ПУБЛІЧНЕ СЛУЖІННЯ ЄВАНГЕЛІЯ:
СВІДЧЕННЯ КРАУТА, ВАЛЬТЕРА, КЕЙЛЕРА ТА ЯКОБСА

ЧАРЛЬЗ ПОРТЕРФІЛЬД КРАУТ:

Має Бог прославлятися до кінця у спасінні людей нашим Господом Ісусом Христом, котрий перебуває у божественній єдності із Отцем та Святим Духом, що запровадив служіння для навчання чистого Євангелія і належного роздання Таїнств в Церкві (Дії 13:26; 14:17; Рим. 1:16; 2 Кор. 5:18; Еф. 1:13). ... Це божественно запроваджене служіння є священною привселюдною посадою, отриманою через законний поклик відповідних людей (Римлян 12:7; 2 Кор. 4:1; Еф. 4:12; Кол. 4:17; 1 Тим. 1:12; 2 Тим. 4:5). ... Це служіння в Новому Заповіті відрізняється від усіх посад, створених людиною. Воно має особливі назви, обдарування та обов’язки, відділяючи вчителів з-поміж навчених, пасторів із отари і управителів із поміж покірних управлінню. (Дії 13:2; Рим. 1:1; Дії 13:1; 1 Кор. 12:28, 29; Еф. 4:1; Дії 20:28; 1 Пет. 5:2; Рим. 12:8; 1 Сол. 5:12; 1 Тим. 5:17) ... Служіння необхідне як звичайне інструментальне посередництво висвячене Богом, через яке Слово і Таїнства – єдині засоби благодаті, у суворому та належному значенні, доносяться людям. (Фил. 1:24; Євр. 5:12; 2 Кор. 5:19; Еф. 1:13; 1 Сол. 2:13) ... Хоча Бог і запровадив служіння, і Він його автор, Він продовжує його існування на землі через Його Церкву, через яку Він справляє свою влау і призначає вчителів слова. (Дії 1:23, 24; Тита 1:5; Дії 14:23; 20:28; 1 Тим. 4:14; 5:22; 2 Тим. 1:6; 1 Кор. 12:28) ... Служитель, Ново-Заповітній Єпископ, Пресвітер, Старійшина чи Євангельський Пастор – це законно-покликаний Богом чоловік, через Церкву, навчати привселюдно слово в Церкві, роздавати таїнства і дотримуватися доброго порядку та добре керувати. (1 Кор. 3:5; 2 Кор. 3:6, 6:4; Рим. 15:16; 1 Кор. 4:1; Дії 20:28; Фил. 1:1; 1 Тим. 3:2; 2 Тита 1:7; 1 Тим. 4:14; 1 Тим. 5:17; Еф. 4:11) ... У Новому Заповіті наш Господь ані продовжує існування, ані запроваджує певний порядок священництва. Ново-Заповітнє священництво, як і царівсто, – спільне для усіх відроджених. Його жертви лише духовні. Вони у жодному разі не умилостивлюючі. Вони складаються із молитви, прославлення і само-присвяти. Ново-Заповітній священник, як такий, – це не служитель, ані служитель, як такий – священник. Коли наша Церква називає служителів «священиками» вона використовує слово «священник» як синонім до слова «пресвітер» або ж ставиться до привселюдного служіння просто як до привселюдного представництва священництва, спільного для всіх. Це представницьке священництво не несе в собі посередницької влади взагалі. Ця влада стати священником згідно поклику походить із загального священництва, як влада посісти посаду внаслідок виборів, так само як і посада управителя Вільного Міста бере свої початки із загального громодянства. (Рим. 12:1; Фил. 4:18; Євр. 7:27, 28; 9:11-28; 10:12; 13:15,16; 1 Пет. 2:5-9; Об. 1:6; 5:10; 20:6) ... Перед своїм Вознесінням наш Господь запровадив Апостольство, яке містило в собі всю владу для подальшого служіння. Апостольству була властива надзвичайна та непередаваєма влада та функції. Йому також була притаманна звичайна та здатна передаватися влада та функції, які можна передавати і зберігати в звичайному служінні аж до кінці світу. (Мк. 3:13; Мат. 10:2; Лк. 6:13; Діх 1:2-25; Рим. 1:5; 1 Кор. 12:28, 29; Еф. 2:20; 2 Пет. 3:2; Об. 21:14; 1 Тим. 2:7; 2 Тим. 1:11; 2 Пет. 1:1; 1 Тим. 1:18; 2 Тим. 1:13; 2 Тим. 2:2; Мат. 28:20; 2 Кор. 5:19) ... Надзвичайні та нездатні передаватися функцій та влада, які обмежувалися лише самими апостолами, існували у зв’язку з наступним, що їхній поклик був раптовим і аж ніяк не походив від людини чи через людину. Їхній наказ [проповідувати і навчати] аж ніяк не обмежувався певною місцевістю. Поле місійної діяльності для апостолів був світ. Вони були надзвичайно обдаровані чудотворними дарами і Божественним Надхненням. Вони могли давати офіційне свідчення як наочні свідки, при необхідності підтвердити божественну міссію нашого Господа. Вони були під верховною владою Христа в управлінні Церкви і представляли її у повній цілісності, як владою отриманою так і владою, яку вони справляли заради неї. Це була їхня виняткова влада і функції, яких ніхто із ними не поділяв за їхнього життя і котрі не належали нікому із їхніх послідовників після їхньої смерті. (Мат. 10:2; Лк. 6:13; Гал. 1:1; Мат. 28:19; Мк. 16:15; Лк. 24:47, 48; Дії 1:8; Мат. 10:1; Лк. 9:1; Мк. 6:7; Мат. 10:20; Лк. 12:12; Мк. 3:15; Дії 2:4; Мат. 19:28; Об. 21:14; Дії 8:22; 10:41; 22:15; 1 Пет. 5:1; 1 Кор. 9:1) ... На додаток до особливої влади і функцій, апостоли також мали і звичайні функції для всього служіння, тобто: проповідування Євангелія, роздання таїнств, дициплінарний догляд і висвячення інших на служіння. У кожному із цих вони були звичайними пресвітерами, пасторами та єпископами, як і всі інші. (Дії 1:20; 5:42; Рим. 1:15; Еф. 3:8; 6:19; 1 Кор. 4:1; Мат. 28:19; 1 Пет. 5:1; 1 Кор. 3:5; 2 Кор. 11:23; Кол. 1:7, 23-25; Ів. 21:16) ... Апостоли не мали правоприємників своїм надзвичайним функціям Стосовно їхніх звичайних функцій, всі правдиві служителі Христові – це їхні правоприємники. І священницьке правоприємництво не порушене в Церкві, але не має особистого конкретного правоприємництва із конкрентним ланцюгом передання. Служіння теперішнє висвячує служіння прийдешнє. Служіння наступних поколінь завжди впроваджувалося на посаду попердніми, але, так званного, апостольського чи канонічного правоприємництва, не було і не можливо було б довести його існування, та навіть, якби і існувало суттєвої цінності воно в собі не несло. (1 Тим. 1:18; 4:14; 5:22; Дії 14:23; 2 Тим. 2:2; Тита 1:5) («Тезисне Твердження Доктрини про Служіння [перша стаття], Lutheran and Missionary, т. 14, №12 [ 31 грудня, 1874], с. 1)

