ПУБЛІЧНЕ СЛУЖІННЯ ЄВАНГЕЛІЯ:
СВІДЧЕННЯ ЛЮТЕРА, ХИТРЕЯ ТА ХЕМНІТЦА

МАРТІН ЛЮТЕР:

Тут Св. Петро, котрий є апостолом, ...пише в своєму посланні до його єпископів в Понтії, Галатії, Капідокії, Азії, Вітінії, 1 Петра 5[:1-2]: «Тож благаю між вами пресвітерів, співпресвітер та свідок Христових страждань, співучасник слави, що повинна з’явитись: пасіть стадо Боже, що у вас» і т.д. Погляньте на це, Петро називає себе співпресвітером, тобто рівним із пастором чи проповідниом, він не хоче правити ними, але хоче бути рівним з ними, хоча він знає, що він апостол. Посада проповідника [Predigtamt] чи єпископа [Bishopfamt] – це найвища посада, яку посідав сам Син Божий, так само як і апостоли, пророки і патріархи. Боже слово та віра є понад усім, понад усіма дарами і особистою вартістю. Слово «старійшина», на грецькій «пресвітер», в одному значенні використовується як слово, що означає похилий вік, як говориться, «літня людина», але тут воно значить назву посади, оскільки на цю посаду приймали літніх і досвічених чоловіків. Тепер ми називаємо її [посадою] пастора, проповідника чи служителя [Seelsorger]. («Про Римське Папство, Запровадження Диявола», Luther’s Works, т. 41 [Philadelphia: Fortress Press, 1996], сс. 358-359)

Павло говорить своєму учневі Титу: «Я для того тебе полишив був у Кріті, щоб ти впорядкував недокінчене та пресвітерів настановив по містах, як я тобі звелів, – коли хто бездоганний, муж однієї дружини, має вірних дітей, недокорених за блуд або неслухняність. Бо єпископ мусить бути бездоганний» і т.д. [Тита 1:5-7] Той, хто вірить, що тут через Павла говорить і наказує Дух Божий, безперечно визнає це як Божественне запровадження і наказ, що у кожному місті має бути декілька єпископів або хоча б один. Також очевидно, що Павло рахує єпископів однією і тією ж самою посадою, бо каже: Старійшини призначаються і вісвячуються по усіх містах, і єпископ повинний бути бездоганним. («Про Зловживання Месою», Luther’s Works, т. 36 [Philadelphia: Fortress Press, 1959], с. 155)

Ключі належать папі рівнозначно так само як і Хрищення, Таїнства [Вівтаря] та Слово Боже, бо вони належать Христовим людям і називаються «ключами церкви», а не «ключами папи». По-п’яте, церква визнається зовнішньо за тим фактом, що вона освячує та дає поклик служителям, або тій посаді, котру він має посідати. Повинні бути єпископи, пастори чи проповідники, хто привселюдно та приватно дає та роздає і використовує попередньозазначені чотири речі чи святий маєток від імені і в і’мя церкви, чи радше, відповідно до причини іх запровадження Христом, як Св. Павло стверджує в Ефесян 4[:8]: «і людям дав дари...», його дари були таким, що одні мають бути настановлені за апостолів, одні за пророків, одні за євангелістів, одні за вчителів і управителів і т.д. Всі люди, якщо розібратись, могли б це робити, але мусили довірити це все, або щоб це було довірено, одній особі. Інакше, що б сталося, якщо кожен захотів би говорити чи управляти, або якщо ніхто не захотів би поступитися іншому? Це потрібно довірити одній людині і щоб йому лише було дозволено проповідувати, хрестити, відпускати гріхи і роздавати таїнства. Інші мають вдовольнитися цим аргументом і погоджуватися з ним. Коли ви бачите це виконується, будьте певні Божі люди, святий християнський народ, є присутнім. Однак, це правда, що Святий Дух усуває жінок, дітей і некомпетентних людей від виконання цих обов’язків, але вибирає (окрім надзвичайних ситуацій), лише компетентних чоловіків для служіння на цій посаді, як ми в багатьох місцях можемо прочитати в Посланнях Св. Павла [1 Тим. 3:2; Тита 1:6], що єпископ має бути побожним, здатним навчати, чоловіком однієї дружини, і в 1 Коринтян 14[:34], він каже: «нехай у Церкві мовчать жінки ваші!» І на підсумок, мають бути компетентні вибрані чоловіки. Діти, жінки і інші особи не підходять для