Чому Лютеранська Церква є Літургійною Церквою?

I. Згідно з офіційними Віросповіданнями, Лютеранська Церква -- літургійна церква. Побожність конфесійної Лютеранської громади характеризується постійним проголошенням Євангелія і постійним розданням Господньої Вечері в обрамленні впорядкованого, шанобливого, заснованого на Письмі, історично-обрамленого зразку поклоніння.

Поговоримо про термін «літургія». Насправді, він не означає «жертва», але привселюдне богослужіння. Таким чином, це узгоджується із нашою позицією, що священник, який освячує, показує людям тіло та кров Господа, так самісінько як служитель, який проповідує, показує Євангеліє людям, як каже Павло (І Кор. 4:1): «Нехай кожен із нас так уважає, якби служителів Христових і доморядників Божих таємниць», -- а саме, Слова і таїнств і ІІ Кор. 5:20: «Оце ми як посли замість Христа, ніби Бог благає через нас, благаємо замість Христа: Примиріться з Богом!» Таким чином, термін «літургія» досить добре узгоджується із служінням. (Апологія XXIV: 79-81)

З нашого боку також збережено багато традицій і обрядів (як-от: літургія меси та різноманітні гімни, свята і тому подібне), що служать збереженню порядку в церкві. (Аугсбурзьке Віросповідання XXVI: 40 [Німецьке])

Нас не справедливо було звинувачувано в забороні меси. Ми не хвалимося, але очевидним є те, що меса дотримується серед нас із більшою побожністю і серйозністю, ніж серед наших опонентів. (Аугсбурзьке Віросповідання XXIV:9 [Німецьке])

Ми повністю схильні припускати, щоб меса сприймалася як щоденна жертва, а саме тут йдеться про месу в цілому: церемонію, а також і проповідь Євангелія, віру, молитву і подяку. Все це взяте разом і є щоденною жертвою Нового Заповіту; церемонія була запровадженою задля цього всього і не може бути відокремленою від цього. Через те Павло каже (І Кор. 11:26): «Бо кожного разу як будете їсти цей хліб та чашу цю пити, -- смерть Господню звіщаєте, аж доки Він прийде». (Апологія XXIV:35)

З цього опису стану наших церков, очевидно, що ми старанно дотримуємося церковної дисципліни, побожних церемоній і добрих звичаїв в церкві. (Апологія XV:4)

ІІ. Лютеранська Церква -- це літургійна церква, тому що вона соборна церква. Лютеранські Реформатори шістнадцятого століття не були сектантськими інноваторами, які вирішили створити нову церкву, але вони визнавали і тішилися своїй послідовності з церквою апостолів і Стародавніх Християнських Отців. Вони визнавали, що багато століть давньої літургійної традиції, яку вони вспадкували, були корисними і потрібними, і вони не бачили жодної підстави відкидати їх. З покірною вдячністю Конфесійні Лютерани плекають конструктивне використання літургії дореформаційної Католицької Церкви, як важливий компонент їхнього власного спадку і ідентичності. Вони не вірять, що такі історичні християнські звичаї притаманні лише Римо-Католицькій Церкві (або будь-якій окремій церкві чи деномінації). Книга Дій вказує на спільне богослужіння в Християнській Церкві, яке завжди за своїм характером було літургійним. Християни Єрусалиму «перебували в науці апостольській та в спільноті ламання хліба і в молитвах» (Дії 2:42). Якось, Дух Святий промовляв до Християн в Антіосі, «як служили вони Господеві» [«як проводили літургію»] (Дії 13:12); і також стосовно християн в Троаді Св. Лука доповідає, що: «дня першого в тижні, як учні зібралися на ламання хліба, Павло мав промову до них» (Дії 20:7). Новий Заповіт заохочує всіх християн: «Спогадуйте наставників ваших, що вам говорили про Слово Боже; і, дивлячись на кінець їхнього життя, переймайте їхню віру. Ісус Христос учора, і сьогодні, і навіки Той Самий! Не захоплюйтесь всілякими та чужими науками» (Євр. 13:7-9). У формах привселюдного богослужіння, яке вони використовують, Лютерани, насправді, «пам’ятають» і «наслідують» тих, хто впродовж всієї історії, служив Христовому незмінному Євангелію. Основні елементи історичної Лютеранської Літургії не є характерно «лютеранськими» і не відображають просто культуру Німеччини і Скандинавії шіснадцятого століття (або Америки двадцятого століття). Натомість, вони відображають віру і молитовну відданість Божих людей всіх часів і країв.

