Encoding: Cyrillic (Windows)

Саме Слово, кажу вам, робить це таїнством і дозволяє відрізніти його від звичайного хліба та вина так, що воно називається, і по-правді є правдивими тілом та кров’ю Христовими. Бо сказано: «Accedat verbum ad elementum et fit sacramentum», а саме, що «Коли Слово поєднується із зовнішнім елементом, воно стає таїнством». Цей вислів Святого Августина настільки влучний та добре викладений, що навряд чи він зміг би сказати краще. Таїнством елемент повинно чинити Слово, інакше – він залишається звичайним елементом. ... По-правді, якщо забрати Слово від елементів або розглядати їх окремо від Слова, то буде лише звичайні хліб та вино. Але, коли слова залишаються, що є вірно і необхідно, то через них елементи є по-правді тілом та кров’ю Христовими. Бо як Христові уста кажуть – так воно і є; Він не може брехати чи обманювати. (Великий Катехізис V:10-11,14 [Мартін Лютер], The Book of Concord, edited by Robert Kolb and Timothy J. Wengert [Minneapolis: Fortress Press, 2000], p. 468)

Як каже Юстин: «Ми не отримуємо це, як звичайний хліб та звичайний напій, але, так само як Ісус Христос, наш Спаситель, став тілом через Слово Боже і мав тіло та кров задля нашого спасіння, так і ми віримо, що їжа, яку Він освятив Словом і молитвою, є тілом та кров’ю Господа Ісуса Христа.» (Формула Злагоди SD VII:39, Kolb/Wengert p. 599)

...в Господній Вечері Христові тіло та кров присутні правдиво і субстанційно, а також правдиво пропонуються разом з видимими речами – хлібом та вином. Більш того, ми говоримо про присутність Христа живого, бо знаємо, що смерть більше не панує над Ним [Рим. 6:9]. (Апологія Аугзбурзького Віросповідання X:4 [Филип Меланхтон], Kolb/Wengert p. 185)

Ми вважаємо, що хліб і вино у Вечері є правдивими Тілом та Кров’ю Христовими, і що вони даються не тільки благочестивими і приймаються, але також порочними християнами. (Шмалькальдські Статті, Третя частина, VI:1 [Мартін Лютер], Збірник віросповідань Євангелицько-Лютеранської Церкви, під ред. В. Горпинчука, 2000 р., ст. 100)

Я так само кажу і сповідаю, що у Таїнстві Вівтаря правдиві тіло та кров Христові споживаються та випиваються устами у хлібові та вині, навіть якщо священик, що їх роздає або ті, хто їх отримує, не вірять чи якимось іншим чином невірно використовують таїнство. Воно не покоїться на людській вірі чи невірі, але на Слові і наказі Божому, якщо ці люди перше не змінюють їх, чи невірно їх тлумачать, як це тепер роблять вороги таїнства. В такому випадку вони дійсно мають лише хліб та вино, бо в них немає слів і Богом запровадженого наказу, вони ж спотворили і змінили його відповідно до своєї власної уяви. (Мартін Лютер [процитовано у Формулі Злагоди], [Great] Confession concerning Christ’s Supper, quoted in FC SD VII:32, Kolb/Wengert p. 598)

...жодні людські слова чи діла не створюють у Вечері правдивої присутності Христових тіла та крові – будь то заслуга, чи слова служителя, чи споживання і питво, чи віра причасників. Натомість, усе це повинно приписуватися лише всемогутній силі Божій та словам, запровадженню, та установі нашого Господа Ісуса Христа.
Бо правдиві і всемогутні слова Ісуса Христа, які Він промовив у першому запровадженні Вечері, діяли не лише тоді, але й досі залишаються в силі. Вони зберігають свою чинність та силу та є досі дієвими, так що скрізь, де проводиться Господня Вечеря згідно з Христовим запровадженням і де промовляються Його слова, там дійсно присутні Христові тіло та кров, там вони роздаються і отримуються на основі сили і могутності тих самих слів, що Христос їх промовив на першій Вечері. Бо там, де зберігається запровадження Христове, а Його слова промовляються над хлібом та чашею, і там, де роздаються освячений хліб та чаша, там сам Христос виявляє Свою силу у промовлених словах, які й досі є Його Словом через владу першого запровадження. Він бажає, щоб Слово Його повторювалося, як каже Золотоуст у його Проповіді про Страсті Христові: «Христос Сам готує цей стіл і благословляє його; бо жодна людина не чинить хліб та вино, що лежать перед нами, тілом та кров’ю Христовими. Але це робить Сам Христос, що був розп’ятий за нас. Слова промовляються вустами священика, але коли він каже «Це тіло Моє», елементи, присутні на Вечері, освячуються через Слово Божою силою і благодаттю. Так само як слова «плодіться й розмножуйтесь і наповнюйте землю» [Бут. 1:28] були сказані лише раз, проте постійно діють в природі, бувши причиною її росту та розмноження, так і ці слова були сказані тільки один раз, але й сьогодні мають силу і роблять свою справу аж до Його повернення. Так що у Вечері, яка святкується в церкві, правдиво присутні Його тіло та кров». (Формула Злагоди SD VII:74-76, Kolb/Wengert p. 606)

До того ж, якби я промовив над усім існуючим хлібом: «Це тіло Христове», то нічого б не сталося, але коли ми підчас Вечері слідуємо Його запровадженню та наказу і кажемо: «Це тіло Моє», тоді це справді Його тіло, і не через наші слова чи проголошення, але через наказ Його, в якому Він нам наказав так говорити і робити і прив’язав до наших слів Свій власний наказ. (Мартін Лютер [процитовано у Формулі Злагоди], ([Great] Confession concerning Christ’s Supper, quoted in FC SD VII:78, Kolb/Wengert p. 607)

...коли ті, що були представили власне віросповідання по цій статті в Аугсбурзі, натомість бажали підтвердити віросповідання наших церков, в 1536 р. у Віттенберзі була складена та підписана д-ром Мартіном Лютером разом з іншими богословами з обох сторін formula concordiae, тобто «Статті Християнської згоди між Саксонією і південними німецькими богословами»:
«Ми чули пояснення Мартіном Буцером як своєї власної позиції, так і позиції інших проповідників, що приїхали з ним із [південно-німецьких] міст, стосовно святого таїнства тіла та крові Христових:
«Вони словами Іренея сповідають, що у таїнстві присутні дві речі – небесна і земна. Отож, вони стверджують та навчають, що разом з хлібом і вином дійсно та сущно присутні, роздаються і отримуються тіло та кров Христові. Хоч і не вірять вони у трансубстанціацію (тобто, сущне перетворення хліба і вина у тіло та кров) і не стверджують, що тіло та кров Христові localiter, тобто просторово, замкнені у хлібі чи постійно поєднані з ним в якийсь інший спосіб поза споживанням [лат.: usus] у таїнстві, все ж, визнають, що через сакраментальний союз хліб є тілом Христовим, і т. д. Бо вони не стверджують, що тіло Христове є присутнім поза споживанням, [лат.: usus] наприклад, коли хліб відкладається і зберігається у скинії чи виставляється на показ підчас процесії, як це має місце в папстві.
«По-друге, вони стверджують, що запровадження цього таїнства, таке, як його здійснив Христос, діє в цілому християнському світі, і що його сила не полягає ані в гідності чи негідності священика, котрий роздає таїнство, ані в гідності чи негідності того, хто його отримує, бо Св. Павло каже, що навіть негідні отримують таїнство. Тож, вони стверджують, що тіло та кров Христові дійсно роздаються навіть негідним, і що негідні по-правді приймають тіло та кров, коли таїнство проводиться відповідно до Христового запровадження й наказу. Проте вони отримують його собі на суд, як каже Св. Павло [1 Кор. 11:27-32], бо невірно використовують святе таїнство, оскільки приймають його без правдивого каяття і віри. Адже воно було запроваджено на свідчення тому, що благодать і блага Христові передаються тим, хто правдиво кається і знаходить втіху через віру в Христа, і саме такі є тілом Христовим і омиті Його кров’ю.» (Формула Злагоди SD VII:12-16, Kolb/Wengert pp. 595-596)