цього, навіть хоча вони і здатні слухати Слово Боже, отримувати хрищення, Тахнство, відпущення і також правдиві святі християни, як каже Св. Петро [1 Пет. 3:7]. Навіть природа і Боже твориво проводить таке розрізнення, припускаючи, що жінка (і куди в меншій мірі дитина чи дурні) не можуть і не повинні посідати верховні посади, як це також пропонує досвід і також каже Мойсей в Бутті 3[:16]: «а він пануватиме над тобою». Євангеліє, однак не спростовує цього природнього закону, але підтверджує його як постанову і твориво Боже. ... Тепер, коли апостоли, євангелісти і пророки вже померли, інші мають їх замінити і замінятимуть їх аж до кінця світу, бо церква триватиме аж до кінця світу [Мат. 28:20]. Отже, апостоли, євангелісти і пророки повинні залишатися, не залежно як їх називати, щоб впроваджувати Боже слово і діло. ... Тож тепер, коли ви зустрічаєтеся із цими посадами чи посадовцями, ви можете бути певні, що святий християнський нарід там присутній; бо церква не може бути без цих єпископів, пасторів, проповідників, священників, і відповідно вони не можуть бути без церкви. Вони обдвоє повинні бути разом. («Про собори і Церкву», Luther’s Works, т. 41, сс. 154-155, 164)

Я насправді надіюся, що ті віруючі, хто прагне називати себе християнами, дуже добре знають, що їхній духовний стан був встановлений та заснований Богом, не золотом чи срібном, але дорогоцінною кров’ю і гіркою смертю його єдиного Сина, нашого Господа Ісуса Христа [1 Пет. 1:18-19]. Із цих ран насправді витікають таїнства [Ів. 19:34] (вони описували це з докором). Він дорого заплатив, щоб чоловіки могли всюди мати цю посаду проповідування, хрищення, відпущення, затримання,роздання таїгства, втіхи, застереження і настанови в Божім Слові і усе інше, що стосується пасторської посади [Amt der Seelsorger]. Бо ця посада служить не лише для подальшої підтримки і покріплення цього тимчасового життя та усякої світської царини, але і також дає вічне життя і позбавляє від гріха і смерті, що є належною та основною роботою. Справді, лише завдяки духовній царині цей світ взагалі вистоює та виживає, якби не ця царина, світ давно зазнав би руйнування. Однак, тут я не думаю про духовну царину, як про ту, яка, як ми сьогодні знаємо, існує в ченечих домах та установах... Вони взагалі не вважають на Слово Боже та на посаду проповідування, і там, де не використовують Слово Боже, клір має бути нездалим. Та царина, яку я маю на увазі, це радше, та яка у собі містить посаду проповідування [Predigtamt] і служіння Слову та таїнствам і, яка дає Духа та спасіння, благословіння, котрі не можливо здобути будь-якою пишнотою чи блиском. До неї включається робота пасторів [Pfarramt], вчителів, проповідників, лекторів, священників (котрих люди називають капеланами), різничих [Kuester], директорів шкіл і усякої іншої роботи, що стосується цих посад і осіб. Цю царину Писання високо возвеличує і прославляє. Святий Павло і називає їх Божими доморядниками та служниками [1 Кор. 4:1], єпископами [Дії 20:28], докторами, пророками [1 Кор. 12:28] і також Божими послами на примирення світу з Богом 2 Коринтян 5[:20]. Йоіл називає їх спасителями. У Псалмі 68 Давид називає їх царями і князями. Огії [1:13] називає їх ангелами і в Малахії [2:7] каже: «Бо уста священникові знання стережуть та Закона шукають із уст його, бо він Ангол від Господа Саваота». Сам Христос так само їх називає, не лише в Матвія 11[:10], де Він називає Івана Христителя ангелом, але також і Івана у всій книзі Об’явлення. ...