...наші церкви не відходили від церкви католицької по жодній статті віри, але лише відкинули деякі зловживання, які є новими і були прийняті помилкою часів, хоча і всупереч намірів канонів... (Аугсбурзьке Віросповідання, пролог до XXII,1 [Латинська])

...ніщо не було сприйняте поміж нас ані в доктрині, ані в церемоніях, що було б суперечливим Письму або католицькій церкві. (Аугсбурзьке Віросповідання, епілог до XXVIII,5 [Латинська])

...жодного нововведення не було впроваджено, яке б не існувало в церкві за стародавніх часів... (Аугсбурзьке Віросповідання XXIV:40 [Німецька])

Ми радо дотримуємося давніх тардицій, встановлених в церкві, тому що вони корисні і впроваджують спокій; і ми тлумачимо їх євангельським чином, виключаючи такі погляди як те, що вони [цебто традиції] виправдовують. Наші вороги хибно звинувачують нас в тому, що ми відкидаємо добрі настанови і церковну дисципліну. Ми правдиво можемо заявити, що привселюдна літургія в наших церквах порядніша ніж в їхніх, і якщо це вірно розглядати, ми точніше дотримуємося канонів, аніж наші опоненти. (Апологія XV: 34-35 [Німецька])

У свята і також в інший час, коли присутні причасники, проводиться меса, а ті, що бажають цього, причащаються. Таким чином меса серед нас дотримується правильним способом, яким вона раніше дотримувалася в церкві, і який може бути доведений твердженням Св. Павла в І Кор. 11:20 і далі, та багатьма твердженнями святих отців. (Аугсбурзьке Віросповідання XXIV:34-35 [Німецьке])

Оскільки, таким чином, меса дотримується поміж нас, за прикладом церкви, який ми бачимо у Письмі і в Отців, ми певні, що їх не можна осудити, в особливості, тому що звичні привселюдні церемонії, в переважній своїй більшості, збереженні. (Аугсбурзьке Віросповідання XXIV:40 [Латинське])

...ми не відкидаємо месу, але релігійно дотримуємося і захищаємо її. В наших церквах меса святкується кожної неділі і в інші свята, коли таїнства пропонуються тим, хто їх бажає, після того як бажаючих опитали і дали їм відпущення гріхів. (Апологія XXIV:1)

ІІІ. Лютеранська Церква -- це літургійна церква тому, що вона правовірна церква. Її історичні форми поклоніння глибоко біблійні і євангельські за своїм змістом, і через це служать вірними поводирями у правовірному християнському поклонінні. Основні статті Християньської доктрини (Трійця, особа і робота Христа, гріх та благодать і т.д.) глибоко закладені в незмінні частини Богослужіння (Служби) і вони глибоко заклалися в думки і серця вірних християн у дисциплінованому щотижневому повторенні цих текстів. (Порядок проведення Меси включає Kyrie [Господи Помилуй], Gloria in Excelsis [Слава на Висоті], Нікейський Символ Віри, Sanctus [Свят, Свят, Свят] і Agnus Dei [Агнець Божий]). Щорічний цикл свят та пір року в традиційному церковному році, пригадує віруючим важливі події в історії спасіння. Щотижневий порядок Біблійного читання і інші змінні частини літургії, призначені на кожну неділю року, відкривають віруючим «цілу пораду Божу» (Дії 20:27). Літургія забезпечує належний баланс повторювального і змінного в щонедільному богослужінні. У словах літургії вірні мають змогу почути позачасове послання Боже до Його людей і відповісти на нього молитвами подяки, прославленням і проханням, щоб вони скріплялися і формувалися цим посланням. Літургія зосереджує увагу вірних на об’єктивних Засобах Благодаті і на незмінній правді Святого Письма, радше ніж на їхніх власних суб’єктивних і ненадійних емоціях. Таким чином, це допомогає залишатися їм вірними вказівці Святого Павла: «Слово Христове нехай пробуває в вас рясно, у всякій премудрості. Навчайте та напоумляйте самих себе! Вдячно співайте у ваших серцях Господеві псалми, гімни, духовні пісні!» ( Кол. 3:16).

Ціль дотримання церемоній полягає в тому, щоб люди вивчали Писання і щоб ті, кого торкнулося Слово Боже отримали віру, і страх, і щоб також молилися. (Апологія XXIV:3)

...головною метою усього, що відбувається під час Богослужінь, є навчання людей тому, що вони повинні знати про Христа. (Аугсбурзьке Віросповідання XXIV:3 [Німецьке])

...головна мета усіх церемоній -- це щоб ненавчені навчилися. (Аугсбурзьке Віросповідання XXIV:3 [Латинське])

Місця, часи, особи і цілий зовнішній порядок поклоніння, таким чином, запроваджений і призначений для того, щоб Слово Боже привселюдно виявляло свою владу. (Великий Катехизис І:94)

