Цитати про Молитовну спільноту
(і Церковну спільноту в загальному)

Вірний Бог і ви через Нього покликані до спільноти Сина Його Ісуса Христа, Господа нашого. Тож благаю вас браття, Ім’ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб ви говорили те саме, і щоб не було поміж вами поділення, але щоб ви були поєднані в однім розумінні та в думці одній! (І Кор 1:9-10 [переклад українською Огієнка])

Але все, що давніше написане, написане вам на науку, щоб терпінням і потіхою з Писання ми мали надію. А Бог терпеливості й потіхи нехай дасть вам бути однодумними між собою за Христом Ісусом, щоб ви однодушно, одними устами славили Бога й Отця Господа нашого Ісуса Христа. (Рим. 15:4-6)

Вітайте один одного святим поцілунком. Вітають вас усі Церкви Христові! Благаю ж вас, браття, щоб ви остерігалися тих, хто чинить розділення й згіршення проти науки, якої ви навчилися, і уникайте їх, бо такі не служать Господеві нашому Ісус Христу, але власному череву; вони добрими та гарними словами зводять серця простодушних. (Рим. 16:16-18)

Благаємо ж, браття, ми вас: наумляйте непорядних, потішайте малодушних, підтримуйте слабих, усім довготерпіть! Глядіть, щоб ніхто нікому не віддав злом за зло, аде завжди дбайте про добро один для одного і для всіх! Завжди радійте! Безперестанку моліться! Подяку складайте за все, бо така Божа воля про вас у Христі Ісусі! (І Сол. 5:14-18)

Ще поправді кажу вам, що коли б двоє з вас на землі погодилися про всяку річ, то коли вони будуть просити за неї, – станеться їм від Мого Отця, що на небі! Бо де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані, – там я серед них. (Мат. 18:19-20)

Отож ті, хто прийняв його слово, охристилися... І вони перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах. (Дії 2:41-42)

Також серед нас навчається, що одна свята Християнська Церква буде і залишатиметься повіки віків. Вона є зібранням усіх віруючих, серед яких Євангеліє проповідується у його чистоті і святі Таїнства відправляються відповідно до Євангелія. Бо ж достатньо для правдивої єдності Християнської Церкви, щоб Євангеліє навчалося згідно з чистим його розумінням і, щоб Таїнства відправлялися відповідно до Божественного Слова. Немає необхідності для правдивої єдності християнської Церкви, щоб порядки, запроваджені людьми, повсюди одноманітно дотримувалися. Так як Павло в Посланні до Ефесян 4:4,5: «Одне тіло, один Дух, як і були ви покликані в одній надії вашого покликання. Один Господь, одна віра, одне хрищення.» (Аугсбургзьке Віросповідання VII:1-4 [Нім] [Переклад українською В’ячеслава Горпинчука])

...церкви не судитимуть одна одну за відмінність в церемоніях, коли в християнській свободі хтось використовує їх більше, доки у всьому іншому вони погоджуються в усіх статтях доктрини і також мають злагоду у вірному використанні таїнств, відповідно до добревідомої аксіоми [з Іренея], «Непогодженість стосовно посту не повинна руйнувати злагоду у вірі.» (Формула Злагоди, Тверде Проголошення X:31, The Book of Concord, перекладено та видано Theodore G. Tappert [Philadelphia: Fortress Press, 1959] с. 616)

Ми погоджуємося, що у цьому житті лицеміри та лиходії домішалися до церкви і є членами церкви, відповідно до зовнішніх зв’язків ознак церкви, а саме Слова, віросповідання і таїнств, – особливо, коли їх не відлучили. (Апологія Аугсбургзького Віросповідання VII/VIII:3, Tappert, с. 169)

Із відміною Левитського поклоніння, Новий Заповіт навчає, що має бути нова та повна жертва; а саме віра, молитви, подяка, віросповідання і проголошенні Євангелія, страждання через Євангеліє, і т. д. Про такі жерви в Малахії (1:11) говориться: «Бо від сходу сонця аж по захід його звеличиться Ймення Моє між народами, і кадитиметься в кожному місці для Ймення Мого дар чистий.» ...пророк, власними словами, пояснює нам значення цього. Нам говориться, що перше Ймення Господа возвеличиться. Це відбувається через проголошення Євангелія, яке робить знаним Ім’я Христове і милосердя Отця, обіцяне у Христі. Проголошення Євангелія створює віру у тих, хто приймає його. Вони закликають до Бога і складають подяку Богові, вони зносять страждання у вірі та чинять добрі діла на славу Христову. Ось так звеличується Ймення Господнє поміж народів. Через це «кадіння» та «пожертва чиста» не стосуються церемонії ex opere operato, але усіх тих жертв, якими звеличується ймення Господнє, таких як віра, молитва, проголошення Євангелія, віросповідання, і т. д. ... До прославлення Бога чи жертв прославлення ми також включаємо проголошення Слова. Таким же самим чином саме прийняття Господньої Вечері також може бути прославленням чи подякою. (Апологія XXIV: 30-33, Tappert, сс. 255-256)

Ми безперечно прагнемо сприймати Месу як щоденну жертву, маючи на увазі цілу Месу, церемонію і також поголошення Євангелія, віру, молитву і подяку. І все це, у сукупності, і є щоденною жертвою Нового Заповіту; церемонія була запроваджена через них, не повинна відділятися від них. Через те Павло каже (І Кор. 11:26): «Бо кожного разу, як ви будете їсти цей хліб та цю чашу пити, – смерть Господню звіщаєте, аж доки Він прийде.» (Апологія XXIV:35, Tappert, c. 256)

...ми дотримуємося свят для того, щоб люди мали час та можливість, яка інакше була б недоступною, брати участь в привселюдному поклонінні; а саме, щоб вони збиралися на слухання та обговорення Божого Слова і тоді вже прославляти Бога піснями і молитвами. (Великий Катехізис 1:84, Tappert c. 376)

...для збереження єдності Християнства від сект та єритиків...церква ніколи не може краще керуватись та зберігатися лише тоді, коли ми всі живемо під одним головою – Христом, і всі єпископи рівні відповідно до посади, хоча й можуть бути нерівними в обдаруваннях, дбайливо дотримуючись однієї доктрини, віри, Таїнств, молитви, та діл любові і т.д одностайно. (Шмалькальдські Статті ІІ, IV:7:9 У William Russell, Luther’s Theological Testament [Minneapolis: Fortress Press, 1955] сс.129-130)

Із нашого викладення вороги та друзі повинні чітко зрозуміти, що ми не маємо наміру (оскільки ми не маємо влади так робити) поступитися хоча б у чомусь вічною і незмінною правдою Божою заради тимчасового миру, спокою і зовнішньої гармонії. Та і такий мир та гармонія не видадуться тривалими, бо вони суперечать правді і справді будуть направлені на на її придушення. І найменш від усього, ми збираємося виправдовувати чи покривати будь-яку підробку правдивої доктрини чи будь-які привселюдно засуджені помилки. Ми щиро радіємо та виявляємо щиру любов до правдивої гармонії та і щиро схильні і надлаштовані зробити усе можливе, з нашого боку, щоб сприяти їй. Ми прагнемо такої гармонії, яка б не шкодила Божій славі, яка б не відіймала нічого від його божественної правди святого Євангелія, яка б не допускалася найменшої помилки, але скеровувала б нещасного грішника до правдивого і щирого каяття, підіймала б його у вірі, покріпляла б його у послусі новому; таким чином виправдовуючи і спасаючи його винятково лише заслугою Христовою і так далі. (Тверде Проголошення XI:95-96, Tappert, c. 632)

Для того, щоб зберегти чисту доктрину та зберегти глибоку та тривалу і Бого-задовільну злагоду в церкві, насамперед важливо вірно представити правдиву та цілісну доктрину, але також і звинуватити супротивників, які навчають протилежному ( І Тим. 3:9; Тита 1:9; І Тим. 2:24; 3:16). «Пастрі вірні», як стверджує Лютер, «мусять як випасати так і годувати овечок та і обергіати їх від вовків, щоб втікали вони він чужого голосу і відділяти дорогоцінне від порочного» (Ів. 10:12-16,27; Єр. 15:19). Тут ми досягли основної та взаємної згоди, що повинні весь час проводити чітке розрізнення між непотрібними та некорисними суперечками (такими, які радше руйнують, аніж наставляють, недопускаючи, щоб вони непокоїли церкву) і необхідними суперечками (розколами у статтях Віри чи в основних частинах Християнської доктрини, коли суперечливе та помилкове повинно спростовуватися заради збереження правди). (Тверде Проголошення, Правило та Норма: 14-15, Tappert, cc. 506-507)

...Всі Християни повинні вважати, щом не стати учасниками нечестивих доктрин, богозневаги і несправедливої жорстокості папи. Вони повинні радше відкинути і зневажати папу і його послідовників як царину Антихриста. Христос наказав: «Стережіться неправдивих пророків» (Мат. 7:15). Павло також наказав, що безбожних вчителів потрібно уникати і зневажати як проклятих [cf. Тита 3:10], і він писав у ІІ Кор. 6:14: «До чужого ярма не впрягайтесь з невірними; бо що спільного між праведністю та беззаконням, або яка спільність у світла з темрявою?» Відходження від злагоди народів багатьох і називатися схизматиком, також серйозна річ. Але божественний наказ кажу нам не укладати спільноти і не підтримувати безбожності і несправедливої жорстокості. Звітси, наше сумління повністю чисте. Вади царни папи стали явними та і Писання одноголосо твердять, що ці помилки – це доктрини демонів та Антихриста [cf. Тим. 4:1]. (Трактат про Владу і Примат Папи, 41-42, Tappert, с. 327-328)

Доктор Лютер в Лютеранських Віросповіданнях, як ніхто інший, розумів намір написання Аугсбургзького Віросповідання, дотримуючись його наполегливо і захищаючи його аж до дня своєї смерті. Невздовзі до його смерті, в своєму останньому віросповіданні, він повторює свою віру у цій статті, вельми пристарасно, і пише наступне: «Я звалюю їх всіх до купи (а саме Сакраментаріїв і ентузіастів), бо всі вони не не повірять, що Господній хліб у Вечері є його правдивим тілом, яке безбожний Юда отримав вустами так само, як і Св. Петро і всі святі. Бо, хто, скажу вам, не вірить в це – нехай залишить мене в спокої і не розраховуватиме на спільноту із ним. Це останнє слово.» (Тверде Проголошення VII:33. Tappert, c. 575)

