Вчення про тисячолітнє царство і навернення Ізраїлю

Це вчення було домінуючою точною єретиків і фанатиків з найраннішого періоду Церкви аж до наших днів. Це вчення є характерною наукою ебіонітів і монтаністів ранньої Церкви; містиків Середніх віків; перехрищенців ери Реформації і таких сучасних сект, як адвентисти, руселіти [свідки Єгови] та інших, що діють у наш час. Це також те вчення, в якому лютерани не виступають монолітне. Деякі його цілком відкидають, інші приймають його в одній або в іншій з його різноманітних форм.

Основним у вченні про Тисячолітнє царство є таке: до Судного дня, Христос особисто повернеться на землю, і після воскресіння померлих святих або мучеників, або ж певної кількості вибраних, Він запровадить теократичне царство і царюватиме на землі протягом тисячі років, під час яких Сатана буде скутий ланцюгами, євреї навернуться до християнства, а лихим людям буде повсюди покладено край. В кінці цього царювання і миру, Сатану буде звільнено знову на короткий час і він зведе народи на землі і збере їх разом для останньої сутички проти війська під проводом Христовим.

Хоча це і основне вчення, існує багато його варіацій. Дехто розміщує Тисячолітнє царство після Другого приходу Христового. Відповідно до цієї точки зору, Христос по Своєму поверененню воскресить усіх віруючих. Тоді настане тисячолітнє царювання, яке вони розділять разом із Христом. Після цього настане загальне воскресіння, яке охопить тільки невіруючих. Тут знову є відмінності. Дехто розташовує це царювання з Христом у небесах, а інші приписують його царюванню з Христом на землі. Але в одному тисячолітники погоджуються, а саме в тому, що 20-ий розділ книги Об’явлення є основою цієї доктрини.

Тож перед нами постає таке запитання: Чи навчає 20-ий розділ книги Об’явлення про Тисячолітнє царство в будь-якій із різноманітних форм? Перед обговоренням цього питання, усуньмо з доктрини про Тисячолітнє царство ті інші місця з Писання, які невідповідним чином було втиснено на служіння цьому вченню. Серед найчастіше вживаних цитованих місць зі Старого Заповіту є Іс. 65:25 (пор. також Іс. 11:6-9): «Вовк та вівця будуть пастися разом, і лев буде їсти солому, немов та худоба, а гадові хлібом його буде порох! ... Вони не чинитимуть зла й вигубляти не будуть на всій святій Моїй горі, говорить Господь».

Інший подібно вживаний Біблійний відступ є Іс. 2:4: «І Він буде судити між людьми, і буде численні народи розсуджувати. І мечі свої перекують вони на лемеші, а списи свої на серпи. Не підійме меча народ проти народу, і більше не будуть навчатись війни!»

Ці відступи застосовуються до Тисячолітнього царства, як докази про його мирний характер. Однак, в них немає навіть найменшого натяку на те, що вони стосуються тисячолітнього царювання Христа та святих чи то на землі, чи то на небесах, їхній контекст чітко виявляє, що вони відносяться до Месіанських часів. Як треба розуміти такі Месіанські пророцтва, які говорять про фізичне відновлення, ми довідуємося з промови Св. Якова на Апостольському Соборі в Єрусалимі, коли він каже: «Мужі-браття, послухайте також мене. Симон ось розповів, як зглянувся Бог від початку, щоб вибрати люд із поганів для Ймення Свого. І пророчі слова з цим погоджуються, як написано: Потому вернуся, і відбудую Давидову скинію занепалу, і відбудую рути її, і наново поставлю її, щоб шукали Господа люди зосталі та всі народи, над якими Ім’я Моє кликано, говорить Господь, що^чинить це все! Господеві відвіку відомі всі вчинки Його» (Дії 15:13 і подалі).

