Коли Віросповідання стверджують, що вони базуються на Біблії і зросли на цьому підгрунтті, вони дотримуються одного із провідних принципів Реформації, який чітко прослідковується як в творах [Мартіна] Лютера так і [Филипа] Меланхтона. Проте, пліч о пліч із Біблією, посідаючи значне місце у Віросповіданнях, стоїть еклезіалістична традиція, так як це найкраще видно в церквах найдавніших доктринальних формулювань. Це проявляється в програмних висловах і в дійсних процедурах. [Вальтер] Фон Льовеніх, який без сумніву більш схильний занадто сильно наголошувати на «католицькому» елементі Лютерових праць, пригадує нам про щирі зусилля реформатора триматися у щирій злагоді із стародавньою церквою. Лютер відображає ту ж саму тенденцію в своєму ставленні до іконоборців, літургії і догм ранньої церкви. В Лютеровому відкиданні ранніх християнських єретиків, прийнятті хрищення немовлят і захисті приватної сповіді, ми чітко можемо бачити тенденцію Реформації зберігати і відновлювати. Ціллю Реформацї не було закладати радикально – новий початок, проте пов’язати все з насліддям стародавньої церкви. Лютер мав відчуття цілісності.
Це ставлення навіть потужніше виявлялося у Меланхтона і у віросповідних документах, які він писав. Після публікації основної роботи [Петера] Фраенкеля про роль отцівського елементу в Меланхтоновому богослов’ї, з першого до останнього писання, ми можемо куди краще зрозуміти чому Аугсбургзьке Віросповідання і Апологія настільки близькі до доктринальних формулювань ранньої церкви. Фраенкель продемонстрував, що Меланхтонова зацікавленість в традиціях ранньої церкви залишалася незмінною за всю його кар’єру автора у галузі богослов’я. На цьому підгрунті ми можемо чіткіше побачити серйозне проголошення Аугсбургзького Віросповідання: «Ніщо, ані докрини, ані церемонії, не спримаються нами, коли вони суперечать Письму або ж Кафоличній [вселенській] Церкві, contra Scripturam aut ecclesiam catholicam. Бо це очевидно, що ми повинні старанно оберігати наші церкви від усяких нових безбожних доктрин.» Задля того, щоб оцінити твердження Лютеранських Віросповідань в суперечливих богословських питаннях, важливо брати до уваги, що вони були спрямовані на давніші формулювання, в особливості орієнтуючись на ранню церкву. В контексті протистояння богословським тенденціям, що були характерні для їхньої ери, реформатори притримувалися історичної послідовності і спростовували доктрини, які рахували новітніми, що не підтримувалися, ані Біблією, ані ранніми церковними отцями. Вони бажали притримуватися традицій Західної Церкви, звільнивши їх від пізніших додатків і наростів. (сс. 45-46)
Коли Меланхтон дотримувався Євангельської позиції за допомогою агументів, запозичених в ранніх церковних отців, це було у повній злагоді із його сталими поглядами на Реформацію як на продовження доктринального формування ранньої церкви. Вивчення тих частин конфесійних творів, що вийшли з-під пера Меланхтона показують, що формальні вирази у вступі та і висновку Аугсбургзького Віросповідання були там не просто за тактично-політичних причин, проте радше відображали добре-продуману і відмінну точку зору. Цитати церковних отців, що часто повторюються – це чіткий прояв богословського методу, за яким складалися віросповідання. Перш за все згадується Біблія, яка повинна чітко підтримувати доктринальні погляди, і по-друге – твори отців. У зв’язку із суперечливою доктриною прабатьківського гріха, Меланхтон стверджував, що в ній не має нічого новітнього. «Ми не навчаємо по питанню прабатьківського гріха, – наполягав він, – нічого суперечливого Письму і вселенській церкві; ми просто висуваємо основні біблійні і отцівські доктрини.» Таким же чином, була обгрунтована доктрина виправдання, яка знайшла підтримку не лише в Біблії, проте також і поміж багатьох церковних отців, серед яких Августин з його антипелагіанськими поглядами, цитати якого наводяться найчастіше і найбільше. Сюди включають також Амброзія і Кіпріяна. Меланхтон часто звертався до отців Східної Церкви. Ідеям, запозиченим у Гратіяна, також знаходиться місце. В пізніших [творах] – міститься пропозиція, що будь-який звичай, котрий потрапляє до церкви contra mandata Dei не повиннен прийматися чи схвалюватися.