Ніхто немає молитися разом із єритиками та схизматами. (Канон XXXIII Лаодокійського Синоду, A Select Library of Nicene and Post- Nicene Fathers of the Christian Church, Друге видання, т. XIV [Сім Вселенських Соборів] [Reprint: Grand Rapids: William B. Eerdmans Publishing Company, 1983], сс. 149)

...ми відповідаємо [сектантам] разом з Павлом: «мала розчина все тісто заквашує» [1 Кор. 5:6]. У філософії надзвичано маленька помилка на початку перетворюється на велику ваду наприкінці. Так само і в богослов’ї – маленька помилка спростовує ціле вчення. Через це доктрина та життя мають якомога гостріше розрізнятися. Доктрина належить Богові – не нам, нас покликано бути лише її служителіями. Через це ми не можемо відкидати чи змінювати навіть крапочку в ній (Мат. 5:8). Життя належить нам, тож коли стосується його, немає нічого, що б Сакраментарії не вимагали б від нас, і щоб ми не бажали чи не були б зобов’язаними зробити, змиритися чи стерпіти, за винятком доктрини та віри, про яку ми весть час кажемо як казав Павло: «розчина мала і так далі». У цьому – ми і на йоту поступится не можемо, бо доктрина як математична точка. Через це її не можна поділити; а саме, вона не витримає ані додавання ані віднімання. Життя, з іншого боку подібне до фізичної точки. Через це його можна поділити і воно завжди може поступитися. ... Ми безперечно готові дотримуватися миру і любові з усіма, враховуючи, що вони дотримуватимуться з нами досконало та непохитно доктрин віри. Якщо цього ми досягнути не можемо, тоді їм не має змісту вимагати любові від нас. Бо проклята ж та любов, досягнута за рахунок доктрии віри, заради якої потрібно поступатися усім: любов’ю, апостолом, ангелом небесним, і т. д.! Якби б вони вірили, що це – Слово Боже, тоді б вони ним так не бавилися. Ні, вони ставилися б до нього із глибокою повагою, і покладалися б вірою на нього без сумнівів та диспутів; і вони б тоді знали, що Слово Боже одне у всім і все – одне у нім; одна доктрина – це всі доктрини, а всі – це одна; тож, коли втрати одн, тоді поступово втрачаються усі, бо вони взаємопов’язані та зв’язані в одне. Тож, давайте тоді залишимо прославлення гармонії та християнської любові їм. Ми, радше, славимо віру та велич Слова. Інколи, без наслідків можна пожертвувати любов’ю, але – не вірою та Словом. Бо то належиться любові, зносити все і поступатися кожному. Проте – вірі належиться не зносити нічого і не поступатися нікому. Любов поступається вільно, вірить, терпить, та змиряється з усім. Через це її часто обманюють. Тож коли її обдурили, вона не зносить ніяких труднощів, які справді можна було б назвати труднощами; а саме, вона не втрачає Христа, і через те вона не ображається, але постійно продовжує чинити добро, навіть невдячним і негідним. Стосовно ж питання спасіння, з іншого боку, коли фанатики навчають брехні та помилкам, вдаючи їх за правду, справляючи враження на багатьох, – тут не до любові, і не можна схвалювати помилку. Бо те, що при цьому втрачається, це – не лише невиконання доброго діла невдячному, але – Слово, віра, Христос та життя вічне. Звітси, якщо ви зрікаєтеся Бога в одній статті віри – тоді ви зреклися його в усіх; -бо не ділиться Бог на багато статтей віри, але Він – то усе у кожній статті і Він один в усіх статтях віри. (Мартін Лютер, «Лекції по Галатах» [1535], Luther’s Works, т. 27 [Saint Louis: Соncordia Publishing House, 1964], сс. 37-39)

А хто вас непокоїть, осуджений буде, хоч би хто він був! [Гал. 5:10б]
У цьому реченні Павло діє як суддя, що засідає у суді і засуджує неправдивих апостолів, він дає їм надзвичайно ненависну назву «ворохобники Галатів», враховуючи що останні ставилися до тих як до надзвичайно побожних вчителів, куди кращих від Павла. Водночас, він прагне зворушити в Галатах, засобом такого жахливого вироку, який він проголошує неправдивим апостолам із такою певністю, щоб ті уникали їх як найсмертельнішої моровиці. Так, наче він хотів би сказати: «Чого – то ви слухаєте тих ворохобників, котрі не навчають вас, але лише непокоять? Доктрина, якій вони вас навчають, лише непокоїть сумління. Звітси, якими великими вони не були б, вони отримають своій осуд». Із слів «хоч би хто він був», досить зрозуміло, що неправдиві апостоли виглядали побожним та приємними людьми, можливо поміж них також були і чудові учні апостолів, люди із високим престижем та владою. Інакше, Павло не використовував би такі могутні та виразні слова без причини на те. Так само каже він у восьмому вірші першого розділу. «Але якби й ми або Ангол із неба зачав благовістити вам не те, що вам благовістили, що ви прийняли, – нехай буде проклятий!» І без сумніву ті були глибоко ображені такою грубою мовою апостола і думали про себе: «Чому то Павло грішить проти любові? Чому він так затявся на такій дрібничці? Чому він так поспішно проголошує вирок вічного засудження тим, хто такі ж самі служителі Христа як і Він?» Він не ввагаєть ні через що, із зазначеного, але виступає переконливо та певно, проклинаючи і засуджуючи тих, хто порушує доктрину віри, хоча зовні вони виглядають побожними, освічними і вельмишановними людьми.
Так само і ми сьогодні, повинні ставитися до тих як до відлучених і засуджених, хто каже, що доктрина таїнства тіла та крові Христових є непевною чи то порушує слова Христа в Господній Вечері. Ревно ми вимагаємо, щоб всі статті Християнської доктрини, у великому та малому (хоча жодну із них ми не рахуємо за малу) дотримувалися в чостоті і певності. Це надзвичайно важливо. Бо ця доктрина – це наше єдине світло, котре просвітлює і направляє нас та вказує нам шлях на небеса, бо якщо відкинути її у одному, тоді її потрібно відкинути повністю.І коли таке стається, наша любов ніякої користі нам не дасть. Ми можемо бути спасенними без любові і злагоди із сакраментаріями, але – не без чистої доктрини та віри.У всьому іншому ми повинні радо дотримуватися любові і злагоди із тими, хто вірно погоджується з нами у всіх статтях християнської доктрини. Справді, у тій мірі, у якій нас це стосується, ми повинні дотримуватися миру з нашими ворогами та молитися за тих, хто зводить наклепи на нашу доктрину та переслідує нас із свого невігліства, але – не з тими [альтернативний переклад: але ми не можемо підтримувати мир з тими], хто свідомо порушує одну чи більше статтей Християнської віри та йде врозріз своєму сумлінню.
Цим прикладом Павло навчає нас стояти на цьому як він стояв, коли передбачає, із повною певністю, що вони будуть осуджені за те, що вдавалося не лише дрібничкою, але й недобрим для неправдивих апостолів і їхніх учнів, бо ті та інші думали, що навчають належно і побожно. Тому то я часто застергію вас, що доктрина повинна обережно відрізнятися від життя. Доктрина – це небеса, життя – це земля. В житті є гріх, помилка, нечистота і поневіряння, що домішується як говориться до «оцету». Тут любов повинна довготерпіти, зносити, вірити у все, сподіватися всього, усе терпіти (1 Кор. 13:7); тут прощення гріхів цілковито править, коли гріх та помилка не захищаються. Але так само як не має помилки в доктрині, і не має в неї потреби у прощенні гріхів. Тож, ніякого порівняння не може бути між доктриною і життям. «Одна крапка» доктрини вартує більше ніж «небо та земля» (Мат. 5:18), саме тому ми не повинні допускати найменшого її порушення. Але ми можемо бути терпимими до помилок в житті. Бо ми також щоденно помилямося у нашому житті і поведінці, так роблять і всі святі, коли вони щиро сповідають Господню Молитву і Символ Віри. Але завдяки благодаті нашого Господа наша доктрина чиста, ми маємо всі статтії віри глибоко вкорінені в Святому Письмі. Диявол ревно прагнув би зіпсувати чи відкинути їх; і саме тому, він так розумно нападає на нас своїм правдоподібним аргументом про гріх проти любові та гармонії у багатьох церквах. (Лютер, «Лекції по Галатах» [1535], Luther’s Works, т. 27, сс. 40-42)

У жодному разі не можна так нерозважливо розглядати Слово як розглядають його світ та деякі духи нерозумні, обдурені дияволом, щодо [доктрини] Таїнств чи то зведені у інші єресі. Вони кажуть нам, що не варто так гостро сперечатися стосовно однієї статті віри і ламати християнську любов через неї. Але ми не повинні віддавати один одного дияволу через неї. Але, кажуть вони, варто трошки поступитися і трошки віддати, щоб зберегти братерську та християнську єдність та спільноту із тими, хто помиляється у неважливому, допоки можливо погодитися стосовно важливого. Ні, – чоловіче добрий, бо нічого не дасть цей здобуток миру та єдності із втратою Слова Божого! Бо у цьому разі вічне життя та все вже буде втраченим. І у цьому, ми не маємо права відійти чи поступитися хоч у чомусь для задоволення чи то вас чи то іншої людини, радше, в усьому варто поступатися Слову, чи то у дружньому чи то ворожому. Бо Слово ж те дано не для досягнення зовнішньої чи світської єдності і миру – а на життя вічне. Слово і доктрина мають створювати єдність чи спільноту. Там де вони одні і ті ж самі, все інше природньо слідує само; а якщо ні – тоді і єдності не має чого чекати. Через це не говоріть мені про любов чи спільноту, коли чось потрібно відійняти від Слова чи віри; бо сказано нам, що не любов, але Слово несе життя вічне, Божу благодать та усякі небесні скарби. Ми радо будемо дотримуватися з ними зовнішнього миру, як і з усіма іншими всіх в світі, навіть із нашими найгіршими ворогами...але – у доктрині і Християнській спільноті ми не хочемо мати нічого спільного з ними. І не рахуємо ми їх браттями – вони вороги нам, бо свідомо наполягають на своїх помилках, і ми будемо битися проти них у нашій духовній боротьбі. Через це ми маємо справу і нічим іншим, окрім як із сатанинські, оманливі та лихі стратегії, коли нас закликають трошки поступитися і закрити очі на помилку заради єдності. Таким чином диявол хитро намагається відвести нас від Слова. Бо коли ми це приймемо та зійдемося разом на такій основі, він одразу здобуде опору; бо якщо ми поступимося йому на йоту – він і милю візьме. (Лютер, «Проповідь по Ефесянах 6:10-17», цитується в What Luther Says [Saint Louis: Соncordia Publishing House, 1959], сс. 1411-1412)