Щоб визначити бажання і намір апостолів, ми повинні звернутися до їхніх творів, а не лише просто до їхнього прикладу. Вони дотримувалися певних днів, не тому що їх дотримання було обов’язковим для виправдання, але, щоб інші знали, коли збиратися. Коли вони збиралися, вони також дотримувалися інших обрядів і порядку уроків. Часто, люди продовжують дотримуватися певних Старозаповітніх звичаїв, які апостоли пристосовували в змінній формі до Євангельської історії, такі як Паска [Дії 18:21] і П’ятидесятниця [Дії 20:16], так щоб за допомогою таких прикладів, так само як і навчання, можна було передати нащадкам пам’ять про ці великі події. (Апологія VII/VIII:40)

Хоча Святі Отці і самі мали обряди і традиції, вони не ставилися до них як до корисних і необхідних для виправдання. Вони не затьмарювали славу діла Христового, але навчали, що вони виправдовуються вірою заради Христа, а не заради їхніх людських обрядів. Вони дотримувалися цих людських обрядів тому, що ті були корисними для доброго порядку, оскільки встановлювали час зібрання для людей, і тому, що вони забезпечували порядок того, як все повинно виконуватися в церквах: порядно і впорядковано; і зрештою тому, що вони допомогали навчати простий народ. Різні обряди в різні пори року служили згадками для простого люду. За цих причин Отці дотримувалися церемоній, і за тих же самих причин ми також віримо в дотримання традицій. (Апологія XV:20-21)

Ми віримо, що різниці в обрядах, запроваджених людиною не шкодить правдивій єдності церкви, хоча нам і подобається дотримання вселенських обрядів заради спокою. Тож, в наших церквах ми радо дотримуємося порядку Меси, Господнього дня і інших більш важливих святкових днів. В дусі надзвичайної поваги ми плекаємо корисні стародавні постанови, в особливості, коли вони містять в собі дисципліну, що служить просвітленню і навчанню людей і неосвічених. (Апологія VII/VIII:33)

В нас багато хто підходить до Господньої Вечері кожного Господнього Дня, але лише після того як їх навчили, опитали і дали відпущення гріхів. Діти співають псалми для того, щоб вчитися; люди співають також для того, щоб вчитися чи поклонятися. (Апологія XV:40)

ІV. Лютеранська Церква -- це літургійна церква тому, що вона естетична церква. Традиційні символи і церемонії, які часто супроводжують історичну Літургію, допомогають узгодити зовнішній вигляд святині із зовнішніми діями громади і пастора, і зі словами, що їх промовляють і співають. Євангельскі церемонії, що використовуються в Лютеранській Церкві служать, підкресленню і приверненню уваги до різноманітних аспектів євангельського послання Літургії. Сам Новий Заповіт свідчить про велику різноманітність такої церемоніальної допомоги в християнському поклонінні. Перш ніж поїхати від старійшин Ефесу, Святий Павло «навколішки впав, та й з ними всіма помолився» (Дії 20:36). Християнам сказано, що вони мають «жертівника, що від нього годуватися права не мають ті, хто скинії не служить» (Євреїв 13:10). Поклоніння престолів небесних, як це описано в Об’явленні Св. Івана, характеризується символічною образністю: «А навколо престолу -- двадцять чотири престоли, а на престолах я бачив двадцятьох чотирьох старців, що сиділи, у шати білі одягнені, а на головах своїх мали вінці золоті... А перед престолом горіли сім свічників вогняних...» (Об’явлення 4:4,5); «І прийшов другий Ангол, та й став перед жертівником із золотою кадильницею. І було йому дано багато кадила, щоб молитов усіх святих додав на золотого жертівника, що перед престолом. І знявся дим кадильний з молитвами святих від руки Ангола перед Бога» (Об’явлення 8:3-4). Чимало літургійних церемоній Лютеранської Церкви походять з апостольської церкви, вони дійсно корисні для дотримання гідності в поклонінні і для заохочення пошани і відданості в служінні поміж вірних. «Отож, ми що приймаємо царство непохитне, нехай маємо благодать, що нею приємно служимемо Богові з побожністю й зо страхом. Бо наш Бог, то «палаючий огонь»!» (Євреїв 12:28-29)

Дійсною прикрасою церкви є побожне, практичне і чисте вчення, побожне використання таїнств, палка молитва і тому подібне. Свічки, золотий посуд і тому подібні прикраси належні також... (Апологія XXIV:51)

...в Таїнстві Вівтаря правдиво споживається і п’ється тіло та кров Христова у хлібові та вині... (Формула Злагоди, Тверде Проголошення VII:32)

Ми дотримуємося традиційних літургійних форм, таких як порядок читань, молитов, одежі і т.д. (Апологія XXIV:1)

...перехрестіться і скажіть: «В ім’я Бога Отця, Сина і Святого Духа. Амінь.» Потім, станьте навколішки або стоячи промовте Апостольський Символ Віри і Господню Молитву. (Малий Катехизис VII:1-2)

Під час роздання Причастя, Слова Запровадження промовляються або співаються чітко і розбірливо перед громадою і не опускаються за жодних обставин. (Формула Злагоди, Тверде Проголошення VII:79)