Лютерові чимало часу довелося присвятити Біблії для того, щоб зрозуміти, що Християнська Церква та Римська Церква – це не одне й теж саме. Він швидко осягнув характерні риси Ново-Заповітнього Єпископату і побачив, що Бог не запроваджував такі розрізнення, які робляться в Римській Цекрві між священництвом та мирянами. ... Реформація оголосила спасіння у Христі і виправдання вірою. Замість передання спасіння священництвом вона ствердила як аксіому вселенське священництво всіх віруючих. Ще на початку 1520их Лютер у його звертанні до християнскої шляхти Німеччини сказав: «Всі христини, поправді, духовної царини і немає поміж них розрізнення, за якого б спасалися лише ті, хто належить до кліру. Св. Павло каже у 1 Кор. 12:, що всі ми тіло одне, хоча і кожен член його виконує свої функції, служачи один одному. І то велич, що ми маємо одне хрищення, одне євангеліє, одну віру і однаково християни.» Еф. 4 Бо Хрищення, Євангеліє та віра – це лише робить духовними і робить християн людьми.» Такі погляди перше скеровували до негативного – зречення тих елементів організації Римської Церкви, які не узгоджувалася із вище зазначеним, а потім, позитивно, – до нового порядку божественного богослужіння і до заснування нових посад Євангельського служіння. Це служіння започаткувало оновлений статут церкви. Згідно поглядів Лютера, велика важливість служіння полягає у вселенському священницькому поклику усіх віруючих у вірному та впорядкованому виконанні. Він каже: «Хоча ми усі священництво, але жоден не повинен брати на себе чи покладати без згоди чи вибрання те, на що ми всі маємо право. Бо те, що спільне – ніхто не має права прибирати до своїх рук без воління чи наказу Церкви», – і він повторює ті ж самі погляди, десь, в іншому місці. Місце, де має працювати пастор – це громада, котра його покликала і в якому він має віддаватися проповідуванню Євангелія, розданню таїнств і виконання добрих діл для бідних, хворих та стражденних, і навчанню молоді Християнській вірі та життя. ... В Аугсбурзькому Віросповіданні ці священні переконання були засвідчені перед Імператором і царством, так само як в Апології та Шмалькальдських Статтях. Суттєвим елементом служіння є покликання чоловіків, у якому Церква представляє свого божественного пана, виконуючи його ціль і діючи від його імені. «Щоб отримати цю виправдовуючу віру», – як говориться в Аугсбурзькому Віросповіданні, Стаття V, – «Бог запровадив служіння, навчати євангелію і роздавати таїнства.» В Статті XXVIII, церковна влада чи влада єпископів, відповідно до Євангелія, – це влада і наказ Божий проповідувати Євангеліє, відпускати та затримувати гріхи і роздавати таїнства. Це основується на наказі та вказівці Христа; Івана 20:21. «Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!» «Прийміть Духа Святого! Кому гріхи просите, – простяться їм, а кому затримаєте, – то затримаються!» І також в Марка 16:16 «Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте!» В цих цитатах виявилося, що віросповідники ставилися до служіння історично зважено, так як Господь його прямим чином запровадив. Вони вважають усіх служителів, щодо цього, спів-призначеними із апостолами. ... Лютер, у його викладенні Пс. 110 каже: «Ми повинні розрізняти посаду проповідника чи служителя від загального священництва, до якого належать усі охрищені діти». Ця посада – ніщо інше як привселюдне служіння, дане одній особі цілою Громадою рівного між собою священництва. Кожен християнин має та виконує діла священництва, але крім цього ще й існує посада привселюдного навчання, яку обіймають всі пастори та вчителі; бо не вся Громада, всеціло, може посідати цю посаду. Не належно буде христити та роздавати Святе Таїнство у кожній доміівці, бо хто може поповідувати і використовувати проповідування у святому розданні таїнств, має бути вибраним для цього та висвяченим, щоб йому поставили в відомість кого охристити, і щоб це все проводилося впорядковано. Інакше ж виникне Церква, у якій один ближній проповідуватиме іншому і все робитиметься без порядку. Однак, священництво – це не положення, як таке, радше, загальна чи привселюдна посада тих, хто є священниками, а саме для Християн. («Церковна Політика» ІІІ, Lutheran Church Review, т. ІІІ, цілий №12 [жов. 1884], сс. 320-325)