По-правді, підчас проведення Святої Вечері Слова Запровадження повинні промовлятися чітко і ясно, чи привселюдно співатися у громаді, і в жодному разі їх не можна пропускати. Це, перш за все, робиться з метою виконання Христового наказу: «Робіть так». По-друге – для того, щоб Христові слова збудили, покріпили і ствердили віру слухачів у природу та блага цього таїнства (тобто, у присутність Христових тіла та крові, прощення гріхів, і всі блага, здобуті Христом для нас Його смертю й пролиттям крові, що даруються нам у Його заповіті). По-третє – з метою освячення і благословення елементів хліба та вина у цьому святому дійстві, яким Христові тіло та кров даються нам на споживання і пиття, як каже Павло [ІІ Кор. 10:16]: «Чаша благословення, яку благословляємо...» Звичайно, це не відбувається в жодний інший спосіб, окрім як через повторення і проголошення Слів Запровадження.
Але це «благословення» чи повторення Слів Христового Запровадження саме по собі не робить таїнство чинним, якщо не виконується дія Вечері в цілому, такою, якою її встановив Христос (наприклад, коли освячений хліб не роздається, не отримується, не споживається, а замикається [у скинії], перетворюється на жертву, або носиться у процесії). Навпаки, Христовий наказ «Робіть це» повинен дотримуватися в своїй цілісності і послідовності. Бо він має на увазі дію чи проведення цього таїнства в цілому; а саме – на Християнському зібранні беруться хліб та вино, освячуються, роздаються, приймаються, споживаються і п’ються, і тим самим проголошується смерть Господня, саме так, як це представляє Св. Павло, коли говорить у 1 Кор. 10[:16] про дію ламання хліба чи його роздавання і прийняття в своїй цілісності.
Задля збереження цього правдивого Християнського вчення по Святій Вечері і уникнення та позбавлення будь-яких ідолопоклонницьких зловживань і перекручень цього заповіту, зі Слів Запровадження виводиться наступне корисне правило і пам’ятка: ніщо не носить характеру таїнства поза використанням [usus], що його запровадив Христос, чи поза божественно запровадженою дією [actio]. (Тобто, коли Христове запровадження не дотримується таким, яким Він його постановив, тоді таїнства немає). Ніхто не має жодного права порушувати це правило, а навпаки, з великою користю, його можна і слід виконувати та зберігати в Церкві Божій. Usus або actio (тобто, практика або проведення) не стосується в першу чергу віри чи споживання устами, але зовнішнього, видимого проведення Вечері в цілому, так, як це постановив Христос: перше – освячення чи Слова Запровадження, потім – роздавання і прийняття чи споживання устами освяченого хліба та вина, Христового тіла та крові. Поза такою практикою воно не вважається таїнством, наприклад, коли на папській Месі хліб не роздається, але перетворюється на жертву чи ж замикається [у скинії], або носиться у процесії, чи виставляється для поклоніння. Це ж стосується і води хрищення. Коли вона використовується для освячення дзвонів, чи зцілення прокази, чи коли вона, якимось іншим чином, виставляється для поклоніння, – це вже ніяке не таїнство і не хрищення. Бо цього правила, що його був пояснив д-р Мартін Лютер, перше дотримувалося супроти саме таких папських зловживань. (Формула Злагоди SD VII:79-87, Kolb/Wengert pp. 607-608)

Тож ще раз подивіться, скільки може зробити бідолашний, простий голос людського тіла. Перш за все цілого Христа він доносить до вух, потім приносить Його у серця усіх слухаючих і віруючих. Тож чи слід дивуватися, що Христос входить до хліба і вина? Хіба серце – це не щось більш тонке і невловиме, ніж хліб? Вам напевно і намагатися не слід збагнути як це відбувається. Не можливо сказати, як так може бути, що Христос живе у тисячах сердець – Христос, що помер і знову воскрес. Ніхто не знає як він потрапляє в серця. Так само і тут, у таїнстві, неможливо осягнути як це відбувається. Але я знаю напевне, що є слово: «Це тіло Моє, що за вас віддається. Це чиніть на спомин про Мене!» Коли ми над хлібом промовляємо ці слова, тоді Він правдиво присутній. І все ж ми чуємо лише прості слова і голос. Так само як Він входить до серця, не роблячи в ньому жодного отвору, але сприймається лише через Слово і слухання, так і до хліба Він входить, не маючи жодної потреби дірявити його.
Ще один приклад. Як завагітніла мати Марія? Хоча це і велике чудо, коли жінка вагітніє від чоловіка, проте Бог зберіг для Христа привілей бути народженим від Діви. Але що відбувається з Матір’ю? В неї немає чоловіка [Лк. 1:34], і утроба її повністю закрита. Проте вона зачинає в утробі своїй реальну, природню дитину з плоті та крові. Хіба це не більше чудо, ніж в хлібові та вині? Як це стається? Ангел Гавриїл приносить слово: «І ось ти в утробі зачнеш, і Сина породиш, і т. д.» [Лк. 1:31]. З цими словами Христос входить їй не лише в серце, а й в утробу, коли вона чує, сприймає і вірує в це. І не скажеш інакше, як тільки, що така сила приходить через Слово. Як не можливо заперечити і те, що вона вагітніє через Слово. А через те, що нікому невідомо як це насправді стається – це також таїнство. Бо тільки-но Христос промовляє: «Це тіло Моє», – Його тіло стає присутнім через Слово і силу Святого Духа. Якщо Слова там немає, тоді це просто хліб; але тільки-но додаються слова, то несуть з собою те, що кажуть. (Мартін Лютер, The Sacrament of the Body and Blood of Christ – Against the Fanatics, Luther’s Works 36 [Philadelphia: Fortress Press, 1959], pp. 341-342)

...євангелісти пишуть, що Святий Дух зійшов на Христа на річці Йордані у формі голуба. Потім він знову зійшов на учнів в день П’ятидесятниці у формі вітру та язиків полум’я, а над горою Фавор – у формі хмари. [Джон] Вікліфф разом з софістами, вдаючи з себе розумників, можуть казати: «Голуб присутній без Святого Духа», чи «Святий Дух присутній без голуба». Заперечуючи і тим і іншим, ми кажемо, що вказуючи на голуба можна вірно і належно казати: «Це – Святий Дух» через те, що тут два різних єства, Дух та голуб, в деякій мірі є одним єством, хоча і не природнім чи особовим чином. Це, напевно, можна назвати «формальним союзом», оскільки Святий Дух благоволив виявити Себе в такій формі. Тут Святе Письмо чітко говорить, що той хто бачить цього голуба – бачить Святого Духа, напр. Ів. 1[:33], «Над Ким Духа побачиш, що сходить і зостається на Ньому» і т. д.
Чому ж тоді, тим більше, ми не можемо сказати підчас Вечері: «Це тіло Моє», хоч хліб та тіло – це дві відмінні субстанції, а слово «це» вказує на хліб? Тут також утворився союз із двох видів об’єктів, який я назву «сакраментальним союзом», оскільки у Таїнстві нам даються Христове тіло та хліб. Це не природній, чи особовий союз, як у випадку з Богом і Христом. Цей союз, мабуть, відрізняється від того, який існував між голубом і Духом Святим, та між вогнем і ангелом, проте він, без сумніву, є сакраментальним.
Тому цілком коректно казати, вказуючи на хліб: «Це тіло Христове», а хто бачить хліб, той бачить тіло Христове, подібно до слів Івана, що бачив Святого Духа, коли бачив голуба. Отже, також вірним буде казати: «Той, хто бере цей хліб – бере тіло Христове; той хто їсть цей хліб – їсть тіло Христове, той, хто крушить цей хліб зубами та язиком – крушить зубами і язиком тіло Христове.» І все ж залишається незаперечною правдою, що ніхто не бачить, не бере, не жує Христове тіло таким чином, як ми бачимо і жуємо будь-яку іншу плоть. Те, що людина робить з хлібом, правдиво і належно приписується тілу Христовому завдяки сакраментальному союзу. (Мартін Лютер, [Great] Confession concerning Christ’s Supper, Luther’s Works 37 [Philadelphia: Fortress Press, 1961], pp. 299-300)