...охоче можна вирішити, що ніщо інше так не допомогає дотримуватися гідності в привселюдному богослужінні і так не заохочує до пошани і відданості поміж людей, -- як належне дотримання церемоній в церквах. (Аугсбурзьке Віросповідання, пролог до XXII,6 [Латинське])

...тож нехай усі добрі люди зрозуміють, що ми найревніше зберігаємо гідність Меси... (Апологія XXIV:99)

V. Лютеранська Церква -- це літургійна церква тому, що її різноманітні відгалуження не зобов’язані дотримуватися одних і тих же правил відправи будь-якого певного обряду. Літургійні порядки шіснадцятого століття різноманітних відгадужень Церкви загалом притримувалися основного нарису Західної Католицької Меси, але часто, багато в чому, вони відрізняються один від одного. Лютеранська Церква визнає, що Слово Боже не зобов’язує вірних Християн до певної літургійної форми чи церемонії (окрім божественно-запроваджених Засобів Благодаті), звідси, всі Християнські Церкви, за принципом, вільні вносити зміни в свої релігійні практики. Однак, Віросповідання Лютеранської Церкви надзвичайно ясно навчають, що такі зміни повинні вноситися лише тоді, коли для цього є добра причина, і лише таким чином, щоб при цьому повністю дотримувалися Церковні Біблійні стандарти літургійної урочистості і доктринальної чистоти. Від Лютеранських громад не вимагається бути «високими церквами» чи «низькими церквами», але від них вимагається бути церковними церквами. Віросповідання, відповідно, не підтримують заміну Божественного Богослужіння легковажними вибадами «Церковного Зростання» і вони не захищають внесення примхливих і свавільних змін до взірця «здорових слів» встановленої Літургії (ІІ Тим. 1:13). Св. Павло нагадує нам, що «Бог не є Богом безладу, але миру» (І Кор. 14:33). І він каже нам: «Але все нехай буде добропристойно і статечно» (І Кор. 1:40). Сприйняття християнської свободи Святим Павлом, також прикладається і до питання непотрібних відхилень від історичної Лютеранської (Християнської) Літургії: «Усе мені можна -- та не все на пожиток. Усе мені можна -- та будує не все!» (І Кор. 10:23) Основна літургійна політика Християнської Лютеранської Реформації легко підсумовується словами відомого вислову: «Якщо не зламане -- не ремонтуй».

Щодо церковних порядків, запроваджених людьми, то серед нас навчається, що слід дотримуватися того, чого можна дотримуватися без гріха і, що служитиме мирові та доброму порядкові в церкві, сюди ж належать певні свята, храмові дні і таке інше. Однак попри це, проводиться навчання, щоб думка про те, нібито це необхідне для спасіння не була тягарем для сумління. (Аугсбурзьке Віросповідання XV:1-2 [Німецьке])

Поміж нас стародавні обряди, здебільшого, найстаранніше дотримуються, -- бо то хибно і підступно вимагати відкинути всі ці церемонії і всі старі постанови в наших церквах. Але, зазвичай, жалілися на те, що певні зловживання пов’язувалися із звичайними обрядами. Оскільки, їх не можна схвалити з чистим сумлінням -- вони були, у певній мірі, виправлені. (Аугсбурзьке Віросповідання епілог до XXI, 4,5 [Латинське])

...спільнота Божа всюди і весь час має право, владу і силу змінювати, збільшувати або зменшувати церемонії, згідно обставин, доти, доки це робиться без легковажності і образи, але впорядкованим і належним чином, щоб в будь-які часи це вдавалося корисним, потрібним і цілющим для доброго порядку, християнської дисципліни, євангельської прикраси і збудування церкви. (Формула Злагоди, Тверде Проголошення X:9)

Марнотне непорозуміння, що ніяк не служить ані для дотримання доброго порядку, ані для Християнської дисципліни чи євангельською прикрасою церкви, не є правдивою адіафорою чи непринциповою справою. (Тверде Проголошення X:7)

Наші опоненти засуджують нас за те, що ми навчаємо, що людські традиції не заслуговують прощення гріхів, а вони [опоненти] вимагають те, що називають «вселенськими обрядами», як необхідне для спасіння. Тут Павло, наш постійний захисник, всюди наполягає, що ці обряди ані виправдовують, ані знаходяться над і понад праведності віри. Все ж таки, свобода в цих питаннях повинна використовуватися помірковано, щоб не образити слабкого і щоб він не став більш ворожо-налаштованим проти Євангелія, через зловживання свободою. Ніщо не повинно змінюватися в звичних обрядах без належної на те причини і, щоб сприяти злагоді, ті стародавні традиції повинні дотримуватися, яких можна дотримуватися без гріха чи великих незручностей. (Апологія X:50-51)

(Біблійні цитати взяті із Біблії, перекладеної І. Огієнком на українську мову.)