Подібне ставлення можна знайти і в Лютера, хоча його критичне око було гостріше. У тих частинах Віросповідань, що він написав, цитати святих отців не так часто зустрічалися як у Меланхтона, і мали глибше підгрунття. Лютер звертається до святих отців прямим чином лише декілька раз. Августину приділяється особливе місце. Поміж давніх отців Лютер також згадує Єронима, якого він цитує на підтримку своїх поглядів стосовно рівності пап і єпископів. Серед пізніших богословів він особливу уваги приділяє Бернарду [з Клево], [Жану] Гарсону і [Яну] Гусу, які відображають його незвичайне ставлення до еклізіалістичних [церковних] традицій.
Одначе, наступні два фактори мають ще більшу важливість. Перш за все, Лютер відкинув радикальний анти-тринітаріанський рух, прибічники якого були відомі як «ентузіасти». Без сумнівів цей вибір був зроблений умисно. В листі стосовно перехрищенців, Лютер чітко протистоїть Валтазару Хабмайеру і пише наступне: «Ми сповідаємо, що в папстві існує вірне Святе Письмо, правдиве Хрищення, правдиве Таїнство Вівтаря, правдиві ключі прощення гріхів, правдива посада проповідування, правдива катихизація стосовно Господньої Молитви, Десяти Заповідей і Символу Віру. ... Тож, якщо і є християнство під папою – то це повинно бути правдиве Христове тіло і члени його. Якщо це Його правдиве тіло, тоді воно має правдивого Духа, Євангеліє, Символ Віри, Хрищення, Таїнство, ключі, посаду проповідування, молитву, Святе Письмо і все, що християнство повинне мати. Через те ж бо ми не шаленіємо мов ті «ентузіасти», відкидаючи усе в папстві» [Von der Wiedertaufe (1528)]. По-друге, Лютер позитивно ставився до догматичних формулювань ранньої церкви. В його вступі до Шмалькальдських Стетей він вказував на доктрини, стосовно яких обидві сторони погоджуються, прямим чином пов’язавши їх як з Нікейським так і з Афанасієвським Символами Віри.
Ці та подібні вирази Лютера та Меланхтона чітко відображають традицію, якої вони мали намір дотримуватися. (сc. 48-50)
Хоча Віросповідання часто вказують на місця узгодження із ранніми церковними отцями вони також і різноманітно їх критикують. Їхнє ставлення таке, що церковних отців не можна сприймати en bloc. Ті не були непомильними; і як люди вони робили помилки; їхні погляди часто відображали серйозний брак злагоди. Оскільки багато отців будували із «сіна та соломи» на правдивому фундаменті – Христі, їхні твори не можуть довго існувати (Ап VII 20 ф.). Жоден церковний отець не є непомильним, навіть найкращий з них всіх – Августин; його також критикують, коли він висловлює погляди, суперечливі Божому Слову. Ці та подібні спостереження вимагають розум, здатний на історичний критицизм; і реформатори мали цю здатність. Стосовно таїнства спокути і посади проповідування вони відкрили, що це було розвинуто пізніше і розглядали як очевидне відхилення від Письма. Вони також дотримувалися того, що слово «сповідання» втратило своє первинне значення та важливість. Єпископські обов’язки все збільшувалися із плином століть як і кількість таїнств, яких поступово стало аж сім. Лютер та Меланхтон погоджувалися із гуманістами Еразмом і Лоренцо Ваніллою в тому, що Дионісій Ареопагський, це псевдонім чоловіка, який жив значно пізніше, аніж той Дионісій, що зазначається в Діях 17:34. Вони також критикували інших авторів, котрим помилково приписували книги, яких вони насправді не могли написати.
