета і - життя для творчості, Ось скупі (але геть багаті для жандармського пізнішого аналізу!) враження од Кам'янки: "Время мое протекает между аристократическими обедами и демагогическими спорами, Общество наше, теперь рассеянное, было недавно разнообразная и веселая смесь умов оригинальных, людей известных в нашей России, любопытных для незнакомого наблюдателя, Женщин мало, много шампанского, много острых слов, много книг, немного стихов. Вы поверите легко, что, преданный мгновенью, мало заботился я о толках петербургскиx".

Чи не цікавий пасаж? Чи не смішні всі дотягування його (пасажу) до свідчення аж-аж-революційності поета? Усе людське поет приймав, а сприймав - як поет. Тобто ширився простір думки - і нічого більше, жодних думок про закорінення в реальності. Зверну увагу і на такі інтонації (Разговор поэта с книготорговцем!) - пише до Греча 21.9.21: "Хотел было я прислать вам отрывок из моего Кавказского пленника, да лень переписывать; хотите ли вы у меня купить весь кусок поэмы? длиною в 800 стихов; стих шириною - 4 стопы; разрезано на 2 песни. Дешево отдам, чтоб товар не залежался". Чи не гарно? Натхнення - до писання. Написане - річ, товар, що може "перележатися". Цей момент - свідчення якоїсь особливості поета - такої, що визначила його шлях у подальші - не такі легкі, як на Пушкіна, роки (1825-37). Власне, я ніколи не знав феномену "перележання", то, може, і незрозуміло мені, і, може, цікаво мені, тобто - незвично просто. Але залежність поета од книгопродавця - небезпечна таки, мабуть. Не знаю, як виходять у людей такі книги, як есе і повісті А.Камю. По кому подзвін - того мені не зрозуміти. Певне, мені, вихованому інакше і перебулому в інших умовах, притаманне "чистоплюйство" (припускаю, навіть і зайве, може). Але бачити у віршах виріб ремества - мені не з руки. Хіба що статті свої, переклади свої міг так поцінувати, але - не вірші. До них - зась книгопродавцям.

Ось що Пушкін радить братові, що стоїть на порозі вибору життєвого шляху - мовляв, іди на військову службу. "Тебе придется иметь дело с людьми, которых ты еще не знаешь. С самого начала думай о них все самое плохое, что только можно вообразить: ты не слишком сильно ошибешься. Не суди о людях по собственному сердцу, которое, я уверен, благородно и отзывчиво и, сверх того, еще молодо; презирай их самым вежливым образом". І дає такі приписи: "Будь холоден со всеми: фамильярность всегда вредит... Не проявляй услужливости и обуздывай сердечное расположение, если оно будет тобой овладевать; люди этого не понимают и охотно принимают за угодливость, ибо всегда рады судить о других по себе. Никогда не принимай одолжений. Одолжение чаще всего - предательство (уточнюю за Пушкіним - бо цього листа написано французькою мовою: йдеться не про "одолжение" в оригіналі, а про добродіяння - bienfait). Избегай покровительства, потому что это порабощает и унижает. Я хотел бы предостеречь тебя от обольщений дружбы, но у меня не хватает решимости ожесточить тебе душу в пору наиболее сладких иллюзий. Никогда не забывай умышленной обиды - будь немногословен или вовсе смолчи и никогда не отвечай оскорблением на оскорбление". Інші поради (не роби боргів і т. д.) менш цікаві. Що мені подобається - кокетерії Пушкіна: мовляв, ці правила, він набув "ціною гіркого досвіду"! У скільки ж років? У 23! Навіть враховуючи, що тоді мужніли раніше, навряд чи самому поетові можна ставити в заслугу їх винайдення - пахне тут бонтоном старого Болконського - підфранцужений етичний кодекс 18 століття!