Уявлення стосовно того, до якої міри Лютеранська Церква зберегла і очистила церемонії давнини, можна отримати із наступних описів їх використання наприкінці вісімнадцятого століття ([Rudolf] Rocholl, Gesch. d. ev. Kirche in Deutschland, 300):

Згідно Порядку Брунсвіка, Герцога Августа, 1657, пастори йшли до вівтаря зодягнуті у фелонь, ризи та церковну одіж до меси. Прислужники і старійшини тримали чисту тканину перед вівтарем під час роздання таїнства, щоб жодна частинка освячених Елементів не впала додолу. Вівтар прикрашався дорогоцінним оздобленням із свічки та свіжими квітами. «Я б», -- вигукує [Християн] Скрівер, «оздобив цілу церкву і, в особливості, вівтар як маленькі Небеса». До дев’ятнадцятого століття служителі в Св. Себальді, в Нюренберзі, носили ризи при розданні Святої Вечері. Фелонь, зазвичай, вдягалася поверх стихаря, навіть під час проповіді. [Валеріус] Герберг називає це його природнім Säetuch [мішечком для насіння], з якого він розсіює зерна божественного Слова. Фелонь також носилася у Вестфальських містах. В Клосте-Л’юне у 1608 священник носив одіж жовту на вигляд, і поверх неї були вишиті «Христовими стражданнями», ризи. Послушників і єгуменей, таких як Доротея фон Медіне, бачили в одежі Бенедиктинців. «Лютеранські ченці» Лаккуни, Цістерціанського ордену, до 1631 носили білу рясу і чорний підрясник. І навіть пізніше, вони все ще виспівували Латинські Години. Доброчинники Августинівського Штіфту [монастиря] в Тюбінгені носили чорну рясу з капюшоном до 1750. Церкви були відкриті цілий день. Коли Нюренберський собор постановив, що вони повинні бути закритими весь час, окрім годин проведення богослужіння, виник такий протест в місті, що собору довелося поступитися. В 1619 від усіх церков в Архиєпископстві Мегдебурзькому суворо вимагалося молитися Літанією. В самому Магдебурзі в 1692 було чотири Читача: двоє для читання Послання і двоє для Євангелія. Нікейський Символ Віри заспівував диякон латинською. Потім -- проповідь і Загальна Молитва промовлялася дияконом з двома читачами і двома вікаріями, зодягненими в одіж і ряси для проведення меси; вони йшли процесією до вівтаря, несли Чашу і Хліб, і все необхідне для приготування Господньої Вечері, і Cüster [дяк] [церковний служитель], брав срібне кадило з тліючим вугіллям і пахощами і кадив ними, коли інший (Citharmeister?) вбирав і розкладав все на вівтарі, запалював дві свічки з воску і розміщав [на вівтарі] дві книги, перев’язані червоним оксамитом і сріблом, в яких були записані Латинські послання і Євангелія, з закладками; і на свята на вівтар також виставлялося золоте чи срібне розп’яття, згідно наказу Георга Ангальтського, 1542 р. Вступ і Sanctus [Свят, свят, свят] були на латині. Після Вступу причасники збиралися в хор дзвіночком, що там висів. В Нюренберзі Officum Sacrum (1664) вимагав присутності всіх служителів на їхніх місцях, в білій chorrocken [рясі], стоячи чи сидячи, співаючи Frühmesse [вранішню месу], «Господи утримай нас у Слові Твоїм». Священник помовляв свою молитву навколішки, повернувшись обличчям до вівтаря, з дияконом, що стояв наволішки з іншого боку. Він розкладав обладки на дискосі на купки по десять, як хліб для підняття, коли співається Introit і Kyrie. Відповіді хору були на латині. Аж до 1690 все ще використовувалося богослужіння на латинні в Св. Себальді і в Св. Ловренці. На протязі цього, (вісімнадцятого) століття, ми можемо побачити щоденні вечірні і вранішні богослужіння, із виконанням німецьких псалмів. Були проповіді і на тижні. Не було жодних церков, де не ставали б навколішки при сповіді і Освяченні Елементів.

Ці церемонії, зрештою, відступили під нападами реформованих і за впливу раціоналізму. В наш власний вік ми відчуваємо все зростаючу повагу до гідного богослужіння Реформаторів.

(Едвард Т. Горн, «Церемонії в Лютеранській Церкві», в Лютеранській енциклопедії [Charles Scribner’s Sons, 1899 р.], стр. 83.)

