Encoding: Cyrillic (Windows)

Чи годиться надавати покликання жінці для
відправлення Господньої Вечері іншім жінкам?

   В консервативних Лютеранських колах, в яких, в звичному розумінні цього терміну, жінки «пастирі» недопустимі, нещодавно виникла пропозиція від більш ніж однієї особи, що церкві годиться дати покликання жінці для відправлення Господньої Вечері іншим жінкам. Визнаючи, що в деяких випадках це може бути каменем спотикання для слабких, ті, хто роблять таку пропозицію, стверджують, що в принципі Біблія це допускає. А конкретніше, було сказано, що в Біблії ніде не говориться, що жінки не можуть бути пастирями, а тому, жінка може бути пастирем громади, яка складається лише з жінок (або лише з жінок та дітей). Було сказано, що громада може давати покликання дияконесам для відвідин і причащання жінок прикутих до ліжка. Також говорилося, що жінка може проводити службу з причастям у жіночій лікарні чи у подібному зібранні. В цій роботі ми дамо Біблійну і конфесійну відповідь на цю пропозицію загалом, і на ці ідеї – зокрема. [Всі Цитати Письма взяті з укр. перекладу Огієнка].

ЖІНКА ПАСТИР?

   Біблія не дає наказу щодо конкретної зовнішньої форми служіння пастирського нагляду в церкві, обов’язкової для всіх християн всіх часів та місць. Наприклад, Бог не наказував влаштовувати посаду «парафіяльного пастора» в спосіб найбільш відомий нам в порівнянні, скажімо, з тим, як колегія місцевих пресвітерів чи єпископів виконує духовний нагляд в якійсь громаді (що нібито було основною моделлю пастирського служіння в еру Нового Заповіту). Проте, Біблія насправді описує і визначає служіння пастирського нагляду в його основних рисах, як щось таке, що, в тій чи іншій формі, є крайньою необхідністю церкви всіх часів і місць, і як те, що повинно виконуватися лише компетентними чоловіками. Мартін Лютер робить наступні стостерження в своїй екзегетиці Тита 1:5-7:

Павло говорить своєму учневі Титу: «Я для того тебе полишив був на Криті, щоб ти впорядкував недокінчене та пресвітерів настановив по містах, як тобі я звелів, коли хто бездоганний, муж єдиної дружини, має вірних дітей, недокорених за блуд або неслухняність. Бо єпископ мусить бути бездоганний, як Божий доморядник, не самолюбний, не гнівливий, не п'яниця, не заводіяка, не корисливий,» і т.д. Той, хто вірить, що тут, в Павлові, говорить та наказує Дух Христовий, безперечно визнаватиме це за божественне запровадження та наказ, а саме, що в кожному місті має бути декілька єпископів або принаймні один. Також очевидно, що на думку Павла старійшини та єпископи – це одна і та ж посада, адже він каже: Старійшини повинні призначатися та рукопокладатися по всіх містах, і, що єпископ повинен бути бездоганним. («The Misuse of the Mass», Luther’s Works, том 36 [Philadelphia: Fortress Press, 1959 р.], ст. 155)

   Ці думки добре підсумовуються в Тезі Б8 «Тез щодо Доктрини про Церкву і Посаду», прийнятої в 2001 р. Євангельською Лютеранською Вільною Церквою Німеччини:

Посада пастиря є найбільш всеохоплюючою та фундаментальною формою публічного служіння проголошення. Повний духовний нагляд за Христовою отарою лежить на пастирях у їхніх місцевих громадах (Проголошення Слова, відправа Таїнств, церковна дисципліна, опіка душ, 1 Петра 5:2). – І там, де, на додаток до пастирської посади, існують інші посади публічного служіння проголошення в громаді, пастир несе за це повну відповідальність. Оскільки Христос воліє мати відповідальних пастирів Своєї отари, така посада є вкрай необхідною (Мат. 28:18-20, Дії 20:28-31; Тита 1:6-9; 1 Петра 5:1-3; Євреїв 13:17). Служити на пастирській посаді може надаватися покликання лише придатним для цього чоловікам (1 Тим. 3:1-7; 1 Кор. 14:34 і далі; 1 Тим. 2:12; Див. Ап. 14,1).

   У Діях 20:28 Св. Павло говорить Ефеським старійшинам: «Пильнуйте себе та всієї отари, в якій Святий Дух вас поставив єпископами, щоб пасти Церкву Божу, яку власною кров'ю набув Він.» Зазначте «єпископи» – це божественно покликані «пасти Церкву Божу» люди. Св. Петро говорить подібним чином в Першому Послані, де він закликає старійшин церкви «пасіть стадо Боже, що у вас, наглядайте...» (1 Пет. 5:2). І в Тита 1:6 та Тимофія 3:2 Павло каже, що єпископ або «наглядач» повинен бути «чоловіком однієї дружини». Тож, Біблія прирівнює «наглядача» отари із тими, хто «пасе» церкву (тобто пастирями), а вимоги, необхідні для таких наглядачів, описує винятково чоловічими термінами.

   Значення цього в особливості висвітлюється Св. Павлом у Першому Посланні до Тимофія, де його опис лише чоловічого єпископства йде пліч-о-пліч із описом дияконства, яке складається із чоловіків та жінок. Як спостерігає Генрі Ейстер Якобс:

В 1 Тим. 3:8-10, міститься твердження стосовно вимог до «дияконів» загалом. Потім, у в. 11, йдеться про дияконес, які визначаються словом «жінки»; після чого вірш 12 говорить про дияконів чоловічої статі. Розуміння під в. 11 жінок взагалі, чи дружин дияконів, було б дивним розривом послідовності. (A Summary of the Christian Faith [Philadelphia: United Lutheran Publication House, 1905], c. 445).

Св. Павло в Посланні до Тита в дійсності описує ситуацію, коли «старим жінкам» церкви наказується навчати «добру» «жінок молодих» (Тита 2:3-4). Такий апостольський спосіб організації з великою імовірністю може бути зародком ранньої церковної посади дияконеси, що ми щойно зазначали (пор. Рим. 16:1-2). Але цей тип обмеженого служіння жінок поміж жінками не є тим самим, що служіння пастиря чи наглядача.