Оскільки Божі численні й важливі попередження та застереження не мають на них жодного впливу…, нехай роблять, що заманеться, а я мушу уникати їх як таких, що «самі себе засудили» [autokatakritos, Тита 3:11], що свідомо й навмисно бажають свого засудження. Я повинен уникати з ними будь-якого спілкування — ані у листах, ані у працях, ані у словах, ані на ділах, як Господь наказує в Євангелії від Матвія 18[:17], чи то Штенкфельд [Швенкфельд], Цвінглі, чи будь-хто інший. Я вважаю їх відрізаними від одного шматка тканини, бо так і є. Адже не бажають вони вірити, що Господній хліб у Вечері є правдивим, природним тілом, яке безбожний Юда отримує вустами так само як Св. Петро з усіма святими. Тому (наголошую) той, хто в це не вірує, нехай не тривожить мене листами, працями чи словами, і нехай не розраховує мати зі мною спільноту. Це останнє слово. (Лютер, «Коротке Віросповідання Святого Таїнства», Luther’s Works, т. 38 [Philadelphia: Fortress Press, 1971], с. 304)

Бо то певно, що той, хто не вірить в одну статтю віри, не хоче вірити (після того, як йому докорили і навчили), він безперечно не вірить в жодну статтю щиро і правдивою вірою. І хто такий певний, що він наважується зрікатися Бога чи звинувачувати його у одному неправдивому слові, він робить це підло протистоячи тому, чому його один чи декілька раз навчали, тоді він також наважується зрікатися Бога у всіх його словах і звинувачувати його у брехні.
Саме тому ми кажемо, що вірити потрібно або повністю у все, без винятку, або не вірити ні в що. Святий Дух не дозволяє, щоб його ділили а бо розрізали, щоб таким чином дозволити навчати одній [статті віри], віруючи в неї як в правдиву, а іншу – неправдивою; за винятком, випадку присутності слабких віруючих, котрі бажають щоб їх навчили і вперто не опираються правді. Інакше, притримуючись такого ставлення, – а саме, що нікому не нашкодить, коли він захоче зректися однієї статті віри, але всі інші і надалі рахуватиме правдою (хоча переважно таке не можливо), – тоді жодного єретика ніколи не можна було б засудити, дійсно, тоді б взагалі не було єретиків на землі. Бо то характерно для всіх єретиків починати зрікаючись однієї статті віри, після того на усі інші статті спіткає таж сама доля і всіх їх зречуться; так само як із тріснутим чи надщербленим кілцем, – воно тоді стає ні до чого не придатним. І якщо дзвін трісне в одному місці, він більше не буде бити і буде повністю не потрібним. (Лютер, «Коротке Віросповідання Святого Таїнства», с. 308)

Як часто і неодноразово я бажав, щоб люди в Богемії, яких називають вальдензіанами чи пікартами, показали мені прямо і ясно свою віру, щоб я міг розрізнити наскільки близько чи далеко вони знаходяться від нас, чи у вірному християнському розумінні, особливо, оскільки вони були так нагально засуджені та проголошені як єретики папістами...
Я прочитав багато їхніх писань і книг, однак я все ще не в змозі зрозуміти деякі слова і вирази, які вони використовують, обговорюючи таїнства і справи віри (бо моє вухо сприймає їх досить відмінно від того способу, в який ми говоримо про них). Я прочитав багато їхніх писань і книг, однак я все ще не в змозі зрозуміти деякі слова і вирази, які вони використовують, обговорюючи таїнства і справи віри (бо моє вухо сприймає їх досить відмінно від того способу, в який ми говоримо про них).
Після багатьох дебатів, особливо стосовно Таїнства тіла і крові нашого Господа Ісуса Христа (оскільки я мав сильні підозри у цьому питанні), я дізнався, що вони розмовляють дещо іншими словами чи мовою, ніж наше віросповідання про папістів (стосовно трансубстанціації та opus operatum). Все ж, фундаментально вони погоджуються з нами і вірують як і ми, що правдиві тіло і кров Христові приймаються у Таїнстві і т. д. Коли я це зрозумів, я став прихильнішим до їхніх дій, оскільки в усьому іншому вони фальшиво не навчають, чи не тримаються фальшивих поглядів на Святу Трійцю, Христа, вічне життя чи будь-яку іншу статтю віри. І я прийшов до висновку, що оскільки вони залишилися такими близькими до Писань, було несправедливо, що їх звинуватили як єретиків...
Через те, що я хотів би бачити, щоб весь світ жив у злагоді з нами, а ми зі світом в одній вірі у Христі – і якщо цього не можна досягнути словами, тоді принаймні у серці та розумі – я видав цю маленьку книгу, вищезгаданих Богемських Братів, щоб всі добрі християни могли читати і самі побачити, наскільки близько чи далеко один від одного ми знаходимось, щоб розділення було усунуте, а поділи могли, частково, залагодитись в одному розумінні та дусі, допоки ми разом одностайно не будемо прославляти Христа одними словами і способом мовлення. Хоча я не в змозі перейняти спосіб мовлення вищезгаданих Братів, з іншого боку, не буду тиснути на них чи змушувати їх говорити точно так, як це я роблю, допоки ми не дійдемо і залишимось у згоді стосовно змісту, допоки Бог ще далі не розкриє справи відповідно до Своєї волі.
...Я рекомендую, щоб добрі християни прочитали і для себе розсудили цю маленьку книжку. І я попрошу, щоб вони разом з нами молилися до Бога, Отця нашого, за одностайність у вченні та вірі. Але якщо хтось має казати, що ця маленька книга заходить недостатньо далеко, нехай подивиться як покірно вони себе представляють. І навіть якщо це нічого їм не надало, все ж таки, справедливим буде їх визнати за зламану очеретину і тліючий гніт [Іс. 42:3], бо ми самі не є повністю цілісними і досконалими. Але оскільки ми не маємо наміру переслідувати чи шкодити один одному, але надавати поміч і допомагати, нехай, тим часом, Святий Павло буде нашим суддею і посередником. Бо він каже в Римлян 15[:7]: «Приймайте тому один одного, як і Христос прийняв нас до Божої слави». І знову в Римлян 14[:1]: «Слабого в вірі приймайте» і т. д., аж поки все не стане ясним і повним. Нехай Отець нашого дорогого Господа Ісуса Христа, Котрий є Отцем миру і єдності, буде прославленим і благословенним повіки, подай нам цього! Амінь. (Лютер, «Переднє Слово до Звіту про Віру, Поклоніння і Обряди Братів у Богемії та Моравії» [1533], Luther’s Works, Vol. 60 [Saint Louis: Concordia Publishing House, 2011], с. 20-23. Виділення додані.).

Оскільки, Мій Найвельможніший Пан [Курфюрст] попросив дати відповідь на питання – до яких поступків можна вдатися з королем Англії, стосовно [Вітенбергзьких статей, окреслених у 1536 саксонськими та англійськими богословами] – на мою думку, вельмишановний Пане Віце-Канцлере, у цьому питанні ми не можемо поступитися нічим, окрім того чим вже поступилися. Якщо у когось є бажання обговорити питання чи то сформулювати результати іншими словами, як на мене – нехай (щоб не виглядало, наче ми з погордою дивимося на вміння інших). І все ж таки, неможливо вірити чи навчати основи статтей інакше... Звичайно, ми маємо набратися терпцю та усвідомити, що не можливо, щоб раптом в Англії все почати робити відповідно до нашого вчення (то ж бо навіть і поміж нас самих не все добре йшло). Але якби там не було, не можна змінювати чи відкидати основні питання. (Лист Лютера до Франциска Бурхарта [1536], Luther’s Works, т. 50 [Philadelphia: Fortress Press, 1975], сс. 140-141)

Бо то вашою мовчанкою та прихованістю ви викликаєте до себе підозру. Бо якщо ви вірите в те, що ви проголосили в моїй присутності, тоді те саме промовляйте в церкві, на привселюдний навчаннях, в проповідях і в приватних розмовах, і покріпляєте ваших братів та приводьте заблукавлих назад, на вірний шлях, і опирайтесь непокорним духам; інакше, ваше віросповідання – то чисте та просте лицемірство і не варте нічого. Бо той, хто насправді рахує свою доктрину, віру та віросповідання правдивим, вірним та певним – не може залишатися в одній стайні із тими, хто навчає, чи слідує неправдивій доктрині; і не може продовжувати говорити дружні слова Сатані та його улюбленцям. Вчитель, який мовчить, коли навчають помилкам і в той же самий час вдає із себе правдивого вчителя – гірше від щирого фанатика, бо своїм лицемірством він завдає більше шкоди, аніж єретик. Та і довіряти йому не можна. Він вовк та лисиця, підвладний та слуга своєму череву, готовий зневажити та пожертвувати доктриною, словом, вірою, таїнством, церквами та школами. Він або потаємний партнер ворогів, чи то скептик та перекоти-поле, котрий вичікує, щоб побачити, хто Христос чи диявол переможе; або ж в нього не має ніяких власних переконань, тоді він не гідний називатися навіть учнем, куди вже йому до вчителя; чи то не хоче він нікого образити чи сказати слово за Христа чи то завдати болю дияволу і світу. (Лютер, Твердження до Георга Мейджо, у F. Bente, “Historical Introduction to the Symbolical Books of the Evangelical Lutheran Church”, Concordia Trigilotta [Saint Louis: Соncordia Publishing House, 1921], с. 94)