Лише століття тому, колега С. Ф. У. Вальтера запропонував захист синодально -оприлюдненої Англійської літургії, яка надає підстави для роздумів його послідовникам:

Церковні обряди, окрім тих випадків, коли необхідне сповідання правди -- дійсно адіафора. Але вони, тим не менш, важливі самі по собі. Громади, що прийняли церковні обряди сект, що оточують їх, будуть схильні також і узлагодити з ними і свої доктрини, -- це їм буде легше і простіше, аніж тим, що зберігають їхні Лютеранські церемонії. На Лютеранських богослужіннях, коли ті ще й поводяться англійською, ми повинні використовувати старі Лютеранські форми у тій мірі, в якій це можливо; хоча їх можуть рахувати застарілими і такими, що не підходять для цієї країни. Тут ми зазначимо слова побожної лютеранської герцогині Елізабет, Магалени Брансвікської-Л’юнерберзької. Її придворний капелан Прюннер викладає це наступним чином: «Хоча і її милість добре обізнана із церемоніями і цілями цього розділу (введений Прюнером), який повинен був бути подібним до папства і повторювати папаство для декого, вона все ще пам’я тала настанови, які дорогий і вельмишановний муж Лютер давав її батьку, стосовно таких церемоній. Я пам’я таю саме, що декілька разів її милість говорила мені, що на даний час вона не бажає починати відкидати жодного з цих церковних обрядів, оскільки вона надіялася, що доти, доки ці церемонії тривають, кальвіністське божевілля триматиметься подалі від привселюдних посад в церкві.»

(Джон Р. Штефенсон, «Колода у власному оці?», в Конфесійному Лютеранському Дослідницькому Суспільному Бюлетені, 4 листопада [Реформація, 1986], стр 6. Цитати з С. Ф. У. Вальтера, Суперечка стосовно предпризначення [перекладено Августом Кроллом] [Concordia Publishing House, 1881 р.], стр. 77-78.)

В першу чергу через роботу президента синоду Йоганеса Бейдінга та президента семінарії Адольфа Хьонеке Вісконсин[ський Синод] змістився «в правий бік» від своєї пієтичної доктринальної позиції і став поруч з конфесійними голосами Місурі[йського Синоду].

Проте, рух Вісконсина в протилежний від пієтизму бік не був ані гладким ані швидким, і в його богослужебній практиці можна часто зауважити нерішучи кроки. Конституція громади «Ґрейс» (Благодать) [Йоганеса] Мюльгезера із штату Мілуокі, наприклад, містить наступний абзац:

Нехай нашим рішенням буде, що наша громада, збудована на основі апостолів і пророків, де наріжним каменем є Ісус, сповідує Аугзбурзьке Віросповідання та Малий Катехізис Лютера. Проте, нехай проповідник означеної громади ніколи не матиме права і не буде використовувати обряд старої Лютеранської Церкви, чи то в Хрищенні, чи то в Господній Вечері.

Пасторі та люди приваблені Вісконсинським Синодом схилялись убік подібного ставлення до богослужебних форм. Часто промовці на соборах в 1850-х та 1860-х роках просили синод прийняти порядок служби, що був би більш Лютеранським в своїй орієнтації та історії, але в результаті не було ані знайдено ані створено жодного прийнятного обряду...

Провідний богослов Місурійського Синоду та президент його семінарії К. Ф. В. Вальтер був незаперечним поборником конфесійного богослужебного обряду та гімнів. Використання історичної Лютеранської практики богослужіння було успадковане Вальтером від ортодоксального Лютеранства в Німеччині. ...Вальтерова Kirchen-Agenda (Церковний порядок), що містить головний Недільний порядок богослужіння, з’явилася на сцені...в 1856 р. Відвідувачі громад Сент-Луїса, де Вальтер служив старшим пастирем, відчували на собі дію не лише ретельно розробленого літургійного обряду основаного на переоглядах Лютерової Реформації, але й риз, співів, свічок та розп’ять...

Безсумнівну різницю в богослужебній практиці між Місурійським та Вісконсинським Синодами легко побачити, якщо порівняти наступні слова Вальтера з тим абзацем, що його Мюльгезер вставив до конституції громади «Ґрейс» (Благодать):

Ми відмовляємось від того, щоб нас вели люди ображені нашими церковними звичаями. Коли хтось через ці звичаї хоче викликати в нас докори сумління, то ми тримаємось їх ще міцніше. ... І справді нас засмучує те, що багато наших братів Християн бачать різницю між Лютеранством і папством у зовнішніх речах. Шкода, що це жахливе боягузтво виявляється у тому, що у жертву приносяться гарні і стародавні звичаї на задоволення введених в оману американських сект, щоб вони бува не звинуватили нас у папізмі.

Вірна сказано! Хіба мені слід боятися методиста, який спотворює спасаюче Слово, чи соромитись своєї доброї справи, а не радіти, натомість, через те, що секти по наших церемоніях можуть сказати, що я до них не належу?

Ми не наполягаємо на єдності у баченні, чи почуттях, чи смаку серед Християн. Також ніхто не наважується вимагати такого бачення, як у нього. Все ж, залишається правдою, що Лютеранська літургія відрізняє Лютеранське богослужіння від богослужінь інших церков в тій мірі, в якій останні виглядають як лекційні аудиторії, де до слухачів просто звертаються чи навчають їх, тоді як наші церкви є по-правді домами молитви, в яких Християни публічно перед лицем цілого світу служать Богові.