   У своєму описі вимог до єпископів чи наглядачів в Посланні до Тита Павло каже, що єпископ, будучи «Божим доморядником», повинен бути людиною, «що тримається вірного слова згідно з наукою, щоб мав силу й навчати в здоровій науці, і переконувати противних» (Тита 1:7,9; 1 Тим. 3:2). Поняття про пастирське «доморядництво» можна також знайти і в Першому Посланні Св. Павла до Коринтян. Тут стосовно себе, Аполосса чи Кифи (тобто Петра) Апостол пише: «Нехай кожен нас так уважає, якби служителів Христових і доморядників Божих таємниць» (1 Кор. 4:1; див. 3:22).¹ Павло вже зазначав те ж саме про трьох людей: про себе, Аполлоса і Кифу, коли говорив, від кого Коринтяни отримали Християнське Хрищення (1 Кор. 1:12-16), і знову говорить про те, що він виконує «службу доручену» коли описує божественний наказ звіщати Євангелію (1 Кор. 9:16-17). Серйозні перестороги і обережне навчання, які Св. Павло дає в 1 Кор. 11:17-34 стосовно святкування Господньої Вечері, вказують на те, що людина, яка відправляє це таїнство, де б і коли б це не відбувалося, подібним чином виконує важливий аспект служіння пастирського доморядництва та нагляду.²

   Лютеранські Віросповідання визнають і повторюють біблійне вчення про пастирів та єпископів, та про важливі обов’язки, які ці чоловіки виконують в церкві і для церкви. В Апології Ауґсбурзького Віросповідання ми читаємо, що

...служитель пропонує тіло і кров Господа решті народу під час освячення, так само як і служитель, що проповідує, пропонує іншим людям Євангелію, як про це каже Павло (1 Кор. 4:1): «Нехай кожен нас так уважає, якби служителів Христових і доморядників Божих таємниць», - тобто Євангелія і таїнств. І 2 Кор. 5:20: «Оце ми як посли замість Христа, ніби Бог благає через нас, благаємо замість Христа: примиріться з Богом!» (Ап. XXIV: 80, Апологія Ауґзбурзького віросповідання, перекл. В’ячеслава Горпинчука, богосл. ред. Юрій Фізер, Київ – 2004 р., ст. 82)

Лютер, говорячи як покликаний служитель Слова в Таїнстві, цитується в Формулі Злагоди наступним чином: «Не наше діло або проголошення, але заповідь і припис Христа чинять хліб тілом, а вино кров’ю, від початку першої Вечері аж до кінця світу, а через нашу службу і служіння вони щоденно роздаються» (ФЗ, ПП VII:77, наголос додано). І словами Трактату,

Євангеліє заповідає тим, хто керує церквами, навчати Євангелію, відпускати гріхи, відправляти Таїнство, й окрім того певні повноваження, а саме: відлучати від Церкви тих, чиї гріхи відомі, і знову відпускати гріхи тим, хто розкаявся. І за загальним сповідуванням, навіть за сповідуванням наших ворогів, зрозуміло, що ця влада за божественним правом є спільною для всіх, хто править церквами, як би вони не називалися пастирями, патріархами чи єпископами. І відповідно, Єроним відкрито навчає в апостольських листах, що усі, хто керує церквами, є як єпископами, так і старійшинами [пресвітерами], і цитує з Послання до Тита (1:5 і далі): «Я для того тебе полишив був у Кріті, щоб ти впорядкував недокінчене та пресвітерів настановив по містах, як тобі я звелів». Далі він додає: «Бо єпископ мусить бути муж однієї дружини» (Про владу і примат папи, 60-62).

   Відповідно до потреб та обставин церкви, придатні для цього жінки можуть бути покликані чи уповноважені на проведення обмеженого чи спеціалізованого навчання з Слова Божого для інших жінок. Лютер сам визнає, що

Жінка може це робити. Не проповідувати публічно, але втішати людей і навчати. ... Безперечно, є жінки і дівчата, які здатні втішати інших і навчати правдивих слів, тобто пояснювати Письмо та навчати чи втішати інших, щоб добре тим велося. («Проповідь на Йола 2:28» цит. з Luther on Women [ред. Susan C. Karant-Nunn i merry E/ Wiesner-Hanks] [Cambridge: Cambridge University Press, 2003], cт. 61)

Але Біблія не підтримує порядок, відповідно до якого жінці надається покликання (не за надзвичайних обставин) на служіння пастирем чи єпископом у церкві (чи в якійсь її частині), або, щоб бути «доморядником таємниць Божих», в тому розумінні, в якому цей вираз використовується Св. Павлом та лютеранськими реформаторами.³ У документі під назвою «Жінка на публічному служінні», підготовленому в 2001 р. Доктринальним Комітетом Євангельського Лютеранського Синоду, зазначається, що

Жінки брали участь в роботі Новозаповітньої церкві (Рим. 16). Здається, що певна форма посади дияконеси існувала вже за життя Св. Павла. Фіва називається diakonos в Рим. 16:1. Щодо «старших жінок», котрі були напевно дияконесами-вчителями, Св. Павло пише: «Щоб старі жінки в своїм стані так само були, як належить святим, не обмовниці, не віддані п’янству, навчали добра» (Тита 2:3). І Тимофія 3:11 можливо також говорить про вимоги до таких дияконес-вчителів. (наголос в оригіналі)

Але також зазначається, що жінки

Не повинні обіймати пастирської посади, бо на ній знаходитимуться в позиції вчителя, де матимуть владу над чоловіками. Також, коли Святий Павло говорить про людину, яка веде літургію Слова і Таїнства, він має на увазі чоловіків. Він повинен бути чоловіком однієї дружини (І Тим. 3:2). Жінки не виголошуватимуть ані читань під час літургії, ані проповіді на богослужінні, ані роздаватимуть причастя, ані публічно ані приватно, бо все це нерозривно пов’язано з пастирською посадою (І Кор. 14:34-35; І Тим. 2:11-15; І Тим. 3:1-2; ПЛ 30:55; ПЛ 40:390-391).