Ми святкуємо Господній День, Різдво, Паску і подібні свята абсолютно вільним чином. Ми не обтяжуємо наші сумління цими святкуваннями, ані навчаємо ми, як навчали неправдиві апостоли та, які натепер навчають папісти, що дотримання їх необхідне для виправдання або, що ми можемо спокутувати всі свої гріхи, дотримуючись їх. Але ціль цих свят служить виконанню усього впорядкованим чином в церкві та без замішання так, щоб не порушувалася зовнішня гармонія, бо в дусі гармоонія інша. ... Понад усе, однак, ми дотримуємося таких свят, що забезпечити служіння Слову, щоб люди збиралися в певні дні і в певну пору слухати Слово, вчилися пізнавати Бога, отримувати Причастя, молитися разом за усяку потребу і дякувати Богові за його духовні та світські благословіння. І я вірю, що такою була основна причина, заради якої Отці запровадили Господній День, Паску, П’ятидесятницю, і т.д. («Лекції Лютера по Галатах» [1535], Luther’s Works, т. 26 [Saint Louis: Соncordia Publishing House, 1963], сс. 411-412)

...відповідно до їхньої природи проповідування та молитва взаємопов’язані. Бо не можливо молитися, доки людей перше не навчили про Бога. Насправді, не можливо молитися на одинці вдало, доки перше ви собі не проповідували чи Символ Віри чи інший уривок із Письма, який привертає вашу увагу на добрість Бога, як Того, Хто не лише наказав вам молитися, але також і додав обітницю, що почує вас. Цією особистою проповіддю, направленою на себе, ви спонукатимете своє серце до молитви. Те саме привселюдно відбувається в наших церквах. Ми не маємо мовчазних форм поклоніння, але голос Євангелія у нас чути весь час. Воно начає людей про волю Божу. І до проповідей ми додаємо молитви чи подяку. Подібним чином, у І Коринтян 14:[13] Павло прагнув, щоб церкви були перше навчені та настановлені. Тоді ж бо подяка чи молитва придньо випливатиме. Захарій (12:10) обіцяє, що Господь вилиє Духа благодаті та прохання. Бо то Дух благодаті навчає стосовно волі Божої і спонукає людей у вірі прославляти Боже милосердя. Дух молитви слідує за Ним, бо ті, хто знає, що Бог примирився і милостивий, закликають до Нього у небезпеці із твердою надією на визволення. Тож, проповідування і молитва завжди крокують разом. (Лютер, «Лекції по Буттю», Luther’s Works, т. 2, [Saint Louis: Соncordia Publishing House, 1960], сс. 333)

...святий християнський народ зовнішньо впізнається по молитвах, привселюдному прославленні і віддані подяки Богові. Коли ви бачите та чуєте, що “Господньою Молитвою” моляться та її навчають, псалми та інші духовні пісні співають, відповідно до Слова Божого і правдивої віри, також Символ Віри, Десять Заповідей, і катехизис привселюдно використовують, – ви можете з певністю сказати, що святий християнський народ Божий присутній. Бо молитва, також, є одним із безцінних дарів, якою все освячується, як каже Св. Павло [І Тим. 4:5]. Псалми – то ніщо інше як молитви, якими ми прославляємо, дякуємо та славимо Бога. Символ Віри і Десять Заповідей також Слово Боже належать до святих володінь, яким освячує Святий Дух святий нарід Христовий. Це ми кажемо лише про молитви та пісні, які можна зрозуміти і з яких ми можемо навчитися і за допомогою яких можемо покращити шляхи свої. Бубніння ченців, чениць та священників – це ані молитви, ані прославлення Бога, бо вони не розуміють їх, і не навчають ними нічого; вони торочать їх мов сороки, заради лише черева свого, нешукаючи ніякої зміни чи освячення чи волі Божої. (Лютер, «Про Церковні Сoбори», Luther’s Works, т. 41 [Philadelphiia: Fortress Press, 1966] с. 164)

Наші супротивники стверджують про присутність лише хліба і вина, а не тіла та крові Господа. Якщо вони вірують і навчають тут неправильно, то тоді вони зневажають Святого Духа, зраджують Христа і спокушують світ. Такі люди від диявола і вороги Богові. Середнього не буває. Тож тепер нехай кожний побожний Християнин побачить, чи це маловажна справа, як вони говорять. І нехай вони побачать, що зі Словом Божим жартувати не можна. Зараз ми маємо справу з фанатиками і їхнім духом. Я часто говорив про те, що жодна безбожна людина не може з повагою ставитися до Божого Слова. Ці фанатики відверто показують, що вони вважають усе те, що Христос казав і робив, людським лепетом, незначними академічними висловами, які повинні лишень приводити до любові та єдності. Але віруючий Християнин чітко знає про те, що Слово Боже говорить про Божу славу, Духа, Христа, благодать, вічне життя, смерть, гріх та багато іншого. Однак, це важливі речі! Тепер ви бачите, яким чином вони шукають Божої слави, коли повсюди вихваляються.
Їм також не допомагає твердження про те, що в усіх інших питання, окрім лише цього, вони показують поважне і шанобливе ставлення до Божого Слова та усього Євангелія. Друже, Боже Слово — це Боже Слово; про це не варто багато говорити. Коли хтось нечестиво збрехав перед Богом лише одним словом, чи каже про те, що коли на Бога богохульствують чи називають неправдомовцем, то це незначна справа, тоді ця людина грішить проти усього Божого Слова і стає суцільним богохульником. Існує лише один Бог, який не дозволяє ділити Себе. Цього Бога прославляють в одному місці та лихословлять в іншому. Його славлять в одному куточку світу і насміхаються з Нього в іншому. Євреї вірять у Старий Заповіт. Але через те, що вони не вірують у Христа, то це не дає їм нічого доброго. Обрізання Авраама (Буття 17:10 і далі) зараз вже стало давноминулою річчю і вже стало непотрібним та перестало приносити користь. Але якщо я скажу, що Бог не призначив його у певний час, то мені не поможе навіть моя віра в Євангеліє. Тому Святий Яків говорить: “Бо хто всього Закона виконує, а згрішить в одному, той винним у всьому стає” (Як. 2:10). Він можливо чув, як апостоли говорили про те, що потрібно вірити всьому Божому Слову. Хоча він приписує їхнє тлумачення до діл Закону.
Чому тоді стає дивно, якщо фанатики судять про слова Вечері та граються з ними відповідно до своєї уяви, тому що їх засуджено за применшення Слова Божого та за те, що вони ставлять Його на друге місце після людської любові? Так ніби Бог повинен поступитися перед людиною і дозволити, щоб авторитет Його Слова залежав від того, чи люди погоджуються з ним, чи ні. Як можна вірити, що ці фанатики навчають вірно, коли чітко видно, що вони граються із такими диявольськими ідеями та радять щось таке, що зневажає Бога, грішить проти Нього і ганьбить Його та приводить до нашої вічної смерті та забуття. І хто після цього думає, що вони діяли розумно вдавали ніби це корисне Християнське вчення?
Але ми, бідні грішники, котрі позбавлені Духа, повинні відверто використовувати слово Боже проти цих святих Християн. “Хто більш, як Мене, любить батька чи матір, той Мене недостойний. І хто більш, як Мене, любить сина чи дочку, той Мене недостойний” (Мт. 10:34). І знову: “Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, Я не мир принести прийшов, а меча” (Мт. 10:34). І Павло сказав: “Яка згода в Христа з белійяаром?” (2 Кор. 6:15). Якщо ми повинні проявляти Християнську єдність з ними і поширювати на них Християнську любов, то ми також повинні любити, або принаймні дозволяти їхню доктрину і та їхнє ставлення. Якщо хтось хоче так робити, то будь-ласка. Тільки не я. Бо Християнська єдність укладається в Дусі, коли у нас одна віра, один розум, одне серце, Еф. 4:3 і далі. Однак, ми радо робитимемо ось що: ми радітимемо, якщо матимемо єдність із ними у цивільних справах, тобто, коли ми підтримуватимемо з ними видимий мир, тимчасовий мир. Але допоки ми житимемо у духовних справах ми маємо намір уникати, засуджувати і ганити їх, як ідолопоклонників, порушників Слова Божого, богохульників і брехунів; і тим часом ми остерігатимемося їх, як ворогів, уникатимемо їхніх переслідувань і розколів до тих пір, поки це буде завгодно Богові; і ми молитимемося за них, докорятимемо їм та закликатимемо їх зупинитися. Але ми не будемо і не можемо поступатися їм, мовчати і погоджуватися із їхнім богохульством. (Luther, “That These Words of Christ, ‘This is my Body,’ etc., Still Stand Firm Against the Fanatics,” Luther’s Works, Vol. 37 [Philadelphia: Fortress Press, 1961], pp. 26-27)

Мусимо визнати, що та доктрина, яку проголосили та представили в Аугсбурзі, є правдивим та чистим Словом Божим. І що всі ті, хто вірить у неї та дотримується її,є дітьми Божими і будуть спасенні, незалежно від того, чи вони вже у неї вірять, чи будуть просвітлені пізніше. Бо це Сповідання триватиме до кінця світу у Судний День. Бо написано, що кожен, хто повірить у Нього і прикличе Ім'я Господнє, спасеться (Рим. 10:11, 13). І ми повинні відмітити не лише тих, хто буде доданий у майбутньому, але також і Християнську Церкву, яка проповідує Слово, і наших власних людей, як написано: “А всі ті, хто піде за цим правилом, мир та милість на них, і на Ізраїля Божого!” (Гал. 6:16). У цьому вірші включені всі; тому усі ті, хто вірує та живе у відповідності із вченням [Аугсбурзького] Віросповідання та його Апології, є братами і ті небезпеки, які стоять перед тими, стосуються також і нас так само, як і наші власні. Ми, як члени правдивої церкви, не повинні про них забувати, незалежно від того, коли вони до нас приєдналися, зробили вони це відкрито, чи таємно, живуть вони посеред нас, чи в діаспорі. Ось що ми кажемо і сповідуємо. (Luther, “Opinion on the Recess of the Imperial Diet” [1530]; quoted in C. F. W. Walther, The True Visible Church [Saint Louis: Concordia Publishing House, 1961], p. 44)