Також була очевидна спроба вбачати певну класифікацію у висловленнях Віросповідань про доктринальний розвиток в ранній церкві, а саме, що деякі Отці подобаються більше ніж інші. Загалом, свідченням тих хто жив у часи найближчі до Христових, надається перевага; на противагу тим що жили пізніше. З плином часу збільшується ризик помилки. Особливо гостро критикуються богослови-схоласти через їхнє змішання богослов’я із Аристотелівською філософією. Ап XXI 41 каже таке: «Ми самі чули як чудові богослови шукали якби то обмежити схоластичну доктрину, бо ж вона приводить до філософських диспутів, радше ніж до побожності. Раніші схоласти, зазвичай, були ближчими до Письма, аніж їх більш сучасні колеги. Отже, богослов’я перших постійно дегенерувало.» Також можна помітити безліч конкретних прикладів того, як конфесійні автори виставляють ранніх отців проти схоластичних богословів, включаючи у великій мірі Хому [Аквінського], Дуна Скотія і Габріеля Біеля. Стосовно ж доктрин про прабатьківський гріх, спокути і Господньої Вечері, Лютерани шукають підтримки у ранніх отців в тій мірі, в якій їхня позиція відрізняється від поглядів схоластів. Число окремих богословів раннього і пізнього середньовіччя також підтримували вчення Реформації, принаймні частково. Поміж них часто згадується Бернард із Клево і Жан Гарсон. (сc. 52-54)
Меланхтон хотів зберегти історичну послідовність Лютеранської Реформації з давнішими формами християнства. Також він бажав усунути нерівномірність всередині церкви. Це були основні директиви, котрі він запозичив із вивчення церковної історії.
Відповідно до Меланхтона, Лютеранська Реформація не була розривом у церковній історії, але її продовженням. Він дивився на церковну історію як на ту, що проходить за визначеним взірцем і характеризується як відтступництвом, так і реформацією. Божественна правда про спасіння людства незмінна від закладин світу аж до теперішнього. Час від часу, цю правду придушували і загрожували знищити, щоб привести назад до світла через реформаційний рух. Церква існувала завжди: інколи сильна, інколи послаблена. В часи занепаду правдива церква існувала як церква меншості.
В найраніші роки християнської історії, цей взірець містив об’явлення правди Ісусом і апостолами, яких Меланхтон рахував реформаторами. Занепад стався і після апостольського віку, який сягнув свого апогею за Оригена і викликав Августинівську реформацію. Після очищення Августином, цей же самий плин подій повторився знову: занепад цілого середньовіччя, який викликав Лютеранську Реформацію. Проте за цілого процесу, що характеризується оновленням-занепадом-оновленням, меншість завжди зберігала правду. Правду можна придушити, проте ніколи не можливо її повністю знищити. Меланхтон міг бачити догматичну доктринальну послідовність, що проходила крізь століття в століття церковної історії і періоди занепаду; і саме до цього реформація хотіла себе долучити. Реформація не була призначена для нововведень, радше для відновлення стародавньої правди, яка була забута і затьмарена в результаті церковного занепаду.
Цей погляд на історію знаходиться в Лютеранських Символах Віри і проливає світло на позитивні і негативні вирази доктринального розвитку церкви. Августину надано найвищий рейтинг. З отців, лише по ньому регулярно читали лекції у Віттенберзі. Також це пояснює загальне негативне ставлення до пост-Августинівської епохи в Символах Віри, за якої, як рахується, папа Григорій Великий вніс тендецію, спрямовану в хибному напрямку. Також стало зрозумілим, чому можна звертатися до деяких середньовічних богословів по певних питаннях, бо світло ніколи не згасало повністю і правда ніколи повністю не затьмарювалася. (сс. 54-55)
Правда була дана і стверджена раз і на всі часи. Ті отці, чиї твори були прийнятливими, – не формулювали ніяких нових доктрин; вони, радше, оновили первинні доктрини і звільнили їх від недоречних додатків. Віросповідання шукали повернення до тих отців, що зберегли доктрини чистими, без підробок. Проте, намагання критично просіювати твердження святих отців, вимагає використання вищої норми і Лютерани знайшли її у Письмі. Тоді належним чином постає питання стосунків між Письмом і традицією.