Таким чином, ми повинні клякати чи принаймні стояти в знак благоговіння чи вшанування та вдячності не лише коли молимося, але й коли христимо, даємо відпущення гріхів чи його отримуємо і підходимо до Господньої Вечері, і навіть, коли читаємо Євангельський текст. Тому, навіть якщо в Господній Вечері не пропонується нічого, окрім хліба та вина, як богохульно стверджують Сакраментарії, все ж є обітниця Слова Божого, а через Слово у Вечері діє Святий Дух. Навіть з цієї однієї причини ми повинні підходити до Трапези з благоговінням. Наскільки ж більше подобає так робити, коли ми віруємо, що там, разом зі Словом, присутні правдиве тіло та кров! Бо й Отці в такий спосіб вшановували Бога, Його обітниці і знамення цих обітниць, оскільки знали, що вони – від Бога. Вони не поклонялися мощам святих, як стало звичаєм під папством. Не поклонялися вони і кісткам чи одягу мертвих. Ні, вони ставилися до Слова і обітниці Божих, як до чогось священного і цілком гідного поваги і вшанування. ... Коли ми чуємо Слово Боже, ми повинні сприймати його із особливою глибокою пошаною і побожністю, якщо не на колінах, то принаймні з смиренними серцями. Тому добре, коли Таїнство Вівтаря вшановується навколішки, бо в ньому присутні правдиві тіло та кров Господні, а також Святий Дух і обітниця Слова Божого, яку потрібно слухати з глибокою пошаною. Бо тут діє Бог, і показує Себе Господь. (Мартін Лютер, Lectures on Genesis, Luther’s Works 8 [Saint Louis: Concordia Publishing House, 1966], pp. 144-145)

Добрим тлумаченням цього буде також, якщо священик, підносячи таїнство, лиш проілюструє слова «Це тіло моє», наче кажучи своєю дією: «Ось, дорогі християни, це тіло, що видається за вас». Тому піднесення не буде символом жертви Богові (як нерозумно вважають папісти), але настановою, зверненою для людей для збудження в них віри, саме через те, що він підносить хліб, одразу ж після слів: «Це тіло Моє, що за вас віддається». (Мартін Лютер, [Brief] Confession concerning Christ’s Supper, Luther’s Works 38 [Philadelphia: Fortress Press, 1971], p. 314)

Коли освячено замало облаток чи вина і потрібно освятити ще, ми їх не підносимо вдруге... (Мартін Лютер, Letter to George of Anhalt [1542], quoted in Edward Frederick Peters, The Origin and Meaning of the Axiom: «Nothing Has the Character of a Sacrament Outside of the Use» [Fort Wayne, Indiana: Concordia Theological Seminary, 1993], p. 190 [WA Br. X, 86])

По-перше, тут справа не у недбалості, а в злі, притому надзвичайному, збоку диякона [Адама Бессерера], який, презираючи Бога і людей, привселюдно наважився вважати освячені облатки і неосвячені одним і тим самим. Тому, безумовно, його треба відлучити від нашої церкви – нехай собі йде до своїх Цвінгліанців. Не має потреби ув’язнювати людину, якій тут не місце. Йому не варто вірити, навіть під присягою. До того ж, людина, що отримала неосвячений хліб [з рук Бессерера], не згрішила ні в чому. Її спасла віра, що вона отримує належне Таїнство, і те, що вона покладалася на Слово Боже. Цю людину не обмануто, так само як не обмануто охрищеного віруючого, навіть якщо той, хто його христив, робив це несерйозно, чи христив іншою рідиною. Окрім того, в такому разі, аби не потривожити і не образити сумління простих людей, не обов’язково говорити так суворо. Досить того, що все можливо для того, хто вірує. Стосовно змішаних частинок [тобто, коли Бессерер змішав освячені і неосвячені облатки], то добре, що їх спалили, хоча в цій ситуації не обов’язково було їх спалювати, оскільки поза використанням ніщо не є Таїнством, як не є Таїнством і вода Хрищення поза використанням. В тих, хто споживає і вірує підчас Таїнства, діє Христос. Але відносно порушення – пастир повівся вірно, спаливши облатки. (Мартін Лютер, Letter to Nicolaus von Amsdorf [1546], Lutheran Synod Quarterly 28:4 [December 1988], pp. 72-73 [WA Br. XI, 258])

Немає сумнівів, що не ми отримали це від вас, а саме ви – від нас, що Таїнства – це дії, а не постійні виробники чогось. Яка ж то характерна необачність з вашого боку, що ви й не бажаєте утриматися від таких ганебних вчинків, та й самі знаєте, що це так, коли домішуєте залишки [освяченого] вина і хліба до неосвячених? З кого ви берете приклад? Дійсно, хіба ви не бачите наскільки небезпечними є піднесені вами питання, коли ви так захищаєте думку, що коли закінчується дія, то [також] закінчується і Таїнство? Напевно, ви бажаєте вважатись цвінгліанцем? Чи повинен я думати, що вас вразило те безумство Цвінглі, коли ви, виказуючи в такий спосіб своєрідну й величну мудрість, так зухвало і з таким призирством нас дратуєте? Хіба не можна було якось уникнути того, щоб слабкі у вірі та вороги підозрювали вас у презирстві до Таїнства, замість того, щоб їх так ганебно спокушувати, змішуючи залишки Таїнства і доливаючи їх до [неосвяченого] вина? Чому б вам не наслідувати інші церкви? ... Бо можна робити так, як ми робимо тут [у Віттенберзі], а саме доїдати і допивати залишки Таїнства із причасниками, щоб без потреби не піднімати скандальні та небезпечні питання стосовно того, коли Таїнство припиняється, питання, що ними можна вдавитися перш, ніж прийти до тями. (Мартін Лютер, [First] Letter to Simon Wolferinus [1543], in Edward Frederick Peters, The Origin and Meaning of the Axiom: «Nothing Has the Character of a Sacrament Outside of the Use,» pp. 207-208 [WA Br. X, 340-341])

Д-р Филип [Меланхтон] вірно писав, що немає Таїнства поза сакраментальною дією, але ви визначаєте сакраментальну дію занадто поспішно і різко. В такому випадку, здаватиметься, що у вас взагалі немає Таїнств. ...Слід виділити на Таїнство певний час, так би мовити, належну широту часу, як вони «широко» кажуть. Тому, ми визначаємо час сакраментальної дії наступним чином: вона починається з Отче Наш [orationis dominicae] і триває доти, доки всі не причастилися, тобто спорожнили чашу і спожили облатки, доки люди не розійшлись і священик не покинув вівтар. Таким чином ми збережемо себе від докорів сумління та скандалів з приводу таких нескінченних питань. Д-р Филип визначає сакраментальну дію в зв’язку з тим, що їй не належить, тобто, він проти зберігання чи будь-яких процесій з Таїнством; він не поділяє саму дію, і не дає їй суперечливого визначення. Через те, дивіться – коли щось від Таїнства залишилося, нехай воно буде спожито деякими причасниками або самим священиком і його помічником; щоб не було так, що чашу допиває лише вікарій чи хтось інший; нехай він дасть також і іншим учасникам Тіла (Христового), щоб це не виглядало так, наче ви, йдучи за поганим прикладом, поділяєте Таїнство або ставитеся до нього без поваги. (Мартін Лютер, [Second] Letter to Simon Wolferinus [1543], in Edward Frederick Peters, The Origin and Meaning of the Axiom: «Nothing Has the Character of a Sacrament Outside of the Use,» pp. 210-211 [WA Br. X, 348-349])