ПРИЧАЩАННЯ ДИЯКОНЕСОЮ ПРИКУТИХ ДО ЛІЖКА ХВОРИХ?

   Проведення Господньої Вечері, чи то на публічному Богослужінні, чи приватно містить в собі куди більше ніж просто механічне виконання зовнішнього обряду. Проведення таїнства і допущення (чи недопущення до нього) є квінтесенцією пастирського обов’язку, і головним прикладом вияву духовного нагляду серед Божих людей (див. МК, вступ:11, ВК V:2) Це дуже серйозна відповідальність, якою не можна легковажити, і яку не можуть на себе брати ті, кому бракує необхідної компетентності у розрізненні і застосування закону і євангелія та у забезпеченні пасторської опіки над сумлінням. У 1994 Томас П. Насс писав, що «загальна практика» церкви є (або повинна бути такою), що

відправа таїнств у наших громадах довіряється тим, хто несе пасторське служіння. Звичайно інших можна попросити допомагати при розподіленні Господньої Вечері. Але пасторів просять наглядати за цим і головувати. Не знаю жодного прихильника того, щоб цю відповідальність передавати іншим. Ця робота добре підходить ролі пастиря як духовного наглядача. Відправа Господньої Вечері, наприклад, часто включає до себе духовний нагляд. Зазвичай той хто відправляє Господню Вечерю, повинен приймати рішення щодо належної підготовленості людини для отримання таїнства, як на публічних Богослужіннях, так і під час відвідування хворих. Це вимагає знання овець і безперечно є ділом духовного нагляду. («Пасторське служіння як відмінна форма публічного служіння», Wisconsin Lutheran Quarterly, т. 91, № 4, [осінь 1994], с. 262).

Сумно, але слід зазначити, що якби Насс коментував це питання сьогодні, то він би вже більше не міг сказати, що він не знає «жодного прихильника того, щоб цю відповідальність передавати іншим».

Навіть попри все інше, ані «дияконам», ані «дияконесам» не було надано того пастирського навчання, яке загалом визнається поміж Конфесійних Лютеран за необхідне для підготування людини, за звичайних обставин, для покликання на служіння в якості відправника Господньої Вечері. Відправник зберігає за собою право перевіряти віросповідання і життя можливих причасників та відмовляти у наданні таїнства непридатним для його отримання. Причасник, зокрема для приготування до Господньої Вечері, також має право просити про особисту пастирську опіку в того, хто відправляє причастя, та про приватну сповідь і відпущення гріхів. Коли служитель допускає когось до Святого Причастя, він, тим самим, бере на себе пастирську відповідальність за душу цієї людини (пор. Євр. 13:17). І несправедливим буде по відношенню до дияконів чи дияконес ставити їх в ситуацію, коли їх просять робити те, до чого їх не було підготовлено, та брати на себе таку вагому відповідальність, яка по праву належить богословсько-навченим пастирям.

   Існують особливі, обумовлені статтю, причини, чому не слід давати покликання жінці для відправлення Господньої Вечері ані хворим, ані будь-кому іншому. Ці причини обговорюватимуться у наступній частині.

ЖІНКА РОЗДАЄ ВЕЧЕРЮ У ЖІНОЧІЙ ЛІКАРНІ?

   Ситуація, яка стосується церковного зібрання жінок без чоловіків, або чоловіків без жінок, не є сама по собі природнім результатом вільної дії Слова Божого поміж людей. Таке зібрання є або результатом штучно створеного людиною розділення відповідно до статі (наприклад Біблійне заняття для жінок або Біблійне заняття для чоловіків в громаді), або ж результатом незвичайних зовнішніх чинників, які приводять до перешкоджання чи обмеження дії Духа Божого у Його звичній роботі по створенню церкви (наприклад чоловіча чи жіноча в’язниця). Відповідно до Св. Павла принцип головування чоловіка, встановлений під час творіння, і досі застосовується у церковній спільноті (1 Кор. 11:3). Але апостоли також говорили про чоловіків і жінок в церкві наступне:

Одначе в Господі ані чоловік без жінки, ані жінка без чоловіка. Бо як жінка від чоловіка, так і чоловік через жінку; а все від Бога. (1 Кор. 11:11-12)

У Своєму воскресінні Христос став «останнім Адамом» (1 Кор. 15:45), Засновником і Головою нового людства. Коли Євангеліє Христове кличе Його вибраних до спільноти цього нового людства, природна зовнішня форма , якої набуде ця спільнота, і форма, якої вона зазвичай набуває на літургійному зібранні в церкві, буде відображенням викупленого взаємо-доповнення чоловіка і жінки, про яке говорить Павло.

   Павлові коментарі в Першому Посланні до Коринтян про єдність і взаємозалежність чоловіка і жінки у Господі знаходяться між уривками, де він навчає, у 10 розділі, про Господню Вечерю, як таїнство єдності у Христовому тілі (вв. 16,17), і його вченням пізніше, у розділі 11, про те, що таїнство – це щось таке, що належно святкується там, де люди Божі «сходяться на збори» (вв. 17-20). Це не збіг. Окремо від будь-яких другорядних питань про те, хто фізично присутній чи не присутній, коли відбувається кожне святкування, чим насправді є Господня Вечеря, відповідно до Христового запровадження та наказу, так це таїнством Його «одного тіла» і для Його «одного тіла». Це таїнство, що створює та підтримує церкву. Св. Павло пише, «Тому що один хліб, тіло одне - нас багато, бо ми всі спільники хліба одного». (1 Кор. 10:17). Всі гідні причасники, незважаючи на расу, соціальний статус, чи стать (пор. Гал. 3:26-28) – в принципі, радо вітаються під час кожного святкування Господньої Вечері.