ви можете втішатися і радіти у серці своїм, якщо дізнаєтесь, що ви вибрані Богом присвятити себе цій ниві праці, щоб виховати сина, котрий буде добрим християнським пастором, проповідником, директором школи, виховавши таким чином, особливого служника для Бога, тобто ангола Божого, правдивого єпископа перед Богом, спасителя багатьох людей, короля і князя у царстві Христовім, вчителя Божих людей, світло світу. Справді, хто може виміряти всю повагу та шану, котру добрий та побожний пастир має в очах Божих? Бо не має дорощого скарбу, шляхетнішої справи на землі чи в цьому житті, аніж добрий та вірний пастир чи проповідник. Лише подумайте, яке добро робить посада проповідування та опіки душ, і це безперечно буде робити ваш власний син, коли той вірно служитиме на посаді. Наприклад, щоденно він навчатиме багато душ, навертатиме, христитеме, що приведені будуть до Христа і будуть спасенні та викуплені від гріха, смерті, пекла та диявола. Через нього вони прийдуть до вічної праведності, вічного життя на небесах так, як добре сказав Даниїл [12:3], що «А розумні будуть сяяти, як світила небозводу, а ті, хто привів багатьох до праведности, немов зорі, навіки віків». Оскільки Боже Слово та посада, при належному служінні на ній, повинні невпинно чинити великі діла і дійсні чуда; тож, і ваш син перед Богом чинитиме невипинно великі чуда такі, як воскресіння мертвих, вигнання демонів, незрячим вертати зір, глухим – слух, очищувати прокаженних, повертати мову німим [Мат. 11:5]. Хоча це все не буде відбуватися тілесно, це все станеться духовно у душі, де відбуваються навіть більші чуда, як каже Христос в Івана 14[:12]: «Хто вірує в Мене, той учинить діла, які чиню Я, і ще більші від них він учинить». Якщо простий віруючий здатний ці чуда чинити, працюючи самостійно із окремими людьми, куди більше може зробити проповідник, виконуючи цю роботу привселюдно, перед цілою громадою людей? Але не людина це робить. Це робить посада, призначена для цього Богом. І ось що це чинить – це Слово Боже, котре він навчає. Він – це єлдиний інструмент, завдяки якому це чиниться. ... Я і не збираюся наполягати, що кожен чоловік має навчати свою дитину служінню цій посаді, бо не має в тому необхідності, щоб усі хлопчики ставали пасторами, проповідниками та директорами шкіл. Бо то загально відомо, що діти панів та інших вагомих людей не повинні використовуватися для цієї роботи, бо світ також потребує спадкоємців, людей, між котрими розподілена світська влада. Я говорю про пересічних людей... Навіть, хоча їм і не потрібні спадкоємці, вони не пускають своїх дітей до школи, не зважаючи на те, чи мають їхні діти здібності та обдарування служити на цій посаді і вони в своїх дітях зможуть служити Богу без обмежень та перешкод. Хлопці із такими здібностіми повинні направлятися до науки... Крім того і інші, мнш здібні хлопці, також повинні навчатися. Вони повинні, принаймні вміти читати, писати та розуміти Латину, бо ми не лише потребуємо високо-освічених докторів і магістрів Святого Писання, але й також звичайних пасторів, котрі навчали б Євангелію і катихізували молодих та неосвічених, христили і роздавали таїнство. Їхня неспрможність вести битву з єретиками не така вже й важлива. Для зведення доброї будівлі важлива не лише відшліфоване облицювання, але й також і опірні камені. Подібним же чином, нам потрібні різничі та інші особи , котрі служать і допомогають посаді проповідування і Слова Божого. («Проповіді про Увіщування Дітей ходити до Шкіл», Luther’s Works, т. 46 [Philadelphia: Fortress Press, 1967], cc. 219-212, 223-224, 231)

ДАВИД ХИТРЕЙ:

Яким чином церква збирається у управляється в цьому світі? Через служіння Євангелія чи через слухання, читання, молитовні роздуми і т.