Втім, мамо Валю і Дмитрику: подискутуйте, чи добрі це приписи. Чи немає в них кастово-аристократичного снобізму, чи підходять під теперішній кодекс честі, точніше: чи підійшов би він Тобі, сину? Десь перегодом Пушкін з'ясовує в листі до премудрого В.П.Горчакова (свого ліцейського друга, потім видатного дипломата Росії): в творі я "хотел изобразить это равнодушие к жизни и к ее наслаждениям, эту преждевременную старость души, которые сделались отличительными чертами молодежи 19 века". А сам Пушкін? Гарячий, як барс, дуелянт і нервово-запальний, як сірник!

На маргінезі: Пушкін пише: "во время Олега герба русского не было, а двуглавый орел есть герб византийский и значит разделение Империи на Западную и Восточную - у нас же он ничего не значит". Пушкін тут умовно (помилково) каже про русский герб за Олега, бо росіян тоді й не було. А свідчення, що двоголовий герб нічого не важить для Росії- цікаве (бо - чисте копіювання візантійщини і все на тому).

У листі до В'яземського від 6.2.23 р. поет досить в'їдливо пише про одвічну цензуру - гільйотину духу: "стыдно, что благороднейший класс народа, класс мыслящий, как бы то ни было, подвержен самовольной расправе трусливого дурака (тобто, цензури). Мы смеемся, а кажется лучше бы дельно приняться за Бируковых (прізвище тодішнього цензора); пора дать вес своему мнению и заставить правительство уважать нашим голосом - презрение к русским писателям нестерпимо". Для Пушкіна 1823 р. це засміливо і він уточнює - з фігурою переляку: "дайте нам цензуру строгую - согласен, но не бессмысленную". Трохи нижче - радить П.В'яземському: "Кому, как не тебе, взять на себя скучную, но полезную должность надзирателя наших писателей". Отож, позиція поета - своєрідна: трохи фронди, трохи непослуху - не більше. Дисципліна цензури - обов'язкова. Ще цікаво: "твое предложение собраться нам всем (тобто літераторам) и жаловаться на Бируковых (цензорів) может иметь худые последствия. На основании военного устава, если более двух офицеров в одно время подают рапорт, таковой поступок приемлется за бунт. Не знаю, подвержены ли писатели военному суду (через 10 років Микола Перший довів, що ще й як "подвержены"!), но общая жалоба с нашей стороны может навлечь на нас ужасные подозрения и причинить большие беспокойства... Соединиться тайно - но явно действовать в одиночку, кажется, вернее". Цікаві обставини: коли до мети веде пряма дорога, то люди, виховані в тодішній атмосфері, ніколи її не оберуть, а шукатимуть сто інших - усі криві, горбаті, але не пряму, не ту, яку підказує глузд. Ось чому і люди виходять не прямі, а всі криві і всі горбаті - з такими непрямими душами. Як же Пушкіним жити в таких умовах, як же їм уберегтися, щоб не вбрати камер-юнкерської лівреї? Рятує цинізм, гумор раба - гумор, що дозволяє буцімто дистанціювати своє рабство: "Я барахтаюсь в грязи молдаванской... а ты барахтайся в грязи отечественной и думай: Отечества и грязь сладка нам и приятна" - так жартує 24-літній Сверчок. Жартує і тоді, коли пише страшного листа, що викликав нове заслання - вже з Одеси до Михайлівського, під нагляд батька. Що ж там страшного? Пише, що атеїзм має рацію перед вірою в Бога, атеїзм - система "к несчастию более всего правдоподобная". Які ж громи впали на цю грайливу голову (не фрондера, не революціонера, не декабриста - ні!). І батько згодився - стежити за сином, бути домашнім шпигуном, щоб і його часом не зіслали за такого сина-монстра, сина-виродка. І Пушкін наважується просити царя - аби зіслав його в фортецю: "Решился я для его спокойствия и своего собственного просить императорское величество, да соизволит меня перевести в одну из своих крепостей". А царського фаворита, поета В.А.Жуковського, просить: "спаси меня хоть крепостью, хоть Соловецким монастырем". Поет чує себе в стані "поза законом". Отож, як бути його талантові? "Осталось одно - просить прямо на его имя (Ивана Ивановича - тобто царя Олександра I) - такому-то, в Зимнем дворце, что против Петропавловской крепости, не то взять тихонько трость и шляпу и поехать посмотреть на Константинополь, Святая Русь мне становится невтерпеж. Ubi bene, ibi patria (тобто, де добре, там і вітчизна). А мне bene там, где растет трын-трава"- А людиною він був не твердою, Коли в Одесі його стали розпікати за 600 крб., які він дістає, не працюючи чиновником канцелярії, поет сльозливо симулює: "Вы, может быть, не знаете, что у меня аневризм. Вот уж 8 лет, как я ношу с собою смерть. Могу представить свидетельство какого угодно доктора. Ужели нельзя оставить меня в покое на остаток жизни, которая, верно, не продлится" (лист до Казначеєва від 22.V.24 р.). Так у тваринному світі слабший, програючи двобій, підставляє слабіше місце - усе, мовляв, я здаюся. Тут демонструють неміч. За Пушкіним, "девиз всякого русского есть чем хуже, тем лучше". Чого ж тоді поет так дивується, що борці за свободу Греції - це "толпа трусливой сволочи, воров и бродяг", у якої "ни малейшего понятия о военном деле, никакого представления о чести, никакого энтузиазма", "Они все сносят, даже палочные удары с хладнокровием, достойным Фемистокла"- "Дело Греции, - пише поет, - вызывает во мне горячее сочувствие, именно поэтому-то я и негодую, видя, что на этих ничтожных людей возложена священная обязанность защищать свободу". Чи варто дивуватися? І чи мав рацію Герцен, називаючи шукачів нової Росії лицарями, викутими з чистої сталі? Нація випростувалася, підводилася з чотирьох кісток, а коли її били - знову падала на чотири кості, В композиції набутих псевдосвобод обов'язковий - як прямий хребет, так і ці чотири кості. Отож, маючи веселого листа од П.В'яземського, поет дивується: "Как мог он на Руси сохранить свою веселость?"