Пресвітер чи Старійшина первинно призначався за віком, пізніше, це набуло статусу посади; в останньому значенні ця посада перше використовувалася у єврейській синагозі, а пізніше в Християнській Церкві. (Мат. 24:21; Дії 9:30). Хоча в Християнській Церкві пресвітер мав подібні риси до старійшини синагоги, все ж, не варто допускати ототожнення того, що не навчається чітко у Святому Письмі, не назбиравши достатньо для цього доказів. Бо тут, як і в усіх інших випадках, Християнство діяло під поводирством Духа Святого і очищували, возвеличувало і підлаштовувало до свого власного життя і потреб те, що приймало. Апостоли, через малу їх кількість, і широку природу їхнього наказу не могли довго забезпечувати всі потреби Церкви у пасторах, що зростала. Коли примножилася кількість Християнської Церкви перше в Юдеї, а потім в геленських містах, виявилася необхідність в місцевих організаціях. І ось чому посада християнського старійшини зберігла певні риси єврейських старійшин у процесі підлаштування цієї посади до потреб Церкви, та була запровадженя Богом через Апостолів. (Дії 11:30; 14:23). Конкретні особи, вибрані чи узгоджені між людьми були опитані, схвалені та висвячені Апостолами та були затверджені бути пасторами, котрі називалися Старійшинами чи Єпископами. (Дії 11:30; 14:23). Для утворення Християнської організації, заснування постійної громади чи місцевої Церкви, необхідна конкретна спільнота чи група людей із своїми божественно-запровадженими духовними представниками чи виконавчами органи, тобто служителями Христа чи християнськими старійшинами. Постійна християнська громада була однією спільнотою людей і старійшин, об’єднаних спільним віросповіданням чистої віри, використанням таїнств, поклонінням Богу, із загальним управлінням та дисципліною. ... (Дії 14:23; 20:28; Фил. 1:1). ... Пресвітерів кликали та висвячували працювати лише пасторами конкретних спільнот у певній місцевості. Вони не мали абсолютного права офіційно навчати, роздавати таїнства чи вдаватися до дисциплінарних заходів у інших місцях, що було чіткою частиною апостольського наказу, і вони не роз’їзджали із місця на місце, – це була робота євангелістів. (Дії 14:23; 20:17-27; Тита 1:5; Дії 21:8; Еф. 4:11; 2 Тим. 4:5). Старійшини постійно рахувалися звичайними та постійними служителями Християнської Церкви відповідно до звичайної та постійної влади апостольства, яка передається. У цьому вони узлагоджувалися із апостолами за життя апостолів, і вони, християнські старійшини, після смерті апостолів, успадкували організацію. Всі Християнські правдиві служителі на землі – правоприємники апостолів у всьому, у чому апостоли могли мати правоприємників. (Дії 14:23; 1 Тим. 4:14; 2 Тим. 1:6) Назва дана ділу християнського пресвітера позначається на його природі. Це служіння, служіння слову у проповідуванні і поклонінні та в таїнствах, Христу та Його святим, для примирення людей з Богом. Єпископство – це посада нагляду та управління, відвідин та пасторської опіки, це доморядництво над таємницями Божими і Його благодаттю. Це діло для забезпечення виконання всього порядно та впорадковано в Церкві. Пресвітерів називають Єпископами чи наглядачами чи управлючими, Старійшинами, служителями і служниками Божими, Христовими, Господніми, праведності та Євангелія. Їх покликано вчителями та проповідниками щоб вони наглядали та управляли церквою. Образно кажучи, вони працівники у винограднику і в полі, сіють та збирають врожай, мужі, пастирі, запрошують до шлюбу та великої вечері, ловці людей, доморядники, посли, свідки і вісники. («Тезисне Твердження Доктрини про Служіння (Друга Стаття)», Lutheran and Missionary, т. XIV, №13 [7 січ, 1875], с. 1)

Новий Заповіт говорить про один офіційний визначний клас християнських старійшин чи пресвітерів, але не дається натяків про офіційні розрізнення всередені цього класу. Всі пресвітери ототожнюються із єпископами і про них постійно говорирь як про одну організацію, однаково висвячених для управління і навчання. (Дії 14:23; 15:2, 4, 6, 22, 23; 16:4; 20:17, 28; Фил. 1:1; 1 Тим. 4:14; Тита 1:5; Як. 5:14; 1 Пет. 5:1) Старійшини у кожому випадку, коли їхні функції повністю описуються, представляють тих, хто потребує дарів і поєднують обов’язки управляти та навчати. (Дії 20:28; 1 Тим. 3:1-7; 2 Тим. 2:24, 25; Тита 1:59; 1 Пет. 5:2-4) ... Правдиве тлумачення не протиречить ідеї, ймовірною з іншого боку, що особливі дари могли розвинутися в служителях або ж до їх розвитку привели особливі потреби Церкви так, що деякі пресвітери присвятили себе або що Церква розраховує від них, в її свободі, більше присвятити одним себе певній галузі офіційного обов’язку, а іншим – іншій. Однак таке має бути доровільним та особистим, коли певна значна різниця виникає між виконавцями однієї посади. Розбіжність у розподілі функцій вимагає загального висвячення та права виконувати обидві функції. Тож, правдиве тлумачення радше природньо припускає, а не виключає, можливість різних здібностей, воління і вірності висвячених на тій же самій посаді. (1 Кор. 1:14,17; 1 Тим. 1:3; 5:22; 4:3; 2 тим. 4:1-5; 2 Пет. 2:1). («Доктрина про Служіння Стверджена у Тезах (Третя Стаття)», Lutheran and Missionаry, т. XIV, №5 [21 січ., 1875], с. 1)