   Це не значить, що у ширшому житті громади, окремі зібрання жінок без чоловіків чи чоловіків без жінок є невірними. На додаток до звичного літургійного зібрання всього люду Божого навколо Слова і Таїнства, Біблійний урок для жінок без чоловіків, і Біблійний урок для чоловіків без жінок, або зібрання по певних групах, може послужити корисній цілі для виконання загального завдання, яке Христос доручив церкві. Але головне, що таке зібрання, саме по собі, не є повним образом чи проявом церкви Ісуса Христа у своїй повній нео-людській соборності. Це - образ відокремленої частини тіла Христового, а не справжній образ самого тіла Христового. Через це штучно вигадане зібрання жінок, навмисне відділене від чоловіків, не є належним оточенням для святкування Господньої Вечері.

   І відповідно, ситуація, у якій жінка «пастир» роздає вечерю, насправді представлятиме серйозне перекручення важливого аспекту таїнства. Таїнство, яке Христос дав нам, є таїнством, яке завжди є таїнством цілої церкви і для цілої церкви. Коли відправник Господньої Вечері згідно Христового наказу промовляє Слова Запровадження вголос, ці слова, крім усього іншого, також є Христовим запрошенням кожному і всім гідним причасникам прийняти тіло та кров їхнього Спасителя на прощення їхніх гріхів (ФЗ ПП VII:79-82, Kolb/Wengert, c. 607). Єдина Вечеря, котру запровадив Ісус, є Вечерею, на яку завжди запрошуються всі належно підготовлені причасники. Але коли жінка роздає причастя, запрошення до прийняття його, що звучить з її вуст, є само-протиріччям. З одного боку, через її вуста Ісус запрошує всіх гідних причасників, чоловіків та жінок, підійти до Господнього столу. З іншого боку, сам факт того, що вона жінка, а не чоловік, значить, що для чоловіка це буде невірно і всупереч порядку приймати Господнє тіло та кров з її руки, бо жінці Слово Боже не дозволяє «навчати ... ані панувати над мужем» (1 Тим. 2:12; 1 Кор. 14:34-35). Знову ж таки, ми тут не говоримо про другорядне питання, чи присутні в кімнаті і чоловіки і жінки, коли це відбувається. Радше, тут йдеться про екклезілальний характер самого таїнства і про екклезілальний характер Христових слів, котрі Він промовляв у первинному запровадженні, і котрі повторюються за Його наказом сьогодні «доморядцями таємниць Божих».⁵

   Таїнство, яке Ісус запровадив як таїнство Його «одного тіла» не стає чимось іншим лише через відмінність зовнішніх обставин його проведення. У певному розумінні можна сказати, що там, де роздається Господня Вечеря, вона роздається і проводиться для цілої церкви і від цілої церкви, навіть тоді, коли лише один причасник фізично присутній. У певному розумінні ми можемо сказати, що коли хтось проводить і роздає Господню Вечерю, він таким чином користується духовною владою над цілою церквою і в її середині, навіть тоді, коли фізично присутні лише причасники однієї статі. Коли таїнство Христового «одного тіла» присутнє, тоді у містичному, хоча і справжньому сенсі, присутня ціла Християнська Церква. Як ми і сповідаємо у Великому Катехізисі, «усе Євангеліє і член Символу Віри: «Вірую...єдину, святу Християнську Церкву...прощення гріхів», - через Слово втілюються в це таїнство і надаються нам», яким Христос його запровадив (ВК V:32, перекл. Ірини Ткач, богосл. ред. В’ячеслав Горпинчук, Горлиця 2002, cт. 135-136).

   Призначення жінки для розподілення Господньої Вечері споріднене римській практиці утримання чаші від мирян. Відповідно до неї, чаша утримувалася від причасників з мирян, хоча причасники з кліру допускалися до неї. Цю дію можна розтлумачити як: інколи кров Христова є для причасника (коли причасником є священик), але інколи – ні (коли причасник – мирянин). Лютерани шістнадцятого сторіччя зробили вірно, коли відкинули це перекручення Христової Вечері. Але подібним перекрученням, нав’язаним Господній Вечері, буде, коли роздавати її, за деяких обставин, уповноважують жінок. Тоді це можна зрозуміти, що інколи тіло і кров Христові є для чоловіків-причасників (коли Причастя проводить чоловік), а інколи - ні (коли причастя проводить жінка). Сьогоднішні лютерани повинні відкинути і це перекручення. Жодне це розуміння не відповідає запровадженню Ісуса Христа. Тіло Христова і кров Христова завжди є для кліру і мирян, і вони завжди є для чоловіків і жінок.⁶

   І крім того ми не можемо бути впевненими, що у спланованій ситуації, коли чоловіки не повинні бути присутніми, що так воно і станеться. Наприклад, легко уявити ситуацію, коли дорослий син прикутої до ліжка жінки, який також є членом церкви, відвідує матір водночас із дияконесою, яка приїхала причастити її. Чи сина, що її навідав необхідно попросити вийти? Чи йому слід заборонити прийняти таїнтсво, яке Христос запровадив як для його матері, так і для нього. Чи потрібно буде його попросити залишити кімнату, щоб він не міг почути слова прощення і запрошення в Ісусових словах запровадження? А в жіночій в’язниці, ми можемо бути впевнені, що не буде чоловіка охоронця чи робітника, котрий також належить до церкви, і який не опиниться поруч, бажаючи приняти таїнство разом із ув’язненими жінками? А у жіночій лікарні, хіба не може опинитися чоловік пацієнтки, який прийшов трохи раніше забрати свою дружину, під час роздання Господньої Вечері? Такі сценарії є вельми ймовірними, і можуть створити жахливі і глибоко образливі пастирські ситуації, якщо служитель, котрий проводить Господню Вечерю у цьому випадку, виявиться жінкою.

