Міґель Анхель Астуріас

ЛЕГЕНДА ПРО ТАТУАНУ

Блукає по В’язниці Татуана...

Майстер Мигдаль із рожевою бородою - один із тих жерців, яких білі люди вважають золотими, такою коштовною була їхня одіж. Він - той, хто знає таємниці гойних рослин і словник обсидіану-каміння, що мовить, він читає ієрогліфи сузір’їв.

Він - дерево, зросло одного дня в лісі, хоча ніхто його не садив, мовби насінину його принесли привиди. Дерево, що йде... Дерево, що лічить роки в чотириста днів кожен по місяцях, які донедавна він бачив, бачив багато місяців, як і усі дерева. Старим уже деревом приходить він із країни достатку.

Коли виповнився місяць Пугача-Рибалки - одного з двадцяти місяців року в чотири сотні днів, Майстер Мигдаль роздав свою душу дорогам. Чотири було дороги, і розбігалися вони одна від одної до чотирьох країв неба. Чорний край: Ніч-ворожка. Зелений край: весняна Буря. Червоний край: Гвакамайо-тропічний екстаз. Білий край: Обіцянка нових земель. Чотири було дороги.

- Доріженько-доріженько!.. - покликала Білу дорогу біла голубка, та Біла дорога не почула її. Голубка прагла Майстрової душі, що лікує сни. Голуби і діти хворіють на сни.

- Доріженько-доріженько!.. - покликало Червону дорогу червоне серце, та Червона дорога не почула його. Серце хотіло відволікти її, аби вона забула Майстрову душу. Серця, мов грабіжники, не повертають забуте.

- Доріженько-доріженько!.. - покликала Зелену дорогу зелена альтанка, але та не почула її. Альтанка хотіла, аби Майстровою душею Дорога відшкоду -вала щось зі свого боргу перед листям і затінком.

Скільки місяців перейшли дороги?

Скільки місяців перейшли дороги?

Найшвидша, Чорна Дорога, з якою ніхто не говорив, спинилася в місті, перейшла площу й у кварталі купців - за хвильку відпочинку - віддала Майстрову душу купцю безцінних скарбів.

Був час білих котів. Вони переходили з одного боку на інший. Трояндові кущі викликали захват. Хмари здавалися випраним одягом на мотузках неба.

Коли Майстер взнав, як вчинила Чорна дорога, він знов увійшов у людську подобу, скинувши з себе рослинну форму в струмку, який народився під почервонілим з сорому, мов цвіт мигдалю, Місяцем, і попрямував до міста.

Він прийшов у долину одного дня, у перших зарисах вечора, в годину, коли повертаються отари, він звертався до пастухів, які короткими частковими відповідями на його запитання, вражені, немов побачили привида, його зеленою тунікою і рожевою бородою.

В місті він попростував на Захід. Чоловіки і жінки юрмилися довкола міських водойм. Вода поцілунками-дзвониками наповнювала глеки. Ведений тінями, у кварталі купців він знайшов ту частину своєї душі, яку продала Чорна дорога Купцю безцінних скарбів. Вона береглася в кришталевій скрині на золотих засувах.

Одразу ж наблизившись до Купця, що курив у кутку, він запропонував за неї сто аробів перлів.

Купець посміхнувся з того безуму Майстра. Сто аробів перлів? Ні, його скарбам немає ціни.

Майстер підніс ціну. Купці відмовляють лише доти, доки не стане на їхнє. Він обіцяв йому великі, мов маїсові зерна, смарагди, сто по сто альмудів - стільки, скільки вистачило б наповнити ними ціле озеро.

Купець посміхнувся з того безуму Майстра. Озеро зі смарагдів? Ні, його скарбам немає ціни.

Майстер обіцяв йому амулети, очі намітка - відшукувати воду, пір’їни супроти буревію, маріхуану для люльки.

Купець відмовив.

Він обіцяв йому коштовне каміння - звести всередині смарагдового озера казковий палац.

Купець відмовив. Ні, його скарбам немає ціни. Навіщо балачки? Цей шматочок душі він зможе обміняти на ринку рабів на найпрекраснішу рабиню.

Й усе було марно, марно, що б не обіцяв і не казав Майстер, жадаючи повернути душу. Купці не мають серця.

Ниточка тютюнового диму відділяла реальність від сну, чорних котів від білих і Купця від дивного покупця, який, виходячи, струсив свої сандалії при одвірку. Прах проклятий.

Після року в чотири сотні днів - розповідає легенда - Купець перетинав уже гірські дороги .Він повертався з далеких країн, супроводжуваний рабинею, купленою за душу Майстра, птахом-квіткою, дзьоб якого перемінював краплі меду на гіацинти, і почтом із тридцяти служок верхи.

