Аничка Подністровська

Аничка Подністровська (Лазаренко Анна) народилася 1984 року в місті Тинда Амурської області РРФСР. У 1985 році з батьками переїхала до Львова, де й минуло її дитинство. У 2001 році закінчила Львівський ліцей менеджменту. Під час навчання в ліцеї брала активну участь в самодіяльності. Зараз навчається на факультеті міжнародної економіки та менеджменту Київського національного економічного університету.

ЗАПЛАКАНА ОСІНЬ

* * *

--------------Присвята автентиці

Тиша і сірість. Залізобетонний вік.
Ти одна серед нього, згубивша неправді лік.
Це гірше за атомний вибух і Тунгуський метеорит:
У тебе – останнє серце, яке ще плаче й болить.

Ти єдина між них, що ще вірить у сонячне сяйво,
Що не зрадила своєї мрії і свого кохання.
Ти ще можеш любити останні осінні мальви,
Ти не віриш, що ти – єдина, що ти – остання…

Остання княгиня останньої справжньої гілки калини,
Остання надія останнього світу добра.
Остання Марія останнього Чоловічого сина,
Останнього лісу остання весняна гроза.

Ти сьогодні зустрінеш останній червоний світанок,
Ти умиєшся в дзвонах останнього в світі дощу.
Ти піднімешся в ірій, як тільки закінчиться ранок,
Ти загинеш, залишивши крила останньому в лісі хрущу…

Остання, хто носить в корону заплетені коси,
Останнього жита останнє нестигле зерня.
Остання, хто зранку втішає заплакані роси,
Останніх сузірь недосяяна вічна зоря.
--------------Остання…

ВІРШІ

Із безмежних небес і безкраїх розлогих степів
Сьогодні виходять всі якось крикливо-миршаво.
Я на чорній землі кров”ю малюю біль,
Я виписую біль, який називають віршами.

В них немає нічого – ні землі, ні коня, ані плуга,
І забута давно уже трохи музейна естетика.
А я терпким полином на сонце виплакую тугу,
Я плекаю тугу, яку називають поетикою.

Зашкарублими пальцями гортають сторінки історії
Ті, які не творили її – недолугі орії.
Я ж не корюсь дитині, яку називають долею,
Я черпаю із сили, яку називають мовою.

* * *
Так холодно, так боляче, так жаско, -
Трава, і небо, й сонце серед хмар;
І серце грає і гарцює баско,
І душу холодить блакитний жар.

А сонце піднімається край поля
І вільне небо кров’ю залива.
Мені тюрмою стала моя воля,
І сонце, і безмежність, і трава.

Цей біль ятрить. Цей біль терзає душу.
Мов божевілля – ваші голоси.
Щоб не згоріти, я писати мушу.
А жар палить – проси чи не проси.

Пульсує в скронях розіп’яте небо.
Питає вітер – а чи до снаги?
Небес не треба, щоби стать поетом,
Потрібні грати, біль і вороги.

ІНШІ

Ми інші серед всіх. Ми не своєго роду.
Ми побратались кров’ю, нам воля до лиця.
- Подайте льоду, дайте більше льоду!
У нас горить вогонь, що спопеля серця.

Ми пишемо вітри, ми почуваєм воду,
Народжені творити, ми знаємо наш час.
- Подайте льоду, дайте більше льоду!
Ми пізнаємо світ, чи хтось пізнає нас?

В нас інший світ, у нас своя свобода,
Це наша, тільки наша домовина.
- О, дайте льоду, дайте більше льоду!
У нас в крові пожарище калинне.

Ми інші серед них. Нам остогидли оди.
В нас не було ніколи страху концтаборів.
Але аби вогонь душі не догорів
Подайте льоду!

ТРИ ТИЖНІ

Три тижні залишилось: серце гарцює зично,
Цілих три тижні до нового погліду в вічі.
Так, ще незаймана ніжність на твоїм обличчі,
І моє власне обличчя, спотворене ніччю.

Три тижні – і потім знову оте божевілля,
Сплетені руки і посмішка злої ночі.
Рани мої посипатимеш йодом і сіллю,
І гірко ловитимеш погляди наших оточень.

Тихий вечірній перон. Проводжаючих – троє:
Вдячність, розлука і ще не розквітле кохання.
Дванадцять годин подумки бути з тобою,
І довгих три тижні болісного чекання.

* * *
Так боляче й жарко в грудях,
Так зимно і жаско у скронях;
І моє скривавлене серце
У твоїх ледь теплих долонях…

І твоя цинічна жорстокість,
І мій неприхований сором;
Твій погляд в далеку високість
Мені відзвучить докором.

Докором – твоє бажання,
Докором – твоя зневага…
Ефект надлюдського згорання,
І знову насниться Прага…

І падають наші долі,
Як зорі, крізь Шлях Чумацький,
І знов захлинаюється болем
Серцденько моє батрацьке…

* * *

У цьому місті кожен сам по собі,
У цьому місті кожен сам за себе…
І дотягнутися мені до тебе годі,
І далі тягну руки в темне небо.

А потім – ні жалю, ні сльозини пролитої,
Тільки плящина оковитої;
Щоб не порушувати традиції –
Сорокаградусної водиці.

І темні кола по теплій воді –
Моя любов до тебе в тобі.

Падає сніг. Мої очі – кирниця.
Додому. Львівською залізницeю.