Як і варто того очікувати, Лютеранські Віросповідання розглядають традицію у зв’язку з їхньою концепцією живого проголошення церкви. Церква має Боже об’явлене Слово, що також і живе Слово Боже. Те, що церква проголошує – не можна змінити; зміст проголошеного церквою повинен залишатася з віку в вік тим самим. Символи ставлять найбільший наголос на живому проголошенні церкви. Доктрина і проповідування дуже близько пов’язані між собою у Віросповіданнях; не так, що проповідуванню бракуватиме доктринального змісту і що doctrina може перекладатися як проповідуване Слово; радше так, що Боже об’явлення і спасіння проголошуватимуться, навчатимуться і оживлятимуться у кожному поколінні. Це найпевніше виражено у словах відпущення гріхів і в словах запровадження: як Хрищення так і Господньої Вечері, до яких не можна нічого додати, – має лунати лише Божий голос. В результаті, єдина функція і обов’язок священництва, – це приводити до слухання Христового голосу. Іншими словами, церква повинна озвучувати Христове Слово. В проповідуванні, відпущенні гріхів і в розданні засобів благодаті ми повинні чути голос Христа (згідно з Луки 10:16). Віросповідання енергійно протистоять тому, що священництво має владу додавати від себе нові слова, чи в доктринальній сфері, чи ж в сфері церковної дисципліни. (с. 58).
Одне із провідних питань Реформації стосується правдивості церковного проголошення. Церква має одне і те ж саме послання для проголошення з часів обітниці protoevangelium (в Бут 3:15) і аж до теперішнього часу. Обітниця спасіння, дана Адаму, була повторена патріархам і пророкам, оновлена Христом і проповідувалася апостолами, як дійсна для всіх у всі часи (Ап. XII 53). І саме в цей контекст повинна ставитися законна еклезіалістична традиція. До довгого списку свідків включені: символи віри ранньої церкви, деякі із отців і багато пізніших богословів. Меланхтон, і також Лютер, були глибоко переконані в церковній доктринальній послідовності. Віросповідання визначають Бібілію як джерело та норму божественного послання – в результаті цього Біблія посідає центральне місце в Реформаційному богослов’ї. Апостольське Слово збережене у Письмі і всі твердження повинні перевірятися Письмом. Як вказує Фраенкель, що примат Письма – це аксіома.
Той факт, що Письму приписується така важливість, однак не значить, що його слова повинні повторюватися буквально. В результаті [не]вірного прикладання принципу Письма, існували кола всередині реформації, в яких ця вимога не була дивною; проте їх Віросповіданням це було повністю невідоме. Те, що говориться в Біблії також можна знайти і в деяких стародавніх церковних отців і це закодовано в стародавніх символах віри церкви. Звичайно ж, правдою є те, що інколи вони вживають інші слова і вдаються до іншого способу вираження, але якби там не було, вони зберігають значення Письма. Лютер рахував Апостольський Символ Віри об’явленим Словом Божим, що віддано зберігає і підсумовує Євангеліє Письма. В Шмалькальдcьких Статтях Лютер відверто пов’язує себе з «величними статтями божественої величі», з їх формулюванням в трьох найдавніших символах віри. Обидва, і Лютер і Меланхтон, ототожнюють себе, таким чином, із доктринами ранньої церкви, бо вони рахують, що ті доктрини перебувають у злагоді із Письмом. Розбіжності в поглядах між двома реформаторами у цьому питанні не було. Навпаки, в ранніх символах віри церкви вони, обидва, знайшли тривку основу для церковної доктрини і проголошення. В тій мірі, в якій символи віри розглядаються як тлумачення Письма, Біблія стає як джерелом так і нормою для оцінки законності церквоної традиції. Те, що узгоджувалося з Письмом – приймалося; що ні – відкидалося. Згідно з Лютеранськими Віросповіданнями, дійсна основа для усіх легітимних традицій – це ніщо інше як еклезіалістичне викладення Біблії.