В цьому місці робота Павла і Варнави серед поган проголошена Яковом, як сповнення слів не лише пророків, яких він цитує, але й усіх пророків, які говорили про відновлення храму Давидового і про підняття його руїн. Відповідно до Якова, пророки використовували ці фізичні речі, священні для релігії як об’єктивні церковні тексти для зображення майбутніх благословень, що мають настати в Месіанські часи. Варто зауважити той факт, що ніде в Старому Заповіті нема жодного посилання на Месіанське тисячолітнє царювання.

Відступ з Нового Заповіту, якому тисячолітники надають величезного значення і який вони неправильно тлумачать і застосовують і без жодних вагань вмішують у своє вчення, є Рим. 11:25-26 про спасіння всього Ізраїлю. Але через те, що це питання розглядається в цій книзі окремо, то немає потреби його тут коментувати.

Інший відступ із Нового Заповіту, який незмінне вмішується у вчення про тисячолітнє царство його прихильниками, є 2 Сол. 2:3-10. Цей відступ вибудовує вчення про Антихриста. Оскільки Павло ніде не натякає про тисячолітнє царювання Христа із святими, то не зрозуміло, чому доктрина про Антихриста має пов’язуватися з вченням про тисячоліття. Але тисячолітники вважають, що такий зв’язок є необхідним, і, треба визнати, це додає їхній доктрині драматичних рис. Антихрист зображується ними, як окрема особа, монстр беззаконня, який постає приблизно в час Христового другого приходу і знищення якого позначить першу дію Христового тисячолітнього царювання.

Але дослідімо цей відступ відповідно до питання і подивімося, чи Павло навчає про таке поняття Антихриста, як це викладається тисячо літниками. Павло запроваджує доктрину, між іншим, з огляду на вгамування неспокою серед солунських християн, що постав через помилковий погляд про негайність Дня Господнього.

Перш за все, він каже їм, що той день не настане, аж допоки не настане відступлення і виявиться беззаконник, призначений на погибіль. Варто зауважити, що він не каже: «аж допоки беззаконник не прийде або постане», але «виявиться». Є простий висновок, що той, хто вже існує, може бути виявленим. Але для нас не є обов’язковим приходити до такого висновку. Апостол каже нам чітко: «Бо вже діється таємниця беззаконня». Він також посилається на певну перепону, яка заважала виявленню Антихриста, і це триватиме до того часу, аж поки вона не усунеться.

Далі він нагадає солунянам, що коли він перебував з ними, то про ці питання він говорив, проголошуючи, що після усунненя тієї перепони виявиться беззаконник. Він говорить про «беззаконника», про «призначеного на погибіль», як уже існуючого і використовує дієслова теперішнього часу для опису його характеру, а саме: «Що противиться та несеться над усе, зване Богом чи святощами, так що в Божому храмі він сяде, як Бог, і за Бога себе видаватиме».

І нарешті, він проголошує, що цей Антихрист триватиме до другого приходу Христового, «його Господь Ісус заб’є Духом уст Своїх і знищить з’явленням приходу Свого». В останніх двох віршах цього відступу він зазначає, як можна буде впізнати Антихриста, коли буде усунено перепону, а його буде виявлено.

Ці міркування показують, що Антихрист, описаний Павлом, не може бути окремою особою, монстр беззаконня, що постає перед кінцем світу, але це мусить бути якась установа або партія, що триватиме впродовж століть. Перепоною, що заважала його виявленню в часи Павлового послання, одноголосне ранніми Церковними Отцями вважалася Римська імперія, або ж її уособлення в Імператорові Риму. Тепер, оскільки існує доказ того, що папська влада постала на руїнах Римської імперії, і що це єдина система, яка триває протягом століть і дає обіцянку тривати до Другого Христового приходу, то простим смислом 2 Сол. 2:3-10 є те, що папство є Антихристом і воно зустріне свою останню погибіль при другому приході Христа в Судний день.