ПІДСУМОК ТА ВИСНОВОК

   У відповідь на питання про те, чи годиться батькові роздавати причастя членам своєї родини, Лютер подає фундаментальні пастирські та богословські застереження, які можуть належним чином прикладатися, в певному відношенні, також і до того, що обговорювалося тут. Він пише:

Перші християни, про яких йдеться в Діях, не роздавали Господньої Вечері особисто по домівках, але вони зібралися разом. …Таїнство є публічним віросповіданням і повинно роздаватися публічними служителями; як говорить Христос, ми повинні це робити на спомин про Нього, тобто, як пояснює Св. Павло, ми повинні йти і проповідувати Господню смерть доки Він не прийде. І тут він [Павло] говорить, що ми повинні збиратися разом і суворо докоряє тим, хто в свій власний спосіб, індивідуально використовує Господню Вечерю. … Оскільки тут немає ані потреби, ані покликання, в своєму молитовному житті ми не повинні робити нічого без чіткого Божого наказу, бо з того не вийде нічого доброго. («Про причастя вдома», ред. St. Louis, 10:2225; цит. в C. F. W. Walter, Church and Ministry [Saint Louis: Concordia Publishing House, 1987], cc. 173-174; наголос додано)

   Коли належно навчений і покликаний на постійній основі пастир проводить святкування Господньої Вечері, чи на звичайному богослужінні в громаді, чи за особливих обставин, таїнство є і залишається таїнством церкви і таїнством для церкви, як це запровадив Христос. Таким чином таїнство роздається відповідно покликаною людиною, придатною для його доморядником таємниць Божих заради тіла Христового, і не лише заради окремої частини тіла Христового. Коли звичайний пастир-чоловік відвідує хворого, і справляє таїнство для цієї людини, він у містичному та реальному розумінні, несе цілу церкву та її спільноту цій людині. Відповідним чином, будь-який член громади який опиняється поруч, чоловік чи жінка, повинен бути запрошеним до причастя разом із хворим. Коли пастир чоловічої статі відвідує принаймні частину жіночої лікарні, щоб мати можливість роздавати таїнство присутнім там жінкам, він тим самим належним чином виконує служіння духовного нагляду, яке йому було доручено. І будь-хто із чоловіків причасників, які опинились тут, можуть також приймати таїнство. І з цієї ж причини, коли святкується Господня Вечеря на місцевій пастирській конференції, будь-яка жінка, від громади, яка проводить цю конференцію, що знаходиться в будівлі, запрошується до прийняття Христового тіла і крові разом із чоловіками. У всіх цих випадках все стосовно належного проведення і отримання Господньої Вечері виконуватиметься пристойно та впорядковано. У всіх цих випадках Христос прославлятиметься, Його Святе Таїнство вшановуватиметься, а служіння покликаних служителів поважатиметься.

   Питання об’єктивної чинності Господньої Вечері за будь-яких даних обставин є, безперечно, іншим питанням. Лютерани завжди стверджували із Св. Августином, що «Коли Слово поєднується із зовнішнім елементом, воно стає таїнством» (ВК V:10; Kolb/Wengert, c. 468). Так воно і є навіть, коли людина, через яку промовляються Слова запровадження, є непокликаним мирянином чи мирянкою. (див. Luther, «The Private Mass and the Consecration of Priests», Luther’s Works, т. 38 [Philadelphia: Fortress Press, 1971], ст. 200-201). Бог дуже терпеливий до нас, і протягом історії церкви Він пережив чимало невігластва, зухвалості і злості, щоб залишатися вірним Своїй обітниці про те, що там, де Його Слово присутнє і дієве, Він також присутній і дієве. (див. Іс. 55:11).

   Питання надзвичайної ситуації є також іншим питанням. Дотримуючись принципу Хоми Аквінського, що «потреба не знає закону», та лютеранського – що у надзвичайній ситуації, «порядок підкоряється потребі» (John Gerhard; цит. C.F.W. Walther, Church and Ministry [Saint Louis: Concordia Publishing House, 1987], c. 285), можливо уявити ситуацію, коли немає пастиря чи християнина чоловічої статі, і віруючий, що вмирає, або в якого болить стурбоване сумління, може попросити прийняти таїнство із руки жінки. Але ми не говорили про надзвичайну ситуацію, і не розглядали які обставини можуть належним чином визначати чи не визначати ситуацію, як надзвичайну.⁷ Ми оцінювали пропозицію, коли б дозволялося навмисно посилати жінку в ім’я Христа і церкви з метою проводити Святе Причастя для хворих і прикутих до ліжка жінок, відповідно до наперед спланованого порядку. Чи правильно буде в такий спосіб надати покликання жінці для роздавання причастя іншим жінкам? Відповідно до судження автора – неправильно. В дійсності – це дуже невірно. Ми погоджуємося з Лютером, коли той писав про Слово Боже, Хрищення, Таїнство Вівтаря і Ключів, що

повинні бути єпископи, пастори чи проповідники, котрі публічно і приватно надають, роздають і використовують вище зазначені чотири речі чи святі надбання від імені та в ім’я церкви, чи радше за причини їхнього запровадження Христом, як стверджує Св. Павло в Єфесянах 4[:8] «Він отримав дари поміж людей...» – його дари були такими, що одні мають бути апостолами, інші пророками, інші євангелістами, інші вчителями і управителями і т.д. Люди, як одне ціле, не можуть цього робити, але радше повинні довірити їх чи доручити одній особі. Інакше, що з того вийде, якщо кожен захоче говорити чи роздавати таїнства, і ніхто не захоче поступитися іншому? Це повинно доручатися одній особі, і лише йому слід дозволити проповідувати, христити, відпускати гріхи та роздавати таїнства. Інші повинні вдовольнятися цим порядком речей і погоджуватися із ним. Де ви це бачити, не турбуйтеся – Божі люди, святі люди-християни там присутні. Однак, правда, що Святий Дух виключив жінок, дітей, та некомпетентних людей від виконання цієї функції, але обирає на цю посаду (окрім надзвичайних ситуацій) лише компетентних чоловіків, як це можна помітити подекуди в посланнях Павла [1 Тим. 3:2; Тита 1:6], що єпископ повинен бути побожним, здібним до навчання і чоловіком однієї людини, а в 1 Кор. 14[:34] він каже: «Жінка повинна мовчати в церкві». Коротко кажучи, ним повинен бути компетентний і вибраний чоловік. Діти, жінки і інші особи не підходять для цієї посади, хоча вони можуть чути Слово Боже, отримувати хрищення, Таїнство [Вівтаря], відпущення гріхів і також є правдивими і святими християнами, як каже Св. Петро [1 Пет. 3:7]. («Щодо приписів і Церкви», ПЛ, т. [Philadelphia: Fortress Press, 1966], сс. 154-155; наголос додано.)