Не знаю, чи видавався в часи Пушкіна військовий статут, чи ні. Коли видавався, то, гадаю, один аналіз його міг би сказати про країну значно більше за десятки дисертацій, монографій на будь-які інші теми. Куди ж було тікати поетові од такого життя? В Біблію, за якою він так питає (Библия для християнина то же, что история для народа). А все це творить єдину згармонійовану систему - зі своїм кровообігом. Ховатися ніде - ти, Пушкіне, в цій системі - казарми, царя, шпигуна-батька, всетлумачної Біблії - трохи цинізму, трохи жуїрства, трохи покори - і життя йде далі - спокійнішим річищем, поки десь знову не зійдуться всі екстреми - і доведеться самому лізти на кулю (яка прекрасна смерть! Яке прекрасне розв'язання всіх проблем життьових! Яка знахідка!). Бо виходу поет не бачить (власне, і конституйований він інакше - не до шукання виходу), бо його висока поезія, його висока чистота подуму (не буття!) - не про час, не про читача ("Ох уж эта мне республика словесности! За что казнит, за что венчает?" - пише в листі до Рилєєва від 25.1.25 р.), не про отечество (черт возьми это отечество - пише він у листі до Н.Гнедича 23.2.25 р.). Поетові заходить на слизьке: царева милість - що Пушкін може бути вільним од цензури (який подарунок!) закінчилася - і в листі до Бенкендорфа (шефа жандармів) поет просить допомоги, тобто ублагати царя (лист од 17.8.28 р.). Як же бути йому з віршами, які всі запідозрюють у всіляких гріхах, - лише одному поетові зрозуміле просте, дитяче і чисте: "цель поэзии - поэзия, как говорит Дельвиг, если не украл этого. Думы Рылеева и целят, а все невпопад". Пушкін просить царя - виїхати за кордон на лікування - його не пускають (Олександр I дозволив лікуватися у Пскові, тобто в губерніяльному центрі, за проживанням). Бо що - то був би жах: Пушкіна пустити за кордон! І в цій нудоті Михайлівського заслання поет резюмує, шукаючи рівноваги душевної: "Ободрение (тобто, опікунство сильних світу) может оперить только обыкновенные дарования". Отож, нехай залишиться на його Великій Біді - й Великий шанс: а, може ж таки, я - геній?