І як влучно риси Антихриста, що дані Павлом у цьому відступі, якраз підходять папству! Поставивши себе над Святим Письмом, зробивши спасіння залежним від покори до себе, проголосивши себе непомильним, присвоєнням собі титулу заступника Христового на землі, узурпувавши духовні прерогативи та атрибути, «сів у храмі Божому», тобто в Церкві, і «несеться над усе, зване Богом чи святощами» папа доводить те, що він сам є «беззаконник», «призначений на погибіль», правдивий Антихрист. Це можна легко впізнати в ангелопоклонстві, в Марієпоклонінні, в поклонінні святим, у поклонінні мощам, у придорожних хрестах забобонів і притворних чудесах, у його вченнях про мессу, про чистилище, про аскетизм, про церковні традиції, про скарбниці заслуг і надерогативні діла, про непорочне зачаття Діви Марії і про її вознесіння на небеса, про непомильність папи і т.д. Яка влучніша характеристика може бути цьому дана, як не ці слова Павла: «За чином сатани буде з усякою силою й знаками та з неправдивими чудами, і з усякою обманою неправди між тими, хто гине». Ця доктрина не знаходить ніякої підтримки в тисячолітників.

Інші відступи, такі як Мт; 26:29, де Христос говорить про царство Його Отця і 1 Сол. 4:17, де Павло говорить про святих, схоплених на хмарах, на зустріч Господню на повітрі, не вимагають ніяких коментарів, бо вони однозначно ніяким чином не посилаються на Тисячоліття. Дійсно, в останньому відступі це чітко виключено словами: «і так завсіди будемо з Господом».

Тепер, коли дорога розчищена усуненням таких місць зі Святого Письма, які несамовито втискуються на служіння досліджуваній доктрині, ми готові вивчити Об. 20, удавану основу цього вчення. Без жодної тіні сумніву приймається те, що слова «тисяча років» в цьому місці трапляються не один раз, а п’ять разів. Але треба також визнати, що цей розділ є образним місцем і він розвивається у своїй образності. Тут говориться про ангела, який має ключі і кайдани у руці своїй, про змія, про безодню, і про печатку. Це все символічні терміни. Ключ, кайдани і печатка представляють силу і владу. Змій -- це Сатана, а безодня -- це пекло. Чому ж серед усіх символічних термінів треба виділяти слова «тисяча років» для якогось особливого тлумачення і стверджувати, що вони є реальним числом? Цілий контекст закликає до відповідності цих слів образам інших термінів. Ще більше це відбувається і в цьому місці, оскільки цей вираз ніде не вживається більше в Писанні щодо тривалості Месіанського царювання. Вираз «тисяча років» трапляється дійсно в Пс. 90(89):4, Еккл. 6:6, і 2 Петр. 3:8, але в цілковито інших зв’язках, і без посилань на Месіанські часи.

Яке ж тоді значення «тисячі років» в Об. 20? Це кругле число, символ періоду, тривалість якого відома Богові, але невідома нам. Вираз означає період Месіанського царювання, або ж іншими словами теперішнього поширення Євангелія. Ця точка зору узгоджується зі свідченням Писання ще в інших місцях та із загальним змістом Євангелія. Ісус Христос прийшов у світ, щоб знищити диявола і його діла (Євр. 2:14-15, 1 їв. 3:8). З Христовим торжествуючим воскресінням, вознесінням і посіданням по правицій Божій, Сатанинська сила була обмежена. Сатана був «зв’язаний», «замкнений» і над ним «було покладено печатку», так що він більше не міг зводити народи і мати на них такий вплив, як це було раніше. Через Євангеліє його панування зламалося і його влада все більше і більше нищилася. Кінець, як це визначено, в Об. 20, дуже близький до того, як це стверджується у інших місцях Писання. Зазначте, зокрема, вірш 7: «Коли ж скінчиться тисяча років, сатана буде випущений із в’язниці своєї. І вийде він зводити народи» і т. д., наприклад, наприкінці цього періоду Сатана знову «на короткий час» матиме владу, якою він користувався до цього. Це перебуває у досконалій гармонії з пророцтвом Христовим і пророцтвами Його Апостолів про велике відступництво, яке Христос виявить на землі по Його поверненні в славі. (Пор. Лк. 18:8; 17:26-30; Мт. 34:37-39; 1 Тим. 4:1-3; 2 Тим. 3:1-9: 4:3-4; 2 Петр. 3:3-4). Ці міркування про період «тисяча років» синхронізуються з Новозаповітним поширенням, або ж з Євангельським віком.