   Ті хто говорив, що жінку годиться покликати для роздавання Господньої Вечері іншим жінкам, в дійсності визнають, що для впровадження в дію цієї пропозиції необхідно, щоб цьому передувало старанне вивчення належних Біблійних принципів на загально церковному рівні, щоб всі, кого це стосується, були впевнені, що Боже Слово це в дійсності допускає. Вони також визнають що ідея мати жінок-пастирів (навіть якщо це має місце тільки у виключно жіночому оточенні) може непокоїти сумління тих людей, які самі не переконалися через вивчення Святого Письма, що це дозволено. Ми щиросердно погоджуємося, що такій величезній зміні традиційних норм пасторської опіки в Лютеранській Церкві повинен передувати глибокий аналіз всіх пов’язаних з цим біблійних принципів. Ми не переконані, однак, що його справді проводили ті, хто висунув цю пропозицію. Сумління багатьох конфесійних лютеран буде вельми стурбованим ідеєю, що жінці можна надавати покликання для роздавання Господньої Вечері, як раз через те, що Лютерани дійсно вивчили пов’язані з цим Біблійні принципи і залишаються переконаними в своєму сумлінні, що Боже Слово цього не допускає. Ми також цілком переконані, що таке нововведення у пасторську практику буде нести надзвичайно руйнівний вплив на церковні стосунки будь-якого Лютеранського синоду, який вирішить це впровадити. Богословське вивчення, необхідне для внесення таких великих змін, повинно відбуватися в ширшій спільноті всесвітнього конфесійного лютеранства, а не лише обмежуватися внутрішнім процесом обговорення в одній церковній організації. І наслідки того, що один синод чинитиме тиск, намагаючись впровадити таке нововведення без внутрішньо-синодальних обговорень і братерського діалогу, будуть катастрафічними.

   Уривки Святого Письма, які стосуються питання, хто повинен, а хто не повинен роздавати Господню Вечерю, безперечно містять різні Біблійні твердження щодо порядку створення і, в особливості, щодо Павлової заборони жінці мати владу над чоловіком, що несе в собі ідею, що жінка може мати владу над іншими жінками. Але також необхідно вивчити, що святе Письмо навчає про природу і характер Господньої Вечері, окремо від «родового» контексту її роздавання. Хоча Господня Вечеря дійсно передає те ж саме прощення, що і Хрищення, Святе Відпущення гріхів і проповідування Євангелія, це не значить, що можна думати, говорити і діяти щодо Господньої Вечері в точно такий спосіб, як ми думаємо, говоримо і чинимо по відношенню до інших засобів благодаті. Наприклад, конфесійний лютеранський пастор матиме бажання проголошувати Слово Боже будь-кому за будь-яких обставин, але не матиме бажання давати Господню Вечерю будь-якій людині за майже будь-яких обставин. Слово Боже, загалом, є дуже «текучим», і повністю пронизує кожен аспект життя віруючого. Воно стосується, в тій чи іншій мірі, християн на всіх посадах, із будь-яким покликанням, яке вони мають, де б вони не знаходились – в церкві, в родині чи суспільстві. Таїнство Вівтаря, однак, є дуже особливою «конкретизацією» Слова Божого, яка стосується церкви як Церкви. Є певні речі, які Біблія говорить про Господню Вечерю, як таку, і не говорить про Слово Боже взагалі. Все це потрібно брати до уваги, уважно і глибоко зважуючи, при розгляді цього питання.

   Хоча переважна частина уривків Нового Заповіту звертається до всіх християн без розрізнення, деякі його частини відкрито звертаються тільки до певних груп в межах церкви загалом. (напр. Еф. 5:22-6:9; 1 Пет. 2:18-3:7). Оскільки Бог вирішив дати особливе послання жінкам в таких уривках, як Еф 5:22-24 і 1 Пет 3:1-6, ми не повинні бути в принципі проти того, щоб дияконеса під наглядом пастиря і відповідно до потреб церкви, проводила якесь особливе Біблійне заняття виключно для інших жінок. Зазвичай дозволено, щоб жінка таким чином, владно промовляла Слово Боже до інших жінок. Але з цього не випливає, що через це, також загалом дозволено, щоб жінка причащала іншу жінку. Та це не значить, що звичайним чином дозволяється одній жінці причащати іншу жінку. Інколи, Слово Боже може особливим чином зосереджуватися винятково на питанні статі тих, до кого звертається. Але проголошення Слів Христового Запровадження під час святкування Святої Вечері ніколи не належало до цих питань. Ми не маємо одну Господню Вечерю для юдеїв, а іншу - для греків, ми не маємо особливої Господньої Вечері для рабів, а іншої - для вільних, ми не маємо особливої Господньої Вечері для чоловіків, а іншої - для жінок. Ми маємо лише одну Господню Вечерю, і вона завжди для «одного тіла» Христового.