Ми вважаємо кальвіністів-реформованих неправильною (anwmaw) частиною вселенської церкви та дуже зіпсутою церковною організацією (systema), з якою ми не повинні практикувати спільноти богослужіння, і тим більше не повинні святкувати Господню вечерю, адже стосовно неї вони не терплять ані найменшого зіпсуття. (Valentin Ernst Loescher, Unschuldige Nachrichten von alten und neuen theologischen Sachen [1709], с. 293; процитовано у Walther, The True Visible Church, с. 19)

У першій черверті дев’ятнадцятого столяття відбулася загальна зміна старих орієнтирів в цій країні. Популярні та впливові форми впровадження уніятського насторою стали все більш і більш розповсюдженим. Ми маємо Недільні Школи іСпільні брошюри, об’єднане відродження, об’єднані молитовні зібрання, Євангельську Спілку, Спілку Християнської Молоді, все-охоплюючий компроміс [який основується] на приципах індивідуалізму і на загальній схильності до недбалості і байдужості. Світ входить до церкви зі своєю лекговажною політикою. Стався великий притік негідних професорів [віри], послаблення дисципліни, дух соціальної послужливості посів місце принципу. ... Боротьба індиферентності перше велася проти перевірки доктрин , у яких «Євангельські деномінації» різняться. Але боротьба натепер йдеться проти перевірки будь-яких доктрин. Деномінаціонізм на повних вітрилах пливе за вітром уніятства і без капітана чи штурмана, він на повній швідкості вріжеться в камінь абсолютного індивідуалізму. Коли добре вдариться об камінь – корабель потоне. (Charles Porterfield Krauth, “The Right Relation to Denominations in America”, Lutheran Confessional Theology in America, 1840-1880 [New York: Oxford Press, 1972], сс. 112-113)

Голос Святого Духа чути у голосі проповідника чи у голосах об’єднаного читання віросповідання громадою, у молитві та гімні (як є також іншими формами проповідування...). (Henry Eyster Jacobs, A Summary of the Christian Faith [Philadelphia: The United Lutheran Publication House, 1905], cc. 290-291)

Стосовно цього питання [спільних богослужінь] існує велика кількість варіат в Лютеранській церкві. Деякі Лютеранські організації надзвичайно суворі, і перебувають у спільноті лише з тими, з ким вони перебувають у повній доктринальній злагоді. Інші ж вільніші і готові проводити спільні богослужіння із тими, хто не обговорив з ними доктринальні питання віч на віч. Що вірно?
Це питання не нове для церкви. Реформація шіснадцятого століття відбулася саме через переконання Реформаторів у тому, що зовнішня зорганізована церква їхнього часу відійшла у багатьох аспектах від вчення Писання. Якщо формальний принцип Реформації вірний, а саме, що Письмо –то єдине джерело та стандарт віри і життя, тоді цього ж принципу варто дотримуватися і сьогодні.
Лютер твердо притримувався цього принципу і впроваджував його послідовно. Коли Цвінглі і його спів-реформатори, без повної згоди протягнули руку спільноти, він відхилив її, кажучи: «Ви – іншого духу ніж ми». І як погоджено поміж церковних істориків, що саме таким ставленням Лютер спас Реформацію від її дегенерації у раціоналізм і розколу на секти. Цієї дією він возвеличив і прославив Слово Боже і постав його на належну висоту в Церкві.
Але сьогодні в Лютеранській церкві, багато хто розглядає це питання інакше. Цвінглі отримав прихильність в їхніх очах, а Лютер вдається обмеженим і впертим. Вони готові визнати Реформатів за своїх братів і об’єднатися із ними на особливих богослужіннях і дотримуватися «тижнів молитов» і навіть, допустити їх до своїх власних вівтарів і проповідниць. Чи то вірно чи ні – вирішувати Слову Божому.
Давайте подивимося якого союзу прагне Бог. Чи Він зацікавлений у великій Церкві, у якій можна знайти всі доктрини і всі погляди? Він каже: «Ви правду пізнаєте і вона вас вільними зробить» [Ів. 8:32]. Він говорить не про об’єднання, але про єдність. В Своїй первосвященницькій молитві, якою Він молиться за своїх говорить так: «Щоб були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я – у Тобі, щоб одно були в Нас і вони, – щоб увірував світ, що Мене Ти послав.» [Ів. 17:21]. Безумовно, – це не молитва за зовнішню єдність, але про таку єдність у вірі, яку характеризує єдність Отця з Сином у Святій Трійці, де не може бути жодної розбіжності. Більш того, Він каже: «Та засвідчуєте і ви, бо від початку зо Мною.» [Ів. 15:27], – і знов, -«І Моїми ви свідками будете.» [Дії 1:8]. Звітси, Він призначає церкву свідчити про Нього.
Тож тепер церква не буде вірною Йому чи то нести правдиве свідчення про Нього, коли зрікатеметься правди, яку Він проголошує чи поступається цією правдою. Коли вона так робиться, тоді відходить від Слова Господнього і навчає замість нього доктрин та заповідей людських.
Проти таких вчинків часто застерігає Новий Заповіт. Нас попереджають: «Улюблені, не кожному духу вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони» [1 Ів. 4:1]. Нас застерігають вважати на тих, хто перекручує Слово Боже: «Коли хто приходить до вас, але не приносить науки цієї, не приймайте додому його, той участь бере в лихих учинках його.» [2 Ів. 10]. Нас заохочують: «боротися за віру, раз дану святими» [Юди 3].
Св. Павло чітко каже: «Але якби й ми або ангол з неба зачав благовістити вам не те, що ми вам благовістили, – нехай буде проклятий! Як ми перше казали, і тепер знову кажу: коли хто вам не те благовістить, що ви прийняли, – нехай буде проклятий!» [Гал. 1:8-9].
І в останній книзі та в останньому розділі Святої Біблії, суворе застереження спрямоване проти додавання чи то забрання від Слова [Об. 22:18-19]. Слово Господнє має панувати. Його довірили Церкві на збереження та утримання, а не для того, щоб додавати, поступатися ним чи змінювати його. Церква не має права стримувати віросповідання будь-якої об’явленої правди. Бо то ніщо інше як духовний перелюб – відкидати будь-яку відому правду Божого Слова. Ми можемо бути досить вільними у нашому визначені обрядів та церемоній та в усіх інших справах людських запроваджень, але ми повинні весть час вклонятися владі Божого Святого Слова.
Не дарма Аугсбурське Віросповідання каже, що правдива єдність церкви повинна бути у згоді в євангельській доктрині і розданні Таїнств. І якщо різниця між Лютеранами і Реформатами під час Реформації була достаньою для того, щоб завадити укладенню спільноти між ними, тоді це виправдовує врахування цих розбіжностей при організації та введенні різних церковних запроваджень, ці розбіжності і досі суттєі і повинні запобігати укладанню будь-якого союзу із ними, чи тимчасовому чи постійному.
Вірність одному та єдиному стандарту – Святому Слову Божому, має бути визначальним фактором усяких спільнот. Дехто може назвати це «обмеженістю», але це не більш обмежене аніж Слово Боже. Церква, яка не обостоює конкрентого вчення, не має права на окреме існування і не сміє замовчувати чи поступатися чи-то вдаватися до компромісу у її визначному вченні: «До Закону і свідчення! Як вони не так кажуть, як це, то немає для них зорі ранньої!» [Іс. 8:20]. (C.H. Little, “Question of Union Services”, Disputed Doctrines [Burlington, Iowa: Lutheran Literary Board, 1993], cc. 80-82)

Цеква була заснована апостолами через вилиття Святого Духа і запровадження Хрищення. Від дня П’ятидесятниці, вимоги до всіх, хто поєднав себе із Церквою, такі, що вони мають бути охрищені в Ім’я Ісуса Христа, на відпущення їхніх гріхів (Дії 2:38, 41; 8:12; 10:48; 18:8). Господнью Вечерю також святкували, і вона стала провідною ланкою для об’єднання, у якому Церква зберігалася у братерській спільноті, у спільній участі в доктрині апостольській і молитві (Дії 2:42). Ця спільнотьта виявляла себе у забезпеченні бідніх через добровільний продаж маєтків і внесення отриманого до спільної скарбниці (Дії 4:37; 5:4). (Little, New Testament Handbook [1939], с. 121)

11. Ознаки церкви визначають все. Все має вказувати на них. Цьому обов’язку перешкоджають упереджені судження чи твердження стосовно віри чи браку віри у окремих осіб. Бо, то – інтузіазм основуватися на суб’єктивній вірі (fides qua) і любові, бо віра прихована і любов змінна. Обидві – в людині. Засобі благодаті – об’єктивні, тривалі, відчутні на дотик. Бо то – власні засоби Бога, ми повинні покладатися на них повністю і за їх допомогою розрізняти правовірну церкву від гетеродоксальної.
12. Спільнота створена Словом і таїнствами фундаментально проявляється у спільноті вівтаря та поповідниці. Вона також може проявитися багатьма іншими способами; без деяких із них, таких як молитва і поклоніння і любов братів, церква не може без них існувати. Стосовно ж інших, таких як: святий поцілунок чи рукопотискання чи гостина у чийомусь домі, можуть бути різними залежно від часу та місцевості. І те, яким чином створена спільнота у Слові і таїнствах , що проявляється у всіх видимих проявах спільноти, яка має бути правдивою і перебувати у відповідності до верховних вимог ознак церкви. «Святі речі» (sacrа) це засоби благодаті і лише за допомогою їх, щось інше може бути «святим» (sacrum). Дії 2:41-47; І Кор. 1:10; 15:1-4; 10:16,17; 11:22-34; 12:13; 14:2; ІІ Кор. 8,9. ...
13. Молитва не є однією із ознак церкви і не повинна стояти на тому ж самому рівні як Слово та таїнства, так наче цесуттєво вона тієї ж природи, що і вони. Як відповідь на божественне Слово, вона є виявом віри і плодом віри, коли промовляється перед усіма, сповіддю віри. Сповідання віри має перебувати в гармонії і під контролем ознак церкви. Дан. 9:18; Дії 9:11; Гал. 4:6; Рим. 10:8-14; 1 Тим. 2:1,2 Дії 27:35; Апологія XIII:16; XXIII:3-31; Лютеровий Катехизис, Господня Молитва 13-30. (Тези 11-13 із Спільноти в її належному контексті Доктрини Церкви [Твердження Заморського Комітету], Розгляд перерваного сорок шостого скликання Лютеранської Синодальної Конференції, 1961, сс. 11-12)