Але погляньмо, що мається на увазі під «першим воскресінням» в Об. 20:5-6. Чимало з цього місця беруть тисячолітники, які вважають, що це фізичне воскресіння всіх віруючих, яке відбудеться під час Другого приходу Христового; що ці люди царюватимуть з Христом протягом тисячі років, або на землі, або з небес; і що після закінчення цього періоду відбудеться загальне воскресіння, яке складатиметься тільки з невіруючих.

З посиланням на це, можна сказати: ця передтисячолітницька ідея є історично порівняно пізнього походження. Це точка зору тих, хто не може прийняти висновків посттисячолітників, однак відчувають, що вони не повинні цілком відкидати ідеї про Тисячоліття. Це вчення з собою носить весь осуд хиткого хіліасту, і вона,так само, як і їхня точка зору, теж не підходить до Об. 20, яка у вірші 12 представляє всіх померлих, що стоять перед Божим престолом для суду. Воно також не в спромозі пояснити звільнення Сатани на короткий час. А відділення воскресіння віруючих від воскресіння невіруючих тисячею років, суперечить самій ідеї загального воскресіння, заперечує точність картини Загального Суду, який описаний Христом у Св. Мт. 25 і нехтує вчення Христа і Його Апостолів у багатьох Біблійних місцях. (Пор. Св. їв. 2:24; 5:28-29; 6:40; 1 Кор. 15:22-24; 1 Сол. 4:16-17).

Розмірковуючи над значенням вислову «перше воскресіння», потрібно зауважити, що в попередній частині контексту не згадується про тіло. У вірші 4 Св. Іван каже: «І бачив я престоли та тих, хто сидів на них, і суд їм був даний, і душі стятих за свідчення про Ісуса й за Слово Боже», і т.д. Це були душі тих, хто переніс мученицьку смерть заради Христа і Його Євангелія. Про них він каже: «І вони ожили, і царювали з Христом тисячу років». Це явно не є видиме царювання з Христом на землі, а життя душ мучеників-святих з Христом на небесах. Вони страждали на землі і померли щодо їхнього тіла; але щодо їхніх душ, то вони живуть і царюють з Христом на небесах, розділяючи вічну радість.

Про решту мертвих Св. Іван каже: «А інші померлі не ожили, («не жили знову») аж поки не скінчиться тисяча років», тобто, душі тих, що померли в гріхах, не входять у царство блаженства, але приречені на вічну смерть.

Але про земне життя мучеників, відповідно до їхніх душ, Св. Іван каже: «Це перше воскресіння» і «Блаженний і святий, хто має частку в першому воскресінні! Над ними друга смерть не матиме влади, але вони будуть священиками Бога й Христа, і царюватимуть з Ним тисячу років».

І так само, як не було сказано вгорі про «інших померлих», що вони після того не жили, так і тут не сказано, що царювання мучеників припиниться в кінці тисячі років. Мається на увазі те, що вони служитимуть Божому і Христовому світові без кінця, і що для них тисяча років є нічим іншим, як передуванням часові, коли вони в прославлених тілах житимуть і царюватимуть зі своїм Господом повіки віків. Звичайно ж, що цей щасливий стан душі цілком гідний того, щоб його називали «першим воскресінням», і благословення, яке їм проголошується -- цілком виправдане! Перше воскресіння властиве душам і не надає жодної підтримки поглядам тисячолітників.

