ДАВИД ДЖЕЙ ВЕББЕР
Підготовлено до Загальної Пастирської Конференції Української Лютеранської Церкви, 28 серпня 1999 р.
Як вказано в самій назві цієї
праці я пропоную «деякі думки» щодо
Лютеранської доктрини служіння, а
також відносно Лютеранської
доктрини покликання до служіння. Ця
робота не є всеохоплюючим
представленням предмету, як також
це не є її метою. В даний час всі
пастирі Української Лютеранської
Церкви мають доступ до Християнської
Догматики Джона Теодора
Мюллера. В цій книзі є розділ, що має
назву «Доктрина про публічне
служіння», в якому Мюллер відносно
цих питаннь наводить ексегетичний
та догматичний підсумок основних
вчень конфесійного Лютеранства.
Всі з вас також мають доступ до Пастирського
богослов’я Норберта Мюллера
і Георга Крауса, де той самий
предмет обговорюється з практичної
точки зору. Оскільки я загалом
погоджуюсь з цими книгами, скажімо,
по цих питаннях, то я не буду
займати відведений на цю
конференцію час, щоб знову сказати
те, що вже було написане. Проте, в
цій праці я ширше поговорю про
деякі питання, що були зазначені
цими авторами. З того, що я скажу
імовірно стане очевидним, що по
деяких питаннях я віддаю перевагу
дещо іншому висловленню речей аніж
вони. Однак, необхідно розуміти, що
дана робота не стоїть сама по собі,
але збудована на фундаменті,
закладеному Мюллерами й Краусом і
вимагає ознайомлення з класичним
лютеранським розумінням служіння й
покликання до служіння, що
відображене в їхніх творах.
Крім цього, думки, що
представлені в цій праці навмисно є
неоригінальними. Щодо питань, які
ми сьогодні обговорюємо я є не
настільки вчителем скільки учнем
богословів що йшли перед нами. Тому
мною включено багато цитат з Книги
Злагоди та з праць визнаних
лютеранських богословів. Проте я
вибрав лише цитати, які, на мою
думку, як найкраще обговорюють ті
важливі питання, з якими сьогодні cтикається
Українська Лютеранська Церква, що
перебуває на ранішній стадії своєї
реорганізації. На мою думку,
Лютеранські богослови, що
цитуються тут, розглядали пов’язані
з нашою темою біблійні вчення в
такий спосіб, що їхнє розуміння
буде корисне для нас.
Назва цієї роботи також
служить як її основний
організуючий принцип. Робота
поділена на три частини: І.
Божествене покликання; ІІ. Церковне
служіння; і ІІІ. Слово і Таїнство.
Отож, розпочнімо з розгляду
концепції про
БОЖЕСТВЕНЕ ПОКЛИКАННЯ.
В Середні віки у Східній
Європі в середині церкви як
установи виникли певного роду
елітні стосунки, а саме –
християн поділяли на тих, хто жив у
світі, тобто звичайне мирянство, і
тих, хто належав до так званого «духовного
стану» – власне
священників, ченців і черниць.
Вважалось, що члени цього духовного
стану отримали якесь особливе
покликання від Бога, який нібито
дає їм право вступити до духовно
вищої форми життя. Вони жили у
відповідності не лише до звичайних
вимог Божого закону, які повинні
виконувати всі християни, але також
і до так званих «євангельських
порад». Ці євангельські поради, в
особливості «бідність, моральна
чистота, і послух» були взяті з
Євангелій з використаанням хибного
герменевтичного методу, який не
діяв у відповідності з належним
розрізненням між законом і
Євангелієм.
Мартін Лютер та Лютеранські
реформатори повністю відкинули ці
небіблійні поняття і, опираючись
цьому вченню, підкреслювали
правдиве євангельське вчення про
те, що всі добрі заняття
і становища в цьому житті пов’язані
і основані на божественному
покликанні. Біблійна доктрина про
покликання відображена у
проповідуванні Івана Христителя,
як це записано в Євангелії від Луки
3:12-14. Іван Христитель, більше ніж
будь-яка інша особа з Нового
Заповіту, жив життям, яке би ми
зараз назвали чернечим чи
пустельницьким. Проте, у своєму
проповідуванні він не запрошував
інших приєднатись до такого
способу життя. Замість того він
заохочував своїх слухачів –
митників і солдатів просто
залишатись вірними тому покликанню,
який вони вже мають і виконувати
обов’язки, яких вимагає це
покликання, чесно, справедливо й
щиро. Узвичаєна мудрість того часу
не побачила б багато «духовного»
змісту в цьому покликанні, але, як
каже Іван Христитель, митник чи
солдат, який кається і вірить не
повинен залишати своєї посади, але
вести себе на ній у страсі Божому та
як Божий слуга й Божий чоловік.
Лютеранська доктрина про
покликання дає основу для
розуміння певних аспектів доктрини
про служіння. Служителі мають
Божествене покликання на свою
посаду. Це треба знову й знову
наголошувати тим, хто вважає, що
пастирі нібито «наймаються»
членами громади, і через те громада
нібито може їх «звільнити» якщо він
їм не подобається. Пастирі
покликані Богом. Тому протистояти
пастиреві, який сумлінно виконує
свої обов’язки – це все
одно, що протистояти Самому Богові.
Але ми так говоримо, усвідомлюючи,
що концепція Божественого
покликання розповсюджується також
і на інші в цьому житті заняття й
становища.
Лютер та Лютеранські
конфесії зазвичай відносять
діяльність, завдання й посади, що
існують поміж людей до двох
категорій, двох «царств» чи «царин»
– духовної і цивільної.
Цивільна царина, в свою чергу, часто
поділяється на «домашній» і «політичний»
стани. Проте Лютер зазначає, що «Від
авторитету батьків бере своє
походження й розвивається всіляка
інша влада» (ВК І:141), принаймні, по
відношенню до цивільної царини. Це
означає, що навіть влада цивільного
уряду повинна, в решті решт «відноситись
до того ж класу що й стан
батьківства – найбільш
всеохоплюючий інститут стосунків»,
з якого вона й бере походження.
Лютер продовжує:
В цьому випадку чоловік є батьком не однієї сім’ї але стількох людей скільки в нього є мешканців, громадян чи підлеглих. Через цивільних правителів, як через наших власних батьків, Бог дає нам їжу, будинок й домівку, захист і безпеку. Тому, оскільки вони носять це ім’я і титул з всією шаною як свою власну головну славу, нашим обов’язком є шанувати та возвеличувати їх як найдорогоцінніший на землі скарб чи перлину. (ВК I:150)
Головне в цьому всьому те, що
всі богоугодні заняття і становища
у житті, чи то в духовній, чи
цивільній царині, управляються
Богом. Таким чи іншим чином він
кличе нас до тієї чи іншої професії
чи посади, і є активно зацікавленим
у тому, щоб виконувались обов’язки
на цих різноманітних посадах.
Стосовно цього Лютерани визнають,
що:
Євангеліє не руйнує цивільної влади, держави чи шлюбу але вимагає, щоб усе це трималось як правдиві впорядкування Божі, і щоб кожен, згідно свого покликання, виявляв християнську любов і істинно добрі діла в своєму життєвому становищі. (AВ XVI:5) (Н)
Лютеран шістнадцятого століття часто звинувачували в тому, що вони нібито скасували церковний та світський порядки. Наприклад, Лютер розповідає, що «Тут у Вітенберзі був один лікар, якого прислали із Франції – то він казав у нашій присуності, що його короля було цілком переконано і в того не залишається жодних сумнівів, що серед нас нібито немає ніякої церкви, ніякого уряду, ніякого інституту шлюбу, але всі живуть у розбещенності як худоба і кожен робить все, що хоче». (ШС Передм.:8) Але правда полягає в тому, що Божою благодаттю, Лютеранські церкви вже були «просвітлені й забезпечені чистим словом та правильним використанням таїнств, із розумінням різноманітних життєвих покликань, та із добрими ділами.» (ШС Передм.:10) Результатом Реформації було те, що вірні Лютерани вже усвідомлювали, що є «діла, які кожен зобов’язаний виконувати у відповідності із своїм покликанням – як от, чоловік повинен працювати, щоб підтримувати дружину і дітей і виховувати їх у страсі Божому, дружина повинна народжувати дітей та дбати про них, князь та магістрати повинні управляти країною і народом, і т.д.» (AВ XXVI:10) (Н)
Концепція покликання
стосується не лише тих «всеохоплюючих»
зайнять про які чітко згадується у
Письмі. Її можна також належним
чином пов’язати з виконанням
окремих завданнь чи посіданням
специфічних «посад» різноманітних
становищ у житті. Лютер, наприклад,
говорячи про посаду вішальника
висловлюється так: «Бог з власної
волі запровадив цю посаду». (ВК I:274)
В цьому контексті він звертається
до своїх коментарів, що раніше були
проведені ним на П’яту Заповідь,
але власне тут він просто зауважив,
що «Бог передає свою владу карати
злочинців цивільним суддям, що
стоять на місті батьків», і, що
заборона заповіді щодо вбиства «стосується
лише окремих осіб але не урядів». (ВК
I:181) І отож для Лютера Божий
інститут цивільного уряду, з його
владою застосовувати силу (пор. Рим.