Чому ви не звернули увагу на слово «проказуючи», вживане Євангелістом, яким він чітко вказав на те, що хліб роздавався підчас промови Христової, додаючи те, що казав Господь: «Прийміть, споживайте, це тіло Моє»? З цього ясно, що роздавання хліба відбувалося одночасно і разом з проголошенням, а саме, коли промовлялися та говорилися Христові слова: «Це тіло Моє» ... Дієприкметником dicens [проказуючи] Євангеліст цілком усуває будь-який проміжок часу. ... Якщо я дам вам сто флоринів, то звичайно не буде жодної різниці чи я скажу: «Ось сто флоринів», до того, як я їх дам, чи після того. Однак природа самої дії і те, як вона описана, чітко вказують на те, що роздавання і промова слів були одночасними, тобто, в один момент Він давав хліб і говорив: «Це тіло Моє». Бо так ми зазвичай робимо кожен раз, коли, даючи комусь щось, водночас кажемо чи зазначаємо що даємо. Хіба би ви знову підняли те нещасне старе питання, стосовно моменту присутності, відносно якого папісти навчають, що Христове тіло стає присутнім при вимові останнього складу [Слів Запровадження] і не раніше. Ми презираємо такі думки і не наказуємо Богові стати присутнім в якийсь певний момент, а просто вдовольняємося вірою, що відбувається саме так, як Бог сказав. Адже ми не сперечаємося в який момент очистився прокажений, коли Ісус сказав в Мат. 8:3: «Хочу, – будь чистий!»; нам достатньо вірити, що той очистився, як і сказав Ісус. Подібно, ми віримо, що так само зцілився син царедворця (Ів. 4:50), як і сказав був Христос: «Іди, син твій живе!» Ми не переймаємося при вимові якого складу і в який момент це сталося. І Лазар воскрес, коли пролунало Слово Христове (Ів. 11:43): «Лазарю, вийди сюди». Нехай ті, кому нічого робити, і пусті балакуни вирішують чи той ожив при словах «вийди сюди», чи при слові «Лазарю». Можна зазначити багато чого подібного. Отож, ми також кажемо, що хліб – це тіло Христове, бо Христос сказав: «Це тіло Моє». Нехай ті, хто любить сваритися через слова, сперечаються щодо моменту і складів. Бо нам наказано вірити в те, що Слово Боже є правдивим, а не досліджувати у який саме момент і яким саме чином воно справджується чи сповнюється. (Мартін Лютер, Letter to Andreas Carlstadt [1528], quoted in Gaylin Schmeling, «The Theology of the Lord’s Supper,» Lutheran Synod Quarterly 28:4, pp. 27-28 [WA Br. IV, 366-388])

...наші брехливі сектанти...кажуть: «Христове тіло та кров правдиво присутні в Таїнстві, але звичайно духовно, а не тілесно». Вони помиляються в тому самому, що й раніше, а саме, кажуть, що в Таїнстві є лише хліб та вино. ... Коли вірне серце знає про таке зло і неправду стосовно свого пастора, чи підозрює його в цьому, що йому робити? Чи ви дійсно думаєте, що серце такої людини може заспокоїтися, довіряючи настільки обурливим неправдивим словам: «Вірте в тіло, яке мав на увазі Христос, і більше нічого не питайте?» Ні, любий друже! Людина в це вже і так вірила, ще до того, як сюди прийшла, навіть якщо вона не ходить до Причастя. Причиною, чому людина підходить і задає це питання, є те, що вона хоче знати чи вустами вона насправді отримує лише хліб та вино. Вона не питає, у що слід вірити в своєму серці стосовно Христа і тіла Його, але тільки, що вкладається їй в уста руками [пастора] [Nicht fragt er, Was er von Christo und seinen Leibe im Herzen glauben soll, sondern was man ihm reiche mit den Händen]. ... Через це моя щира порада, за яку я несу відповідальність перед Богом, як вам у Франкфурті, так і всім іншим: тому, хто разом з усіма іншими знає, що його пастор навчає по-цвінгліанськи, слід його уникати і радше жити все життя без Таїнства, аніж приймати його від такого пастиря, і навіть бути готовим за це померти і пережити що завгодно заради цього. Якщо пастор такої людини є одним з тих брехунів, які патякають, що в таїнстві правдиво присутні Христові тіло та кров, і, все ж, викликають підозру, що за цим є ще щось, і мають на увазі щось інше, тоді підійдіть до нього і прямо спитайте, і нехай чітко скаже, що він дає вам руками, і що ви отримуєте своїми вустами [So gehe oder sende frei zu ihm, und lass dir deutlich heraus sagen, was das sei, das er dir mit seinen Händen reicht, und du mit deinem Munde emphäst]. Те, в що хтось вірить чи не вірить у серці своєму, може почекати до інших часів. Потрібно задати йому пряме питання: «Що тут – в руці і вустах?» (Мартін Лютер, An Open Letter to Those in Frankfurt on the Main [1533], Concordia Journal 16:4 [October 1990], pp. 337-338 [WA 30, III, 558-571])

...невірно поводяться ті, хто робить висновки з опису Луки, наче Христос дав хліб своїм учням таким чином, що вони могли або не використовувати його взагалі або використовувати його як їм заманеться, проте правда додається і залишається: «Це тіло Моє». Бо Матвій, Марко і Павло кажуть, що Христос перш за все чітко наказав, що вони повинні використати хліб, який Він давав, і що Він запровадив спосіб його використання для них, а саме: «Прийміть, споживайте», а потім додав слова: «Це тіло Моє». Марко каже, описуючи другу частину: «і пили з неї всі», і Він сказав їм: «Це кров Моя». І все ж, це не значить, що благословенний хліб, який ділиться, дається, і який апостоли отримали з рук Христових не був тілом Христовим, але ним став, коли почалося споживання його. Бо вся дія запровадження є суцільною, а слова «Це тіло Моє» стосуються цілої дії. Через це, саме стосовно хліба, який благословляється, ламається чи ділиться, який дається, отримується і споживається, ще раз кажу – саме про цей хліб Христос каже: «Це тіло Моє». І Павло каже про цей ламаний хліб: «чи не спільнота він тіла Христового?» (1 Кор. 10:16). Більше того, у словах запровадження він каже: «Це тіло Моє, що за вас ломається», тобто те, що роздається у Вечері є тілом Христовим. Таким чином Христос, Бог і чоловік, є присутнім у всій дії Вечері, запровадженої Ним, і дає тим, хто споживає її, Свої тіло і кров. Бо саме Він, через служіння благословляє, ділить, дає і каже: «Прийміть, споживайте, це тіло Моє». (Мартін Хемніц, Examination of the Council of Trent, Part II [Saint Louis: Concordia Publishing House, 1978], p. 248)

Як і Іриней, ми погоджуємося, що після благословіння в Євхаристії хліб більше не є простим хлібом, а Євхаристією тіла Христового, яка зараз складається з двох речей – земної, а саме хліба та вина, і небесної, тобто тіла та крові Христових. Ця зміна, звичайно, велична, чудесна і правдиво-божественна, оскільки до цього були лише звичайний хліб і просте вино. Те, що зараз, після благословіння, правдиво і субстанційно присутнє, дається і приймається, є правдиво тілом та кров’ю Христовими. Тому ми погоджуємося, що відбулася певна зміна, і зараз можна правдиво сказати про хліб, що він – то тіло Христове. Проте, ми відкидаємо висновок, що через це ми повинні говорити про трансубстанціацію, якій навчають папісти. (Мартін Хемніц, Examination of the Council of Trent, Part II, pp. 257-258)