   Сумління автора залишається переконаним в наступному: Через те, чим є Господня Вечеря, як таїнство «одного тіла» Христового, вона завжди повинна святкуватися таким чином, щоб пропонуватися кожному для кого вона призначена, і прийматися кожним, для кого вона призначена. Христос не віддав свого тіла на смерть лише для жінок, Він не пролив свою кров на хресті лише для жінок. Через це ми не маємо права, відповідно до нашої власної логіки, перетворювати його священне запровадження на таїнство, яке є інколи призначене лише для жінок. Ісус не залишив нам такого поступливого таїнства, і не таке таїнство дав Господь церкві право святкувати.⁸ І коли так станеться, що чоловік не матиме права прийняти Господню Вечерю лише тому що він чоловік, і не за якої іншої причини, тоді - ця ситуація буде жахливою. Господь Церкви дав нам право (і обов’язок) не допускати некатихизованих чоловіків до конкретного святкування вечері, або якщо воно гетеродокси чи ведуть скандальний образ життям. Господь церкви не давав нам права виключати чоловіків від конкретного святкування таїнства просто тому, що вони чоловіки. Але, коли Господня Вечеря належним чином роздається покликаними церквою пастирями, пастирями чоловіками, тоді таке неприроднє відлучення ніколи не нав’язуватиметься на Божих людей, незалежно від того чи-то чоловік чи жінка. Коли Господня Вечеря сумлінно роздаватиметься належно-покликаними церквою пастирями, пастирями чоловіками, тоді запровадження Христове у всій його повноті, разом із усім іншим, що органічно зв’язане з цим запровадженням, благодаттю Божою буде нами дотримуватися.

Девід Джей Веббер
25 Липень 2005

НОТАТКИ

  ¹ Лютер пояснює, що в цьому уривку, слово «доморядник» значить той, хто рядить Божим домом... Для «оекономус» на грецькій, перекладається [укр...] доморядник або людина здатна доглянути за домом і керувати домашніми справами. ... Тепер, Боже господарство є Християнська церква, - ми. Ними є пастори та єпископи, оглядальники та доморядники, обов’язками чиєї посади є керувати господарством, забезпечувати поживою його і керувати членами, у духовному значення. Павло проводить розрізнення між Божим доморядниками та світськими. Останні забезпечують матеріальною поживою, і мають фізичну владу над людиною, але перші забезпечують духовною поживою і мають владу над душами. Павло називає духовну поживу «таємницями» («проповідь Третьої Неділі Посту», Complete Sermons of Martin Luther [Grand Rapids, Michigan: Baker Books, 2000] т. 3.2, сс. 69-70).

  ² Ірвін Дж. Гарбек питається та відповідає на важливе питання стосовно: «потреби належного проведення Господньої Вечері лише навченим богосло’ю служителем? Щодо проголошення Слова, може виникати маленьке питання щодо нашої щоденній здатності навчати відповідно до тих вимог, які зазначив Господь, тобто бути навченим богослов’ю, як за необхідні для єпископської посади. Я не думаю, що це стосується лише формальних проповідей на богослужіннях, але і також інші царини навчання, молитовні звернення на зібраннях і молитви у ложа хворих. Я також рахую, що це навчання є необхідним також і для виконання багатьох інших пасторських обов’язків. Ці вимоги також прикладаються до роздання Господньої Вечері, яка дається лише тим, хто до неї допущений, і утримується від тих, хто недопущений до неї» («Хто Може роздавати Господню Вечерю?» Wisconsin Lutheran Quarterly, т. 65, №3 [липень 1968], с. 201)

  ³ У ширшому значенні терміну, дияконеса покликана виконувати певні обов’язки служіння перед іншими жінками і повинна сприйматися за ту, котра виконує обов’язки «доморядника» Слова Божого поміж тих, з ким вона працює (див. 1 Пет. 4:10-11; Лютер, «Проповідь про Догляд Дітей в Школі», Luther’s Works., т. 46 [Philadelphia: Fortress Press, 1967], cc. 219-221), але вона не «доморядник таємниць Божих», у вузькому визначенні пасторської посади, із якою Апологія пов’язує цю концепцію, тобто говорячи про тих, хто привселюдно проповідує в громаді і роздає таїнства.

  ⁵ У відступі ми повинні зазначити, що Святе Хрищення подібним же чино не стосується лише чоловіків в церкві чи лише жінок в церкві, але воно своїм власним чином є таїнством від і для «одного тіла» Христового «Бо ми всі одним Духом охрищені в тіло одне, чи то юдеї, чи геллени, чи раби, чи то вільні, і всі ми напоєні Духом одним» [1 Кор. 12:13]. Хрищення, безперечно надається окремим особам, але воно весь час надається із посилнанням на і в контексті цілої церкви, яка по суті складається із чоловіків та жінок. І за звичайних обставин воно також не буде гармоніювати із Божим порядком щоб жінка проводила хрищення. (див. Martin Chemnitz Examination of Trent, част. ІІІ [Saint Louis: Concordia Publishing House, 1986], сс. 151-52.)

  ⁶ Кемнітц у його описі наміру Господнього запровадження, ^{написаного} в контексті обговорення причастя у двох видах може послужити ілюстрацією того, як подібні питання співставляються. Він пише: «Павло каже, що він отримав Господа, щоб він надавав накази і постановив щодо використання обидвох видів причастя не лише священикам, але цілій церкві Божій ,у якій чоловіки і жінки однакові, 1 Кор. 11:23. І більш того він писав це послання не лише Коринтянам, але усім і всюди закликати в Ім’я Господнє, 1 Кор 1:2. Це правдиве і здорове пояснення, яке Христос хоче щоб так ми розуміли, коли Він каже: «Всі ви їжте [і] пийте з неї»» (Ministry, Word, and Sacraments [Saint Louis: Concordia Publishing House, 1981], c. 122, додано наголос).