ПЕРШИЙ СНІГ

Холодні зорі запалюють свої ночі, -
Це моя надія поглянути ще раз в очі…
Засніжені сльози на моїх знедолених віях,
І сонячні промені в твоїх зіницях мріють.

І падає перший сніг на вперше сплетені руки,
І перша мука першої справді розлуки,
Це першого розпачу й справжнього болю згуба,
Коли я не можу твої цілувати губи…

Це твоє скуйовджене вітром і снігом волосся,
Це тиша і лід у твоєму хрипкоголоссі,
Це зморена ніжність твоєї й моєї долоні,
Й тваринна печаль у кутиках вуст і у скронях…

* * *
Так, я невільниця в твоїх руках,
Так, я лебідка під твоїм ледь хижим оком,
Для мене ти залишишся в віках…
…пророком…

Зелені очі – передвісники біди,
Мені ввижаються на вулицях і на газетних шпальтах.
Це темні кола теплої води
із присмаком…асфальту…

Твоя любов – мені немов зоря,
Вона пульсує в майже посивілих скронях…
І моє серце захлинається в морях…
…твоїх долонях…

* * *
Зеленою бідою, захмеленим обсидіаном,
Дві свічки мого життя, два люстра моєї ночі,
Кличуть, манять, п’янять чеканним обманом…
Кохані та ненависні – твої зболені очі.

Вогняним омутом за сивим серпанком диму,
Чорною згубою сну – так вперто і точно –
Благають, клянуть, доводять до сказу і згину…
Два сонця моєї мрії – твої ніжні очі.

Віщі й, здається, вічні передвісники болю,
Свічада думок, мою кров, наче воду, точать.
Ненависники жінок, два світочі нашої долі…
Дві чорні безодні – твої смертні очі.

* * *
Чіпляючись підошвами ніг за слизьку поверхню,
Крокуєш вперед, очі опустивши додолу.
Чоло закинувши вверх, сором’язливо і зверхньо
Розриваєш життя зачароване коло.

Ще неоперений, але вже певний у тому,
До чого філософи часом ідуть роками,
Син знавіснілих ночей і сердечної втоми,
Долі людські обіймаєш своїми руками,

Зорі самотні грієш у своїх долонях;
Танцюєш із вітром, ігноруючи соціум…
Тримаючи думки у загратнім полоні,
Впевнено й вперто диктуєш дорогу сонцю.

ДО СМЕРТІ

Коли, напнуті, з напруги зриваються м’язи,
Німіють щелепи й до скреготу стиснуті зуби,
Коли кров, застигаючи в жилах, доводить до сказу,
Й начорно запеклись вуста – це моя згуба –

Легені, вагітні гірким тютюновим димом,
Долоні, повні останніми краплями кисню…
Втрачаючи лік веснам, літам і зимам,
Доспівюючи свою лебедину пісню,

Востаннє поглянувши сонцю своєму у вічі,
Відкривши вени, давши свободу крові,
Закривши очі – тепер нарешті навічно,
Я наостанок усе ж помолюсь любові.

* * *
Писати…В давких метропоїздах,
На вулицях і на брудних вокзалах,
На хмарах, на будинках, на дахах,
В під’їздах і концертних залах,

В моєму серці і в твоїх очах,
На вуличних бігбордах і відкритках,
В птахів на крилах і в Атлантів на плечах
Писати і повторювати хрипко –

На хмарах і в засніжених степах…
І знову, знову, знову дарувати
Цей надпис на кордонах і стовпах
“Захиснику моєму – благодать”.

ВЕЧІРНІЙ ПЕЙЗАЖ

Темінь. На ратуші б’ють дзиґарі. Для тебе
час зупинився. Він сьогодні – константа.
Крапка. Ще одна крапка в чорній небесній тверді.
Знову вночі перечитуватимеш Канта.

Сніг. На снігу дві троянди, неначе свідки,
Сполотнілі від болю, багряні від крові…
Тільки зоря все розпитуватиме, звідки
Стільки страждання у першій твоїй любові.

Доля червону і білу змішує фарби,
Кров на снігу під зоряним сяйвом іскриться,
З церкви доноситься запах свіжої амбри,
І в поцілунку м’яко тьмяніють лиця.

ЧОРНИЙ ШОКОЛАД

Неначе заклеєні скотчем твої вуста,
Пальці застигли на струнах десятого ладу.
Ти знаєш – істина завжди така проста…
Хочеш цтгарки й гарячого шоколаду.

Не треба нічого – ні музики, ні пера,
Ні пензля… Як далі жити, ти теж не знаєш.
І замість листя, з дерев облітає кора.
Від свого вогню лиш попіл по вітру розмаєш.

Твоя хода невпевнена і дзвінка,
Холодом й болем твої ясніють очі.
Наче молитви, чекаєш чийогось дзвінка,
Й так щемно у кутиках вуст, заклеєних скотчем.

Куди ти пливеш? Навіщо покутуєш вперто
Свої огріхи, заплутані в сірій прозі?
Десь загубилась затверділа крапка опертя…
Ти хухкаєш на руки, червоні з морозу.

І десь загубився твій світ і твої рядки,
Й жодної нової ноти, жодного складу.
І врятувать тебе може тільки гірке
Горнятко гарячого чорного шоколаду.

Copyright © 2002 Life, and Death, and Giants...