Слова Вечері відомі, зрозумілі і ясні у їхньому природньому і правдивому розумінні. Коли я спитаю: «Що присутнє у Господній Вечері, дається рукою священика і отримується вустами тих, хто споживає її? Чи лише хліб та вино?» Той, Хто є самою Правдою, відповідає: «Це тіло Моє; це кров Моя». Так Павло каже у 1 Кор. 10:16, що у Господній Вечері відбувається ламання хліба і спільнота, тобто роздавання і причащання чи прийняття, і відбувається це зовнішнім споживання і усним питтям, бо він каже: «Споживайте і пийте». Тепер, якщо я запитаю: «Що роздається і приймається, коли роздається і приймається хліб в Господній Вечері?» Павло відповідає, що це koinonia, тобто, роздавання і прийняття Христового тіла і т. д. ... Якщо ж ви хочете дізнатися від самого Христа, Який запровадив цю Вечерю, Хто є самою Правдою і Кого з небес нам дав Отець, щоб ми Його слухали, що присутнє в цій Вечері, в, з, і під видом хліба і вина, і що дається рукою служителя, і що отримується тілесними вустами, то Він відповідає ясно, чітко і зрозуміло: «Це тіло Моє, що за вас віддається; це кров Моя, що за вас проливається.» (Мартін Хемніц, Ministry, Word, and Sacraments [Saint Louis: Concordia Publishing House, 1981], pp. 123-124)

Христос не запровадив це Таїнство таким чином, що, навіть коли його ніхто не використовує, або перетворює на відмінне від наказаного Ним, воно все одно є Його тілом та кров’ю, але у самих словах запровадження Він настановив форму наказаного – як його дотримуватися і використовувати, при тому не лише на деякий час, а до кінця світу, 1 Кор. 11:26. І, звичайно, Таїнство Таїнством робить не використання, а Слово, наказ та запровадження Христові. Також існує відмінність між сутністю Таїнства і його використанням. Але Христос впорядкував і розмістив слова запровадження у формі заповіту так, як Він хотів бачити це Таїнство, тобто, як дію, в якій беруться хліб та вино, благословляються, чи, як кажуть, освячуються, тоді даються, приймаються, споживаються і випиваються. А Христос говорить про те, що благословляється, що роздається, що приймається, споживається і випивається: Це – тіло Моє; Це – кров Моя. Тому коли хліб і справді благословляється, проте ані роздається, ані приймається, але закривається, виставляється на показ і носиться у процесії, тоді стає чітко зрозумілим, що до елементу слово запровадження не було додане у всій своїй цілісності, бо бракує наступного: Він подав їм і сказав: «Прийміть, споживайте». А коли слово запровадження є неповним, то не може бути й довершеного Таїнства. В такий самий спосіб і Хрищення не є правдивим, якщо над водою і справді промовляється Слово, але нікого нею не христять. (Мартин Хемніц, Ministry, Word, and Sacraments, p. 121)

...розум має настільки піднестися, а віра – зосередитися, щоб визнати, що на цей священний стіл поклали Агнця Божого разом з тілом та кров’ю. На цьому столі ми бачимо хліб і чашу, з якими священик має справу через зовнішню дію. І коли ми споживаємо трохи зовнішнього хліба і з чаші підчас Вечері, то в той самий час віра, основана на Слові, визнає, що ми також правдиво отримуємо Христові тіло та кров, присутні на столі. (Мартін Хемніц, The Lord’s Supper [Saint Louis: Concordia Publishing House, 1979], p. 156)

...четвертий [Тридентський] канон додає, що після використання тіло та кров Господні присутні в Євхаристії, тобто в хлібові та вині. Нам потрібно зважити на те, що це значить. Христос запровадив, що в Господній Вечері хліб та вино мають бути засобами чи інструментами, через які Він бажає давати і передавати Свої тіло та кров тим, хто їх споживає, щоб Він перебував і залишався у віруючих не тільки через віру та Духа, але й, як казали у старовину, брав участь природньо і субстанційно, і щоб після того дедалі більше поєднуватися із ними. Тому після використання благословенного хліба та вина у Господній Вечері не потрібно сперечатися стосовно союзу хліба і тіла Христового, але зі Слова Божого навчати найсолодшій втісі про союз Христа, Бога і чоловіка, не з хлібом, який віруючі щойно спожили, але з душею і тілом віруючих, щоб Він ніс, зберігав, давав життя і правив нами, вставленими в Нього і, так би мовити, прищепленими до Нього.
Але після пригнічення і поховання цього найкориснішого вчення, глосса De consecratione, dist. 2, Olim, навчає: «Як тільки форма перемелена зубами, тіло Христове вихоплюється на небеса», тобто, щоб у віруючих не залишилося жодної втіхи. І справді, Тридентські отці тепер більше не повторюють стару гарну пісеньку про глоссу, але все ж нічого не кажуть і про союз Христа, Бога і чоловіка, з віруючими після споживання Вечері, але намагаються довести, що тіло Христове присутнє у хлібові також і після його використання. Можливо, вони озираються на ганебні папістські застереження, які наказують досліджувати навіть екскременти. Бо якщо вони й там, якимось чином, зможуть розрізнити форму, то, марять вони, там також є і тіло Христове. Тепер, слід думати, що під словами «після використання» вони розуміють написане далі в Каноні IV, а саме, що тіло Христове залишається у освячених елементах, які залишилися і зберігаються після Причастя. Але як можна сказати «після використання» про ті частинки, які не використовувалися, тобто які не роздавалися, не приймалися і не споживалися? (Мартін Хемніц, Examination of the Council of Trent, Part II, pp. 251-252)

...у зовнішньому служінні Слова і Таїнств Бог правдиво присутній в церкві, працюючи з нами і ефективно діючи в нас через ці засоби. Він присутній навіть у зовнішніх ознаках при використанні Таїнств, роздаючи і передаючи через них Свою невидиму благодать за Словом Своїм. Але самі знаки, тобто знаки самі по собі, нічого не додають до цієї благодаті. Бог не присутній в них нероздільно, проте, через заповіт і відповідно до Слова, вони не є Таїнствами поза своїм використанням. Коли таїнства завершені, вони або проходять, як каже Августин, або відокремлюються від Сакраментального союзу. (Мартін Хемніц, The Two Natures in Christ [Saint Louis: Concordia Publishing House, 1971], p. 109)

Оскільки для побожного Християнина зі Слів Запровадження достатньо знати, що хліб, який дає мені священик [qui mihi a ministro exhibiteur] є правдивим Тілом Христовим, то яка ж користь від диспутів щодо хліба, що лежить на дискосі, чи залишився після прийняття? (Давид Хитрей, Letter to Johann Saliger [1569], quoted in Edward Frederick Peters, The Origin and Meaning of the Axiom: «Nothing Has the Character of a Sacrament Outside of the Use,» p. 353)

Хоча тепер у довершеній і нероздільній дії Святої Вечері, що по праву носить назву Таїнства Святої Вечері, Христос правдиво і сущно присутній, роздає та приносить Своє правдиво тіло і кров з хлібом та вином, оскільки правдива присутність Христового тіла та крові не повинна заперечуватися перед прийняттям [für der Niessung], але сповідатися в цій церкві звичними та корисними твердженнями; все ж наступні дивні твердження, не звичні для нашої церкви, сумнівні, неясні і образливі, не повинні використовуватися в школах і церквах цієї землі. Цих тверджень немає ані в Слові Божому, ані в творах д-ра Лютера, проте вони широко вживаються поміж папістів для ствердження їхніх магічних благословінь і для постійного вміщення Христового тіла під форму хліба як до, так і після прийняття [Niessung]. Такими є наступні твердження: Таїнство існує також і до використання, sacramentum esse ante usum; коли промовляється благословіння, хліб перестає бути елементом; в словах Св. Павла: «Хліб, який ломимо, чи не спільнота він тіла Христового?» слово «спільнота» потрібно розуміти як з’єднання чи об’єднання хліба і тіла до прийняття, а не як споживання його причасниками; після промови благословіння хліб і вино є довершеним Таїнством і до роздавання [Austheilung] (яке може не відбутися і декілька днів чи місяців по тому), і протилежне твердження (яке ніхто не підтримує в нашій церкві на підставі самої дії), що тіло та кров Христові не присутні в Господній Вечері, доки до благословенного хліба не торкнуться вуста чи за ним не закриються; тіло Христове не в хлібі, але в споживанні, і т. д. Ми «не наказуємо Богові стати присутнім в якийсь певний момент», – каже Лютер, – «але вдовольняємося тим, що просто віримо, що все сказане Богом про те, що має відбутися чи статися, безперечно стається». (Вісмар Рецес [основне авторство Давида Хитрейя] [1569], quoted in Gaylin Schmeling, «The Theology of the Lord’s Supper,» pp. 29-30)