13:1-5), найкраще розуміється як
інститут всіх окремих обов’язків і
функцій цивільного уряду, що
правомірно можуть бути розподілені
між різними людьми в різний спосіб,
в різні часи і в різних місцях. Не
лише король чи президент, які
займають Богом запроваджену посаду
і мають на неї божествене
покликання, але й кожен хто виконує
правомірну урядову функцію може
претендувати на те саме і
відповідати згідно таких самих
високих стандартів. Це може і
повинно стосуватись також «всіх
інших Богом запроваджених життєвих
становищ – чи то посада
пастиря і проповідника, правителя,
князя, поміщика, чи когось
подібного – всіх, хто
служить на призначеному йому
покликанні відповідно до Божого
Слова і заповіді без вдаваної
духовності». (АВ XXVII:13) (Н)
Специфічні обов’язки, на
виконання яких Бог покликав
Християнського пастиря, є
унікальними й особливими, проте
їхня унікальність і особливість не
полягає у тому, що його посада та
покликання беруть свій початок в
Бозі. Посада і покликання пастиря і
справді мають таке божествене
походження, але божествене
покликання на посаду служіння
мають не більше божественого ніж
божествене покликання, яке може
мати будь-хто інший у відповідності
до його життєвого становища.
Розуміння цього може допомогти
пастирям і мирянам добре цінити ті
належні та Богоугодні ролі, що всі
християни виконують як в церкві так
і в суспільстві. Коли, з Божою
допомогою, члени громади
зростатимуть у своєму визнанні
божественого покликання, що Бог дав
кожному з них, і коли вони
відповідно думатимуть одне про
одного й поводитимуться одне з
одним з повагою, яку породжує таке
визнання – тоді ми
можемо очікувати від них все менше
й менше проявів гріхів гордині,
заздрості та любові до влади.
Християни не повинні як погани
змагатися – «котрий з
них уважатися має за більшого». (пор.
Луки 22:24-26) Замість того ми повинні
бачити, що Бог покликав кожного з
нас – пастирів та мирян,
чоловіків чи жінок –
виконувати своє покликання згідно
закону любові та таким чином, щоб
воно добре узгоджувалось із
покликанням, яке Бог дав іншим
людям.
Сказавши так ми повинні
нагадати собі, що посада служіння є
насправді дуже особливою і глибоко
важливою. Це не єдина посада, що Бог
запровадив, але саме її він
запровадив дуже добре визначеним
чином. Ісус особисто запровадив
християнське служіння коли
призначив апостолів бути першими
служителями Церкви і послав їх у
світ з «Великим наказом». Чарльз
Портерфільд Краут зазначає «Щодо
своєї надзвичайної сили і функцій
Апостоли не мали жодних
послідовників», але «Відносно
звичайних сили і функцій всі
правдиві служителі Христові є
їхніми послідовниками». (Krauth TS, p. 1)
Краут розширює цю думку, коли
описує встановлення найраніших
християнських громад і посаду
Служіння (в його різноманітних
формах з Нового Заповіту) в тих
громадах під наглядом апостолів:
Апостоли були місіонерами не просто через необхідність, але під супроводом Святого Духа вони працювали і створювали основу для росповсюдження цієї праці, організуючи громади, в яких учень мав притулок і сферу діяльності. Із встановленням цих громад, і в якості основної частини їхньої організації, було пов’язане запровадження громадського пастирства, завданням якого було керувати і духовно правити громадами, проводити публічні богослужіння, роздавати Таїнства, працювати у Слові і вченні та наглядати за душами для навернення грішників і збудування святих. Пастирство від апостольства розрізнялось як посада в такій мірі, в якій це стосувалось окремої громади. Інститут Апостольства був загальним інститутом цілого служіння, специфічні форми якого, в особливості пресвітеріат-єпископат та дияконат були лише конкретними класифікаціями окремих функцій, що включались у всеохоплююче поняття служіння. Кожне окреме служіння є лише відгалудженням Апостольства в своїх звичайних і постійних функціях. (Krauth CP, p. 317)
Посада служіння, у
відповідності із Христовим
запровадженням, нерозривно пов’язана
із Засобами Благодаті, які вона
роздає. Посаду служіння не можна
зрозуміти без належного розуміння
Засобів Благодаті і їхньої
божественої цілі. Як ми сповідуємо
у Формулі Злагоди:
у своїй безмежній доброті і милості, Бог забезпечує публічне проголошення Свого божественного, вічного закону і чудову втіху стосовно нашого викуплення, а саме святе і єдине спасаюче Євангеліє Свого вічного Сина, нашого Спасителя і Викупителя, Ісуса Христа. Тому Він збирає для Себе з поміж людської раси вічну церкву і чинить в серцях людей правдиве покаяння і визнання своїх гріхів і правдиву віру в Сина Божого, Ісуса Христа. І саме Божою волею є закликати людей до вічного спасіння, притягнути їх до Себе, навернути їх, відродити їх та освятити їх через цей і ніякий інший спосіб – а саме, через Його святе Слово (коли людина чує проповідь чи читає його) і таїнства (коли вони використовуються згідно Його Слова). (ФЗ ТП II:50)
Хоча про Засоби Благодаті можна міркувати в абстракції, вони насправді в абстракції не існують. Бог не запровадив Євангеліє як абстрактне поняття, проте Він запровадив проголошення Євангелія. Євангеліє Ісуса Христа є завжди проголошеним Євангелієм. Це також стосується і Писань, які є проповідуванням Апостолів і пророків у написаній формі. Інші богословські чи духовні книги є також написаними «проповідями» своїх авторів. Коли християни молитовно роздумують над Євангелієм, це є просто побожними спогадами «проповідей» які вони перед тим чули чи читали. Таїнства складаються і повинні завжди включати в себе чуте Слово Боже, тому, згідно самої природи цього проголошеного Євангелія необхідно, щоб «священників» або пастирів з крові і плоті кликали
проповідувати Євангеліє та роздавати Таїнства людям. ...Якщо висвячення розглядати як обряд, що відноситься до служіння Слова, то ми не відмовляємось називати рукопокладання Таїнством. Служіння Слова відбувається згідно заповіді Божої і містить в собі славні обіцянки (Рим. 1:16) «... бож вона [Євангелія] – сила Божа на спасіння кожному, хто вірує...» Подібним чином в Іс. (55:11) ми читаємо: «... так буде і Слово Моє, що виходить з уст Моїх: порожнім до Мене воно не вертається, але зробить, що Я пожадав, і буде мати поводження в тому, на що Я його посилав!» Якщо висвячення розуміти таким чином, то ми не матимемо нічого проти, щоб й рукопокладання називати Таїнством. Церква має заповідь призначати служителів; під цим ми від щирого серця підписуємось, оскільки знаємо, що Бог схвалює це служіння і є в ньому присутній. І корисно возвеличувати, наскільки можливо, служіння Слова всіляко прославляючи його на противагу фанатикам, які вважають, що Святий Дух приходить не через Слово, але завдяки їхнім власним приготуванням. (Апологія XIII:9,11-13)
Служителі Євангелія (пастирі, єпископи і т.і.) покликані Богом, щоб публічно застосовувати «владу ключів», якою вхід до небес закритий нерозкаяним та невіруючим та якою вхід на небеса широко відкритий тим, хто кається і довіряє Христовим обітницям. Не можна недооцінювати важливість авторитетного проголошення закону та Євангелія. Лютеранська Церква сповідає, що відповідно до Нового Заповіту,
влада Ключів чи влада єпископів є владою і наказом Божим проповідувати Євангеліє, прощати і затримувати гріхи, справляти і розподіляти Таїнства. Бо з такою заповіддю Христос послав Своїх Апостолів: «Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!... Прийміть Духа Святого! Кому гріхи простите, – простяться їм, а кому затримаєте, – то затримаються!» (Ів. 20:21-23) Ця влада використовується і виявляється лише у вченні чи проповіді Слова Божого та розданні Таїнств (багатьом людям, чи окремим особам, в залежності від їхнього покликання). Бо цим даруються не тілесні, але вічні блага, такі, як вічна праведність, Святий Дух і життя вічне. Ці дари не можуть бути отримані інакше як через служіння проповідування та роздання Таїнств, оскільки Павло каже (Рим. 1:16): «... бож вона [Євангелія] – сила Божа на спасіння кожному хто вірує». (АВ XXVIII:5-9)
Звичайно, влада ключів зв’язувати і розв’язувати прикріплена до самих ключів – тобто, до послання закону та Євангелія, яке проголошує служитель – але не до особи чи посади служителя як такої. Але завдяки своїй святій посаді пастирі все одно заслуговують вищий ступінь поваги ніж вони часто мають. Служителів Євангелія яких було поставлено над нами у Господі треба вшановувати як наших «духовних отців»,
Бо тільки ті називаються духовними отцями, хто править і керує нами за допопомогою Слова Божого, як Св. Павло хвалиться своїм отцівським служінням в 1 Кор. 4:15, де він каже: «... я вас породив у Христі Ісусі через Євангелію». Отож, бувши отцями, вони мають право на вшанування навіть більше від інших. Проте вони одержують його менше від всіх. Бо світ «вшановує» їх тим, що виганяє з країни і шкодує для них шматок хліба, та, коротко кажучи, вони (як каже Св. Павло в 1 Кор. 4:13) «як сміття те для світу, аж досі ми всім, як ті викидки!» І всеж-таки, людям необхідно також навіювати, що ті, хто бажає, щоб їх вважали християнами, зобов’язані перед Богом вшановувати «подвійною шаною» тих, хто дбає про їхні душі, щоб поводитись з ними добре та забезпечувати їхнє життя. (1 Тим. 5:17) (ВК I:158-61)
Пастир, коли він виконує свої
Богом дані йому обов’язки серед
Божих людей, є зодягнений у Божу
власну владу. Пастирська робота є
Божою роботою, а не людською. Його
послання є Божим посланням, а не
його власним. І повага, яку
християни віддають йому, вони
віддають Богові, який покликав його
до цієї посади і який результативно
працює через неї на спасіння та
збереження душ.