Диякони, як окремий чин, за порядком в часі, передували старійшинам і, внаслідок великого зростання кількості учнів диякони були перше призначені для знаття частини тягаря з апостолів (Дії 6:1). Сама посада була створена за пропозицією апостолів, апостоли визначили її функції, визначили відповідність кандитатів на цю посаду і запропонували метод вибору. Сходилась більшість і схвалювали; вибирали кандидатів на посаду, ставили їх перед апостолами і апостоли висвячували їх молитовним покладанням рук. (Дії 4:2-6) Особи вибрані таким чином в Діях, не називаються «дияконами», але їхня назва припускає щоденні ministration (diakonia) потребам вдів, через бажання апостолів більше не «обслуговувати (diakonein) столи», але присвятити себе «служінню слову». Слово «диякон» в історії його походження містить, за співставленням двостороннє дияконство: дияконства слова, що по-замовчуванню є дияконством апостолів і пасторів; і дияконство помочі, що означає звільнення дияконства слова від додаткових тягарів та зволікань, які заважали його основним визначним обов’язкам. (Дії 6:1-4) Диякони отримали владу та приступили до виконання обов’язків, які первинно лежали на плечах апостолів як пасторів Єрусалимської Церкви. Посада була створена переслідуючи ціль відділення певної влади та обов’язків служіння і передання їх ново-запровадженим служителям. Диякони – це не частина людей, призначених виконувати загальну роботу для людей, будучи, таким чином, служителями у ширшому розумінні, котрі допомогають роботі пасторів, прийнявши її на себе, але, радше, це частина церковних служителів, котрі беруть участь у служінні, будучи служителями у цьому ширшому; розумінні посади служителя, помічні у роботі пасторського служіння, котрі взявли на себе деяку додаткову частину роботи, яка не вимагає найважливішої та особливої влади пастора та вчителя, відповідно до церковних приписів. (Дії 6:1-6; Фил. 1:1; 1 Тим. 3:8-12) Правдиве первинне поняття диякона – це пасторська виконавча поміч. Конкретна робота приписувалася сімом дияконам, перше вибраним, і таким було рішення цього загального призначення, прийняте згідно вимог обставин. Роздання милостині із загального фонду чи служіння бідним вдовам не містить в собі повного розуміння поняття дияконства, хоча спершу такими були його справжні обов’язки. Якби такими лише були обов’язки дияконів, ця посада перестала б існувати після зміни стану справ в Єрусалимі, де вона і виникла. Звідси, служіння бідним, це лише конкретна, хоча і найважливіша, а за деких обставин і основна частина обов’язків дияконства, яка криється під загальним поняттям усякої можливої допомоги пасторам, щоб ніщо не заважало тим виконувати свою основну роботу. (Дії 6:1-6; Фил. 1:1; 1 Тим. 3:8-12) Дияконів перше не призначали поповідувати Євангеліє чи роздавати Таїнства, чи виконувати офіційну частину управління в Церкві. Вони були наставлені як виконавча поміч служінню для виконнання неосновоної роботи чи другорядної несуттєвої частин належної роботи. Филип не проповідував в рамках своїх дияконських повноважень. (Дії 6:1-6; Фил. 1:1; 1 Тим. 3:8-12) Диякони – це ані служителі в конкретному чи суворішому розумінні, та і мати їх не є обов’язковим для організації кожної громади. Тепер громада, як і Єрусалимська громада на початку свого існування, може існувати, як така, і без дияконів, тобто влада перше довірена дияконам, може і надалі перебувати у її первинного власника, – у служінні Слову. Громади можуть бути такими маленькими, що просто може не виникнути необхідності в дияконах; у будь-якому разі, якщо вони не можуть призначити диякона, відповідо до вимог Писання, тоді їм краще його і не мати. (Дії 6:1) Доти, доки не виникає розбіжностей у способі чи мірі із єдиною прямою Божественною владою служіння Слову, привселюдного навчання в Церкві та роздання Таїнств чи правами та обов’язками невід’ємно із цим пов’язаними, Церква має свободу розширювати функції дияконства, відповідно до його первинного поняття, щоб привести його у відповідність із їхніми зростаючими потребами і зробити його більш ефективною виконавчою поміччю її пасторам. Стародавня Церква, маючи на це свободу, розширила обов’язки дияконів як виконавчих помічників служіння Слову для служіння в Церкві так, що диякони почали опікуватися посудом, який використовувався при розданні таїнств; збирали пожертви від людей і передавали їх пастору; брали участь у читанні Письма на привселюдному богослужінні; на прохання пастора, вони могли брати участь у розданні (не в освяченнні) елементів; вони допомогали зберігати порядок і зовнішню пристойність на служінні в храмі; вони забезпечували пастора інформацією, корисною для нього в його роботі, вони роздавали милостиню; короче кажучи, були виконачою поміччю служителя слова; і були щонайблище до офіційної велебності і вірно служили йому і називалися отцями – ангелами служителя: його очами, руками, вустами, серцем і його душею. Дияконів, вірних своїй посаді, Стародавня Церква рахувала накращим джерелом забезпечення майбутніми пасторами. У деяких церквах, особливо поміж наверненців із поган, були дияконеси, християнки, котрих здебільшого вибирали з-поміж вдів відомих своєю вірністю та побожністю. Вони займалися опікуванням хворими та бідними і виконували зовнішню для Церкви роботу. Вони незмінно належали до одного дияконату згідно його офіційного характеру виконавчої допомоги, із додатком особливих рис, обумовлиних особливим обдаруванням і можливостями християнок. В Стародавній Церкві вони навчали жінок-катехиток, надавали необхідну допомогу при Хрищенні, опікувалися особистим життям християнок церкви, надавали корисну інформацію пастору і допомогали пастору у тому, що він просив. Вони ніжно опікувалися мучениками, духовниками, подорожніми, хворими та тими, що в потребі, в особливості особами їхньої власної статі, і доглядали за дотримання порядку між жінками під час привселюдного богослужіння. («Тезисне Твердження Доктрини про Служіння Євангелію» [Перша Стаття], с. 1).

Дії 6. Уважне вивчення цього уривку показує: 1. Що обов’язки для виконання яких вибрали дияконів, належали апостолам; бо дияконські обов’язки – це не обов’язки мирян, вони – офіційні. 2. Вони були вибрані помічниками апостолам, щоб апостоли могли повністю присвятити весь свій час і сили для виконання складнішої і важливішої частини їх роботи. Апостоли повинні були віддати себе молитві та служінню слову. 3. Звідси, основним призначенням дияконства а не є накривати на стіл чи виконувати світські обов’язки в церкві. Це було особливим прикладанням загальної ідеї в той конретний час. Основне значення дияконства – це посада, створена з метою полегшити служіння від деяких відносних, несуттєвих і ще більш відволікаючих обов’язків, щоб звільнити його для виконання інших діл. Звідси. ширшим і більш вірним визначенням поняття диякон, це – помічник служителя. Цей факт і пояснює чому апостоли очікували від дияконів більшого ніж просто механічного надання допомоги по забезпеченню вдів від церкви. Семеро чоловіків мали бути сповнені мудрості та святого Духа. Степана було вибрано і він був першим в списку – це був чоловік сповнений вірою та Духом Святим. Ми також бачимо, що він присвятив себе виконанню інших обов’язків і не лише щоденно допомогав вдовам. Відповідно до цього, більш правдивого уявленння про дияконство, постає той факт, що в посланнях ми бачимо, що обов’язки дияконів були ширшими, ніж ті, що їм природньо приписують у сучасному невірному тлумаченні природи їхньої посади. 1 Тим. 3:8-13 зазначає риси, необхідні для диякона, відповідно до яких можна побачити, що вони були поміччю загальному ділу служіння у ширшому його розумінні. Такий погляд на природу лише лияконства пояснює той факт, що із найранішої пост-апостольської давнини, насправді за часів апостольських отців, дияконство було постійною посадою в церкві, із обсягом обов’язків всезростаючої важливості, що робило їх ефективнішими помічниками у виконанні частини діла служіння. («Церковна Політика», ІІ, Lutheran Church Review, т. ІІІ, цілий №10 [квітень 1884], сс. 139-140)