  ⁷ Відповідно до загального визнання Лютеранською церквою у надзвичайній ситуації, мирянин чоловічої статі, при відсутності чоловіка – жінка мирянка, може проповідувати, хрестити і відпускати гріхи, бо «за надзвичайної ситуації, навіть мирянин може давати відпущення гріхів і можу бути служителем чи пастором один одному» (Трактат про владу та примат Папи, 67, Kolb/Wengert, c. 341, див. Лютер «Проповіді по Першому Посланні Св. Петра», ПЛ т. 30 [Saint Louis: Concordia Publishing House, 1967], c. 55; Лютер, «Проповіді на Четвер П’ятидесятниці», Complete Sermons of Martin Luther, т. 2.1, с. 375 ; Лютер, «Щодо Служіння», т. 40 [Philadelphia: Fortress Press, 1958], c. 23, 25; Лютер, «Захист і Пояснення Всіх Статтей», ПЛ т. 32 [Philadelphia: Fortress Press, 1958], с. 51). Щодо можливості надзвичайного управління Таїнством Вівтаря, однак, Насс, наводить таке історичне спостереження, що «Лютеранські вчителі роками вели обговорення чи можна чи ні, за надзвичайної ситуації його роздавати. Правовірні догматики стверджують, що навіть за надзвичайних обставин цього не варто робити. [Йоган Вільгельм] Баєр писав: «Тоді, коли бракує звичайних служителів і вірний ревно прагне отримати це таїнство для протистояння іншим спокусам, які можуть виникнути, тоді йому краще бути переконаним, що духовного споживання цього таїнства достатньо і показати небезпеку інших спокус, які можуть виникнути, якщо це таїнство роздаватиме інший без належного для цього поклику, і звідси - задум та результат може виявитися сумнівним» («Пасторське Служіння як Окрема Форма Привселюдного Служіння», с. 261). С. Ф. В. Вальтер також стверджує у його Пасторському Богослов’ї, що «Більшість наших богословів, і перш за все Лютер, вірять, що Свята Вечеря ніколи не повинна роздаватися приватно людиною, яка не посідає посади проповідування, - мирянином. Частково тому, що ніколи такої необхідності не може виникнути із Святою Вечерею, як із Хрищенням і Відпущенням Гріхів, щоб можна було виправдати відступлення від Божої постанови (1 Кор. 4:1; Рим. 10:15; Євр. 5:4); часково тому, що свята Вечеря «є привселюдним віросповідання і тож, необхідно мати привселюдного служителя»; частково через схизми які можуть статися через таке приватне Причастя» ( American Lutheran Pastoral Theology [New Haven, Missouri: Lutheran News, Inc., 1995], с. 134.) Вальтер якби там не було використовував цитату богослова шістнадцятого століття Тайлманна Гесгуса, котрий навчав, “що при наложних обставинах, коли не завжди можна мати служителів церкви, покликаних на регулярній основі церквою, не існує сумніву, що кожен християнин має владу, дану Божим Словом і відповідно до християнської любові, проголошувати Слово Божого і роздання Таїнств. ... Але тут ми кажемо, що у випадку наложної потреби, коли не має правдивих і належних служителів церкви, що тоді робити християнам. І коли є християни в тих місцях, де не має покликаних пасторів [Seelsorger]; якщо християни знаходяться у в’язниці через правду чи перебуваються у небезпеці на морі; або коли Християни потрапили під владу турків чи папства, коли не має належних пасторів; чи коли християни підпали під кальвіністів чи швенкенфельдійців чи то адіафорців та маджористів, від котрих християнам варто відділитися як від неправдивих вчителів, і відділитися відповідно до Божого наказу; або коли деякі християни потрапили під служіння таких пасторів чи церковних служителів,які практикують громадську тиранію та вдаються до жахливих переслідувань тих, хто правдиво сповідає правду, таким чином вони [вище вказані] достатнім чином виявили, що не належать до правдивої церкви, тоді побожні християни зобов’язані розірвати з ними спільноту задля того щоб не покріплювати їхню тиранію і допомагати засуджувати невинних християн; - у таких і подібних випадках необхідності, які часто стаються, коли не має правдивих служителів церкви із належною доктриною та віросповіданням, що погоджується із Словом Божим, дозволяється також, щоб окрема особа, віруючий християнин давав відпущення гріхів тим, хто кається, і утішав слабких Словом Божим, христив не дітей, і роздавав Господню Вечерю» (цит. на сс. 137-138). Вальтер також включає це твердження із «суворого поборника Лютеранського правовір’я» Йоганесса Фехта, який вдається дещо до консервативного підходу: «Якщо станеться так, що зовсім не має пастора, біля людини над якої надвисла смерть, із добрих намірів підкріпити його віру, відповідно до того факту, що Таїнство [Вівтаря] було запроваджено додаватися до Слова для покріплення у слабкості, він постійно проситиме цього таїнства від того, хто ознайомлений із розданням Таїнства і [вмираючий] не буде втішений лише його настановою, тоді - я не буду звинувачувати його у порушенні доброго порядку. Оскільки Таїнства в основному дані церкві, і погоджено що вона [церква] у випадку необхідності христить, навчає і відпускає гріхи через мирянина, хоча і дуже рідко, частіше вдається до інших дій при потребі, тоді: я сповідаю, що не можу судити, коли так робиться у випадку вище описаної потреби» (цит. с. 138).

  ⁸ Лютер пише: «Божі Люди або християнський святий нарід, визнають святе таїнство вівтаря, коли воно належно роздається, у вірі і отримується відповідно до Христового запровадження. Це також є привселюдним знаком і дорогоцінним святим володінням залишеним Христом, яким люди освячуються, щоб вони могли настановлятися у вірі і відкрито сповідати, що вони християни, як вони це роблять зі словом та хрищенням. І тут також не варто перейматися, коли папа читає за вас месу, не освячує, помазує, або зодягає вас в ризи. Справді, ви можете як хворий в ліжку, отримати таїнство навіть не маючи на собі лахміття, щоб лише зовні ви були належно прикриті. Більш того, вам не потрібно питатися не залежно від того чи ви маєте тонзуру чи помазані. На додаток, питання того чи ви чоловік чи жінка чи молодий чи старий, не повинно обговорюватися, так само як і мало це значить для хрищення а проповідуваного слова. Достатньо, що ви освячені і помазані величним і святим миропомазанням Божим, Словом Божим, хрищення і також таїнством, тоді ви славно і велично достатньо зодягнуті священицькою одіжжю. Більш того не вводьтесь в оману питанням того чи чоловік, який роздавав вам вечерю є святим...» («Щодо Приписів і Церкви», с. 152; додано наголос). Якщо, однак, таїнство буде інколи надаватися жінкою, тоді потенційні причасники за такої нагоди справді повинні перейматися щодо того чи вони «чоловік чи жінка».

(Переклала: Максименко О. О.)