Але як саме кличе Бог людей
на цю посаду? Який механізм чи які
механізми Він використовує, щоб
наділяти посадою Служіння тих, кого
Він вибрав для цієї роботи? Він
робить це через Церкву, і це є
однією з причин чому ми описуємо
посаду Служіння Євангелія як
ЦЕРКОВНЕ СЛУЖІННЯ.
Ми вже обговорили «владу
ключів». Духовний авторитет
пастиря оснований на тому, що він,
згідно свого божественого
покликання, публічно застосовує цю
владу ключів коли проголошує Боже
Слово і роздає Святі Таїнства.
Проте – і це дуже
важливо – Христос не
довірив ключі з самого початку і
безпосередньо служителям як таким.
Радше, він довірив ключі та їхню
владу, головним чином та в першу
чергу Церкві. В своєму поясненні
пов’язаних з цим уривків з
Євангелія Филип Меланхтон зауважує,
що в Матвія 16
Христос не задає питання лише Петрові, але натомість він питає: «А ви [множина] за кого мене маєте?» (Мат. 16:15). А те, що тут говориться в однині («І ключі тобі [однина] дам» та «що на землі ти [однина] зв’яжеш» [Мат. 16:19]) в інших місцях сказане в множині («Що тільки зв’яжете [множина]» [Мат. 18:18]), і т.д. В Івана також написано: «Кому гріхи простите [множина]», і т.д. (Ів. 20:23). Ці слова показують, що ключі були дані в рівній мірі всім апостолам і, що всіх апостолів було послано як рівних. На додаток необхідно визнати, що ключі не належать якійсь одній конкретній особі але всій церкві, і це представлено багатьма чіткими й важливими аргументами, тому що після розмови про ключі в Мат. 18:19, Христос сказав: «... коли б двоє чи троє на землі», і т.д. Тому, Він дає ключі особливо і безпосередньо церкві, і з цієї самої причини церква в особливості володіє правом поклику. (Tр. 23-24)
Наступний уривок з Трактату про Владу і Примат Папи є одним з найважливіших конфесійних підсумків про взаємостосунки між доктриною про Служіння, доктриною про Покликання і доктриною про Церкву. Меланхтон пише, що
всюди, де існує Церква, існує і право застосовувати Євангеліє. Таким чином, необхідно, щоб Церква зберігала право кликати, обирати і висвячувати служителів. Це право є дарунком наданим виключно Церкві, і жодна людська влада не може відібрати його від Церкви. Про це свідчить також Павло в Посланні до Ефесян, коли говорить: «Піднявшись на висоту, Ти полонених набрав і людям дав дари!» (Еф. 4:8,11,12) І серед дарів, що належать виключно Церкві, він перераховує пастирів і вчителів, додаючи, що вони дані на справу служіння, для збудування Тіла Христового. Отже, скрізь, де існує правдива Церква, неминуче існує право обирати та висвячувати служителів. Отож, в разі необхідності навіть мирянин може відпускати гріхи, стаючи служителем і пастирем для іншого. Це схоже на приклад, який наводить Августин в оповіданні про двох християн на кораблі, один з яких христив новонаверненого, а той після прийняття Хрищення, в свою чергу відпустив гріхи тому, хто його христив. Сюди ж відносяться твердження Христа, який свідчив, що влада Ключів була дана Церкві, а не просто якимось окремим особистостям: «Бо де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані...» (Мат. 18:20). Нарешті слова Петра також підтверджують це: «Але ви – вибраний рід, священство царське, народ святий...» (1 Пет. 2:9). Ці слова відносяться до правдивої Церкви, яка, звичайно ж, має право обирати та висвячувати служителів, оскільки вона одна має священство. І про це також свідчить найрозповсюдженіша традиція Церкви, оскільки був час, коли люди обирали пастирів і єпископів. Після цього приїздив єпископ, або з цієї самої церкви, або з сусідньої, і він затверджував обраного кладучи на нього руки. І висвячення було нічим іншим, як таким затвердженням. (Tр. 67-70)
Ісус Христос дав церкві
ключі від свого царства. Тим самим
Він зробив Церкву, яка є його тілом
і царським священством,
інструментом, через який він буде
нести Євангелія прощення гріхів
світові. Парадоксально, але Церква
є як зібрання вірних яке отримує
Євангелія від Ісуса
Христа, так і божественно-призначеним
охоронцем ключів, який поширює
Євангелія як діючу силу
Ісуса Христа. Церква є нібито
спільним «голосом» Христа через
який Христос Духом Своїм спонукає
проголошення Слова і роздання
Таїнств. Завдяки владі Христовій,
що була їй довірена, Церква завжди і
за всіх обставин утримує право
проголошувати Слово і роздавати
Таїнства. Тому вона завжди і за всіх
обставин утримує право видавати
покликання до публічного служіння
Євангелія. За звичайних обставин
Церква користується цим правом
через встановлений впорядкований
процес, який відображає своє
підпорядкування пов’язаним з цим
наказам Святого Письма, та братську
відповідальність яку християнські
церковні органи, громади та окремі
особи повинні виявляти одне перед
одним. Проте, за надзвичайних
обставин, церква може
користуватись цим правом
надзвичайним чином та в
надзвичайний спосіб. Два чи три
християнина, що зібрані в імя
Христа, є церквою, і як
такі вони мають владу кликати
одного з них до певної форми
публічного служіння Євангелія,
якщо є надзвичайна ситуація, яка
насправді цього вимагає.
Покликання, яке за звичайних
обставин було б «незвичайним» є «звичайним»
коли його зроблено у відповідності
до законних потреб незвичайних
обставин.
З цієї точки зору, ті хто
прилюдно проповідують Євангеліє
роблять так від імені Церкви, як її
представники. В такій перспективі
робота пастиря є підсиленням і
професійним спрямуванням в належне
русло роботи яку Бог дійсно дав
Церкві, як цілій, так і у всіх її
частинах. Робота служителя є в дуже
реальному смислі роботою Церкви,
якій були довірені Ключі. І справді,
«Ключі є функцією і владою даними
церкві Христом для зв’язування і
розв’язування гріхів, не лише
великих і явних гріхів, але також
тих які є витонченими і потаємними
і які бачить лише Бог». (ШС III, VII:1)
Таким чином ми відстоюємо те,
що Церква правдиво є «матірію,
котра породжує й виношує кожного
християнина через Слово Боже». (ВК
II:42) Ми також заявляємо, що
До самого останнього дня Святий Дух залишається із святою спільнотою віруючих чи християнами. Через неї Він збирає нас, використовуючи її для навчання і проповідування Слова. Нею Він створює і збільшує освячення, роблячи так, що вона щоденно зростає та підсилюється у вірі та плодах Духа. Далі ми віруємо, що у Християнській Церкві ми маємо прощення гріхів, яке дається через святі таїнства та відпущення, як також через всі втішаючі слова цілого Євангелія. (ВК II:53-54)
Далі, ми віруємо, що «В 1 Кор. 3:4-8 Павло ставить служителів на один рівень і вчить, що Церква стоїть над служителями». (Тр. 11)
Чи є тут протиріччя? Пастирі
служать за Божим покликанням, чи за
покликанням громади? Кого вони
представляють – Христа
чи Церкву? Насправді ніякого
протиріччя тут немає. Пастир слугує
за Божим покликанням, але він також
служить і за покликанням громади,
допоки громада уособлює собою «голос»
Божий. Він представляє Христа, але
також він представляє й церкву,
допоки церква сама представляє
Христа. Ключ до розуміння усього
цього полягає в тому, що треба чітко
розуміти чим насправді є кликаюча
Церква Ісуса Христа. Ми не
обговорюємо Церкву як соціальну чи
політичну реальність, але Церкву як
реальність Христову. Ми не
обговорюємо Церкву у відповідності
до її зовнішніх форм чи
адміністративної структури, але у
відповідності з її внутрішнім
духовним характером як Тіла
Христового. Церква, яка може
видавати божествене покликання на
посаду служіння, є Церквою, якій
були довірені Ключі від царства
Христового – тобто
Церквою, де сам Христос благодатно
пробуває і спасаюче діє. Служителі
Євангелія публічно користуються
владою Ключів, яку Христос надав
Церкві, і отож вони діють від імені
Церкви. Але надавши Церкві Ключі,
Христос не відокремив Себе від них.