За всю історію єврейської раси, перед нами постійно постають пророцтва про царство Боже, засноване Месією на землі, призначенне плекати все людство. Низка цих обітниць була сповнена в Ісусі Христі. Він заснував не царство світської слави, але царство життя Божого у душі людини, царство, яке прийде не через дотримання, і без зовнішнього вияву слави, – але воно в людях, Луки 17:20. Засоби благодаті, котрі наш Господь дав світу і наказ, за яким Він вислав своїх Апостолів, чітко показує, що таким чином внутрішня спільнота в його царстві мала би відповідати зовнішньому його вираженню. Його Апостоли мали навчати, робити учнями народи усі, христити їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, і Христос мав проживати в Апостолах та їхньому ділі весь час, аж до вінця світу, всі дні, до кінця віків, Мат. 28:19, 20. ... Після вознесіння нашого Господа, Апостоли очікували на обітницю Отця, і при сповненні дня П’ятидесятниці, вони сповнилися Духом Святим і Петро почав свідчити про розп’ятого і воскреслого Спасителя нашого. «Отож ті, хто прийняв його слово, охристилися. І вони перебували в науці апостольській та в спільноті братерській, і в ламання хліба та в молитвах.» [Дії 2:41-42] Це сила Слова, котра перше приводить людей до спільноти, збирає віруючих в громади. Апостоли були міссіонерами, не лише просто за вимог обставин, але під поводирством Духа Святого, котрий опікувався їхнім ділом та справою і створив основу для розширення, організуючи громади, в яких життя учня знайшло притулок та поле діяльності. У заснуванні цих громад основна роль їх організації була пов’язана із заснування пасторства в громадах, поклику для нагляду та духовного управління громадами, проведення богослужінь, розадання таїнств, праці в слові та доктрині і нагляду за душами, для навернення грішників і збудування святих. Пасторство було призначенням окремої посади у окремій громаді. Запровадження Апостольства, було загальним запровадженням цілого служіння, особливі форми якого, в особливості Присвітерсто-єпископат і дияконство, були певними підвидами конкретних функцій, які стосувалися загального поняття служіння. Конкретне служіння – це ніщо інше як розподілення Апостольства, його звичайних та постійних рис. («Церковна Політика», І, Lutheran Church Review, т. ІІ, цілий №8 [жовтень 1884], сс. 316-317)

КАРЛ ФЕРДІНАНД ВІЛЬГЕЛЬМ ВАЛЬТЕР:

Коли Христос призначив святих апостолів на їхню посаду (Мат. 10:1; Мк. 6:7; Лк. 9:1), він заснував церковну посаду (Kirchenamt) або служіння Слову або понад усе опіку над душами (Seelsorgeramt). Ось чому в Шмалькальдських статтях сказано: «Ми маємо таке вчення, що служіння Слову походить із загального поклику апостолів.» (Див. Трактат 10) Посада, яку він таким чином запровадив, має багато функцій (Verrichtungen): проповідувати Слово Боже, роздавати святі Таїнства, відпускати і затримувати, наглядати за дисципліною і порядком, опікуватися бідними, хворими, вдовами, сиротами, – опікуватися душами в громаді і т.д. І все ж таки, всі ці функції – це відповідальність однієї посади, запровадженої Христом. Тож, коли Папісти говорять про сім, Єпископальні – про три і Пресвітаріанці про дві особливих посади церкві, вони не мають для цього основи в святому Писанні, але, радше, – це плід людської уяви. Хоча Бог і запровадив лише одну посаду в церкві, все ж таки, він не наказував, що всі функції, які належать цій посаді маються виконуватися лише однією людиною. Отож, церква має вільність відбирати певні повноваження посади проповідування від проповідника, – а саме ті, котрі не відповідають суті посади, наложно необхідні для виконання основних обов’язків, – і делегувати їх іншим людям. Ці люди є помічниками священника, таким чином були засновані галузі [служіння] і помічні посади. Церква скористалася цією свободою ще за часів апостолів. Наприклад, спочатку апостоли опікувалися бідними у християнській громаді в Єрусалимі, включаючи опіку їх тілесним потребами, до обов’язків своєї посади. Коли, однак, із ростом громади, продовжувати це діло, не пропустивши того іншого, стало для них вже не можливим, вони запропонували щоб громада вибрала деяких чоловіків для виконання цих обов’язків. І, таким чином, виникла апостольська посада диякона (Diakonen) або служника, у вузькому її значенні, (Diener), а саме посада, в обов’язки якої входило роздання милостині, і котра служила відгалуженням однієї посади церковного служіння (Kirchenamtes). Таким же самим чи подібним чином, виникла, ще за апостольських часів, також і посада таких старійшин, котрі не працюють на ниві слова і доктрини, але радше приділяють увагу опіці та дисципліні і порядку в громаді (1 Тим. 5:17). Пізніше, їх почали називати Лідерами Мирян або Старійшинами людей. Їхня посада так само мало служила Слову, як і дияконська. Вона була відгалуженням її чи помічною посадою святого служіння Слову. Через це Мартін Кемнітц, добре-відомий автор Формули Злагоди, пише: «Бо тому, що багато повноважень належать церковній посаді (Kirchenamt), всі із них не можливо добре виконувати одному або декільком при великій кількості віруючих; тож так це і почалося, щоб все було впорядковано, належно і служило на збудування, коли церква зросла, щоб приписати кожен обов’язок посади проповідування певному чину (Stufen) служителів церкви (Kirchenamtdienern). Пізніше їх (на грецькій) назвали Taxis чи Tagmata. Це зробили для того, щоб у кожного було своє певна призначена посада, на котрій він би зміг служити громаді, виконуючи певні функції посади проповідування. Тож, спочатку, Апостоли опікувалися посадою Слова і Таїнства, крім цього ще й розподілом та розданням милостині. Пізніше, однак, коли кількість учнів зросла, вони передали (uebertrugen) іншим цю частину служіння Слову, тобто роздання милостині тим, кого називали дияконами, тобто служниками. Вони самі пояснюють чому так зробли, а саме для того, щоб невпинно наглядати за служінням Слову і молитви. Дії 6:4.» (Exam Concil. Trid. II, 13 з с. 574) Так званні диякони і лідери з мирян апостольських часів аж ніяк, як вже було зазначено, не були проповідниками і не наглядали за душами. Вони, радше, лише були помічниками у виконанні обов’язків посади проповідування, які не становлять суті посади. Насправді їхні обов’язки також були наказані Богом. Але те, що їх повинні виконувати лише призначені на посаду люди, не основується на Божому чіткому наказі. Їхня посада, як особлива і окрема посада від посади проповідування, була запроваджена не відповідно до божественного наказу і запровадження, але, радше, за наказом церкви (kirchlicher Ordnung). Ці помічні посади не були заповаджені в усіх громадах, і все ж ніхто не порушув божественого наказу. Через це, інколи, диякони та лідери мирян призначаються на посаду на певний термін або період часу, і тоді, коли більше не має в них потреби, їх звільняються з посади.зовсім іншою справою було, коли громада висвячувала більш ніж одногохто мав повну (allerseits) посаду Слова. У такому раз, всі вони [висвячені] посідали ту ж саму божествену посаду, засновану Христом, і мали ту ж саму духовну і церковну владу. Це було питанням лише людського порядку (Ordnung), коли вони ділили певні обов’язки посади чи розподіляли між собою опіку за певними групами людей. І подібним же чином, коли вони вибирали одного із-поміж себе, кому інші корилися вільно, відповідно до людського права, чи коли ціла група служителів церкви (Kichendiener) працювала в слові в одній громаді, постійно впокорюючись один одному. Так-званна система єпископів, перше основувалася на такому погляді на справи за часів, коли чисте вчення все ще правило церквою. Визнавалося, що єпископ, поставлений над іншими служителями церкви, насправді був ніким іншим, аніж пресвітером (Старійшиною), пастором, котрий лише заради церковного порядку був поставлений над іншими служителями церкви і мав додатков владу, дану йому лише за людським правом. («Коментарі про Звільнення Лютеранського «Диякона»,» Der Lutheraner, т. 23, №9 [1 січеня, 1867], с. 65)