- Ти собі навіть не уявляєш, - казав Купець рабині, беручи за вуздечку її коня, -як тобі житиметься в цьому місті. Твій дім буде палацом, а в твоїх наказах поспішатимуть усі мої слуги, я останній із них, якщо лише накажеш.

Там, - продовжував, - із напівзалитим сонцем обличчям, - усе буде твоїм. Ти була скарбом, а я - купець безцінних скарбів! Ти варта частинки душі, яку я не віддав за озеро смарагдів! Разом у гамаку ми споглядатимемо, як заходить сонце і сходить день, байдикуючи, слухаючи казки меткої старої, яка знає мою долю. Моя доля, вона каже, - в пальцях гігантської руки, а якщо ти попросиш, то взнає і твою.

Рабиня дивилася на краєвид, у якім розчинялися в блакиті кольори і водночас танули відстані. Дерева ткали по обох боках дороги примхливий орнамент гуїпіль. Птахи, здавалося, спали в леті, безкрилі, в спокої неба, а в мовчанні граніту, в захекуванні звірів, що піднімалися вгору, вчувався людський акцент.

Рабиня їхала оголена. Її груди і ноги огортало чорне волосся , забране в одну, схожу на змію, косу. Купець їхав зодягнений у все золоте, вкритий плащем із цапиної вовни. Закоханого, його тіпало в лихоманці: жар серця єднався з холодом тієї хвороби. І тридцять слуг-вершників виникали на сітківці ока, як образи сну.

Раптом поодинокі краплини застукотіли по дорозі, й іздалеку, з предалеких схилів, донісся крик пастухів, що зганяли налякані бурею отари. Коні привидшили крок, щоби дістатися прихистку, та вже не мали часу: вітер почав шмагати хмари і нищити ліси, доки не дійшов до долини. Хмари притьмом розляглися над ковдрами густого туману, і перші блискавки освітили виднокруг, як спалахи божевільного фотографа-ловця за бурею.

Між коней, що мчали, мов тіні, з розірваними вуздечками, зі сколошканими вітром гривами і вигнутими назад вухами, той, що ніс Купця, раптом зашпортався і той покотився під дерево, яке, осяяне в цей момент блискавицею, підняло його корінням, мов рукою, що підбирає камінь, і швиргонуло в безодню.

Тим часом Майстер Мигдаль, що залишився в тім віддаленім місті, вештався мов божевільний, вулицями, лякаючи дітей, підбираючи недоїдки, говорячи до ослів, биків і бездомних псів, які для нього разом з людиною складали колекцію тварин із сумним поглядом.

- Скільки місяців перейшли дороги?.. - питав од дверей до дверей у людей, які зачиняли їх, не відповівши, вражені, мовби побачили привида, з його зеленою тунікою та рожевою бородою.

І минуло багато часу, поки він, питаючи всіх, не зупинився перед дверима Купця безцінних скарбів і спитав рабиню. Єдину, яка вижила в там тій бурі.

- Скільки місяців перейшло дороги?..

Сонце, що котилося вистромлюючи голову з білої сорочки дня, витерло з дверей, оздоблених золотими і срібними цвяхами, спину Майстра і темношкіре лице тої, що була частинкою його душі, коштовністю, яку не купив він за озеро смарагдів.

- Скільки місяців перейшли дороги?..

В губах рабині відповідь скорчилася і стала твердою, мов її зуби. Майстер мовчав із впертістю чарівного каменя. Виповнився місяць Пугача-Рибалки. В мовчанні вони вмивали обличчя очима - як два коханці, що були відсутні і раптом зустрілися.

Сцену перервали зухвалим галасом. Іменем Бога і Короля, прийшли схопити їх як чародія та одержиму. Між хрестів і шпаг їх звели у в’язницю - Майстра з рожевою бородою й у зеленій туніці і рабиню, тіло якої світилося і здавалося твердим, мов золото.

Шість місяців по тому їх вирекли на смерть через спалення на Головній Площі. Напередодні страти Майстер наблизився до рабині і нігтем витатуював на її руці човник, кажучи:

- Моя воля, щоби ти була вільна, як думка моя. Накресли цей човник на стіні, на землі, в повітрі - де схочеш, заплющ очі, зійди на нього й пливи.

- Пливи, бо думка моя міцніша за глиняного велетня!

- Думка моя солодша за мед, зібраний бджолами з квіток сукінай!

- Думка моя - та, що обертається на невидимку!

Не гаючи й секунди, Татуана зробила так, як сказав Майстер: накреслила човник, заплющила очі і, зійшовши на нього - човник рушив, - врятувалася від в’язниці і смерті.

А на наступний ранок, ранок страти, альгвасили знайшли у в’язниці сухе дерево, на якому між гілок трималися дві чи три квіточки мигдалю, все ще рожеві.