Вони все одно є Його ключами, так
само як Він завжли є й завжди буде
Головою Свого Тіла. Христос сам
живе в Церкві і діє через неї, тому,
що Він живе і діє через Ключі.
Насправді, Христос, віддавши Ключі
Церкві Своїй, тим самим віддав їй
Себе Самого як божественого
Простителя гріхів. А коли Церква,
через свій поклик, передає публічне
використання Ключів своїм
служителям, тим самим Христос
передає цим служителям Самого Себе
і Свою прощаючу діяльність. Пастирі
завжди залишаються під Божою
владою і покликанням і
відповідають перед Ним як Його
слуги. Також вони є й під Церквою,
тому що в дійсності Бог «оселився»
в Церкві і розмістив в ній Свою
наглядаючу владу. Тому ми віримо й
сповідаємо, що ті, хто займають
посаду в Церкві
не представляють свою власну особу, але особу Христа, тому що через церковне покликання, як свідчить Христос (Лук. 10:16), «Хто слухає вас – Мене слухає». Коли вони пропонують Слово Христове чи Таїнства – то роблять це на місці Христа і за Нього. (Ап. VII/VIII:28)
Оскільки Бог не відмовився
від своєї влади в процесі
покликання, то цей процес Церква
повинна виконувати у суворій
відповідності до Його об’явленої
волі – тобто згідно всіх
пов’язаних з цим наказів Святого
Письма. Отож, наприклад, покликання
громади до жінки, щоб та стала її
постійним пастирем є нечинним і
безпідставним, оскільки, як ми
знаємо з Письма, жінки не отримують
від Бога покликання, яке давало б їм
в Церкві посаду, що включає в себе
панування над чоловіками (пор. 1 Тим.
2:11-12). Доктрина «божественості»
Церковного поклику виражає Божу
любов, яка низходить до нас –
Бог благодатно зволив використати
смиренну «отару» віруючих на землі
як вибраний інструмент Своєї
закликаючої діяльності. Але
доктрина «божественості» поклику
також служить суворим
застереженням – це «маленька
отара» не повинна припускати, що їй
треба говорити там де Бог мовчить
або видавати покликання, яке
суперечить Слову Божому. Ми не
спокушатимемо Господа Бога Нашого!
Як Лютерани ми віримо і
навчаємо, що «ніхто не повинен
публічно навчати, проповідувати чи
роздавати Таїнства в церкві, якщо
він не покликаний до цього
встановленим і законним порядком».
(АВ ХІV) Законне покликання –
це покликання, яке походить від
Церкви, за встановленим церковним
порядком, згідно з Христовим
запровадженням. Зовнішньо,
присутність Церкви, з її Богом
даною владою кликати, можна
розрізнити на основі присутності
Засобів Благодаті. Засоби
Благодаті, згідно притаманної їм
спасаючої сили, створюють і
зберігають Церкву. Тому вони
служать як зовнішні ознаки Церкви,
оскільки там де Бог створює і
зберігає віру і повинна бути
присутня Церква. За сутністю своєю,
Церква є «святі віруючі і вівці, що
чують голос свого Пастиря». (ШС ІІІ,
ХІІ:2) І, як стверджено в Апології
Аугзбурзького Віросповідання,
Церква – це не лише об’єднання зовнішніх зв’язків та сукупність обрядів, як інші цивільні уряди, ...але це в основному об’днання віри і Святого Духа в серцях людей. Щоб його легко було розпізнати, це об’єднання має зовнішні ознаки – чисте навчання Євангелію та роздання таїнств у гармонії з Євангелієм Христовим. І тільки ця Церква називається Тілом Христовим, яке Христос оновлює, освячує і яким Він керує Своїм Духом, як Павло свідчить в (Ефес. 1:22,23): «І все впокорив Він під ноги Йому, і Його дав найвище за все – за Голову Церкви, а вона – Його тіло, повня», тобто громада «Того, що все всім наповняє!» Звідси, ті, в кому Христос не діє, не є членами Тіла Христового. (Ап. VII/VIII:5)
Може здаватися, що тут є
певна доля циклічного міркування.
Без зовнішніх ознак присутність
Церкви, як органу, що кличе,
вирізнити неможливо –
тому покликання до публічного
служіння видане бути не може. Але,
згідно Божого запровадження,
присутність ознак Церкви, які також
є Засобами Благодаті, вимагає
активного служіння, яке вже було
покликане до життя. І це, що на
перший погляд здавалося загадкою,
перестає нею бути, коли ми
розуміємо, що Сам Ісус розпочав
увесь цей процес, коли призначив
апостолів, які, в свою чергу
організували перші громади. Тому, у
відповідності з цим триваючим
процесом, який весь час поширюється,
громади, які вже існують і які, тому,
несуть на собі ознаки Церкви,
кличуть місіонерів проповідників,
щоб ті приносили Євангеліє до нових
місць і тим самим створювали нові
громади. Тому, оскільки це правда,
що публічне Служіння в певному
розумінні бере своє походження з
Церкви – також є правдою
й те, що Церква у своєму триваючому
поширенні від громади до громади,
та від народу до народу, бере своє
походження від публічного служіння.
Описуючи практику
Лютеранства шістнадцятого
століття Роберт Д. Пройс зазначає,
що відповідно до Лютеранських
віросповідань,
Право громад кликати і висвячувати пастирів не є справою вибору, який церква або може або не може чинити. Посада пастиря не є питанням Християнської свободи. Церква повинна висвячувати пастирів, публічних служителів Слова (Тр., 72). Це є «наказом» Божим (Ап., ХІІІ, 12). В наших віросповіданнях точно не вказано – як само церкви повинні кликати, обирати і висвячувати. Те, в який спосіб це робиться, і є питанням Християнської свободи. В деяких випадках пастир сам звертатиметься за покликанням, в інших – єпископ (який займає в церкві вищий ранг тільки за людським правом) або якийсь князь влаштовуватиме це покликання і висвячення пастиря. Зазвичай, громада сама вирішує такі питання. Але це завжди робилося. (Preus, p. 60)
В 1577 році Яків Андреі та його колеги на факультеті Тюбінгенського університету описали те, що практикувалось в Лютеранській Церкві на той час у Вюрттемберзі:
...наші люди, які служитимуть в церкві, з раннього віку не лише виховуються у побожності, але й навчаються таким важливим мовам як латина, грецька і єврейська. Крім цього вони вивчають гуманітарні і природничі науки. Але, найголовніше, їх навчають святому богослов’ю, яке викладається їм вчителями богослов’я у точній відповідності до Святого Письма. І коли прийде час і вони, після навчання, поступлять на служіння до церкви – то їх до цього кликатимуть богослови і радники, яких було призначено на цю посаду нашим найславетнішим і найпобожнішим князем. Від своїх вчителів вони приносять письмові характеристики. Після цього їх ретельно перевіряють – чи вони дійсно розуміють чистий зміст Християнської віри і чи мають вони необхідний талант, щоб навчати людей. Коли ж їх оцінять як гідних, то вони, якщо мають призначення на служіння, дають під присягою урочисту обіцянку навчати церкву побожно і вірно, а також, вести непорочне життя, щоб нікого не можна було улічити у «спотиканні» (пор. Рим. 14:13) Далі їх відправляють до церкви, до якої їх мають призначити, де однією чи двома проповідями вони представлять зразок тих дарів, які вони отримали від Бога. Коли церква схвалює їхню кандидатуру, тоді, у повній присутності людей (після того як була прочитана проповідь і певна кількість молитов, що стосуються даного випадку) їх висвячує суперінтендант даної місцевості в присутності одного чи більше служителів. І з цього часу і надалі він піклується церквою, яка була йому довірена. (Mastrantonis, pp. 130-131)
Обговорюючи загальну
ситуацію, в якій Лютеранська Церква
знаходилась у шістнадцятому
столітті, Краут зазначає, що
Було багато бентежних обставин, які не давали Лютеранській Церкві розвивати своє церковне життя так само досконало як і свої доктрини та богослужіння. Думка про вселенське священство всіх віруючих одразу перекинула до гори ногами доктрину про різницю за сутністю між священством і мирянством. Священство є не чином, а божествено встановленою посадою, на яку чоловіків треба належним чином кликати. За божественим правом не існує жодної нерівності; будь-яка ієрархічна організація є нехристиянською, проте градації (єпископи, суперінтенданти, настоятелі) дотримуватись можна – але це вже цілковито людське право. Правління консисторіїв було дуже загальним. У Данії, Євангельські Єпископи зайняли місце Римо-Католицьких прелатів, яких було зміщено з посади. У Швеції єпископи прийняли Реформацію і в такий спосіб забезпечили собі в країні свого роду «апостольське правонаступництво» у високо-церковному розумінні, хоча, за принципами Лютеранської Церкви, незалежно від того, чи вона має десь таке правонаступництво чи ні – воно не вважається суттєвим, навіть для церковного порядку. Остаточне джерело влади знаходиться в громадах, тобто, в пастирі, в інших службовцях та людях окремої громади. Право обирати пастиря належить громаді, яка може скористатись ним методом простого голосування, або делегувати його своїм представникам. (Krauth CR, pp. 152-53)
Через втручання урядів у справи Лютеранської Церкви, як з боку «дружніх» Лютеранських, які хотіли контролювати церкву, так і з боку вороже налаштованих Римо-Католицьких та Реформатських, які хотіли придусити церкву, богословські принципи підсумовані Краутом не завжди цілком втілювались в церковних структурах європейського Лютеранства. Проте, коли Лютеранство було переселено до Америки, де життя церкви, як установи, змогло набути природньої форми, що була у кращій гармонії з богословськими імпульсами її внутрішнього життя, Лютеранство справді почало приймати трохи інший зовнішній вигляд.