Що може втішити нас, коли чоловіки, котрі приготували себе до посади спасіння душ, так, ті, хто вже благословенно служили на цій посаді, приймають посаду викладача в наших освітніх установах? ... Це має втішати нас тим: 1) що їхня посада також від нашого Бога; 2) що їхнє діло також діло Господнє. ... Бог насправді запровадив лише одну посаду, а саме посаду збирати церкву в його ім’я на землі, керувати нею, забезпечувати її і зберігати. Цю посаду Господь присвятив та дав своїй церкві, коли дав Петрові ключі небес і зрештою, сказав своїм учням: «Дана Мені всяка влада на небі й на землі. Тож ідіть і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я заповів. І ото, Я перебуватиму, за вами повсякденно аж до кінця віку!» [Мат. 28:18-20]. Тепер, відповідним чином, ця посада охоплює таку сферу обов’язків та виконує такі різноманітну множину завдань, і вимагає стількох різних визначних талантів, що ніхто не здатний, хоча б частково, виконати всі ці завдання. Так само як і посада Месіі, як посередника, розділяться на три різні посади: пророка, царя і первосвященника; так само і посада в церкві розділяється на багато різних посад, вимагаючи багатосторонніх дарів Духа. Повне виконання вимог посади в церкві вимагає, окрім всього не лише виконати обов’язок нагодування усім отари Христової і боротьби за неї, але понад усе, ще й опікуватися тим, щоб завжди були нові вірні пастрі і добре озброєні воїни, котрі б повели, піднявши пастирську палицю, що випала в попередників із рук і схопили б меча, вибитого смертю із їхніх рук. ... І тому це не людське запровадження, що в церкві є чоловіки, котрі навчаються юнаків служити на посаді, на якій проповідується примирення. Їхня посада – це свята, побожна посада, відгалуження посади, запровадженої і заснованої Христом, коли він дав ключі від небес. І не тільки талант необхідний для настановлення юнака у глибшому розумінні божественої правди, але і дар дати загальну освіту юнакові, навчити його мертвим та розмовним мовам народів; бо ці дари, то також дари Святого Духа, котрі Спаситель, зійшовши на небеса, вилив на свою церкву для заснування і збереження святої посади. «Ось чому говориться: «Піднявшись на висоту, ти полонених набрав, і людям дав дари!» І Він, настановив одних за апостолів, одних за пороків, а тих за благовісників, а тих за пастирів та вчителів, щоб приготувати святих на діло служби для збудування тіла Христового...» (Еф. 4:8,11,12) «Є різниця між дарами милости, Дух же той Самий. Є й різниця між служіннями, та Господь той же Самий. ... І кожному дається виявлення Духа на користь. ... Одному бо Духом дається слово мудрості, ... а тому різні мови, а іншому вияснення мов.» (1 Кор. 12:4,5,7, 8а, 10б) ... Не лише саме божественне запровадження, але і всі його вимоги, також не мають ні якої іншої кінцевої цілі, окрім як прославляти Боже ймення для спасіння втрачених душ. Бо не лише саме ви, вельмишановний Директоре, від тепер і надалі, у буквальному значенні слова, охоронець, духовний отець, домашній пастор юнаків і молодих чоловіків у нашому коледжі, і не лише вони у буквальному значенні дім церкви і дім громади дорогоцінних і безсмертних душ, викуплених дорогою ціною, довірені вашій душі з дня оцього, котрі тут не лише для освіти, але для виховання, плекання і докіру у Господі, і для того щоб бути навченими для небес; але нехай усе, що ми можемо вивчати тут крім самого Слова Божого, чи то оригінальні мови Святого Писання чи поганських авторів, чи то історія церкви і світу, його географія, його математика, чи природничі науки, чи гуманітарні науки, музика і малювання... усе викладатимеся тут задля цієї цілі і з метою щоб ті, хто тут навчається отримали загальну освіту і необхідні навички, належного духа, необхідну любов, самовпокорення, і самовідданість кликати людей усіх суспільних прошарків, життєвихх покликів, культурних рівнів до Христового царства, годувати отару Христову, і вести Господню битву. («Rede bei Einfuеhrung zweier Gymnasiallehrer», Lutherische Brosamen [Saint Louis: Concordia Publishing House, 1897], с. 346 ff; цитується в Carl Lawrenz, “An Evaluation of Walther’s Theses on the Church and Ministry”, Wisconsin Lutheran Quarterly, т. 79, №2 [весна 1982], сс. 128-130)