Цікаво, між іншим: чи мав рацію поет, пишучи, що російська словесність "уступая другим в роскоши талантов, тем пред ними отличается, что не носит на себе печати рабского унижения". Мовляв, ніяких меценатів, присвяти ясновельможним і т. д. С Державиным, пише Пушкін, умолкнул голос лести (досить, каже, безпардонної). О нашей лире можно сказать словами Мирабо: Ее молчание - общественное бедствие (Se silence est une calamite publique). І поег з'ясовує причину: "Иностранцы нам изумляются - они отдают нам полную справедливость - не понимая, как это сделалось. Причина ясна. У нас писатели взяты из высшего класса общества. Аристократическая гордость сливается у них с авторским самолюбием. Мы не хотим быть покровительствуемы равными. Вот чего подлец Воронцов не понимает (поет не може вибачити тому одеське цькування!). Он воображает, что русский поэт явится в его передней с посвящением или с одою, а тот является с требованием на уважение, как шестисотлетний дворянин -дьявольская разница!". Суть - значна: коли загальнолюдської гордості бракувало, хай буде хоч становий гонор! А вже з нього розів'ється почуття людської гідності. З цього приводу цікаво зважити на те, що ж таке культура в російських умовах 19 століття. Це теж функція од народного рабства і нещадної експлуатації. Це теж (умовно дуже!) покажчик станової заможності, це теж злитки золотого фонду, призбираного на тяжкому визискові народу. Але цей негативний бік культури (паразитизм її, сказати б) урівноважується, компенсується другим - провокативним: до повнокровного, незапланованого, позанаціленого життя; цей другий бік культури - репараційний, компенсаційний: вона рятує людину од загрузання в часі і в "злобі дня". Вона береже людський дух - аби був неуярмлений у часі, аби - як і належить духові - витав, ширяв над.

Цього разу закінчу з листами Пушкіна - до наступного листа. Ти мені снилася, люба. Але сумно-сумно - шкода було і гірко було - вві сні. Не маю, звичайно, найбільшого і найповнішого Симоненка (!). Але прочитав із задоволенням (задоволення феномену, а не змісту!) статті Гончара і Олійника (останній "підправляє" Гончара з погляду свого крісла). Цікаво було б дочекатися так потрібної статті про те, як запекло ненавидів Василь цих кололітературних молодиків, до яких він тільки й заходив по приїзді - аби висловити свою лють на них! Єдине, що мене здивувало в статті Олійника - визначення ним масштабу таланту і ступеня зрілості його (здається, справді точніше, ніж мовилося в 60-х роках, коли потрібен був зрілий майстер ось такого типу і коли зрілість роздавали, як взуття навиріст).

Певне, закінчуватиму на цьому. Чекаю віршів Бодлера (із Квітів зла), чекаю віршів (пізніх) Рільке, чекаю німецькомовних поетів 20 століття - тих, передусім, яких мені тут не прочитати. Перепиши, Вальочку, не лінуйся. Прошу.

Зичу Вам здоров'я.

Про себе не пишу - більш-менш звично чуюся, а головне - не звертаю уваги, що там болить.

Додаю карточку до мами.

Сердечне вітаючи -
Василь * Тут син поета Дмитро Стус.

ДО ДРУЖИНИ Й СИНА

1.08.1982

Дорогі мої - Вальочку, сину!

Дістав Ваші листи прип'ятські*. Дякую. Певне, вже дістали мого листа за липень. Збирався написати на Донецьк, але через бандероль (вона прийшла сюди 17 липня, але її мені не видали, бо там виявили недозволений чай) пишу до Вас. Отож, коли ту бандероль дістанеш - то вийми чай звідти. На жаль, опису я не бачив, то й не знаю, чи були там ручка, автоолівець, як я просив. Бачив тільки тютюн і жменьку вітамінів. Але - не переймайся.