Тому, як у хрещенні, де субстанція води не змінюється, але благодать Святого Духа присутня разом з нею і діє на відродження, так само це відбувається і у Господній Вечері. Субстанція хліба і вина залишається незмінною, але разом з хлібом і вином присутні тіло і кров Христові, які роздаються не лише тим, хто гідний цього, але й тим, хто негідний. По-правді, це робиться так, щоб (як Апостол засвідчує) і ті і ті, одержали тіло й кров: перші, гідні – на спасіння, а інші, негідні – на засудження. Крім того, і справді всі знають, що Слово Боже одержує Своє власне тіло з плоті і крові найблаженнішої Діви Марії. Однак, якщо хліб буде змінюватися на тіло Христове, а вино на кров Христову, то виникає ризик, що Господь матиме два тіла – одне, яке Він отримав з плоті і крові Присно Діви, і інше, яке перетворилося з хліба і вина. Більше того, якщо така зміна відбувається, то з цього випливає, що все, що може статися з хлібом і вином у Господній Вечері, і ця зміна, повинні обов’язково відбутися в тілі і крові Христових.
Звичайно, так само, як ми говоримо, якщо частину хліба, яка була освячена, кинути у вогонь (що справді, як свідчить історія, із злим наміром робили деякі безбожні люди), то тіло Христа буде поглинуте вогнем. Однак, якщо вино виллється з чаші і поглинеться землею, то і кров Христова проллється [богохульно] і поглинеться землею, а в обидвох випадках це є нісенітниця. Проте, висловлюючись таким чином, ми в жодний спосіб не заперечуємо, що тіло і кров Христові дійсно присутні в Святій Євхаристії. Бо в цьому, за підтримкою Божественного Слова, ми сильно опираємося тим людям, що знаходяться поміж нас, і які говорять проти цього. Бо ми справді віримо, що хліб і вино присутні разом з тілом і кров’ю Господніми і роздаються всім причасникам. Бо, справді, в час, коли ми дотримуємося Христовій заповіді: «Споживайте, пийте», роздаються Господні тіло і кров. А коли вони не споживаються і не п’ються, ми віруємо, що хліб і вино не об’єднуються таємничо з тілом і кров’ю Христовими, бо без такого використання хліб і вино самі по собі не є таїнствами. (Тюбінгенські богослови [включаючи Якова Андреа], The Second Reply to the Second Answer of Patriarch Jeremiah [1580], in George Mastrantonis, Augsburg and Constantinople [Brookline, Massachusetts: Holy Cross Orthodox Press, 1982], pp. 261-62)

Господня Вечеря є особливим наказом, запровадженням та заповітом Христовим на святкування, розподілення та приймання у Його Християнських церквах та посеред їхніх членів так, як Він наказав аж до Його повернення в останні дні. Це значить, що коли освячений хліб роздається та приймається у злагоді з Словом Христовим, тоді також подібно і тіло Господа Христа, що було видане за нас, тобто Його правдиве, реальне людське тіло, роздається та приймається або споживається; а коли освячена чаша чи вино роздається і приймається в злагоді з Словом Христовим, тоді також подібним чином і кров Господа Христа, що була пролита за наші гріхи, тобто – Його правдива, реальна людська кров роздається та приймається чи випивається. Це є і називається запровадженням та заповітом Господа Христа, як про це кажуть слова: «Прийміть, споживайте. Це – тіло Моє, що за вас видається; Пийте. Це – кров Моя, що за вас проливається». Хто має вуха звичайно чує, що говорить Христос, і що йому слід приймати, споживати та пити, а саме – хліб та тіло, вино та кров. (Ніколаус Зельнекер, Vom Heiligen Abendmal [1590/1591], quoted in Seth Erlandsson, «The Biblical and Lutheran Doctrine of the Lord’s Supper,» Wisconsin Lutheran Quarterly 74:2 [April 1977], p. 105)

Ось заперечення, до якого спонукав [К. Ф. А.] Каніс: «згідно з Лютеранською доктриною, перед споживанням та питвом є лише хліб та вино, а не тіло та кров Христові,» і, отож, якби ця доктрина була правдивою, то Христос не сказав би: «Це є тіло Моє», «але ви змушені були б сказати, що це буде Моїм тілом, коли ви їстимете його». Якби зауваження Каніса було слушним, то допустимим висновком була б не хибність доктрини про правдиву присутність, а неправомірність обмеження присутності дією споживання і пиття. Але зауваження не вірне. Доктрина Лютеранської Церкви є зовсім протилежним. Аугсбурзьке Віросповідання каже: «Тіло та кров Христові дійсно присутні у Вечері, і в ній розподіляються та приймаються». Розрізняється загальна присутність, яка є «у Вечері» і особлива участь, що виконується через прийняття переданого таїнства. Від початку Вечері, суворо кажучи (тобто, з часу коли Христові освячувальні слова промовляються в Його Ім’я та Його владою) і до кінця (коли останній причасник отримав елементи) чи, іншими словами, з початку до кінця «у Вечері», де за владою Христовою проголошується: «Це тіло Христове; це кров Христова», те, стосовно чого робиться це твердження, є Його тілом, та є Його кров’ю. Коли Він сказав: «Прийміть, споживайте, це тіло Моє», без сумніву Він мав на увазі: «Прийміть, споживайте, бо це тіло Моє. Присутність тіла в порядку мислення передує наказу: «Прийміть, споживайте», хоча у часі все відбувається абсолютно одночасно. Він передає Свою присутність так, щоб була причина для сакраментального споживання. Але передає Він її Словом Своїм, всемогутньою силою якого елемент стає таїнством. Через це, коли Він говорить, ми знаємо – звершилось. Нам не слід перейматися математичним моментом. Ми знаємо сакраментальний момент. Але присутність тіла не механічна, а добровільна; вона обумовлюється чітким дотриманням основ запровадження. Тіло присутнє для сакраментального передавання, і якщо об’єкт зовнішньої дії освячення перешкоджає причастю, якщо елементи просто зберігати чи носити в процесії для поклоніння, тоді взагалі не існує жодної причини для віри в будь-яку сакраментальну присутність Христового тіла. Тому, наголос Віросповідання «у Вечері», відсікає з одного боку такі заперечення як у Каніса, а з іншого – Римські зловживання щодо зберігання, процесії і поклоніння, пов’язаних з елементами.
У Формулі Злагоди помилка Римської Церкви визначається наступним чином: «Вони вдають, що тіло Христове присутнє під видом хліба, навіть, поза межами проведення Таїнства (тобто, коли хліб замикається в дароносиці, чи носиться показовим чином, як об’єкт поклоніння). Бо ніщо не має характеру таїнства поза Божим наказом і використанням, призначеним Христом.» Це значить, щоб підчас проведення Вечері в цілому, як такої, на відміну від приготувань до неї, чи того, що слідуватиме за нею, в ній сакраментально присутні Христові тіло та кров. А принцип, що ніщо не має сакраментального характеру поза божественним наказом і використанням, належно обмежений своєю антитезою зловживанням Римської Церкви. Доктриною Лютеранської Церкви є, що присутність тіла та крові Христових починається із початком Вечері і закінчується із закінченням Вечері. Присутність не залежить від особистого споживання; споживання просто реалізує існуючу присутність; присутність забезпечується за умови дотримання божественних основ запровадження. «Стосовно освячення ми віримо, навчаємо і сповідаємо, що присутність тіла і крові приписується виключно Всемогутній силі нашого Господа Ісуса Христа... У жодному разі не можна пропускати слів запровадження... Благословіння (1 Кор. 10:16) відбувається через повторення слів Христових» [Формула Злагоди]. «Правдива присутність створюється не споживанням чи вірою причасників, але просто і виключно силою Всемогутнього Бога, а також словом, запровадженням і освяченням, здійсненими нашим Господом Ісусом Христом. Бо ці найправдивіші і всемогутні слова Ісуса Христа, які Він промовив на першому запровадженні, були дієвими не лише у тій першій Вечері, але їхня сила, чеснота і дієвість перебуває повсякчасно; так що всюди, де святкується Господня Вечеря згідно з Христовим Запровадженням, з допомогою і силою слів, які Христос промовив на першій Вечері, Його тіло та кров дійсно присутні, роздаються і отримуються» [Формула Злагоди]. Лютер каже: «Коли (wenn – quando), згідно Його наказу і запровадження, підчас проведення Господньої Вечері, ми кажемо: «Це тіло Моє», тоді (so – tum), воно є правдивим Його тілом» [Цитується у Формулі Злагоди]. «Меланхтон визначає сакраментальну дію відносно неналежного їй, тобто[,] у порівнянні із замкненням і носінням Таїнства; він не розділяє його супроти себе, ані визначає його відносно себе» [Лютер]. Одним словом, якщо сакраментальна дія не буде виконана в цілому, як Христос запровадив, Його сакраментальна присутність не забезпечуватиметься взагалі; якщо ж дія повна, то Його присутність дана від початку до кінця. Якщо хтось, дещо у дусі софістики, заперечуватиме, що, мовляв, ми не можемо до самого роздавання сказати чи довершилася дія чи ні, то достатньо відповісти, що в нас є все можливе запевнення, яке тільки може бути щодо моральної впевненості. Сам Христос знає початок і кінець. На початку, в середині і наприкінці Вечері, священник не повинен боятися стверджувати, а люди – вірити у слова Христові в їхній найпростішій буквальній силі. Тож воно не буде, а є, коли Христос так каже. (Чарльз Поттерфілд Краут, The Conservative Reformation and Its Theology [Philadelphia: General Council Publication Board, 1871], pp. 822-824)