Заморські Брати надіслали делегацію до Сполучених Шаттів у квітні 1961, щоб представити свою оцінку документів стосовно спільноти [ приготовлені представниками ЄЛС, ЛЦМС, СЄЛК і ВЄЛС], так само як і їхні власні викладення для окремих комітетів Синодальної Конференції. ... Іхнє викладення церковної спільноти називалося так: «Спільнота у Її Необхідному Контексті Доктрини Церкви»... Комітет ЄЛС був приємно вражений викладенням церковної спільноти Заморськими Братами. У попередній оцінці, комітет стверджував: «Особливо умісним у зазначених тезах ми рахуємо, – наголос на notae ecclesiae [ознаках церкви] таких як надання віри та впровадження Церкви в існування, за стандарти, якими регулюються всі доктрини і практики в церкві. Рівноважливою є спроба в цих тезах знищити суб’єктивний елемент у визнанні присутності правдивої Церкви для встановлення Церковної Спільноти... Ми також вважаємо особливо приємним зазначити важливість перетворення дійсного віросповідання церкви (а саме: того, що навчається, написано, практикується, чи то офіційно постановлено нею) за основу, на якій може встановлюватися і зберігатися церковна спільнота.» (Theodore A. Aaberg, A City Set on a Hill [Мankato, Minnesota: Board of Publications, Evangelical Lutheran Synod, 1968], cc. 232-233)

...ми погоджуємося із суттю Твердження Заморських Братів «Спільнота у Її Необхідному Контексті Доктрини Церкви» (не включаючи додатку, який починається словами «Це твердження несе...») як із відповідним Письму. ...ми не вимагаємо від церковних організацій, які прагнуть укласти з нами спільноту, формулювати їхню позицію щодо церковної спільноти, вдаючись до нашого підходу і відповідно до нашої термінології, але вимагаємо лише, щоб наша позиція визнавалася за ту, яка перебуває у гармонії із Письмом. (Твердження комісії ВЄЛС у доктринальних питання представникам СЄЛС [1973], Wisconsin Lutheran Quarterly, т. 70, №4 [жовтень 1973], сс. 276-277)

Давайте щиро визнаємо, що ми самі не завжди настільки ясні і точні, наскільки ми повинні бути у розрізнені і спростуванні суб’єктивної віри як основи для визнання і впровадження церковної спільноти. Ми всі потребуємо докору Солунян 11 із Тез Заморських Братів щодо Церковної Спільноти... Бо це fides quae, те, у що вірують, тобто, доктрина, об’єктивна правда Слова Божого, що є основою Християнського визнання і укладання церковної спільноти із іншими Християнами тут, на землі. (Aaberg, “The Doctrine of Church Fellowship” [Mankato, Minnesota: Evangelical Lutheran Synod] с. 9)

Заморські Браття, у їхній тезі 1961, дотримуючись свого наголосу на ознаках церкви, на Слові та таїнствах, з одного боку, розрізняють спільноту проповідниці і спільноту вівтаря, а з іншого – молитовну спільноту, але не так, щоб встановлювати різні рамки для тієї чи іншої. (Aaberg, “The Doctrine of Church Fellowship”, сс. 17-18)

Об’єднана молитва, молитва із кимось, завжди є дією церковної спільноти, так само як і є постійною дією Християнської спільноти приймати Святе Причастя у того ж самого вівтаря. Стосовно рукопотискання я можу сказати таке: Це рукопотискання, коли вас висвятили на посаду пастора, є вираженням нашої єдності у вірі і дією християнської спільноти. Інше рукопотискання може бути просто вираженням дружнього привітання без значення релігійної спільноти. Ми можемо молитися разом, але ми не можемо казати, що молитва – це ніщо інше як вираження дружби. Той факт, що спільна молитва завжди має релігійне значення, просто випливає з того, що молитва є завжди чи має бути релігійною дією. (Armin Schuetze, “Joining Together in Prayer and the Lord’s Supper: The Scriptural principles of Fellowship Applied to Prayer and Holy Communion”, Wisconsin Lutheran Quarterly, т. 93, №2, [весна 1996] с. 123)

Від початку молитовна спільноті була спільним поклоніння Богу і де спільне поклоніння не може проводитися, Християни не повинні укладати молитовної спільноти. Добре зазначте: ті, з ким вони були однодумні і тривали в Апостольській доктрині і в ламанні хліба, із ким вони були об’єднані у слуханні Слова Божого і у використанні таїнств, і у використанні засобів благодаті, – з ними перші Християни також продовжували зберігати молитовну спільноту [Дії 2:42]. ... Молитва – це частина божественного поклоніння. (August L. Graebner, Nebraska District Proceedings, 1903, c 74; цитується в “Fellowship Then and Now”, Essays on Church Fellowship [Milwaukee: Northwestern Publishing House, 1996], c. 364)

Уривки, які забороняють спільноту поповідниці і спільноту вівтаря, у рівній мірі стосуються і молитовної спільноти. Об’єдання із тими, хто помиляється, для спільного поклоння загалом, і для спільній молитві зокрема, – це не уникання їх, Римлян 16:17, а радше визнання їхньої позиції за принятну перед Богом, ІІ Івана 10:11. Більш того, об’єднана молитва, як і об’єднане причастя є зовнішнім вираженням внутрішньої спільноти. ... Якщо ми можемо укласти спільноту із представниками неправдивого вчення, молячись разом з ними, вже тоді ми можемо також і обмінюватися із ними проповідницями і зустрічатися із ними біля спільного вівтаря. (Theodore Engelder, цитується в Confessional Lutheran, лютий 1946, сс. 18-19, що в свою чергу цитується в “Fellowship Then and Now”, c. 366)

Цих принципів Письма, стосовно церковної спільноти, притримувалися Лютерани в Польщі, очолені догматиками сімнадцятого століття [Авраамом] Каловим і [Йоганнесом] Гульсманом на Торнському Колоквіумі в 1645. Король Польщі скликав цей колоквіум, надіючись сцілити розкол у цьому питанні між Римо-Католиками, Лютеранами та Реформатами. Хоча вони не знайшли вади в змісті запропонованої молитви, Лютерани відхилили молитовну спільноту із Римо-Католиками і Реформатами. Здається, що не могло бути, як на тих Лютеранських Отців, об’єднаної молитви без повної злагоди в доктрині. (Gayling Schmeling, “The Theology of Church Fellowship”, Lutheran Synod Quarterly, т. XXXIII, № 2, [червень 1993] с. 44)

Потрібно додати, що єдність віри і вчення в Церкві не є досконалими і повними в цьому житті. Бо з часом виникають суперечки між братами правдивої Церкви, через які ця свята єдність розривається. Таким чином, ми повинні розрізняти між абсолютною, досконалою єдністю, вільною від всякої форми безладдя, яку ніде знайти, окрім Церкви Тріумфуючої, та тої фундаментальної єдності, яка полягає у згоді стосовно принципових статей віри вчення, коли ж виникатимуть суперечки щодо тих небагатьох менш важливих пунктів віри (fidei capitibus), чи обрядів, які є неважливими, чи тлумачення деяких рядків Писання. І це та єдність, яка отримується у Воюючій Церкві. Бо у цій Церкві ніколи не знайдеться такої остаточної гармонії, щоб не виникало жодних суперечок в ній. «Бо ми знаємо частинно, і пророкуємо частинно» (1Кор.13:9). ... Правдиво побожні не є вже досконало відновленими, але залишаються [в них] залишки плоті. Звідси, вони не досягають точного і досконалого знання таємниць віри, але помиляються і коливаються щодо деяких з них. Плоть у відродженому все ще бореться проти духа. За цієї причини це легко стається, особливо якщо також приходить спокуса від диявола. Тобто, даючи дорогу хибним, тілесним ідеям, вони створюють розбіжності в Церкві. Однак, якщо вони не стають винними у впертості та якщо основа не похитнулася, вони відразу не відсікаються від тіла Церкви щодо цього. Це доводиться прикладами наведеними в Дії 11:2; Гал.2:11; Дії 15:39. У церкві Коринту повставали поділи, відбулося осквернення Євхаристії, виникали гіркі суперечки щодо адіафори, дехто сумнівався у статті про воскресіння, і т. д. Однак, не зважаючи на все це, Павло не відмовлявся називати їхнє зібрання церквою, але звертаючись до нього, він все ще називає його церквою Божою, 1Кор.1:2. У галатійській церкві зіпсувалася стаття про виправдання через домішування фальшивих апостолів. Але оскільки їхні члени були все ще відкритими для навчання і дехто з них все ще трималися правдивої віри, Павло все ще називає галатійські громади церквами, Гал.1:2... Звідси, певним є те, що не можна сподіватися на повну і справжню абсолютну єдність у цьому житті. І таким чином, не кожна незгода відразу руйнує союз і єдність у Церкві. (Йоганн Ґергард, Loc. de Eccles., 5, 231; процитовано в К. Ф. В. Вальтер, «Фальшиві аргументи для сучасної теорії про відкриті питання» [Die falschen Stuetzen der modernen Theorie von den offenen Fragen] [translated by William Arndt and Alexander Guebert], Concordia Theological Monthly, Vol. 10 [1939], No. 5, pp. 351-52)