(Джеймс П. Тіфель, «Формування та текучість поглядів на богослужіння у Вісконсинському Євангельському Лютеранському Синоді», в Not unto Us [Північно-західне видавництво, 2001 р.], ст. 147-150. Цитата взята з К. Ф. В. Вальтер, Нариси для церкви, том 1 [Concordia Publishing House, 1992 р.], стр. 194.)

Мій блажений дідусь, Якоб Аалл Оттсен, завжди святкував Причастя, зодягнувшись в кольорову, і як вдавалося мені, прекрасну одіж Лютеранської Церкви. На звичайні неділі він зодягав сутану з короткими рукавами, з довгою до неї єпатрахіллю і з білим комірцем. Але в «дні Причастя» і на всі свята він також носив білий стихар чи рясу. Коли він стояв шанобливо перед вітарем, з освітленим свічками і сяючим сріблом, старий диякон чи прислужник зодягав на його плечі багряну, золоту, вишиту шовкову сутану [касулу]. Ця стародавня одіж до Причастя мала форму подібну до щита. Вона була двосторонньою: вона покривала його спину і груди. З тієї сторони, яку бачила громада, коли дідусь повертався до вівтаря, був великий хрест, вишитий золотом; з іншої -- була чаша із подібного матеріалу. Як дитина, я інтуїтивно відчував, що зараз засвідчу найсвятішу церковну церемонію з усіх. Коли дідусь повертався до вівтаря і співав Господню Молитву і слова освячення, з підняттям обладок і чаші, я відчував, що Бог був поруч. Коли громада з пошаною стояла навколо тих, хто став навколішки перед вівтарем, я думав про Нього, того Хто, хоча і невидимо, був поміж нас.

... Так-звана «Лютеранська одіж», чорна ряса із складками ззаду і закритим передом (інколи до неї зодягаються дві білі смужки під комірцем) з’явилася лише 150 років тому. Її виникнення, традиція і історія первинно кальвіністські. Через невдале рішення, прийняте після Тридцятирічної Війни, що люди матимуть ту ж саму релігію, що і правлячий дім, виникли невимовні доктринальні і практичні труднощі. Я приведу декілька цитат [P.] Северінсена[, De rette Messeklæder (1924)] -- [J.] Madsen’s вид. стр. 26 ff.:

Це був реформований король, котрий проголосив війну проти одежі до Причастя його Лютеранських підданих. Королівський дім Бранденбурзький, в Прусії, був реформованим тоді, коли населення, переважно було лютеранським. Війна проти одежі до Причастя була проголошена тим самим солдатом -- королем Фредеріком Вільгельмом І, який правив у надзвичайно аристократичний спосіб. Згідно рішення 1733 (зазначте дату) він заборонив ряси і одіж до причастя, свічки, латинські пісні, спів, та знак хреста.

Виникла сильна опозиція цьому. З лютеранського прохання до короля, опублікованого в 1737, ми цитуємо:

У всякому такому (як одіж, і тому подібне), ми визнаємо -- немає жодної внутрішньої потреби, проте, це стало не незначною ознакою нашої Церкви, і за цих обставин, ми повинні це [одіж і т.д] зберігати. Король дає повну свободу поклоніння папістам і євреям. Чи не можуть тоді Євангельськi Лютеранськi Християни користуватися тим же самим захистом і свободою?

Нічого не варто те, що пієтисти, загрожуючи звести все лише до зовнішнього, як правило, не підтримували королівський наказ. «Дехто слухав, проте у переважній більшості країв -- протестували». Фредеріка [Вільгельма] І в 1740 на троні заступив його син -- Фредерік ІІ, який відмінив отцівську заборону. Але ті роки, коли лютеранські обряди були заборонені, далися взнаки. Часи Фредеріка ІІ були часами раціоналізму. І раціоналізм довершив те, що розпочав реформований король Прусії.

Загалом, священник Німецької Лютеранської Церкви тепер з’являється в чорній кальвіністській рясі, переданій йому реформованим королем Прусії. Через це, варто пам’ятати, що кальвінстська «чорнота» священництва в сучасній Німецькій Лютеранській Церкві і дочірніх церквах не лише не Лютеранська, але це залишок і постійна згадка про період найбільшої безпорадності і деградації німецьких Лютеран. За брутальним пруським королем йшла всеохоплююча сила раціоналізму, яка досягнула одного, говорячи про зовнішнє, -- вона змінила природню позицію німецької гілки лютеранської церкови і дочірніх їй церков (також і тут, в США), яку вони мали у величезній історичній спільноті Христянства, знайшовши їм місце поміж сектанських кальвіністських деномінацій. ...