Специфічні зауваження до цієї доктрини можна перерахувати таким чином:

Вчення про Тисячолітнє царство (Тисячоліття) виступає проти тих місць у Писанні, які стверджують, що жодна людина не може знати наперед точного часу Другого приходу Христовго, або ж визначити точний період, коли саме ця подія може відбутися (пор. Дії 1:7; Мт. 24:36; 1 Кор. 10:11).

Воно перебуває в протиріччі з такими місцями в Писанні, що описують Христове Царство, як духовне царство, яке надзвичайно контрастує з усіма земними царствами (пор. їв. 18:36; 2 Тим. 4:18; Євр. 1:3; Еф. 1:20).

Воно суперечить Христовим характеристикам природи і завершення Євангельського віку, як це викладено в притчах про пшеницю і кукіль (Мт. 13) і про міни (Лк. 19).

Воно припускає процвітаючий стан Христового царства в час Другого приходу в прямому протиріччі з Христовим особистим проголошенням і проголошенням Його Апостолів (пор. Лк. 18:8; Мт. 5:4,10; Дії 14:22; 2 Тим. 3:12; Рим. 8:17; Об. 21:4).

Надії і сподівання християн ніколи не спрямовувалися до Тисячоліття ні Христом, ані Його Апостолами, але спрямовувалися перше до Його Другого приходу (пор. Мт. розділи 24-25; Мр. 13; Лк. 21; Дії 1:11; 2 Сол. 1:9-10; 1 Сол. 4:17; 2 Сол. 2:1-12; 1 Кор. 15: 51-52; 2 Петр. 3:12; Юди 14; Об. 22:20).

Передтисячолітницька теорія подібним чином суперечить багатьом місцям у Новому Заповіті, які описують Загальний Суд, після якого одразу йде розподіл вічних нагород (пор. Мт. 25:46; 2 Кор. 5:10; Рим. 2:5-6).

Отже, ми завершуємо, що вченню про Тисячолітнє царство немає ніякої підтримки в Об. 20, а отже і ніякої підтримки в Писанні. В багатьох відношеннях воно стоїть у відкритому протиріччі чітким твердженням Писання. Воно зумовлює Третій прихід Христа, про який у Святому Письмі нічого не згадується. Ніде у Писанні ми не в змозі прочитати про два майбутніх приходи нашого Господа, одне для встановлення Тисячолітнього царювання, а друге для Осуду.

Вчення про Тисячолітнє царство вигадане людьми і не має основи в Святому Письмі.

Вважається, що це вчення грунтується на Рим. 11:26: «І так увесь Ізраїль спасеться». Це вчення, звичайно, об’єднується з доктриною про Тисячолітнє царство, хоча для цього поєднання немає ніяких підстав. Однак ця доктрина приймається багатьма тими, хто відкидає усі тисячолітницькі погляди. Біблійний відступ вгорі, на який було зроблено посилання, як вважається ними, навчає про навернення Ізраїлю en masse, хоча більшістю прихильників доктрини про навернення євреїв в останні часи, слово «увесь» тлумачиться як «багато».

Щоб прийти до правильного розуміння вислову в Рим. 11:26, треба вивчити його у зв’язку з контекстом. У Рим. 10:19-21 Павло говорив про відречення від Ізраїлю, як народу. На початку розділу одинадцятого, який одразу іде за тими словами, він запитує: «Отож я питаю: Чи ж Бог відкинув народа Свого?».

І сам же на це відповідає: «Не відкинув Бог народа Свого, що його перше знав».

Як доказ цього, він наводить свій особистий приклад, а потім приклад залишку у великому відступництві в часи Іллі. Після цього він робить висновок у вірші 5: «Також і теперішнього часу залишився останок за вибором благодаті».