...засідання Вільної Коференції, скликане Доктором [С. Ф. В.] Вальтером проводилося в 1856-1859 роки, відкрилося спільною молитвою, хоча її учасники походили із синодів, які не перебували у конфесійній спільноті. Якою була ситуація? ... На той час багато Лютеранських синодів об’єдналося із Генеральним Синодом, зорганізованим у 1920. Конфесійна позиція цієї організації, загалом кажучи, була уніятською. Статут Генерального Синоду, навіть і не згадує про Лютеранські Віросповідання. Однак, зростала кількість чоловіків із Генерального Синоду, котрі захищали віросповідання. ... Конфесійна позиція формально Лютеранського Генерального Синоду і його складових частин насправді перебувала у стані постійних змін і замішання. У 1856 Доктор Вальтер...запропонував скликати вільну конференцію тих Лютеран, котрі неввагаючися підписалися б під Незміненим Аугсбургзьким Віросповіданням, щоб обговорити ситуацію і започаткувати доктринально-об’єнану правдиву Лютеранську Церкви в Північній Америці. Отримавши багато схвальних відгуків, він опублікував запрошення, підписане ним та чотирьма іншими чоловіками із Сеінт Луісу. Воно звучить так: «Служителі Євангельської Лютеранської Церкви в Сполучених Штатах, які підписалися нище, із переконання, що єдності та добробуту Лютеранського Сіону, у великій міри сприятиме вільне вираження поглядів, стосовно різних інтерсів наших церков, браттями на цій землі, об’єднаними у вірі. За цієї причини розсилають запрошення усім членам Євангельської Лютеранської Церкви в Сполучених Штатах, котрі рахують Незмінене Аугсбургзьке Віросповідання правдивим викладом вчення Слова Божого, зустрітися із ним...на вільній братерській конференції, по питанню статусу і потреб церкви в Америці.» [Lehre und Wehre, 1856, с. 186f. – наш наголос.]. ... Запрошення базувалося на щоросердечному прийнятті Незміненого Аугбургзького Віросповідання. ... Відповідно до обставин, щоросердечне прийняття Незміненого Аугбургзького Віросповідання виявляло готовність впокоритися повній правді Письма. ... Запрошення не стосувалося церковних організацій, але було загальним закликом до фізичних осіб, котрі прагнули того, щоб Конфесійні Лютерани виступили. ...як це доповідалося в Lutheraner: «Це привело до питання про те як ми дивимося на тих, хто насправді прийняв для себе Незмінене Аугбургзьке Віросповідання, але належить до церковної організації, яка не визнає віросповідної сили цього віросповідання як символу віри. ... На це питання відповіли таким чином, а саме, що ми визнаємо таких за братів, доки вони із усією ревністю свідчать проти панівних помилок на користь правди. І також ствердили, що ми рахуємо за їхній обов’язок продовжувати своє членство у відповідних церковних організаціях до доти, доки там все ще існує основа для сподівань на їх виправлення.» [Lutheraner, 1856, c. 50]. Таким чином, спільнота, виражена на Вільній Конференції, не була укладена із Уніатським Генеральним Синодом, але з тими, хто виступив із позитивним сповіданням правди проти недбалості Генерального Синоду. Через те, що оскільки Вільна Коференція складалася із чоловіків, котрі без ввагання сповідали своє прийняття Незміненого Аугбургзького Віросповідання – суттєва єдність там була. Яких би помилок не притримувався той чи інший чоловік – це було питанням слабкості, а не наполегливості. Відмова від спільної молитви за таких обставин була б порушенням братерства.
У 1866 році представники Міссурійського Синоду скликали колоквіум із представниками Буфальського Синоду. Наступного року подібна зустріч відбулася із представниками Синоду Іови. У звітах із обидвох колоквіумів зазначаються молитовні богослужіння, якими відкривалися зібрання. ... Конфесійна позиція Лютеранських церквоних організацій в Америці все ще була нестабільною. Буфальський Синод прийняв запрошення Міссурійського Синоду на колоквіум, стверджуючи, що вони зроблять все можливе «з милостивої допомоги Божої, щоб досягнути єдності в доктрині, миру і примирення.» [Lutheraner, 1866, c. 28.]. За таких обставин вряд чи можна було їх приймати за тих, котрі обостоюють помилку та закостеніли у ній. Вони були людьми, чия доктринальна позиція була дещо непевною, але котрі шукали правди і бажали вклонитися Слову Божому. Для того, щоб зрозуміти стосунки Міссурійського Синоду та Синоду Іови на колоквіумі у 1867, ми повині пам’ятати, що у 1866 і у 1867 було зорганізовано Всезагальний Собор. Оскільки Генеральний Синод притримувався свого уніатства, Всезагальний Собор дав духовний притулок тим лютеранам, котрі віддано притримувалися Незміненого Аугбургзького Віросповідання. Однак, Всезагальний Собор був також визнаний невідповідним тому, що вони неспромоглася зайняти чітку позицію стосовно так-званних Чотирьох Пунктів (Масонства, Спільноти Проповідниці, Спільноти Вівтаря та Тисячолітництва). Одним із синодів, які за цієї причини відмовилися приєднуватися до Всезагального Собору був також і синод Іови. Це показує, що Синод Іови був серйозним у прийнятті Незміненого Аугбургзького Віросповідання. (Вісконськінський Синод перше приєднався до Всезагального Собору, але потім пішов звідти, коли його подальше свідчення виявилося необгунтованим.) Межа поділу між різними синодами проходила через віросповідну позицію організації стосовно Незміненого Аугбургзького Віросповідання. Існувала суттєва єдність, яка єднала ці віросповідні організації, хоча часто жахливо бракувало ясності. Тобто, коли представники Міссурійського Синоду та Синоду Іови зустрілися на колоквіумі, питання полягало не в тому, чи можна досягти єдності; радше, чи може єдності загрожувати якась збережена помилка. Ціль полягала у здоланні неясності і вимощенні містка. Оскільки основна єдність у віросповіданні, якій хоча і загрожувала помилка, вже існувала між Міссурі та Іовою, доречним було розпочинати засідання синоду з молитви. Вряд чи це можна було назвати спільною молитвою із представниками тих організацій, які наполегливо слідують помилці. (“Fellowship Then and Now”, cc. 353-357)

У суттєві згоді перебувають ті, хто без ввагання кориться Слову Божому. Коли Слово Боже промовляється стосовно будь-якого питання, тоді це питання – вирішено. Може бути і таке, в чому деякі особи ще не встигли розібратися при вивченні Біблії; можуть бути питання, при звертанні до яких дехто призвичаївся до свого незвичного способу їх вираження, але все ж таки, не залежно від їхньої вади, вони змушені приймати Біблійну доктрину. У такому разі, суттєва згода існує. ... Суттєва згода, лише на досягнення її всі церкви можуть розраховувати тут, на землі. Ми не всі однаково обдаровані, один може куди чіткіше бачити і глибше осягнути Божі доктрини ніж інший. Ми всі намагаємося щоденно зростати у розумінні. Окрім того, коли ми, якось чином, призвичаїлися до помилкового та невідповідного виразу, – тоді не лише важко перевчити саме цей вираз та прийняти більш вірний, але невідповідний вираз схильний перкручувати наші погляди і стосовно інших питань. Все ж таки, незважаючи на такі розбіжності, там, де є безумовне бажання почути, що каже Бог у Його Слові, – там суттєва згода існує. (John P. Meyer, “Unionism”, Essays on Church Fellowship, cc. 63-64)

Повна одностайність у використанні доктринальної термінології не є необхідною для церковної спільноти. Ми не повинні воювати через прості слова (ІІ Тимофія 2:14-26). У ІІ Солунян 2:3 Павло застерігає проти неправдивого вчителя, називаючи його «гріховною людиною» (ВКЯ) чи «людиною беззаконня» (НМВ). У Івана 4:3, Іван називає того ж самого неправдивого вчителя «Антихристом». Навіть, хоча вони по-різному називають неправдивого вчителя, Павло і Іван погоджуються у доктрині його приходу. Через це, не вірно було б ухилити спільноту з людиною, котра має те ж саме вчення, що і ми, але використовує інші слова для його вираження. (John F. Brug, Church Fellowship: Working Together for the Truth [Milwaukee: Northwestern Publishing House, 1996] cc. 36-37)

...Ісус стверджував, що навіть закон проти роботи в суботу допускав винятки для священника, котрий приносив жертви чи для того, щоб допомогти людині або тварині у нещасті. Помилкою Фарисеїв було те, що вони забули, що «Субота створена для людини, а не людина – для Суботи» (Марка 2:27). Ми не повинні забувати, що принципи спільноти були створені для людини, а не людина була створена для принципів спільноти. Якщо ми пам’ятатимемо, що Бог прагне «милості, а не жерви», ми не будемо засуджувати невинних (Матвія 12:7). (Brug, c. 119)

Чи ми дотримуємося, що укладення церковної спільноти, в особливості спільноти молитви та вівтаря, має вирішуватися кожного разу окремо, не на основі формального церковного членства, а саме, чи належить чи ні ця людина до громади чи синоду, який перебуває у спільноті з нами? Ні. Зазвичай, саме це і є основою вирішення цього питання, оскільки церковна спільнота укладається на основі віросповідання людиною чистих ознак церкви, і зазвичай ми виражаємо своє віросповідання нашим членством у певній церкві. Можуть бути і випадки у справі укладання церковної спільноти, коли неформальне віросповідання людини також варто брати до уваги. Це в особливості стосується слабких [у вірі]. Але, не залежно від того чи керуватися формальним чи неформальним віросповіданням людини, у кожному випадку має братися за принцип сповідання повної правди Слова Божого. На додаток, особлива увага має приділятися тому, щоб не образити інших чи-то втрутитися у служіння іншої людини. Більш того, ми не повинні судити суворо те, яким чином брат пастор вирішує таке болісне питання. («Відповідь Комісії ВЄЛС у справах Внутрішньо-Церковних Стосунків та Богословській Раді ЄЛС у Церковних Стосунках, виходячи із привселюдного віросповідання їхніх синодів по доктрині церковної спільноти на питання стосовно церковної спільноти, підняте пасторами на Конференції Автентичних Лютеран», Lutheran Sentinel, т. 59, № 14, [22 липня 1976] cc. 220-221)