Присутність Церкви можна
побачити на основі присутності
ознак Церкви, і, досить очевидно, що
місцева громада є християнським
зібранням, в якому ознаки церкви
найшвидше можна побачити. Місцева
громада регулярно і повно
використовує Засоби Благодаті,
більше ніж будь в якому
періодичному чи тимчасовому
християнському зібранні. З цієї
причини конфесійна лютеранська
екклезіологія визнає «фундаментальний»
характер місцевих громад, а також,
що вічна Церква Ісуса Христа міцно
і незворушно «стала на якір» в
земній гавані через місцеві
громади. Це, також, несе з собою
визнання приорітету місцевої
громади у визначенні того, як часто,
за звичайних умов, треба видавати
церковне покликання на служіння.
Але в той час як ознаки церкви дуже
яскраво замітні в місцевій громаді,
вони також очевидні, в тій чи іншій
мірі в тому чи іншому ступені, в
періодичних і тимчасових
християнських зібраннях. З цієї
причини лютерани також визнають
церковний характер синодальних
зборів, і вважають, роблячи належні
розрізнення, що й «рішення синодів
є рішеннями церкви». (Тр. 56)
Звичайно, синоди повинні
визнавати приорітет місцевих
громад в процесі видання
встановлених покликань, але
громади також повинні визнавати
правомірну, проте обмежену роль
синодів (коли вони є) в цьому
процесі. Францис Піпер пише, що
Церква може вільно дбати про різні справи через представників, що вона вибрала для цієї мети. Старшини або церковна рада можуть представляти громаду, а конференції, синоди, собори, і т.д., можуть представляти інших християн та малі чи великі групи громад. Але якщо спитати який авторитет чи владу мають ці представники, ці ecсlesiae representativae, то відповіддю буде: З повагою до громади і окремих християн вони завжди мають владу лише радити. (Pieper III, p. 428)
Синоди на організаційних і структурних рівнях, встановлюються громадами для спільного розгляду питань взаємного інтересу, для проведення спільної церковної роботи, та для збереження в себе доброго порядку. Тому, нормальним напрямком влади і управління є від громад до синоду, а не від синоду до громад. В процесі покликання громада дійсно має приорітет, але, колективно, громади також можуть видавати покликання до синодальних структур, які вони самі встановили. І отож, божественним покликанням від церкви на посаду служіння «може бути покликання громади до пасторату, або церкви-представника до міссіонерів чи професорського складу богословської семінарії, або до виконавчих службовців в церкві, чи до будь-якої іншої роботи, в якій Церква може бути задіяна чи яку вважає за необхідне виконувати». (Little, p. 58)
В процесі, коли Церква видає
покликання, Бог в Письмі не дає
наказів щодо конкретних каналів
співробітництва, що встановлюються
між громадами, і конкретних ролей
що призначаються різним громадам
та синодам. Ці функції є питанням
зовнішнього церковного врядування,
і як нагадує нам Герман Зассе,
В Лютеранській Церкві, питання церковного врядування належать до адіафори, до «обрядів і церемоній, запроваджених людьми» (Аугзбурзьке Віросповідання VII), стосовно яких в церкві може і повинна бути свобода. Христос не є законодавцем людської релігійної спільноти, а Євангеліє тут не має жодного закону, який би приписував єдиний правильний спосіб, в який треба організовувати церкву, чи нею керувати. Треба чітко розуміти – що це значить. Інші церкви, як сказав Кальвін, мають «той порядок врядування церкви, що його бажає Господь». Це стосується всіх Католицьких церков, як східних так і західних, а також всіх Реформатських Церков. Різниця між ними полягає лише в тому – яким цей порядок повинен бути – чи то вселенська монархія папи, чи єпископально-синодальне врядування як в Східних і Англіканських церквах, чи то правлячий сенат пресвитерів, серед яких не повинно бути жодної різниці у ранзі, чи автономія окремої громади як в Конгреціоналіських та Баптиських церквах. Це лише декілька вартих уваги прикладів щодо церков, які заявляють, що Новий Заповіт вимагає певного церковного врядування. Вся велич і сміливість основного богословського принципа Лютера про розрізнення між Законом та Євангелієм стають очевидними коли видно як він, попри всі ті можливості, одиноко йде по цій дорозі, кажучи: Христос не дав своїй церкві жодного закону, який би приписував їй один правильний спосіб організації, врядування та керування (de constituenda ecclesia). Будь який спосіб організаації є добрим, якщо в церкві є засоби благодаті, які викладаються належним чином. (Sasse, pp. 70-71)
Пауль Альтхаус додає, що
Зовнішня організація церкви існує для того, щоб робити можливим та гарантувати вірне проголошення та слухання Євангелія та вірне роздавання Таїнств. Якої форми ця організація набуде може визначатись з використанням розуму і здорового глузду в світлі даної історичної ситуації. Не існує жодної форми церковної організації, яка б була божествено-запроваджена. (цит. з Sauer, p. 338)
В контексті так званого «американського
досвіду» багато лютеран
переглянули певну практику, яка
раніше була пов’язана з процесом
церковного покликання. Армін В.
Шутце та Ірвін Дж. Габек
висловлюють своє непогодження з
деякими різновидами цієї практики,
в особливості з тим, якої
спотвореної та перекрученої форми
вони деколи набувають сьогодні:
Оскільки, на конкретну посаду людей кличе саме Господь, то саме ця посада повинна шукати для себе людину, а не людина посаду. Пастор не робитиме кроків, щоб забезпечити собі якусь конкретну посаду в церкві. Неприйнятною повинна вважатися практика, коли пастир дає громаді знати про свою наявність, представляє себе як кандидата для цієї громади або використовує знайомих, друзів чи родичів у громаді, щоб ті запропонували його ім’я і чинили вплив на його користь під час голосування. ...Будь-який активний пошук посади чи пробне проповідування є протилежним до самої природи покликання та ганебним для цієї священної посади, а також перетворює це у якусь конкуренцію. Це дуже швидко стає схожим на те, що пастир ніби «продає себе» громаді. (Schuetze & Habeck, p. 30)
Шутце і Габек описують процес, яким користуються у їхній церкві, коли вакантна громада видає покликання:
Коли громаді потрібний новий пастир – вони відчувають, що мають переваги з того, що вони є членом Синоду. Обрані працівники Синоду здатні бути краще проінформовані про практичні якості людей ніж будь-яка громада самотужки. Тому, Статут Синоду дозволяє робити так, щоб президенти округів на місцях допомагали громадам у кликанні пастирів. Вони повинні пропонувати різних кандидатів на розгляд громадам, а також схвалювати тих, кого може запропонувати громада. ...Необхідно зберігати автономію громади у виборі – яку людину покликати. З іншого боку, громада із вдячністю ставиться до тих добре-влаштованих процедур, які були встановлені на користь в такій відповідальній справі. (Schutze & Habeck, pp. 27-28)
Щодо першого покликання, яке отримують випускники семінарії, то Шутце і Габек так описують те, що практикується в їхньому синоді:
Кваліфікація студентів богослов’я атестується закладом, якому було довірено їхню освіту. Оскільки саме церква, в широкому смислі цього слова виховала цих кандидатів, то Синодом було вирішено, що покликання вони отримуватимуть через розподільчий комітет. Якби громада обійшла цю процедуру та покликала студента безпосередньо, то це було б порушенням любові і доброго порядку. (Schuetze & Habeck, p. 27)
Американські служителі, які
допомогли у реорганізації
Української Лютеранської Церкви,
включаючи і мене, походять з таких
церковних організацій, де
встановлена процедура покликання
відображає вище згадані погляди
Шутце і Габека. Тому треба
очікувати, що ці служителі, мабуть
рекомендуватимуть вам такі
процедури, з якими вони самі добре
знайомі. Врешті решт, Українська
Лютеранська Церква може повністю
перейняти таку практику, або ж вона
може вирішити, що для неї, в її
українському оточенні, будуть
корисними деякі зміни. Як
американці так і українці повинні
завжди розрізняти між доктриною і
звичаєм. Доктрина служіння і
доктрина покликання повинні завжди
залишатись незмінними. Згідно
колективного судження нашої церкви,
яке висловлене в конституційних
процесах прийняття рішень –
звичаї та традиції, що оточують
доктрину завжди відкриті для
переогляду і можливих змін.