д. над Словом Божим, через це діє Сам Христос, навертаючи серця і розуми слухачів до Бога свіоїм Святим Духом; із правдивим знання Бога і віри просвітлює, втішає, управляє і освячує їх на життя вічне. «Бо кожен, хто покличе Господнє Ім’я, буде спасений. Але як покличуть Того, в Кого не ввірували? А увірують у Того, що про Нього не чули? А як почують без проповідника Тож віра від слухання, а слухання через Слово Христове», Римлян 10. «Слово Твоє дає мені життя», Псалом 119. «На Слово Твоє понадіявся», Псалом 130. «Він слова тобі скаже, якими спасешся і ти, і весь твій дім», Дії 11. Що таке служіння Євангелії? Служіння Євангелії – це посада, запроваджена Богом, посада проповідування і сповідання Слова Божого, Закону та Євангелія про Христа на привселюдному зібранні Церкви, належного роздання таїнств, проголошення прощення гріхів чи відпущення їх тим, хто кається, відлучення впертих, і висвячення служителів Церкви, у служінні котрих Бог насправді дієвий для спасіння усіх, хто вірує, Луки 24; Мат. 10, 18 і 28; Рим. 10, Еф. 4; 1 Тим. 5; 2 Тим. 2. Що таке висвячення? Загалом, висвячення служителів є ритуалом, який привселюдно свідчить, що певного чоловіка законно покликано і він здатний навчати Євангеліє і роздавати таїнства. (Підсумок Християнсокї Віри [Decatur, Illinois: Repristination Press, 1997], cc. 143-144)

Ми чітко постановили...що священництво Нового Заповіту і всі священницкі функції, пов’язані із цим однаково спільні для всіх Християн і що Новий Заповіт не висуває якогось конкретного священницького чину, відмінного від мирян, радше, навпаки – всі рівні, відроджені святим Духому через Слово Боже. Віруючі у Христа є священництвом і правдиво духовними особами. Так Павло називає служителів церкви тими, хто очолює проповідування Слова та роздання таїнств, а не «священниками» чи «духовними особами» (бо такі визначення рівно стосуються всіх християн, керованих Святим Духом), але «служителі», «пастори», «єпископи», «старійшини», «допорядники», «служники», і т.д. Хоча і Новозаповітнє священництво є вселенським, ніхто на привселюдному зібранні церкви не повинен претендувати або привласнювати самому право, яке є загальною власністю всіх. Радше, деякі чоловіки, що підходять для роботи повинні бути вибраними загальним голосуванм для виконання привселюдних функцій навчання, відпускання і стримання, роздання таїнств, від імені всіх, хто має те ж саме право. Бо необхідно для того, хто обіймає привселюдну священницьку посаду: навчати, втішати, настановляти, звинувачувати в гріхах, судити в доктринальних суперечках і т.д.; мати глибоке знання християнського богослов’я, здатність навчати, мати здібності до мов, ораторський талант та інші дари, які не провляються однаково у всіх, кого відродив Святий Дух; і тому ті, кому бракує цих дарів мають право поступатися їхнім привілеєм перед іншими, більш обдарованими ніж вони. Бо Бог не автор безладу і akatastasia [замішання], але порядку та миру. Ось чому, усе, що є в церкві повинно робитися eusxemovos [порядно] і впорядковано, щоб запобігти варварським замішанням і необмеженим agopa ev e akouei oudeis ouden oudenos [де ніхто ні на що не вважає]. Сам Павло запровадив певний порядок поклику і наказу так, щоб служіння надавалося вірним і належним для цього чоловікам, щоб ті навчали інших. В Тита 1:5-9 і в Тим. 3:1-7, він запроваджує довгий список особистих рис єпископа чи священника Євангелія, котрий несе обов’язок за виконання і дотримання священниціких функцій на привселюдному зібранні церкви. Павло не розрізняє єпископів, пресвітерів та пасторів, він приписує рівність чинів і ту ж посаду єпископам та пресвітерам; і справді зрозуміло, що було багато таких у різних окремих містах. В Діях 20[:28], Павло каже пресвітерам церкви в Ефесі, яких він скликав до себе: «Пильнуйте себе та всієї отари, в якій Святий Дух вас поставив єпископами, щоб пасти Церкву Божу». Зазначте також Фил. 1:1; Тита 1:5-7; 1 Пет. 5:12 і т.