Принципи церковної спільноти, висунуті у Писанні, незміннюються. Слово Боже завжди залишається тим же самим; але, спосіб застосування цих принципів може бути різним, в залежності від насущних обставин. Принцип церковної спільноти – це не легалістські правила, радше, люблячі вказівки нашого Господа, дані для добробуту Його церкви. Вони повинні застосовуватися у дусі благодатного Спасителя, який нас так полюбив, що віддав Своє життя за нас. Можуть бути випадки, коли спільна молитва із іншими Лютеранськими Церквами чи , навіть, із християнами інших деномінацій може бути належною, тобто, коли нам ясно, що їхня належність до неправдивої церковної організації – це результат слабкої віри, яка повністю не розуміє ваду їхньої церковної організації, або ж нам ясно, що вони, насправді, не поділяють цієї помилки взагалі. За таких обставин варто вважати не лише на віросповідання іхнього церковного членства. Інколи може виявитися необхідним відвідати богослужіння, церкви, яка помиляється, наприклад – весільну церемонію чи поховання улюбленого. Тут ми повинні поводитися так, щоб наші відвідини не сприйнялися як злагода із доктриною церкви, яка допускається помилки.
Високо індивідуалізований дух часу і відкидання на практиці формальних віросповідань багатьма церковними організаціями привів до того, що багато особистостей потрапили у стан ввагання, стосовно їхніх релігійних переконань і віросповідань. Вони не повинні обов’язковим чином дотримуватися вчення тієї церковної організації, до якої належать. Вони можуть бути насправді відкритими до навчання у Слові і можуть шукати вказівок. Коли така людина приходить до нас, ми не можемо з нею розбиратися лише на основі її формального віросповідання, на яке вказує їхнє формальне церковне членство. Варто також брати до уваги її неформальне віросповідання. Але це неформальне віросповідання також має розглядатися на основі правдивих ознак церкви. (Schmeling, cc 46-47)

...у приватних ситуаціах ті ж самі біблійні принципи повинні застосовуватися, щоб скеровувати нас у привселюдних діях. Однак, існує така різниця. У привселюдних діях питання образи швидше може постати як фактор. Такого може і не статися у приватних ситуаціях. Привселюдно ми повинні обережно вважати, щоб наші молитовні практики не справили враження байдужості до доктрини, чи були шкідливими для віри особи. За приватних обставин, особисте віросповідання людини може бути виражене таким чином, що його можна буде визнати. Невизнання його навпаки може бути шкідливим для віри цієї людини. А саме, слабкість віри і розуміння у приватній ситауції може викликати дію, яку може бути неможливо виконати привселюдно. (Schuetze, c. 127)

Ми можемо відвідувати хворого друга чи родича, котрий з нами не в спільноті. Що тоді мені робити? Чи варто мені уникати релігійних обговорень із ним та молитви? Це може бути плідною можливістю для християнського свідчення, для покріплення віри хворого, для проголошення Господнього прощення, милосердя, влади допомогти та вірності. Але як щодо молитви? Просте віросповіданні Господа Ісуса як Спасителя від гріха та єдиної надії на спасіння, може бути єдиним віросповідання, яке я потребуватиму для того, щоб приєднатися до хворого для того, щоб підійти із ним до престолу благодаті у молитві. Таке віросповідання може добре показати, що належність людини до гетеродоксальної церкви є слабкістю, за таких приватних обставин його особисте віросповідання вище над усе, що я тільки можу знати. Коли бракує віросповідання, я все ще можу молитися за особу, також і в її присутності. Це – час для збудови та покріплення віри. Ми можемо зустрітися із повністю чужою людиною, яка сильно страждає. Що, коли людина попросить мене помолитися з нею? Якщо не буде ніякої можливості для віросповідання, я зможу помолитися Господу Ісусу від його імені. Це може як втішити так і відповісти потребам того, хто вірує у Господа Ісуса. Якщо ця людина була побожним поганином, християнське послання молитви – це засіб Святого Духа, який може бути дієвим. З іншого ж боку, якщо буде можливість, для євангельського свідчення і відповіді віри, за таких обставин – це єдине віросповіданння, якого я потребую, щоб приєднатися у молитві до людині у крайній потребі. (Schuetze, c. 128)

Привселюдно віросповідання їхньої церкви керує нашими стосунками привселюдної спільноти із нашою родиною чи друзями. ... У наших приватних стосунках із ними, ми також повинні зважати на їхнє особисте віросповідання. Наприклад, якщо вони відкололися від членства в гетеродоксальній Лютеранській Церкві, заперечують її неправдивому вченню і боряться проти нього, -ми можемо визнавати їх єдиними із нами у вірі у наших приватних стосунках із ними. Ми заохочуватимемо їх у їхній боротьбі за правду, але ми також будемо їх застерігати у тому, що вони повинні піти із цієї неправдивої церкви, якщо іхній докір там відкидається. Їхнє приватне сповідання віри перед нами і привселюдне віросповідання, яке вони роблять своїм церковним членством – суперечать одне одному, і вони повинні вдатися до необхідних кроків, щоб узлагодити його. Якщо вони не усвідомлюють небіблійних вірувань чи практик їхньої церкви і таким чином, не є свідомим послідовниками неправдивої доктрини, ми заохочуватимемо їх повністю розібратися зі вченнями та діяльністю їхньої церкви, яку вони підтримують своїми пожертвами. У цьому випадку також необхідно буде вдатися до кроків усунення компромісу із їхнього віросповідання. (Brug, c. 147-148)

Якщо хтось із подружжя не християнин, християнська сторона може молитися за нього і у присутності чоловіка чи жінки нехристиянина. Безперечно, вони не можуть молитися разом. Якщо хтось із подружжя член гетеродоксальної церкви і насміхається чи відкидає вірування члена нашої церкви, тоді спільна молитва мало ймовірна. Якщо членство у гетеродоксальній церкві когось із подружжя – це питання слабкості і нерозуміння, тоді спільна молитва можлива приватно, вдома. (Brug, c. 149)

Це питання в цілому обертається навколо чистих засобів благодаті, чистих ознак церкви. Через чисті засоби благодаті Святий Дух приносить Християнську віру і зберегає її у людині. Ті ж самі засоби благодаті служать і за ознаки церкви, даючи змогу християнам визначати інших християн із ціллю встановлення церковної спільноти. На основі чистих ознак церкви, християни об’єднуються для визнання і впровадження церковної спільноти. Якщо ми всі погоджуємося стосовно доктрини церковної спільноти, ми можемо із користю для нас зважити і обговорити її застосування, яке, ми можемо щиро визнати, інколи може ввести і вірного відданого пастора в замішання. Довгий шлях доводиться пройти людині для того, щоб узлагодити застосуванні цієї доктрини у виняткових ситуаціях, але якщо є тверда певність у слові та ділі, тоді пастор чи вчитель чи член церкви, використання щорого прийняття принципу Письма про чисті ознаки церкви стає основою церковної спільноти. (Aaberg, “The doctrine of Church Fellowship”, c. 17)

Ставлячи великий наголос на чистих ознаках церкви, як на основі встановлення і впровадження церковної спільноти тут на землі, ми повинні весь час пам’ятати не лише про «ізм» уніятства, але і також про «ізм» сеператизму. Гріх – обидва. Ми, як християни не можемо бути байдужими до духовного стану і добробуту тих, хто не входить до нашого кола. Тоді, коли ознаки церкви навчаються у злагоді із чистим їх розумінням, ми зобов’язані встановлювати та дотримуватися церковної спільноти із такими, [що так навчають]. Відстань та інші земні питання, можуть у певні мірі визначати масштаби дотримання такої спільноти, але земні роздуми чи-то навіть, церковні, такі як церковні обряди і церемонії, не повинні ніколи нас утримувати від встановлення і дотримання церковної спільноти там, де панує правдива єдність в доктрині. (Aaberg, “The Doctrine of Church Fellowship”, cс. 19-20)

Сьогодні усі ми переймаємось проблемою, де церковна спільнота можлива, а де неможлива. Саме це питання на теперішній час розділяє консервативних лютеран. Принцип ясний ще зі самого початку Церкви. Не повинно бути “communicatio in sacris cum haereticis et schismaticis.” Відповідно до звичаю Римського Закону, «sacrа» - це релігійні обряди, що характерні для релігійного об’єднання (див. Дії Мучеників Сциллі). Для Церкви «sacrа» була головно святкуванням Меси, в особливий спосіб участь тіла і крові Христових, що передбачає … повне єднання віри та братерську любов. Для нас, лютеран, це означає відправлення засобів благодаті, проголошення Євангелія та відправлення Христових таїнств. Але як на рахунок молитви поза урочистою службою Церкви? Від часу «Апостольських Канонів» також і приватна спільна молитва з єретиками і схизматиками заборонялася знову і знову. Однак, постійне повторення цього правила, здається, вказує на те, що його не завжди дотримувалися. У часи останніх великих переслідувань траплялося, що у в’язниці християни різних деномінацій чекали своєї страти. Чи могли вони, що за декілька днів чи навіть годин стануть перед Христом і житимуть у спільноті Церкви тріумфуючої, молитися разом, чи ні? Дехто молився, інші відмовлялися. Навіть великі отці Церкви не мали спільної думки у цьому питанні. Коли донатисти не вважали католиків за християн, такі мужі як Оптацій та Августин вважали своїх донатиських супротивників за братів, як “fratres sejuncti,” як відділених братів… Насправді, ніхто не може визначити з абсолютною впевненістю межу між тим, що можна толерувати, а що ні… Існують запитання, на які ми не маємо і не можемо мати визначеної відповіді. Церква ніколи не догматизувала їх, що також і не повинна намагатися їх догматизувати. (Hermann Sasse, Letter to Alvin E. Wagner [січень 25, 1971]; у Missing Letters to Lutheran Pastors, edited by Herman J. Otten [New Haven, Missouri: Lutheran News, Inc., 2015], pp. 119-20. Надрукований текст дещо виправлений.)

(Переклала: Максименко О. О.)