Коли ми говоримо про
приорітет церкви у виданні
покликання, то необхідно коротко
зазначити, що не кожний охрищений
член громади бере безпосередню
участь у цьому процесі, так само, як
не кожний член громади бере
безпосердню участь у загальному
врядуванні місцевої церкви. Тут,
також, треба визнати пов’язані з
цим накази Святого Письма.
Оглядаючи слова Св. Павла щодо
заборони жінкам виказувати свою
владу над чоловіками в 1 Тим. 2:11-12
К. Г. Литл приходить до висновку, що
Цей уривок виключає жінок не лише з пастирської, але й з будь-якої іншої посади в церкві, займаючи яку вона б «панувала над мужем». Звичайно ж це виключає її з церковних рад громади, де можна проявити таку владу. ... Для жінок залишається відкритою велика сфера діяльності, де вони можуть з вірою і похвалою служити, але не в духовному служінні, чи на нищій посаді помічника служителя – людини, яка співправить у громаді або на конференціях і синодах. (Little, p. 71)
Лютер, також, на підставі Слова Божого, приходить, як до загального принципу, висновку, що «Святий Дух виключив жінку з врядування Церкви». (цит. з Pieper I, p. 54) Все одно, коли чоловіки з громади або члени церковної ради громади приймають рішення щодо видання покликання, вони завжди повинні пам’ятати, що діють від імені всіх членів церкви, як і також, що треба користуватись розсудливими засобами, і вміти розрізнити думки і бажання загального членства. Аналогічно, коли делегати, що присутні на синодальних зборах або члени синодальної ради приймають рішення видати покликання, вони повинні завжди пам’ятати, що функціонують вони від імені всіх громад синоду, як слуги і представники цих громад.
Церква, як божествено-призначений
охоронець ключів, є Божим
інструментом для видання
покликання. Вона, також, є Божим
інструментом для нагляду за
покликанням та, у разі потреби,
інструментом скасування
покликання. Але, так само, як і з
виданням покликання, Церква не має
права діяти свавільно, чи на
підставі небіблійних критеріїв, у
виконанні такого сумного обов’язку.
Церква може усунути поклик тільки у
випадку, коли вона, із добрим
сумлінням, діє в ім’я Боже. Тому
пастиря не можна звільняти лише
тому, що його характер не
стикується з характерами лідерів
громади, або, через те, що він, час
від часу, робить помилкові судження,
або, через інші, відносно невеликі,
проблеми. Якщо пастир сумлінно
проповідує і навчає слову Божому,
роздає Таїнства, піклується тими,
хто потребує особливої уваги та
веде моральне життя, то немає
жодних Біблійних підстав для його
звільнення. Та й пастир, також, не
повинен розчаровувати чи
провокувати членів його церкви, або
перевіряти межі їхнього терпіння,
через нехтування своїми обов’язками,
висування необгрунтованих вимог,
чи через невміння створення добрих
та гармонійних стосунків з ними.
Меланхтон, на підставі Колосян 3:14,
застерігає нас проти проблем, які є
результатом, чи то з боку кліру, чи з
боку мирян, невміння виконання обов’язків
любові та прощення, що вони повинні
робити одне перед одним. Він пише,
що тут Св. Павло
говорить не про особисту бездоганність, але про спільноту у Церкві. Він каже, що любов є зв’язком і незламним ланцюгом, що поєднує одне з одним членів церкви. Подібним чином, гармонія у всіх сім’ях і общинах повинна живитись взаємною допомогою, оскільки неможливо зберігати спокій якщо люди не дивляться крізь пальці і не прощають поміж себе певні помилки. В такий самий спосіб Павло наказує, щоб в церкві перебувала любов для збереження гармонії, щоб існувало, при потребі, терпіння до неввічливості посеред братів та щоб не помічались маленькі помилки, бо інакше церква розвалиться і виникнуть розколи та ненависть, фракції та єресі, що випливають з таких розколів. Бо гармонія неминуче припинить існування, якщо єпископи накладатимуть на людей важкі тягарі та не дивитимуться крізь пальці на їхні слабкості. Також незгода виникає, коли люди занадто суворо судять поведінку своїх священників чи ставляться до них з призирством через невеличку провину, а потім вишукують іншого виду доктрину та інших священників. З іншого боку, бездоганність (тобто цілісність церкви) зберігається коли сильний добре співіснує з слабким, коли люди в найкращий спосіб тлумачать прогріхи своїх священників і коли єпископи враховують слабкості людей. (Ап. IV:232-234)
Нам не можна без жодних Біблійних підстав звільняти чи кидати на призволяще слабкого але сумлінного пастиря. Проте, у випадку, коли пастир вперто навчає фальшивої доктрини – це зовсім інша справа. Кажучи словами Меланхтона,
Безбожних вчителів треба покинути, оскільки вони не діють більше на місці Христа, але є антихристами. Христос говорить (Мат. 7:15): «Стережіться фальшивих пророків...»; Павло говорить (Гал. 1:9): «... коли хто вам не те благовістить, що ви прийняли, – нехай буде проклятий!» (Ап. VII/VIII:48)
Як підсумок, можна сказати, що навіть якщо пастир виказує якусь слабкість характеру, його, все ж таки, треба вшановувати, як Божий дарунок Церкві, і як Божого власного представника, доти, доки він виконує Богом дані обов’язки свого покликання сумлінно роздаючи
СЛОВО І ТАЇНСТВА.
Всім, кого Церква покликала
виконувати всеохоплююче служіння
Слова і Таїнства, було довірено
одну й ту ж посаду. Церква може, а
згідно звичайних обставин так і
робить, призначати певних пастирів
для виконання наглядової ролі в
Церкві. У відповідності з доктриною
покликання, необхідно поважати
уважно і чітко сформульовані
повноваження, що були надані таким
чином єпископам, суперінтендантам
та президентам синодів. Давид
Хитрей каже, що
Цей єпископальний порядок і різні ранги, що з ним пов’язані не є поганими самі по собі. Цього не треба зрікатися, якщо це служить для підтримання єдності і порядку у церкві згідно правдивої євангельської доктрини та збереження Християнської дисціпліни й миру; коли вони підтримують і розповсюджують правдиву доктрину і шанобливе Богопоклоніння; коли вони не заявляють, що нібито володіють якимось позазаконним правом на свій розсуд свавільно тлумачити Письмо, створювати нові члени символу віри, видавати нові закони як у вченні так і в поклонінні; та коли вони не панують над членами церкви як тирани; і т.д. (Montgomery, pp. 101-102)
Проте, також необхідно пам’ятати,
що посада єпископа бере свій
початок від посади пресвітера чи
пастиря. Посада пресвітера не бере
свого початку від посади єпископа.
Відповідно до основних функцій, які
винокує єпископ, його посада є
складовою частиною загальної
посади служіння Слова і Таїнства, а
не над нею. Звичайно, це розуміння
дуже відрізняється від того, що
можна знайти у ієрархічних церквах
християнського світу, але воно є
біблійним, та істинно отцівськім.