Те, що приймається за дійсну церковну традицію, повинно підтверджуватися Письмом. До традиції не повинні включатися тези, яким бракує Біблійної підтримки. Це – принцип, який складає основу виразу: «Слово Боже визначає статті віри» (ШС II II 15) і пояснює критичне відкидання певних поглядів давніших доктринальних розвитків. Один із Біблійних уривків, що найчастіше вживався у зв’язку з цим – Дії 10:43, де говориться, що прощення гріхів, заради Христа дається всім, хто вірує в Нього. Це одноголосе consensus prophetarum є незмінним як одностайна думка церкви, і куди більш вагоме від усіх суперечливих вчень пізніших богословів. Негативно кажучи, це означає як критику особистостей, так і їхніх поглядів. Загальноприйняте розрізнення, що має місце в доктрині про покуту між двома видами каяття, contritio i atritio, так само як і доктрини спокутування, чистилища і opus operatum – суперечать Письму. Але це звертання до Письма жодним чином не включає вимогу повторювати формулювання Письма буквальним чином. Віросповідання також використовують терміни, яких немає в Біблії, проте вони у злагоді із її змістом. Те ж саме стосується і формулювань, вжитих в стародавніх символах віри церкви. (сс. 59-61)
Переконання стосовно ідентичності церковного проголошення, також надає певної важливості традиції для розкриття Біблії. Звідси, Письмо не лише просто виконує фукцію критика традиції. Остання також в певній мірі важлива як дороговказ для церкви у її власному викладенні Письма. На підтримку аргументу, що Віросповідання не впроваджували ніяких нововведень, важливо звернутися до отцівських висловів. Іншими словами, існує зв’язок, що проходить від Письма до пізніх традицій, але також і в зворотньому порядку – починаючи з традиції необхідно знайти шлях назад до Письма. Під час богословських протистоянь шістнадцятого століття, стародавні символи віри служили путівниками до Письма. Пізніше, Лютер і Меланхтон схвалили Біблійні тлумачення, які стверджували догму Трійці, тоді як ті, що не стерджували її – були відкинуті, як помилкові.
Те, що Лютер притримувався поглядів, суперечливих радикальним тенденціям всередині Реформації, можна побачити в його листі про перехрищення, написаному в 1528. Він прослідковує усю єресь, як зречення Другого Члену Символу Віри, що визначає Христа як правдиву людину і правдивого Бога. Меланхтон також підтримував ідею того, що стародавні символи віри можуть використовуватися як путівники назад до Письма. Проте лінія зв’язку не була перервана, навіть за перших п’ять століть існування церкви. Радше, правду можна було знайти в окремих місцях, що роз’яснювалася деякими богословами, для яких Письмо весь час було верховною нормою. Достовірність того, що каже церква сьогодні залежить від дійсної згоди з тим, що говорила церква у всі віки, вустами тих хто розумів правдиве значення Письма. (сс. 61-62)
ПОСИЛАННЯ НА:
Фраенкеля, Петера [Fraenkel, Peter]. Testimonia patrum: Функція Отцівського Аргументу у Богослов’ї Филипа Меланхтона. Женева, 1961.
Льовеніха, Вальтера фон [Loewenich, Whalther von]. Von Augustin xu Luther: Beiträge zur Kirchengeschіchte. Віттен, 1959.
(Переклала: Максименко О. О.)