"Сонети до Орфея", що Ти вислала, - мої. А десята елегія - Бажанова. Мені ж цікаві мої переклади елегій, якщо Ти їх знайдеш межи рукописами.

Тимчасом переклав дещо з Рільке. Ось Елегія, присвячена Марині (Цветаєвій). Надсилаю свій переклад, а Ти мені, Валю, надішлеш російські чи українські (не пам'ятаю, чи переклав її Бажан). А російських, здається, є два. Один - у жовтому Рільке (приблизно 1967, де "Ворпсведе"), другий - ув останньому грубому томику 1976 (приблизно) року. Ти надішли з цього останнього, коли знайдеш.

V
О поринання в світи, Марино, сузір'я летючі!
Але до сонму зірок, куди нас пірвало, нас не причислять.
Повнява світу має завершену кількість.
Хай хто б і згинув - священної цифри не зменшить.
Всяке смиренне падіння йде в праджерела цілющі.
А чи ж мало ім'я і який-небудь власний набуток
все, що було грою, зміною схожого, зсувом?
Хвилі і море єсмо, Марино! Глибини і Небо!
Ми є землею, Марино! Ми - тисячовесни,
жайвори, що в невидиме пускають пісень водограї.
Ми починаємо з захвату, що нас цілком поглинає,
нараз вже нас обертає в колі скарги, збоку од співу.
Скарги? ЇЇ не було б, коли б не той захват.
Навіть менші з богів волять, Марино, хвали -
безпосередні такі ж, чекали на славу, мов діти.
Тож хвалімо, Марино! Все віддаваймо хвалі.
І себе - на ралець. Ми долонями пестимо шийки
непорушних квіток. Я це бачив на Нілі, в Ком-Омбо.
То, Марино, є дар: усього позбувшись, мати й царя чим дарити.
Так, як янгола злегка брами спасенних знакують,
ми доторкаємось всього, що має ніжності барву.
Ох, як віддалилось задумливе, як розпорошилось, Марино,
бодай і з найліпших причин. Тож знак подаваймо - і вже.
Тихе оце заняття, хай котрийсь із нас тільки не втерпить
і, замість натяку, схоче на жест спромогтись, -
покарає того і вб'є. Бо воно - смертельної сили.
Всі ми це примічали - з його ніжності й поведінки
і виняткової моці, котра нам, сущим, дає
бути й по смерті. Дає - не-життя. Ти бо знаєш,
як часто воно потай несло нам наказ
в зимний ввійти передсінок нового народження.
Нам - несло? Ні, тільки тілу очей
під тремкими повіками. У підборкане нами
серце цілого роду. Несло плетеницями птахів
перелітний маршрут - всеспадних наших мандрів прообраз.
Люблячі знали колись про кінець свій. Тепер
те знання у них забрано - тож віднова мають жити.
Тільки й старе в них, що їхня могила, тільки вона пам'ятна,
тьмава, під деревом ремства - всепам'ятуща віддавна.
Їхня могила опала вже геть, і самі вони гнуться, мов лози.
Що надмірніший гніт - то гнучкіша лоза на вінок.
Як вона має в травневому вітрі! З самого З а в ж д и,
яким ти дихаєш, прагнеш збагнути себе, часу вже непідвладний.
(Як я тебе розумію, квіте жіночий, на вічнім
все-схожім на себе корчі! Як осипаюся весь
в ночі повів, що тебе небавом сягне). Здавна вчили боги
прикидатись - роздвоєних. Пишучи кола,
ми наповнились цілим так, як місяця диск.
Навіть у час ущербу чи в тижні звороту до повні -
аніхто вже не дасть нам вернути життя повноту,
крім самотнього власного виходу - на краєвид безсонний.