Посада служіння [Predigtamt] – це найвища посада в церкві, із якої виходять всі інші посади в Церкві [Kirchenaemter]. ... Оскільки носії привселюдного служіння [des Oeffentlichen Predigtaemtes] посідають свою привселюдну посаду задля спільних інтересів їхніх громад, Івана 20:21-23, управління ключами від царства небесного, якими володіє церква первинно і неопосередковано, Мат. 16:19, 18:18, за цієї причини їхня посада має бути найвищою посадою в Церкві, і від неї, від кореня її, мають походити всі інші посади, у тій мірі, в якійв лада ключів охоплює всю владу в церкві. Відповідно до цього, носіїв святого служіння у Святому Письмі назвали старійшинами, єпископами, управителями, доморядниками і т.д. І виконавців, підлеглих цій посаді, назвали дияконами, а саме служниками не лише Бога, але також і громади та єпископа. І стосовно останніх, стверджується, що саме вони повинні опікуватися громадоою і доглядати за всіма душами, як і ті, хто відповідальний за них, 1 Тим. 3:1,5,7; 5:17; 1 Кор. 4:1; Тита 1:7; Євр. 13:17. Ми з цього бачимо, що від самого початку святі апостоли суміщали із їхнім служінням проповідування обов’язки посади дияконів в Єрусалимі, аж доки громада не розрослася так, що їм необхідно було передати цю посаду призначеним для цього конкретним особам, Дії 1:1-6. Для апостольства Господь заснував в Церкві лише одну посаду, котра вміщала в собі всі церковні посади, за допомогою яких громада Божа має бути забезпечена в усіх своїх потребах. Найвища посада – це посада проповідування, із якої одночасно випливають всі інші посади. Таким чином, кожна привселюдна посада в церкві – це просто частина посади служіння [Prеdigtamt], або це домоіжна посада, прикріплена до служіння проповідування [Predigtamt] чи то старійшинство у такому ділі як слово Боже і доктрина 1 Тим. 1:15 чи то управління [Vorsteher], Рим. 12:8, чи дияконство (служіння у вужчому його розумінні), тобто служіння на будь-якій посаді в Церкві має призначатися конкретним особами в Церкві. Відповідним чином, і посада шкільного вчителя, котрий має навчати Слову Божому у школах, роздатника милостині, пономаря, регента хору на привселюдному богослужінні і т.д., мають вважатися священними посадами в Церкві, котрі виконують частину служіння в церкві, помічного посаді проповідування. («Голос Нашої Церкви Стосовно Питань Церкви і Служіння», Walter and the Church [Saint Louis: Concordia Publishing House, 1938], сс. 78-79)

Е. В. КЕЙЛЕР:

Привселюдна посада – це посада слова. ... Права, що даються із посадою поповідування слова (у більш обмежиному розумінні) такі: влада проповідувати євангеліє, роздавати таїнства і влада духовної юрисдикції. ... Коли ми використовуємо вираз «у вузькому розумінні»...ми хочемо вказати, що є суттєві і похідні права посади проповідування. Похідні права стосуються служіння слова у ширшому розумінні. ... Суттєві частини служіння слова можуть стосуватися усіх вище зазначених прав (Мт. 29:19-20; Ів. 20:21-23; Ів. 21:15-16; 1 Кор. 4:1 ...). ... Зазвичай, громада, котра має право давати поклик – не є єдиним зв’язком посади проповідування із Останнім Днем, але не повинна і нівечити його, а саме, вона повинна запровадити одразу всі його суттєві частини. ... Громада може заснувати рівні (taksis tagmata) єдиної посади слова, а саме організувати все так, щоб одна людину виконувала одну частину служіння слову, а інша – іншу. Але це робиться лише de iure humano. ... І коли громада передає опікування різними частинами посади проповідування різним людям, вона насправді передає кожному із них посаду ключів, бо кожен відкриває небеса тією частиною служіння слову, які він виконує. ... Якщо громада передає суттєву частину посади проповідування [комусь], вона передає її повністю, virtualiter [фактично] для забезпечення виконання лише визначеної її частини. (Але, покликаний на часткове служіння, не має права вповноважити себе на виконання чогось іншого, без додаткового поклику на це.) ... Іншими словами, проповідування – це слово, яке чути, святі таїнства – видиме слово, а саме – це видиме проповідування євангелія, вся церковна дисципліна, можна сказати, що це матеріальне слово, яке є проявом використання закону чи євангелія. Всі частини обов’язків, властиві посаді проповідування, не відрізняються ані за походженням, ані за використанням. Всі вони витікають із слова і направлені на спасіння людей. Через це, ніщо інше не є можливим, окрім того, що ціле слово належить кожній функції посади. Що громада надає тому, хто, наприклад, лише христить? Без сумніву, дає йому ключі, в які входить і хрищення. Із цими ключами, які використовуються згідно божественного наказу, він відкриває небеса і скарбницю Божої благодаті, конкретній частині громади. Але і той, хто лише проповідує – робить те ж саме. ... Насправді, ці служіння необхідні для управління церквою і через те, такі обов’язки включаються до посади проповідування у ширшому розумінні, котрі, однак, не стосуються служіння на посаді у його вузькому розумінні. ...посади в церкві вищого порядку, сучасні посади проповідування, як вони перечисляються в Письмі, випливають із апостольської служіння і вкорінені в ньому. .... Євангелісти, пастори, старійшини і диякони не посідають посад, які час від часу, знову, запроваджувалися Богом. Радше, всі вони були запроваджені в водночас і разом із апостольською посадою. Також посади нищого порядку в церкві виникли за впливу двох факторів: посади апостолів і громади. Водночас із тим, що ці посади є відгалуженням аспостольської посади, вони також були необхідні для управління громадою. Спочатку апостоли наглядали за всіма посадами у громаді. Роздання матеріальних благ громаді знаходилося повністю в їхніх руках. Також опіка над вдовами, тілесними благами і інші вимоги тілесної підтримки, були їхнім обов’язком. ... Через постійний ріст громад дванадцтеро вже не могли рівно приділяти увагу виконанню усіх своїх обов’язків. Через те вони попросили громаду вибрати чоловіків із хорошою репутацією, сповнених Святого Духа і мудрості так щоб, частина тягаря апостольських обов’язків могла лягти на їхні плечі. Відповідно до цього, громада вибрала семеро дияконів, чиїм основним обов’язком було опікуватися бідними і роздавати фізичні блага громаді. Ці служителі, чиї моральні якості перечисляються Св. Павлом в 1 Тимофія 3:8-13, незалежно від того чи називати їхню посаду посадою старійшини у вузькому значенні (presbyteroi) чи служіння управління (proistamenoi, egoumenoi) чи посадою диякона (diakonoi) (Рим. 12:8; Євр. 13:7, 17, 24 і подібні вірші), обіймали частину посади в церкві і стояли обіч церковної посади kat’ eksoxen проповідування. Через це посади управителів, старійшин, помічників бідним, шкільних вчителів, різничого і кантора в наших громадах рахуються святими церковними [kirchlich] посадами. Але все ж таки, в обов’язки цієї посади не хводить виконання обов’язків посади проповідування у вузькому її значенні. Ще коли апостоли запровадили дияконство, проповідування слова вони чітко залишили за собою (Дії 6:4). Диякони могли «отримати для себе хороший ранг» (1 Тим. 3:13) і також стати кваліфікованими для посади проповідування у вузькому її розумінні. Все ж таки тут стверджується, що самі від себе, вони не мали ніякої влади посади проповідування. Найважливішим віршем стосовно цього є 1 Тимофія 5:17: «а пресвітери, які добре пильнуються діла, нехай будуть наділені подвійною честю, а надто ті (malista), хто працює у слові й науці». Тут говориться про два види старійшин. Про тих, хто працює в слові та доктрині і займається служінням слову у вузькому його значенні. Також як і про ті, кого це не сиросувалося і їхнє служіння мало інший характер, а саме, служити громаді, наглядаючи докором моралі і зберігаючи дисципліну в церкві, Римлян 12:8. Коли стає зрозумілим, що служіння слову kat’ eksoxen містить в собі все необхідне для управління громадою, але з іншого боку, так-звання посада старійшини, аж ніяк не розвивається до посади проповідування sensu strictiori, тоді обов’язки посади старійшини мають складатися із помічного служіння [Hilfdienste], котре виконують ті, хто не став, проповідником і не має влади служити слову та таїнствам. ... Школа дияконів знаходиться посередині між навчальним служінням вчителя-старійшини і тієї, що вище дияконської стосовно праці на ниві доктрини, одного із основних обов’язків. Але його служіння обмежується служінням лише частині громади, навіть нехай і найдорожчій. З іншого ж боку, навчаючий пресвітер, це єпископ, який наглядає за дорослими так само як і за молоддю. («Чи громада має первинне право віддавати тимчасову суттєву частину служіння мирянину?», Logia, т. VI, №3 [Святої Трійці 1997], сс. 37-43) (Це ессе було перше опубліковано [із трьох частин] в Lehre und Wehre [видано С. Ф. В. Вальтером], т. 20, №9, 11 і 12 [вер. Лист і груд. 1874].)