Меланхтон пише:
Євангеліє вимагає від тих, хто головує над церквами, навчати Євангелія, відпускати гріхи, роздавати таїнства, і крім цього – певні повноваження, а саме – виключати з церкви тих, хто винний у лихославних злочинах, і відпускати гріхи тим, хто покаявся. І за сповіданням усіх, навіть наших противників, зрозуміло, що ця влада за божественим правом належить всім, хто головує над церквами, як би вони не називались – пастирями, пресвітерами чи єпископами. І відповідно, Єроним ясно навчає, що в апостольських листах, всі, хто головує над церквами, є як єпископами, так і пресвітерами, і цитує з послання до Тита: «Я для того тебе полишив був у Кріті, щоб ти впорядкував недокінчене та пресвітерів настановив по містах...», і зазначає, що за цими словами йдуть такі: «Єпископ повинен бути муж єдиної дружини». (Тит. 1:5-7) Знову ж таки, Петро і Іван називають себе пресвітерами. А Єроним зазначає: «Одного обрали над рештою, щоб запобігти розколу, щоб декілька людей, збираючи навколо себе окремих послідовникв, не роздирали церкву Христову. Бо в Александрії, з часів Марка Євангеліста до часів Єпископів Геракла й Дионісія, пресвітери завжди обирали одного посеред себе, ставили його на вище місце і називали єпископом. Більш того, в такий самий спосіб, в який армія може обирати собі командира, диякони можуть обрати з поміж себе одного, відомого через свою активність, і назвати його архидияконом. Тому що, окрім висвячення, що ще такого робить єпископ, чого не робить пресвітер?» Таким чином Єроним навчає, що відмінності між повноваженнями єпископа і пресвітера (пастиря) встановлені людською владою. Самий цей факт свідчить на користь цього, тому що влада така сама, як я казав вище. Але після цього між єпископами і пастирями впроваджується одна відмінність, а саме – висвячення, бо так було вирішено, що один єпископ повинен був висвячувати служителів в багатьох церквах. Проте, оскільки за божественою владою посади єпископа і пастиря не відрізняються між собою, то очевидно, що висвячувати, яке чинить пастир у своїй церкві, є чинним за божественним правом. (Тр. 60-65)
Подібним чином Аугзбурзьке Віросповідання навчає, що
єпископам, як єпископам, (тобто людям, яким було довірено служіння Слова і Таїнств), не належить жодних прав, крім права прощати гріхи, відкидати доктрини, що протирічать Євангелію, і виключати з церковних громад порочних людей, чиї беззаконня відомі, причому це повинно відбуватися без застосування людської сили, лише Словом Божим. Тому церкви зв’язані божественним законом у відповідності до тексту [Луки 10:16]: «Хто слухає вас – Мене слухає...» Проте, коли єпископи навчають чи наказують щось, що суперечить Євангелію, тоді церкви мають заповідь Божу, що забороняє покору: «Стережіться фальшивих пророків» (Мат. 7:15), «Але якби й ... ангол із неба зачав благовістити вам не те, що ми вам благовістили, – нехай буде проклятий» (Гал. 1:8), «Бо нічого не можемо ми проти правди, а за правду» (2 Кор. 13:8), а також: «владою, яку дав нам Господь на збудування, а не на зруйнування» [2 Кор. 10:8]. Канони вимагають того самого... І Августин каже у відповідь на листи Петиліана, що не треба коритись навіть католицьким єпископам якщо стається так, що вони помиляються або ж протирічать канонічному Письму Божому. (АВ XXVIII:21-28) (Л)
Піпер чіткіше визначає
належні параметри єпископської чи
пастирської влади в контексті
протистояння тому, що він описує як
«Римська закваска», що проникла в
деякі сегменти Лютеранської Церкви.
Він зауважує, що певні схильні до
римо-католицизму лютерани
навчають божествено-призначеного церковного врядування, яке має, попри посаду служіння Слова, владу видавати накази iure divino, яких повинна слухатися громада. Правда, вони також додають певні обмеження, а саме, що церковне керівництво не може приписувати того, що суперечить Слову Божому. Але це обмеження вже саме по собі є протиріччям, оскільки встановлений ними тип церковного врядування суперечить Слову Божому. На захист своєї хибної позиції вони закликають Четверту Заповідь, а саме, що батьки мають владу наказувати своїм дітям робити те, що не наказується в Слові Божому, допоки це не йде в розріз із Словом Божим. Вони кажуть, що пастирі та інші церковні старійшини належать до духовних отців, тому їм треба коритися за Божим наказом у всьому, що не наказується в Божому Слові, хіба що вони наказують щось, що Слово Боже робити забороняє. Цей аргумент деяких людей ввів у замішання, але він є хибний. Батьки й справді можуть наказувати дітям робити те, що не наказане в Слові Божому, тому що Бог наділив їх законною владою над своїми дітьми. Кол. 3:20: «Діти, – будьте слухняні у всьому батькам». Але Бог не надав Церкві чи окремим особам в Церкві законодавчої влади, навпаки – ось правило: «...Бо один вам Учитель, а ви всі брати» (Мат. 23:8) Коли хтось намагається командувати в церкві та панувати над тим, над чим панує Христос, то це є узурпацією Христової влади та зазіханням на Христовий суверенітет. Христос викупив Церкву Своєю Кров’ю, щоб вона була Його, щоб Він міг бути її єдиним Господом і Паном. Той, хто намагається панувати в Церкві самостійно, без Христа, незалежно до якої міри він це робить, тим самим загарбує посаду Христа, як Спасителя і Господа. (Pieper III, p. 432)
За словами Піпера: «Христос ані призначив якоїсь однієї особи (Папу, князя, губернатора, президента, і т.д.) ані групу людей (єпископів, пастирів, раду директорів, консисторії, парламенти, конференції, синоди, собори і т.д.) щоб вирішувати та призначати церковні справи, які б могли зв’язувати сумління». (Pieper ІІІ, рp. 427-428) Знову ж таки, в питаннях, що ані наказуються ані забороняються Богом Християнам не слід
коритися наказам інших людей, чи то багатьох чи декількох, які є примусом для їхнього сумління. Якби вони так робили, то це суперечило б Мат. 23:8 та 1 Кор. 7:23 і ін. Серед християн адіафора не вирішується через примус, але через взаємну згоду, згідно любові. ...В питаннях адіафори треба проводити голосування, щоб ствердити те, що більшість вважає за найкраще. Природнім порядком було б, щоб, в питаннях адіафори, меншість поступається більшості та погоджується не через те, що більшість має право панувати над меншістю, але заради любові. Проте, оскільки любов тут є царицею, може статися так, що більшість поступиться меншості. ...Християни, як християни, ніколи не сваряться через питання адіафори, оскільки, через те, що вони є християнами і ходять у Дусі, «жоден з них не хоче бути правителем над іншим, але, кожен хоче бути слугою іншого», як висловлюється Лютер. (Pieper III, p. 430)
Покликання, яке видається
служителеві Євангелія, не є
покликанням на правління в Церкві з
використанням людської влади чи
залякування. Христос весь час є
люблячим божественим Господом
Своєї Церкви, і весь час керує нею
лише своїм Словом. Тому, єдина влада,
яку має пастир – це
влада Божого Слова, і він поділяє цю
владу з церквою в цілому. І, через те,
ми можемо сказати, що
Згідно форми, правління в Церкві є, з одного боку монархією, а з другого демокртією. – Церква є монархією, тому, що Христос є її єдиною Головою і абсолютним Правителем (Еф. 1:22-23; Кол. 1:18). В духовних питаннях, доктринах віри і правилах життя християни є підвласні ніякій іншій владі, крім Христової. ...Його Слово належить приймати без жодних питань і застережень. Він нас викупив, ми належимо Йому, тому ми більше не повинні ставати рабами людей (1 Кор. 7:23). – Церква є демократією через те, що в Церкві «всі ви браття». Яким би не був, поза Церквою, соціальний, політичний чи духовний статус кожного члену громади – в Церкві немає жодної різниці чи розрізнення у ранзі, авторитеті чи у верховенстві. Там немає ані юдея ані поганина, ані раба ані вільного, ані чоловіка ані жінки – тому що всі вони одне у Христі (Гал. 3:28); ніхто не є більшим від ближнього свого (Лук. 22:24-26). (Koehler, p. 251)
Очевидно, що пастирів
неповинно розчаровувати те, що
Христос у своїх руках тримає
правління Церкви. В них і без того, є
достатньо роботи, щоб присвоювати
божествені прерогативи, які
Христос не бажає віддавати –
вони, у відповідності до отриманого
поклику повинні проповідувати
Євангеліє і роздавати Таїнства.
Джозеф Стамп нагадує нам, що
Сфера роботи служителя знаходиться в особливій галузі, до якої його було покликано. Це місце, де він має проповідувати Слово і роздавати Таїнства. Це не значить, що йому не можна, у відповідь на якесь особливе покликання, роздавати Засоби Благадаті в інших місцях, але це значить, що власне його люди, а не цілий світ є його парафією. Він повинен працювати серед людей, до яких Бог послав його служити, і це включає в себе, в першу чергу членів, які належать до його громади чи громад. Але, це також включає в себе обов’язок перед спільнотою людей, яка, цілком зрозуміло, може входити до його приходу. Зв’язувати свою роботу лише рутинним проповідуванням Слова і розданням Таїнств тільки серед членів власної отари означає не розуміти широту своєї місії та величину можливостей і відповідальності. Христос бажає, щоб цілий світ почув Добру Звістку, а світ складається з байдужих, нерозкаяних, невіруючих та ворожих людей в себе на батьківщині, та поган у найтемніших кутках Африки. Наказ Христовий – йти в гори й долини та змушувати їх приходити до нас. В кожній громаді повинні постійно діяти катехізаційні зайняття для дорослих, а також треба докладати всіх зусиль, щоб переконувати всіх, хто знаходиться поза стінами Церкви відвідувати її. (Stump, pp. 382-383)
Пастирі повинні з молитвою у
серці віддавати себе роботі
Служіння, що була їм довірена, в
особливості роботі проповідування,
оскільки «найголовніше поклоніння
Богові є проповідування Євангелія».
(Ап. XV:42) Кожна проповідь повинна
бути заснована на біблійному
тексті та зосереджена на Христі, як
також належно розрізняти й
застосовувати закон і Євангеліє.