А тоді до кінця розділу у віршах 25-27 він каже: «Бо не хочу я, браття, щоб ви не знали цієї таємниці, щоб не були ви високої думки про себе, що жорстокість сталась Ізраїлеві почасти, аж поки не ввійде повне число поган, і так увесь Ізраїль спасеться, як написано: Прийде з Сіону Спаситель, і відверне безбожність від Якова, і це заповіт їм від Мене, коли відійму гріхи їхні!»

Уважно дослідімо Павлові аргументи, що він їх тут наводить. А вони такі: хоча Ізраїль, як народ був відкинутий, це відречення від нього не можна вважати як таке абсолютне або ж таке всеохоплююче, що жоден єврей після цього не спасеться. Тут Павлові була об’явлена таємниця про те, що жорстокість, яка сталась Ізраїлю, була «почасти» і жодним чином не такої всезмітаючої природи, що включала в себе кожну особу з євреїв.

З іншого боку, ця жорстокість не представляється як така, що припиниться в майбутньому, але як така, що триватиме до того часу, «аж поки не ввійде повне число поган», тобто, до кінця теперішнього поширення; тому що ми не маємо права гадати, що повне число вибраних поган будуть зібрані до того часу, або ж, що колись буде такий період перед тим часом, що жоден поганин вже більше не спасеться.

У Євангеліях є відповідна фраза -- відбувається «час поган» (пор. Мт. 24:14; Мр. 13:10; Лк. 21:24), цей вислів одразу продовжується негайними ознаками, які вказують на близькість Загального Суду. Тож вислів тут відповідно є еквівалентним до періоду сучасного поширення Євангелія.

Нам треба також зауважити на особливе використання слів Апостолом у вислові, що іде за його посиланням на введення повного числа поган. Він не каже: «І тоді весь Ізраїль буде спасенний», а «І так увесь Ізраїль спасеться». Це означає «таким чином» або «в такий спосіб»; а цілий контекст показує, що це має бути вірою.

А віра є основою для Павла, як і для всього Святого Письма. Вона також завжди представляється, як особиста чи індивідуальна справа, а не як справа, що стосується людей масово, расове чи всенародно. Далі, віра чиниться через засоби благодаті, але ніколи засоби благодаті не сприймалися повсюди однаково усіма, кому вони надавалися. Тож відповідно, навернення Ізраїлю було б дивом благодаті такої надприродної природи, що перевернуло б Божественний план спасіння, що існував до цього часу, і запровадив би нову доктрину передпризначення виключно щодо Ізраїлю, яку ніде не знаходимо в Новозаповітному Писанні.

Ми маємо ключ до того, що саме Павло має на увазі під «усім Ізраїлем» у попередній частині Послання, в Рим. 9:6, де він каже: «Бо не всі ті ізраїльтяни, хто від Ізраїля» і в Рим. 11:5, де він каже: «Також і теперішнього часу залишився останок за вибором благодаті». «Увесь Ізраїль» таким чином стосується не до нації євреїв чи до єврейського народу, як такого, але до правдивого Ізраїлю, до вибраного залишку, або ж як Павло ще в іншому місці зазначає: «Ізраїля Божого» (Гал. 6:16).

Смисл Апостольських слів є просто такий: Коли Євангеліє завершить свою роботу серед поганських народів і повне число поган, серед яких розсіяні євреї, буде зібрано, прийде кінець і настане повне, вічне спасіння для всіх вірних віруючих, які складають правдивий Ізраїль, духовні діти Авраама (Рим. 4:16).

Вчення Павла є таке, що Ізраїль, як народ залишиться в жорстокості до кінця; що єврейська раса буде розсіяна серед поган до Другого приходу Христового, і лише залишок із них спасеться під час поширення Нового Заповіту.

Поза Павловими листами, доказ того, що застосування терміну «Ізраїль» є Біблійним, знаходимо також і в Старозаповітніх пророків (пор. Єз. 20:40 з Єз. 20:38, та Іс. 19:25 з Іс. 10:21).