д. Пізніше, згідно людської влади, були запроваджені чини поміж служителів та єпископів і в пресвітеріаті з’явилися брамник, псалмист, лектор, екзорцист, прислужник, молодший диякон, диякон і священник. Один єпископ або наглядач чи суперінтендант, був поставлений на чолі багатьох пресвітерів чи пасторів багатьох окремих церков. Архиєпископ чи метрополит з’явився як влада понад єпископську. ... Цей єпископський порядок і чини, пов’язані з ним не є лихими самі по собі. Їх не потрібно відкидати, коли ті служать підтримці єдності та гармонії церкви у правдивій євангельській доктрині і для збережання правдивої Християнської єдності та миру, коли вони дотримуються та розповсюджують вірну доктрину і богошанобливе поклоніння, коли вони не претендують на незаконну владу свавільного тлумачення Письма, чи засновувати нові статті віри, видавати закони стосовно доктринальних питань і поклоніння, і коли вони не прибирають до рук тиранічну владу над іншими членами церкви, і т.д. (Про Жертву [Saint Louis: Concordia Publishing House, 1962], cc. 97-102)

МАРТІН ХЕМНІТЦ:

Всі Християни насправді священники (1 Пет. 2:9; Об. 1:6), бо вони складають духовні пожертви Богові. Кожен може і повинен навчати Слово Боже у своєму власному домі (4 М. 6:7; 1 Кор. 14:35). Незважаючи на це, не кожен повинен приймати та привласнювати привселюдне служіння Слову і таїнствам. Бо не всі апостоли і не всі вчителі (1 Кор. 12:29), але лише призначені на це служіння Богом, через законний поклик (Дії 13:2; Єр. 23:21; Рим. 10:15). Це робиться або прямим чином або опосередковано, для того, щоб показати, що Він схвалює служіння вибраних і покликаних голосом церкви, відповідно до правил, приписаних апостолами... До цього також додається обітниця, що Бог ефективно працюватиме через служіння тих, хто навчає Євангеліє, котре Син жадає зберегти в церкві через невпинний поклик, як каже Павло Еф. 4:8 ff.: піднявшись на висоту; і людям дав дари; настановив одних за апостолів, одних за порроків, а тих за благовісників, а тих за пастирів та вчителів, щоб приготувати святих на діло служби для збудування тіла Христового. Для такого використання служіння, яке Бог водночас як запровадив так і зберігає в церкві, чоловіки повинні керуватися і бути навченими через це служіння, що пропонує нам вічні благословіння і що справді Бог отримує нас [через це служіння], спасає нас від гріха і сил диявола, і від вічної смерті, і оновлює нас у праведності і вічнім житті. Це служіння насправді має божесвенно дану владу (2 Кор. 10:4-6; 13:2-4), але обмежується певними обов’язками та межами; а саме, проповідувати Слово Боже, навчати тих, що помиляються; докорятим тим, хто грішить; покріпляти слабких; опиратися тим, хто проти правди мовить; докоряти і засуджувати неправдиве вчення; неодобрювати погані звичаї; роздавати божественно-запроваджені таїнства; стримувати та відпускати гріхи; бути прикладом отарі; молитися за церкву приватно і скеровувати церкву у привселюдних молитвах, опікуватися бідними; привселюдно відлучати затятих, і знову ж таки, отримувати назад тих, хто кається та примиряти їх із церквою; призначати пасторів церкві відповідно до настанови Павла, із злагоди церкви та за встановленим обрядом, помічним для служіння і не суперечливим Слову Божому, який не має обтяжувати сумління, але служити для доброго порядку, гідності, прикраси, спокою, настанові і т.д. (Дослідженні Тридентського Собору, частина ІІ [Saint Louis: Concordia Publishing House, 1978], сс. 678-679)

Через те, що багато обов’язків належиться служінню в церкві, при великій кількості віруючих, всі із них не зручно виконувати одній людині чи декільком; тож, задля того, щоб все робилося впорядкованим чином, порядно і для настанови, ці обов’язки служіння, при зростанні церковного зібрання, почали розподілятися між певними чинами служителів, які потім почали називати taxeis (ранги) або tagmata (чини), щоб кожен мав, як то було, призначене положення, на якому він зміг би служити церкві у виконанні певних обов’язків служіння. Таким чином, спочатку самі апостоли опікувалися служінням Слову та таїнствам, водночас завідучи благодійністю. Однак, пізніше, при зростанні кількості учнів, їм довелося довірити іншим тим, кого