Обговорення Десятої Статті [Аугсбурзького Віросповідання] тривало і були відзначені слова: «та роздаються і отримуються». Цими словами дійсна присутність тіла та крові Христових виражається ще ясніше, ніж навіть попередніми словами, що вони «правдиво присутні». Тут чітко проголошується, що вони [тіло та кров Христові] присутні в однаковій мірі як в руках священика, так і в устах причасника і, навіть, як показує нам латинський текст словом vescentibus (тіло та кров роздаються тим, хто їх споживає), не залежно від того, чи вірять вони чи ні [Hier werde nämlich bezeugt, dass sie auch sowohl in den Händen des Administranten als im Munde der Communicanten gegenwärtig seien und zwar wie der latein. Text durch das Wort vescentibus (Leib und Blut werde ausgetheilt den Essenden) ergebe, gleichviel ob dieselben gläubig oder ungläubig seien]. (Протокол Другого Засідання Євангельської Лютеранської Вільної Конференції [1857], in Der Lutheraner 14:11 [January 12, 1858], p. 84)

У 1536 році, після тривалої переписки між Віттенбергом і Південно-Західною Німеччиною, у Віттенберзі був проведений колоквіум, як спроба об’єднати Саксонських богословів та богословів Страсбурга і прилеглих територій. Основним питанням стосовно Таїнства Вівтаря було наступне: Чи всі, хто отримує Таїнство, як гідні так і негідні, насправді отримують правдиві, субстанційні Тіло та Кров Христові? ... Саме на Віттенберзькому Колоквіумі вперше у Лютеранському богослов’ї з’явилося правило: «немає Таїнства поза використанням». ... Майже немає сумніву, що ця ідея походить не від [Филипа] Меланхтона і, звичайно, не від [Мартіна] Лютера, а радше – від Мартіна Буцера. ...на Віттенберзькому Колоквіумі 1536, не було зафіксовано опозиції Буцеровим поглядам, «що поза використанням немає Таїнства». Але також важливо знати, наскільки можливо, як Лютерани у Віттенберзі розуміли цей принцип. ...Жан Бернар розповідає про розмову на колоквіумі, у якій Лютер наполягав, що південні німці повинні «вільно сповідати, що хліб в Вечері є Тілом Христовим, який дається рукою [священика] і отримується вустами [причасників], як нечестивих так і побожних.» ... Фридріх Миконій також говорить про Лютерові слова: «Також ви повинні сповідати...що як в руці негідного священика, так і в устах негідного [причасника], по-правді знаходиться те, що каже Христос, – а саме, Його Тіло та Кров». ... [Вольфганг] Мускул також каже, що в інший момент підчас колоквіуму [Йоган] Бугенгаген прошепотів на вухо Лютеру «стосовно залишків хліба і вина з Вечері, додаючи, що деякі [південно-німецькі] церкви змішують залишки хліба із звичайним хлібом, ніби це вже було досить звично. [Віттенберзці] сказали, що вони рахують кількість людей, що мають підійти [до Таїнства] ще перед Вечерею, щоб в їхніх церквах такого не сталося, і щоб кількість Облаток відповідала кількості причасників. Буцер відповів: «Ми не вважаємо хліб, що залишився Таїнством і тому, з пошаною, кладемо залишки хліба в маленьку скриньку». (Едвард Фридріх Петерс, The Origin and Meaning of the Axiom: «Nothing Has the Character of a Sacrament Outside of the Use,» pp. 14,22-23,25)

Готовність Лютера задовольнитися м’яким формулюванням Дійсної Присутності дуже допомагала підчас переговорів, хоча він був невблаганим, коли підозрював, що його слова намагаються трактувати так, щоб було можливо заперечити Дійсну Присутність, яку він захищав у Марбурзі. Коли, протягом останніх днів 1534 року, на прохання ландграфа проходили переговори в Касселі, Лютер дав Меланхтону певні вказівки, які не залишали жодних сумнівів стосовного того, що для нього є мінімальною вимогою можливої згоди: «Ми вважаємо, що тіло в хлібі, чи з хлібом присутнє таким чином, що воно правдиво з ним отримується. Все що відбувається з хлібом також стосується і тіла. Таким чином, можна вірно сказати про тіло Христове, що воно переноситься, дається, приймається і споживається, тоді коли переноситься, дається, приймається і споживається хліб. Саме це значать слова: «Це тіло Моє».» Саме таким, і не іншим, було Лютерове розуміння unio sacramentalis, яким він ніколи не міг поступитися. Там, де це визнавали, він завжди був готовий укласти церковну спільноту. Він ніколи не робив догмою церкви те, як має місце Дійсна Присутність. І Віттенберзьку Злагоду слід розуміти саме на підставі цих фактів. І немає жодного непорозуміння в тому, що цей документ став частиною Формули Злагоди на рівні з багатьма іншими Лютеранськими Віросповіданнями по Господній Вечері. Вона є Лютеранським віросповіданням... Герман Зассе, This Is My Body [Revised Edition] [Adelaide, S.A.: Lutheran Publishing House, 1977], pp. 249-250).