ГЕНРІ АЙСТЕР ЯКОБС:

Посередництвом чого Церква роздає Засоби Благодаті? За допомогою, християнського служіння. Що таке служіння? Це посада, довірена певним особам, приготованим особливим чином для виконання цих обов’язків. У ширшому розумінні, кожна посада в Церкві – це служіння і розрізнення між служителем і мирянином не полягає у розрізненні між тими, хто обіймає якусь посаду у церкві і тими, що – ні. У вузькому значенні цей термін стосується лише тих, кому церква наказала проповідувати Євангеліє і роздавати таїнства. Чи призначення певного класу чоловіків для виконання обов’язків цієї посади є просто питанням потреби? Не є питанням свободи церкви роздавати посади, бо воно знаходить опору на божественному запровадженні. 1 Кор. 12:28 – «А інших поставив Бог у Церкві поперше – апостолами, по друге – пророками, потретє – учителями, потім дав сили, також дари вздоровлення, допомоги, управління, різні мови» і т.д. Еф. 4:11 – «І Він, отож, настановив одних за апостолів, одних за пророків, а тих за благовісників, а тих за пастирів і вчителів, щоб приготувати святих на діло служби». Форма і вигляд посади можуть бути різними. Деякі із цих форм були тимчасовими і стосувалися періоду заснування Християнства, але постійність установи носіїв посади поширюється на все, написане про Апостольську Церкву. Служіння необхідне для заснування і росту належного управління в Церкві. Чи класифікації посад були безумовними для Церкви пізніших часів? Ні, у Діях і Посланнях показано, що організація Церкви поступово розвивалася відповідно до її потреб, і не мала божествнно запровадженого уставу, переданого надхненням, щоб йому незмінно слідувати у всі часи. Зміни і поєднання посад, з одного боку, і розділення обов’язків посади, з іншого боку, постали в Церві і перейшли від її місіонерської до осідлої форми, як тимчасові плани дають місце урегулювання більш сталого характеру. ... Що було кінцевим результатом? Апостоли, як такі не мали правоприємників, бо вони були для всіх земель та всіх віків. Коли період надприродніх дарів заступив період звичайних дарів Духа, було злиття кількості цих посад в одну, цебто місцевого пастора, вчителя і проповідника і головного пресвітера чи голову громади. Церква, у її свободі, запроваджувала, час від часу, інші посади, для виконная обов’язків, пов’язаних із її спільними інтересами. ... Чи Поклик, який впроваджує в силу служіння, обмежується лише пасторством місцевої громади? Цього притримуються багато хто. Але, навіть, за Апостольських часів, служіння поповідування Слову і роздання Таїнств, не обмежувалося суворо місцевою вформою. Там, де існує загальний інтерес до Церкви, якому служать на цій посаді проповідники і вчителі, належно виконуючи обов’язки, відповідно до чіткого поклику, також є і правдиві служителі Церкви. Те, що може зробити християнська громада, даючи поклику пастору, те ж саме може зробити громада громад вибравши представника Церкви. Однак, таке обмеження потрібно зробити: Такі поклики мають призначатися для виконання конкретного діла. Бо служіння є посадою, а не чином. ... Які ще служителі існують, окрім служителів Слову? Диякони чи виконавчі помічники пастора, в основному для управління Церквою. В той час як питання чи «семеро» із Дій 6:3 є такими ж як і диякони, зазначені в іншому місці Нового Заповіту, – це питання, у якому не має згоди поміж учнів Біблії, хоча загальний принцип більш детальної організації і розподілення праці задіюється однаково до обидвох типів уривків. Дії 7 і 8 чітко показують, що «семеро» проповідували так само як і виконували світські обов’язки стосовно немовлят в Церкві. Риси дияконів, які вимається в 1 Тим. 3:8-13, показують, що їхні обов’язки не були винятково світськими. Навіщо Ранній Церкві були дияконеси? Жінки, яким було офіційно доручено служіння в громаді. Вони були ні чим іншим як жінками-дияконами. Рим. 16:1 – «Поручаю ж вам сестру нашу Фіву, служебницю церкви в Кенхуреях». В 1 Тим. 3:8-10, міститься твердження стосовно загальних якостей «дияконів». Потім у вірші 11, саме жінки-диякони малися на увазі під словом «жінки», після чого вірш 12 стосується чоловіків-дияконів. Було б дивним сприймати, що у вірші 11 говориться про жінок взагальному чи про жінок дияконів. (A Summary of the Christian Faith [Philadelphia: United Lutheran Publication House, 1905], сс. 419-421, 430-431, 444-445).

(Переклала: Максименко О. О.)