вони назвали дияконами, ту частину служіння, котра стосується роздання милостині. Вони також зазначили причину, навіщо їм було це робити, а саме, щоб більш старанно віддатися виконанню служіння Слову і молитві, без відволікань. (Дії 6:1-4) Це первинне походження рангів і чинів у служінні в апостольській церкві, вказує на те, якою має бути основа, ціль та причина використання рангів чи чинів: а саме, для добробуту церковного зібрання, для зручного, вірного, старанного і впорядкованого виконання окремих обов’язків доручених служінню, із гідністю та для настанови. І оскільки, потім апостоли допустили до служіння навчання тих із дияконів, хто був схвалений, таких як Степан і Филип, ми також враховуємо це використання рангів і чинів, щоб то перше перевірити і приготувати чоловіків для виконанням другорядних обов’язків, а потім безпечніше і з більшою користю їм довірити важливіші обов’язки. Це каже Св. Павло В 1 Тим. 3:10: «Отже, вони нехай перш випробовуються, а потому нехай служать, якщо будуть бездоганні». Подібно: «Бо хто добре виконує службу диякона, той дорий ступінь собі набуває». [1 Тим. 3:13] Отже, на богослужінні в Антіохській церкві (Дії 13:1) були пророки і вчителі, з-поміж котрих перші пророкували майбутні події чи тлумачили складніші уривки Писання (1 Кор. 14:29-32), тоді як останні навчали людей елементам Християнської доктрини (Євр. 5:12-14). Павло і Варнава отримали Марка у служіння (дії 13:5) не лише для того, щоб він просто тілесно служив їм, але щоб і вони могли йому також довірити і інші частини служіння Слова, як про це Павло чітко каже (Дії 15:38). У церкві в Коринтії були апостоли, пророки і вчителі; дехто говорив мовами, дехто тлумачив, дехто читав псалми, дехто молитви, благословіння, складав подяку, не в приватних умовах, але на привселюдному церковному зібранні. (1 Кор. 12:28-30; 14:26-27) У Еф. 4:11 перечисляються наступні чини поміж служителів: (1) апостоли, котрі не були покликані до якоїсь певної церкви, і не були покликані людьми, але неопосередковано – Христом, і мали наказ всюди навчати, і їм було надано свідчення Духа і чуда, що вони не помилятимуться в доктрині, але їхня доктрина буде небесою і божественною, якої муситимуть триматися всі інші вчителі; (2) пророки, котрі отримали об’явлення майбутніх подій або тлумачення мовами і Писання для більш обізнаних, бо це все приписувалося Ново-Заповітнім пророкам в 1 Кор. 14; (3) євангелісти, котрі не були апостолами, але не були прив’язані до якоїсь однієї церкви і були послані різним церквам навчати Євангелії в них, в основному для того, щоб їх заснувати, таким євангелістом був Филип (Дії 21:8) і Тимофій (2 Тим. 4:5), Тихій, Сильваній і т.д., і такі євангелісти також існували і в пост-апостольські часи, як свідчить про це Євсибій, кн.3, роз. 37, і т.д. (4) пастори, котрих було настановлено над конкретною отарою, як це показує Петро (1 Петра 5:2-3), і котрі не лише навчали, але й також роздавали таїнства і наглядали за своїми слухачами, як Єзикиїль (32:2 ff.), описує пасторську посаду; (5) вчителі, котрим основне управління чи нагляд за церквою не був довірений, але котрі лише простенько викладали доктрину, тобто як катехісти пізніше; і саме тому, Павло (Рим. 2:20) говорить про «вчителя для дітей» і навчання слову має широке використання у цьому значенні у Євр. 5:12. Всі ці чини апостоли вміщають під терміном «пресвітер» і «єпископство». Інколи вони називають того, кому дано служіння Слову і таїнствам, терміном «служитель» («служник»). (Кол. 1:7, 23; 1 Сол. 3:2; 2 Кор. 3:6; 11:23; Еф. 3:7) Також, сам Павло інколи виконував служіння Слову таким чином, довіривши роздання таїнств іншим. 