Оскільки «все Євангеліє і член
Символа Віри: «Я вірую в святу
Християнську Церкву, прощення
гріхів» є втілені в» Господній
Вечері (ВК V:32), проповідування
Євангелія є таїнственим
проповідуванням. Тому «Нам слід так
проповідувати, щоб за власною
згодою без жодного закону, люди
бажали таїнства, і, так би мовити,
примушували нас, пастирів, їх їм
роздавати». (МК Вступ:22) Також не
зашкодить згадати, що «Практичні і
зрозумілі проповіді тримають
слухачів» (Ап. XXIV:50), а також, що
проповідь пастиря повинна
торкатись широкого кола практичних
питань. Меланхтон пише, що в
Лютеранських церквах його часів «всі
проповіді мають справу з
наступними темами: каяття, страх
Божий, віра в Христа, праведність за
вірою, втіха сумління через віру,
вправи віри, молитва і наша
впевненність у тому, що вона є
дієвою і почутою, хрест, повага до
правителів та до всіх цивільних
запроваджень, розрізнення між
царством Христовим (або духовним)
та політичними справами, шлюб,
освіту й виховання дітей,
доброчесність, і всі діла любові». (Ап.
XV:43)
З пастирським служінням
проповідування тісно пов’язане
його служіння навчання і
катехізації. В Лютеранській Церкві
«від пастирів і церковних
служителів вимагається прилюдно
навчати і опитувати молодь, і цей
звичай дає дуже добрі результати». (Ап.
XV:41) Але ми не повинні думати, що
обов’язок Лютеранського пастиря
навчати людей Слову Божому, в
особливості, що стосується
Господньої Вечері, обмежується
лише одноразовим катехізаційним
курсом. У відповідності до
Аугзбурзького Віросповідання,
щодо Святого Причастя людей навчається часто і з великим старанням, а саме – чому воно було запроваджено, та як його використовувати (тобто, для втіхи нажаханого сумління) для того, щоб людей можна було притягнути до Причастя та до Меси. Людей також навчають про фальшиві вчення, щодо цього Таїнства. (АВ XXIV:7)
По предмету Господньої
Вечері нам нагадується, що
звичайною практикою Конфесійного
Лютеранства, та Християнства
взагалі, є те, що «Меса
відправляється щонеділі та на інші
свята, тоді, коли це Таїнство
пропонується тим, хто його бажає
після того, як їх опитали та
відпустили гріхи». (Ап. XXIV:1) Як
пастирям лютеранських громад нам
завжди слід вміти казати словами
Аугзбурзького Віросповідання, а
саме,
В святі дні, та в інші часи коли присутні причасники, відправляється Меса, а ті, хто бажає – причащаються. Таким чином, Меса зберігається серед нас і належно використовується, тобто так, як це робилось в церкві раніше, і це можна довести словами Св. Павла в 1 Кор. 11:20 і далі, та багатьма твердженнями Отців. (АВ XXIV:34-35)
Коли в місті Нюрберзі шукали вказівок Лютера по цьому питанню в 1528 році, він запропонував наступну відповідь:
Якби хтось попрохав моєї поради по цьому питанню, я би радив наступне ... вам слід святкувати одну, чи дві Меси у ваших обидвох церквах в неділю та святі дні, в залежності від того скільки є причасників. При необхідності, чи якщо це вважатиметься корисною справою, ви можете робити це саме і в шпиталі. ... ви можете святкувати Месу і посеред тижня в будь-який потрібний день, тобто коли є причасники і просять дати їм це Таїнство. В такий спосіб ми нікого не повинні примушувати до Таїнства, проте кожного треба відповідно, у встановлений спосіб, обслужити. Якщо служителі Церкви відмовляються так робити, стверджуючи, що їх до цього примушують або скаржаться і кажуть, що вони не в змозі задовільнити такі вимоги, тоді я би їм показав, що тут працює не людський примус, але навпаки їх до цього примушує Сам Бог через Його Поклик. Бо, оскільки вони, посідають цю Посаду, то, відразу ж, в силу свого Поклику і Посади, зобов’язані та примушені роздавати Таїнства коли б люди їх про це не попросили, і щоб не було жодних відмовок; так само, як вони зобов’язані проповідувати, втішати, відпускати гріхи, допомагати бідним, та відвідувати хворих так часто, як люди потребують чи просять про таки послуги. (процитовано в Stephenson, pp. 161-162)
Бувши літургійним
керівником лютеранський пастир
повинен пам’ятати, що «Метою
дотримання різних церемоній є те,
щоб люди вивчали Письмо, та, щоб ті,
кого торкнулось Слово могли
отримати віру та страх, а також, щоб
могли молитися». (Ап. XXIV:3) «Місця,
часи, люди та весь зовнішній
порядок богослужіння тому й
запроваджені, щоб Слово Боже могло
прилюдно розкривати свою силу». (ВК
I:49) І оскільки «можна зі сміливістю
стверджувати, що ніщо так не додає
до збереження високої гідності
громадського богослужіння та до
зростання поваги і відданності
серед людей, як належне дотримання
церемоній у церквах», то ми також
знаємо, що «Справжньою прикрасою
церков є побожне, практичне та
зрозуміле вчення, побожне
використання Таїнств, палка
молитва, та подібне». (АВ пролог до
XXII cт. 6; Ап. XXII:51). Термін «літургія»
насправді означає «привселюдне
служіння»:
Це ... цілком узгоджується з нашою думкою, а саме – що один служитель, що чинить освячення, роздає Тіло і Кров Господні решті людей в точно такий самий спосіб, як один служитель, що проповідує несе Євангеліє іншим людям, як Павло говорить в 1 Кор. (4:1): «Нехай кожен нас так уважає, якби служителів Христових і доморядників Божих таємниць», тобто служителів Євангелія і Таїнств. Та в 2 Кор. (5:20): «Оце ми як посли замість Христа, ніби Бог благає через нас, благаємо замість Христа: примиріться з Богом!» Таким чином, термін «літургія» цілком узгоджується із служінням. (Ап. XXIV:80-81)
На підсумок, ми всі будемо втішені, якщо знатимемо, що
служіння Нового Заповіту, на відміну від левитського священства, не прив’язане до якихось місць чи осіб, але широко поширено по цілому світі та існує всюди, де Бог дає Свої дари, апостолів, пастирів, вчителів. Також, жодна особиста влада не робить служіння чинним, воно є таким лише через Слово дане Христом. (Тр. 26)
Дорогі брати у вірі та посаді, Бог подарував вас людям Української Лютеранської Церкви, а насправді українському народові. Ви є Божим дарунком для них. А вам Бог дав Своє непереможне та спасаюче Слово, яке в повній мірі робить чинним ваше служіння та наповнює його віростворюючою силою Самого Христа. А на прикінці світу, коли Господь наш і Спаситель Ісус Христос ласкаво запросить Своїх слуг до Свого вічного царства, то
Розумні будуть сяяти, як світила небозводу, а ті, хто привів багатьох до праведності, немов зорі, навіки віків. (Даниїл 12:3)
ЦИТОВАНІ ДЖЕРЕЛА:
Koehler: Koehler, Edward W. A. A Summary of Christian Doctrine. St. Louis: Concordia Publishing House, 1952.
Krauth CP: Krauth, Charles Porterfield. “Church Polity,” I, Lutheran Church Review, Vol. II, Whole No. 8 (Oct. 1883).
Krauth CR: Krauth, Charles Porterfield. The Conservative Reformation and Its Theology. Philadelphia: General Council Publication Board, 1871.
Krauth TS: Krauth, Charles Porterfield. “Thetical Statement of the Doctrine Concerning the Ministry of the Gospel,” Lutheran and Missionary, Vol. XIV, No. 12 (Dec. 31, 1874).
Little: Little, C. H. Disputed Doctrines. Burlington, Iowa: Lutheran Literary Board, 1933.
Mastrantonis: Mastrantonis, George. Augsburg and Constantinople. Brookline, Mass.: Holy Cross Orthodox Press, 1982.
Montgomery: Montgomery, John Warwick. Chytraeus On Sacrifice. St. Louis: Concordia Publishing House, 1962.
Pieper I: Pieper, Francis. Christian Dogmatics, Vol. I. St. Louis: Concordia Publishing House, 1950.
Pieper III: Pieper, Francis. Christian Dogmatics, Vol. III. St. Louis: Concordia Publishing House, 1953.
Preus: Preus, Robert D. Getting Into the Theology of Concord. St. Louis: Concordia Publishing House, 1977.
Sasse: Sasse, Hermann. We Confess the Church. St. Louis: Concordia Publishing House, 1986.
Sauer: Sauer, Alfred von Rohr. “The Doctrine of the Church,” The Abiding Word, Vol. III. St. Louis: Concordia Publishing House, 1960.
Schuetze & Habeck: Schuetze, Armin W., and Irwin J. Habeck. The Shepherd Under Christ. Milwaukee: Northwestern Publishing House, 1974.
Stephenson: Stephenson, John Raymond. “The Holy Eucharist: At the Center or Periphery of the Church’s Life in Luther’s Thinking?”, A Lively Legacy: Essays in Honor of Robert Preus, під редакцією Kurt E. Marquart, Stephenson та Bjarne W. Teigen. Fort Wayne, Ind.: Concordia Theological Seminary, 1985.
Stump: Stump, Joseph. The Christian Faith. New York: Macmillan Company, 1932.
ВІРОСПОВІДНІ ЦИТАТИ взяті з Book of Concord, перекладеної та під редакцією Theodore G. Tappert (Philadelphia: Fortress Press, 1959).
(Переклав: Юхименко О. О.)