Первинна і типова одіж німецьких лютеран і всього лютеранського священництва, при проведенні служіння у святині, -- це не «чорнота і похмурість» але святкова одіж, що була властива історичній церкві віками. Ми, скандинавського спадку, не можемо бути занадто вдячними за кращі умови, що переважають у материнських країнах [Скандинавії].

... Ризи [касула]...які я зараз використовую, мені подарував презедентом нашої церкви Др. Дж. А. Аасгaард. Він використовував їх, коли був пастором в Норвей Гров. Колишній пастор цієї громади, блажений [Норвежський Синод] Президент Г. А. Пройс, без сумніву, як і багато отців нашої Церкви, часто використовував ризи підчас Причастя.

(Дж. А. О. Стуб, Одіж і Літургії [n.d.], сс. 3-4, 10-12, 18.)

Як стверджується в тезі І, «Побожність конфесійної Лютеранської громади характеризується постійним проголошення Євангелія і постійним розданням Господньої Вечері, в обрамленні шанобливого, гідного, основаного на Письмі, історично -- обрамленого порядку богослужіння.» Лютеранська Реформація шіснадцятого століття, з якої і виникли Лютеранські Віросповідання, відбулася в західому церковному середовищі. Літургійні принципи Лютеранської церкви прикладалися тоді відповідним чином, щоб гармоніювати із середовищем. Однак, якщо і коли Лютеранська присутність вкорінюється в іншому середовищі, вона природньо постає чи вкорінюється в східному церквоному і культурному середовищі, тож природньо розраховувати, що ці принципи прикладатимуться так, щоб узгоджуватися із тим середовищем. Бажання впорядкованого, порядного, і біблійно-обгрунтованого поклоніння, звичайно ж залишиться тим же самим. У Візантійському світі, однак, цей зразок поклоніння, не буде живитися літургійною історією Латинської Церкви, з порядками церков ери Реформації, -- але, радше, літургійною церковною історією Візантійської церкви. (Саме це в дійсності сталося і з Українською Євангельською Церквою Аугсбурзького Віросповідання, яка у 1933 опублікувала свій Український Євангельський Служебник, взагалі, перший Лютеранський літургійний порядок, що походить з історичного Візантійського обряду).

Лютерани визнають, що ознаки церкви, за сутністю, збереглися в Грецькій Церкві, і що Східна літургійна традиція також, за сутністю, здорова або, принаймі, її можна довести до путя (Апологія X:2; XXII:4; XXIV:6,88,93). Віросповідання схильно цитують твори деяких стародавніх грецьких отців, включаючи Івана Золотоуста, за ім’ям якого і названа Візантійська Літургія (Аугсбурзьке Віросповідання XXV:5; Формула Злагоди, Тверде Проголошення VII:76). Апологія Аугсбурзького Віросповідання схильно цитує тердження, про Дійсну Присутність Христового тіла в Таїнстві Вівтаря, Теофілакта Огрідського, Східного Православного Єпископа і богослова (який помер десь у 1108), якого називають «письменником, зі здоровим глуздом» (Апологія X:2). Лютеранські рефоратори радо узгоджувалися із найкращими елементами Східної Християнської традиції, і не боялися плекати їхні елементи і формулювання в своїх власних Віросповіданнях. Коли Конфесійні Лютерани і Візантійці шукали правдивого виражнення своїх переконань, що «ніщо не було отримано поміж нас, в доктрині чи в церемоніях, що суперечливе Письму або католицькій церкві» (Аугсбурзьке Віросповідання, епілог до XXVIII,5); таким чином -- це Біблійно визнана літургійна солідарність з стародавньою Ортодоксальною Церквою. Наслідуючи літургійну політику Лютеранських Реформаторів, напротивагу Карлштадту і Цвінглі, основна історична Літургія місцевості, з повагою, зберігатиметься, і деталі її змісту будуть обережо оцінені і обдуманно переглянуті (при необхідності), так що вони перебували у злагоді із Євангелієм. Історична Літургія місцевості не повинна відкидатися у дусі реакціонізму і замінюватися літургійними формами, чужинними для молитовного досвіду і спадку людей.

Літургійні тексти, музичні стилі, мистецтво і церемоніальні вираження, що поточно використовуються, переважною більшістю Лютеран, очевидно запозичені або прийняті з Латинської Обрядової традиції. Вони, як би там не було, визначено «Лютеранські» в тому, що вони забезпечують належне повчальне обрамлення для проголошення Євангелія і роздання Господньої Вечері. Коли Конфесійному Лютеранству дозволяють приймати його природню форму у Візантійському середовищі, воно досить природнім чином запозичить і прийме літургійні тексти, музичні стилі, мистецтво і церемоніальне вираження з Візантійської Обрядової традиції, згідно з здоровими принципами Реформації. Такі очищені Візантійські літургійні форми будуть визначно «Лютеранськими», також і оскільки вони теж забезпечуватимуть належне повчальне обрамлення для проголошення Євангелія і роздання Господньої Вечері.