...В ЄЛС [Євангельському Лютеранському Синоді] турбуються, коли час від часу чують те, що кажуть про окремих людей з ВЄЛСу [Вісконсинського Євангельського Лютеранського Синоду]. В Доктринальному Комітеті ЄЛС, на приклад, було почуто, що у ВЄЛС є пастори, які святкують Господню Вечерю без використання verba. В КМС [Комісії по Міжцерковним Стосункам] невідомо про такі інцеденти. Якщо таке практикується, то це, звичайно, прямо суперечить Формулі Злагоди. Формула Злагоди (SD VII, 79) недвозначно стверджує: «При проведенні Господньої Вечері слова запровадження повинні привселюдно промовлятися чи співатися перед громадою чітко і зрозуміло, і у жодному разі не повинні пропускатися [за багатьох і найважливіших причин. По-перше,] задля слухняної покори Христовому наказові: Робіть так ... а [по-друге], щоб віра слухачів стосовно природи і плодів цього Таїнства ... збуджувалася, покріплювалася і підтверджувалася Словом Христовим, і [крім того], щоб елементи хліба та вина освячувалися чи благословлялися з метою святого використання, щоб тіло та кров Христові у ньому роздавалися нам на споживання і пиття.»
Доктринальний Комітет ЄЛС турбувало те, що verba інколи не повторювалися у церквах ВЄЛС, коли підчас роздавання доносились додаткові елементи. Пастори ВЄЛС добре пам’ятають, що було написано у «Пастухові під Христом»: «Якщо закінчується будь-який з елементів, і потрібно донести ще, то освячення принесеного знище будь-які сумніви у чинності подальшого таїнства» (ст. 91). Наші професори у Вісконсінській Лютеранській Семінарії навчають, що досить мудро є освятити донесені елементи, і пасторів ВЄЛС варто заохочувати слідувати цій пораді.
Зрештою, Доктринальний Комітет виразив стурбованять тим, що деякі пастори ВЄЛС не розглядають verba як освячення. Існує підозра, що деякі пастори ВЄЛС неохоче кажуть, що Слова Запровадження чинять дійсну присутність. Однак, можна заявити, що КМС ніколи не заперечувала доктринальному твердженню ЄЛС: «Слова освячення повторювані священиком у належному святкуванні Таїнства є ефективним засобом, за допомогою якого, чиниться дійсна присутність Христових тіла та крові». Твердження нашого (ВЄЛС) КМС є наступним: «Дійсна присутність чиниться виключно першими словами запровадження, промовленими нашим Господом (causa efficiens), які повторюються за Його наказом тим, хто проводить таїнство (causa instrumentalis).» Пасторам ВЄЛС варто нагадати, що, коли пастор повторює Христові слова запровадження, то вислів, що елементи є «освяченими чи благословенними» відповідає саме Формулі Злагоди (SD VII, 75-82). (Томас Насс, «The ELS Lord’s Supper Statement,» Wisconsin Lutheran Quarterly 94:3 [Summer 1997], pp. 127-128)

Напевно варто зазначити, що деякі наші лютеранські вчителі обмежували дійсну присутність лише моментом споживанням і пиття. Це вже більше, ніж те, що казав Христос. Якщо уважно перечитати текст, то ми побачимо, що Христос говорив про те, що Він давав Своїм учням, запрошуючи їх це прийняти, коли казав: «Це тіло моє ... Це кров моя». (Вільберт Р. Гавріш, review of The Lord’s Supper in the Theology of Martin Chemnitz, Wisconsin Lutheran Quarterly 84:2 [Spring 1987], p. 155)

Хоча важко довести, що [Филип] Меланхтон колись відкидав позицію Лютеранських Віросповідань, але здається не викликає сумнівів, що він дещо розчарувався через напади гнезіо-лютеран, і тому став дедалі більш двозначним у своїх формулюваннях. Найгіршим прикладом спроб літнього реформатора уникнути різких питань, можуть служити його погляди на Реформацію Пфальцу, які допомогли курфюрсту Фридріху ІІІ прийняти рішення вигнати Лютеран і впровадити одну з форм Кальвінізму. Хоч це сталося наприкінці 1559 року, за декілька місяців до смерті Меланхтона, але нанесло невиправної шкоди образу Меланхтона у близькому і далекому майбутньому. ... [Мартін] Лютер не вважав, що Меланхтонова позиція сильно відрізняється від його власної. Проте існувала важлива різниця у наголосі. ... Лютер вважав Римо-Католицьку позицію невірною стосовно дії, але чинною (тіло та кров приймалися), а таїнство Реформованих як невірним так і не чинним (тіло і кров не приймалися); Меланхтон намагався вдатися до компромісу щодо позиції [Жана] Кальвіна, підтримуючи стосунки із Еразмовою групою поміж Римо-Католиків. Жоден з Реформаторів не вважав змінену версію Аугсбурзького Віросповідання 1540 року суттєвим відходом від оригіналу 1530 року. В Loci theologici 1559 р. Меланхтон наполягав, що Христос присутній «не лише у дієвості, але й у субстанції» (CR 21, 863), і це формулювання однозначно заносить його до лютеранського табору. (Ловелл К. Грін, «Article VII: The Holy Supper,» A Contemporary Look at the Formula of Concord [Saint Louis: Concordia Publishing House, 1978], p. 210)

Коли Пфальц під Курфюрстом Фридріхом ІІІ став кальвіністським, це принесло неспокій у сусідню територію Вюрттенбергу. В результаті цього герцог Крістоф скликав синод вюрттенберзького кліру в Штуттгарті [1559 р.]. На цьому синоді від [Вартоломея] Гагена, відомого з своїх проповідей, як кальвініста, вимагали сперечатися по доктрині Господньої Вечері із Якобом Андрее. Вимушений визнати поразку, Гаген проголосив своє бажання повернутися до ортодоксального Лютеранського вчення. Тоді герцог Крістоф наполіг, щоб Синод склав офіційне віросповідання. Без жодного голосу проти, було прийнято твердження, приготовлене [Йоганесом] Бренцом, під назвою «Віросповідання і доповідь богословів у Вюрттемберзі щодо правдивої Присутності Тіла та Крові Христових у Святій Вечері».
Це Віросповідання стверджувало: «Що у Господній Вечері правдиві тіло та кров нашого Господа Ісуса Христа, завдяки слову чи запровадженню Христовому, правдиво і суттєво даються разом з хлібом та вином всім, хто бере участь у Господній Вечері, отож, так само, як вони роздаються рукою служителя, так само вони приймаються устами тих, хто їх їсть і п’є.» І далі сказано: «Але, коли ми стверджуємо цю дійсну присутність правдивого тіла та крові Христових, ми не говоримо про якесь змішання тіла та крові з хлібом та вином, ані про якесь місцеве заключення тіла в хлібі, але навчаємо цій присутності у сакраментальному союзі, яка визначається словом Христа».
Потім, стосовно заяви Цвінгліанців та Кальвіністів, що тілу Христовому було неможливо бути присутнім у Вечері через те, що воно на небесах, Віросповідання ствреджує: «Але через те, що стаття віри про Христове сходження на небеса і Його сидіння по правицю Бога Отця цитується у контр-відповідь тими, хто заперечує дійсну присутність Христовго тіла та крові у Господній Вечері, і отож заперечується той факт, що Він присутній у Вечері через те, що Він на небесах, то ми пояснюємо цю статтю віри по можливості найпростіше, не своїми власними словами, але словами апостола, який пише: «І все впокорив Він під ноги Йому, і Його дав найвище за все» (Еф. 1:22). І через це ми не уявляємо ніякого розсіювання людської природи чи розтягнення членів Христових, але пояснюємо могутність людини Христа, якою, будучи посадженим по правицю Божу, Він наповнює усе не тільки Своєю божественністю, але й як людина Христос, небесним, неосяжним для людського глузду чином, і за допомогою цією величі Його присутність у Вечері не скасовується, а підтверджується». Спостереження [Г. Фридріха] Бенте безсумнівно вірне: «Таким чином, не вживаючи слова «всюдисутність», це Віросповідання, приговане Бренцом відновило, у сутності, доктрину стосовно Господньої Вечері і Особи Христа, якої Лютер притримувався проти Цвінглі, Карлштата і Сакраменталіїв взагалі». (Вільберт Р. Гавріш, «On Christology, Brenz and the Question of Ubiquity,» No Other Gospel [Milwaukee: Northwestern Publishing House, 1980], pp. 236-237)

(Переклала: Максименко О. О.)

Some Quotations Pertaining to the Consecration and the Sacramental Union

Algunas Citas Referentes a la Consagración y la Unión Sacramental

Повернутися на сторінку Українське Лютеранське Богослов’я

Go to the Lutheran Theology Web Site Home Page