КОЛОДЯЗЬ

Коло мене завжди хтось є, як не люди, то сартрівська Нудота. Я не читала Сартра. Про нудоту розповідав Зайченко, мій однокласник - незграбний, худий, розумний. Одне слово - не такий, як всі.

- Колодяжна...

- Зайцю, ну хоча б на випускному балі називай мене по-людськи.

- Марина... Я зараз п’яний, а твоє вухо близько-близько. Волію щось сказати.

- Зараз Зайчик зізнається в коханні.

- Я пам’ятатиму тебе. Навіть якщо ніколи більше не побачу. Пам’ятатиму твої очі, і ось це почервоніле вушко.

- Дивно. Варто філософу трохи випити, як він стає нормальною людиною. Зайцю, ми неодмінно ще побачимося. Бо без тебе мене засмокче болото.

- Мій маленький Сартр...

-"Свідомості - це птахи на дереві буття...

- ... посидять - і розлетяться...".

Наступного ранку ми були вільними. Дивне відчуття - невизначеність. Що воно буде? Якби не Зайченко, з’їла б мене та Нудота з кістками.

* * *

У тата з мамою я одненька. Зійшлися батьки пізно, коли їм було по 30 з гаком, і зараз люди називають їх дідом і бабою. Що ж, дід з бабою можуть пишатися - з 1 вересня я студентка університету. А Заєць пішов в армію.

- Мене звати Демченко Володимир Семенович, - так почалася перша лекція. - Я викладатиму давню літературу.

Демченку було 26, він уникав поглядів студенток, а коли натрапляв-таки на них, червонів.

- Відчуйте, як це звучить: "Ідутъ сморци мъглами", - як це красиво!

І ми дивилися у красиві очі викладача, «Вовчика», як ми його називали.

- Тягніть білет. - Вовчик вже не боявся дивитись ув очі.

- Перше запитання: "Слово..."

- Прошу.

- Це "Слово" про людей, яких застерігало Сонце. Воно казало: не з Дону треба пити воду, а з колодязя, що біля твоїх ніг, біля Його ніг, між її ногами. Вибори цю воду, адже ти воїн і маєш спис. Такі-то справи, Вовчику.

Ми зустрілися наступного дня. Він висмоктав з мене всю Нудоту, лишивши впевненість. Він сказав: "Чотири стихії керують Всесвітом. Ти - одна з них, Марино".

- Яка гарна дівчина, але ой і неуважна... - на мене дивився, посміхаючись, модно стрижений брюнет. І справді, йдучи повз пам’ятник Грушевському, я зовсім забула, що треба хоча б інколи озиратися довкола. Йшла, думаючи про своє, про вуста Вовчика. От і зіштовхнулася з молодиком, який поспішав, вигукуючи щось у "мобілку".

- Сам неуважний, - тільки й знайшлася, що відповісти.

- Красуню, приходь сьогодні о восьмій у "Конкорд". Я чекатиму.

- Мене звати Мишко, - кинув вже через плече.

В нього була сліпуча усмішка. Він замало читав, але знав майже напам’ять твір мудрого індійця Ватсьяяни.

- За "Кама-Сутрою" ти - лань.

- А ти?

- Певно, ведмідь. Істота, ласа до меду. Або знаєш, у Китаї живуть такі буддійські ведмедики - панди...

Та договорити йому не дав черговий дзвінок по "мобілці".

- Пробач, мушу йти. Завтра я знайду тебе. Неодмінно. Па!

Я знаю, що індійці не мають колодязів. Грунт занадто твердий. Їхня вода не є глибинною. Так собі - тече річка, каміння шарудить, за мить забуваючи все, про що шепотіло. У воді відбивається тіло смаглявого бороданя, що зваблює чергову жінку. Бородань вміє читати, але єдине, що він знає, це "Кама-Сутра". Він усміхається голлівудськими вустами, ласими до меду.

І раптом вода німіє. Ріка просотується крізь дно, тече в піску і глині. Така вода вже не прагне. Вона мовчки наповнює колодязь.

* * *

- Вода тхне, якщо про неї забувають. Качай воду, тягай відра. Матимеш зиск.

Я почула цю фразу від нового працівника нашої фірми. Йому, молодому, не смакує гнила вода. А я, у свої 25 років, уже звикла. Гниле болото навколо, болото, створене мною, моїм небажанням тягати відра. Моїм невиправданим безсиллям. Хлопче, хоча б ти допоможи мені!

Він бере мою руку, і я відчуваю, як руда прудка тваринка з’їдає в мені безвір’я. Маленькі лапки розсувають бруд, розчищають джерело. І я припадаю до нього вустами.