Тут, у цій елегії, для мене тьмяне місце найбільше - оце: "вчили боги удавати (чи - прикидатись) роздвоєниx". Так, як я його чую (контекст) - слово "прикидатись (heucheln)" - зарізке. А ціла елегія - дуже цікава. Мені здається, своєрідно-незвичним коментарем до неї може бути прекрасний В.Распутін в оповіданнях (Наш современник, № 7, 1982) - обов'язково прочитайте! Я й не пам'ятаю вже, коли читав таку пишноту. Нелегке читання, але - яке прегарне!

ОСІНЬ
О ти, високе дерево гінке,
уже безлисте: опирайсь навалі
небес, що ломляться в твоє гілля.
Прошитий сонцем, повний і густий,
його вершок, здається, марить нами.
Та вся його душа - уже провулок
небес. А небеса не знають нас.
Найгірше те, що ми, як птаства ключ,
все деремося крізь нові одслони,
а простір ті одслони владно мінить,
бо лиш з світами в приязні. Мацак
чуттєвих наших хвиль запраг опони,
і тішиться відкритістю, як стягом.
…
Вершок дерев - то ностальгії знак.

Цей вірш у Рільке римований (шестирядник), а я зробив біло, прагнучи якомога більше віддати - тексту.

V
О дивні зблиски боязких подоб!
Де взявсь той блиск, якщо нема тривання?
Жіночу спрагу саморозглядання
гамує люстро, що, як склеп, могло б
за світ їм стати. В мерехті отім
ми чуєм скритий стік своєї суті.
Єство ж жіноче - там, де, в люстро вкуте,
воно, подвоєне, стає цілим.

Той вірш видається мені надзвичайно граційним. Шкода, що недосить відбив оце Рількове: "Як світ замурувався від неї (жінки) дзеркалами!" Чи: "Як дзеркала замурували од неї світ", як вона замурувалася в дзеркалах од світу.

V
І, може, час - виходити богам
з речей обжитиx…
Нехай би обернули кожну стіну
в моєму домі. Іншим боком. Най
оця пелюстка змінить напрям вітру,
котрого стачило б - перекопати
усе повітря, мов при хаті грядку:
то лан нового подиху. Боги!
Вчащання ваші, ваші сни в речах
і радісне вставання при криницях,
відчутих нами, щоб омити лиця
і долучити втишеність свою
до нас, хто нібито сповна існує.
Хай знову буде ранок ваш, боги!
І ми оновимось при вашім джерелі.
Світ вами постає. І припочаток
блищить на зламі наших катастроф.

Валю, все це - пізній Рільке, тут "алмазний хміль душі" змінився на кристали роздумів - і то такі втрати, такі знахідки. Здається, трохи він мені вже стає докучливий - Рільке. Надто вже він безплотний, надто - не від життя, сказав би я ще - грішний чистотою своєю в світі по страшній війні 1914-18 р., про яку йому не ходило, здається. Подивись по цих виданнях Рільке, що я вже згадував, чи є все це в перекладі (останній вірш, скажімо, я "не дотягнув" до кондиції найбільше. Цікаво мені - порівняти з іншими перекладами, коли такі є).

Дмитрику, мені приємно, що Ти закінчив рік більш-менш. А де Ти був на практиці? Як Тобі там сподобалося? Приємно, що "Великого Гетсбі" Ти вподобав (вийшов українською мовою, до речі, великий том Фітцджеральда). [Закреслено цензурою.]

Ну, ось, закінчуватиму на цьому. Прошу надалі надсилати мої переклади з Рільке - сонетів і елегій. А щоб Ти не збивалася, Валю, на помилки - то перевіряй за виданням Бажана, де мої, де його переклади (українське видання Рільке).

Обіймаю Вас, любі мої. Цілую.

Сердечне -
Василь

1.8.82 р.

* Прип'ять - місце, куди щороку виїжджала на літній відпочинок група української інтелігенції. Організатором та "вождем" цих виїздів був Г.Ф.Дворко.

Copyright © В.Стус. 1999 р.