1 Кор. 1:17: «Бо Христос не послав мене, щоб христити, а звіщати Євангелію». І в 1 Тим. 1:17, він зазаначає два види пресвітерів, із котрих дехто працює проповідуючи і навчаючи, інші настановлені наглядати за церковною дисципліною. Тертуліан також зазначав таке пресвітерство, Apologeticus, роз. 39. Це майже завершує список чинів, на які, як ми рахуємо, поділялося церковние служіння за часів апостолів. ... Однак, через виникнення сучасних диспутів, потрібно додати наступну примітку: (1) що не має жодного наказу в Словім Божім якими і скільки має бути чинів та порядків; (2) що не постійно і не у всіх церквах за часів апостолів у церквах була одна і та ж сама кількість чинів і порядків, у чому можна чітко переконатись із посланнів Павла, написаних різним церквам; (3) що [первинно] не було такого поділу на ранги за часів апостолів, але постійно одна і та ж сама особа [апостол] виконувала всі обов’язки служіння, як це чітко видно із апостольської історії. Таким чином, ці чини були справою вільності за часів апостолів і існували заради доброго порядку, прикраси, настанови, окрім випадків особливого обдарування, наприклад говорінням мовами, апостольство і дар чинити чуда, котрі Бог дава конкретній людині. Ці чини, про які ми досі говорили, не були чимось поза і понад служіння Слову і таїнствам, але справжні, дійсні обов’язки служіння розподілялися між різними чинами, за попередньо зазначеної причини. Цей апостольський приклад був вспадкований прадавньою церквою за тієї ж причини і з тією ж свободою. Бо ступені обов’язків служіння були розподілені, але на однаково, як в Церкві в Коринті чи в Ефесі, радше відповідно до обставин, що склалися в кожні церкві. ... Через це чини чи порядки, розрізнялися не лише за нічого не значимою назвою, але відповідно до певних обов’язків, котрі належали церквоному служінню. Єпископ навчав Слову Божому і очолював Церквну дисципліну. Присвітери навчали та роздавали тіїнства. Диякони займалися церковними скарбами, для того, щоб забезпечувати бідних і контретні потреби церковного служіння. Окрім того, диякони також почали задіюватися у певних частинах служіння єпископа і пресвітера, як про це також свідчить Єроним, Ad Rusticum, наприклад, привселюдне читання Письма, для навчання, настанови і т.д., докоряючи людям бути уважними, і навернути свої серця до Господа, проголошували мир, готували все необхідне для проведення таїнства і його роздання людям, із них вибирали тих, хто мав висвячуватися на єпископа, пригадувати єпископам про справи, які стосуються дисципліни, і т.д. ... Прислужники, котріпідпорядковувалися їм, були тими людьми, хто збирав пожертви від віриних, які потім вносилися для підтримки бідних і служителів. Крім того, були ще й лектори, котрі привселюдно читали людям із Писання, в особливості Старий Заповіт, бо читання і з Нового Заповіту потім віддавалося дияконам. Були псалмисти чи літургісти, котрі перше заспівували те, що мала співати ціла громада. Були охоронці воріт, котрі під час Таїнства, після проголошення дияконом, виводили із церкви всіх поган, катехитів, нерозкаяних, біснуватих, єретиків і відлучених, бо саме так Діонісій описує цю посаду. Єпископи, пресвітери і диякони мали їхню familu, служників, супутників чи послідовників, служінням котрих вони користувалися при потребі, як Павло використовував служіння Онисіма. Вони називали таких людей прислужниками. ... Крім них були ще й екзорцисти, котрі мали дар виганяти і стримувати демонів. Такий розподіл обов’язків, котрі належать служінню за чинами, у багатолюдних церквах, був корисним для порядку, для прикраси і для настанови. У менших чи менш багатолюдних церквах розподілу чинів не було, його дотримання не було обов’язковим, так само як і у більш багатолюдних церквах не всюди дотримувалися подібного чи однакового розподілу чинів. За цієї причини і задля такого використання, із свободою, багато із цих чинів стародавньої церки існуть і досі поміж нас. (Дослідження Тридентського Собору, частина ІІ, сс. 682-688)

(Переклала: Максименко О. О.)