Наталія Дев'ятко
|
Наталія Дев'ятко народилася у 1983 роцi в м. Дніпропетровську. З дитинства полюбляє казки та міфи, а з 13 років почала писати історії та складати вірші, за які у 1998 році отримала диплом Міжнародного дитячого фестивалю "Чарівна книжка". Дипломант Міжнародного конкурсу кращих творів молодих українських літераторів "Гранослов-2001". Студентка II курсу факультету систем та засобів масової комунікації Дніпропетровського Національного Університету. Бачить свою ціль у застереженні українців від духовної порожнечі. |
ПОХОВАНІ ПОМІЖ ГІР
Сонце дійшло опівдня i сипало гаряче золотаве на високі гори, що шкрябали гострими верхівками лазурове небо. Смерекові ліси, ніби дивовижну перлину, ховали селище, розташоване на березі стрімкого потоку. Його води сонячне світло фарбувало у срібні та золоті кольори, розсипаючи на всі боки жагучі кришталеві іскри та створюючи на перекатах водяний серпанок, у якім заховалися веселки.
Звичайна картина для цих місць, але дещо було незвичайним. Позавалювались майже усі будівлі колись гарного селища, яке раніше вражало красою та привітністю, дивувало мозаїкою, майстерно вкладеною у квіти, тварин, людські та міфічні подоби, сцени з давнини та недалекого минулого, роблячи його казковим куточком серед великого темного лісу. Від деяких залишилася сама купа каміння або фундамент. А одна хата i зовсім вмостилася на краєчку провалля, що утворилося після зсуву грунту, i будь-яку хвилину лякала зірватися униз. Більшу частину малюнків змила вода, а мозайчистi картини почали обсипатися, залишаючи чорні рани на пам'яті давнини.
На великому камені біля обшарпаної хати сиділи двоє русявих хлопчаків, одягнених у вишивані складним малюнком сорочки, від яких, колись білих, як сніг у горах, а тепер сірих, ніби пилюка при дорозі, залишилася чорна та червона журба ниток вишивки. Сиділи вони та гомоніли між собою, i тая розмова повторювалася, напевне, вже не один раз.
- Василю, ось закінчиш навчання, тобі, як я пам'ятаю, три роки залишилося, i що будеш далі робити? - спитав один.
- Працювати піду, - відповів Василь.
- Де? - поцікавився той.
Василь промовчав: він сам багато думав про це, а ще й його найкращий товариш Микола з ранку до ночі веде набридливу суперечку про майбутнє.
- Ну i де ти працювати будеш? - знову спитав Микола. - Ось де твої батьки?
- Там, де й твої: пішли каміння збирати, - Василь підвівся та поглянув навкруги, вдивляючись у темно-зелене смерекове море, яке тонкими голками дерев кололо високу блакить, де у безмежному океані плавав гордий мисливець орел-беркут.
- Вони його кожного дня збирають та перекладають з місця на місце. А каміння не меншає: легше, мабуть, гори розібрати, ніж теє каміння позбирати, що річка принесла.
- Ось бачиш! - Микола не міг схаменутися. - Кого річка не вбила, того голодомор на той світ відправить, бо нічого на камінні не росте, а воно тепер скрізь. Тікати треба!
- I куди це ви тікати зібралися? - поцікавився інший голос, i Василь побачив, що до них іде Захар, стрункий високий хлопець, що рік тому повернувся з міста, де навчався в інституті. Його сумні очі наче бачили крізь людей та речі, а сам він ніколи не всміхався з тої пори, коли під час осінньої повені загинула його родина, та під час весняної на очах хлопця його кохану понесла ріка, а він стояв та дивився, бо стрибнути у стрімкий потік - то усе одно, що загинути. Лише довгий пояс, прикрашений символічними стародавніми візерунками, де стрімкі лінії розсипалися бісером та нитками на чорному бархаті, залишився йому на згадку про кохану. Хату родини ще восени знесла ріка, i сусіди прийняли парубка до себе.
- Що мовчите? - Захар подивився на двох товаришів, i у його волоссі заграли золоті промінчики. - Або мені розповісте, або тітка Марічка, твоя, Миколо, мати, про все дізнається.
- Гаразд, - після паузи промовив Микола, - але хай це буде таємницею.
- Таємниця аж до могили. До неї недовго зосталося, - згодився Захар.
- Не кажи таке! - зойкнув Василь. - Ти що, у Бога не віруєш?
- Коли б не вірував - пішов та втопився б у річці, - відрізав Захар. - Краще кажіть, що там у вас за втеча.
- Не зовсім втеча, - почав Микола. - Ми хотіли піти до міста та розповісти про те, що у горах люди залишилися. Там, мабуть, про нас забули, бо раніше хоч харчі з літаків скидали, а тепер ні слуху, ні духу. Нібито нас i нема зовсім. Харчі закінчуються, селище голодує. Коли б нам переїхати кудись, але нема транспорту, щоб речі перевезти та самим до підніжжя гір дістатися. Ось ми i вирішили: люди унизу добрі, допоможуть. Ідея гарна, а Василь приставати не хоче.
- Не те, щоб я йти не хотів, навпаки, - вибачився Василь, але не дійдемо ми удвох, а Микола як дурний стоїть на своєму.
- Пропозиція, справді, гарна, - запевнив Захар. - Але щось я не думаю, що люди у місті добрі. Ось діда Олеся у тюрму відправити хочуть лише за те, що він дерево зрубав, щоб підперти хату, бо ось-ось завалиться. А Гадзянин тато через кожні три дні за дванадцять кілометрів у колгосп ходить, благає, щоб дали дозвіл виїхати у іншу область. Але не дозволяють. Нікого з навколишніх селищ, нашого та тих трьох, що вище по річці, не відпускають.
- Може воно i правда, - сказав Василь, - але це у колгоспі люди погані, а всі інші добрі.
- А я й не відмовляю вас іти, - здивовано сказав Захар. - Лише кажу, що в світі діється. Ви гарно придумали: це краще, ніж сидіти, склавши руки. До міста ви дійдете, бо я з вами піду. Треба ж, щоб хтось розумний малечу доглянув, - пожартував він, але його очі зосталися сумними.
- Дійсно підеш? - зрадів Микола.
- Звичайно, коли сказав, - відповів Захар. - В нас є ще одна проблема: у місті без доказів дітлахам ніхто не повірить.
- Про це ми не думали, - з жалем відказав Микола. - А що для тих доказів треба?
- Наприклад, фотографії селища, точніше такого селища, яке знаходиться у жахливому становищі, людей у ньому, тощо, - порадив Захар.
- Тоді нема проблем, - запевнив Василь, - у мого дідуся старий фотоапарат та плівки на горищі залишилися. Треба лише їх знайти та зробити знімки.
_____________
Через кілька днів Василь дійсно приніс п'ять фотокарток, на яких було їх занедбане селище та люди у драному одязі з малими дітьми.
- У діда немає кольорової плівки, то вони чорно-білі. Дід мені i надрукував їх. Ледве-ледве зміг відбрехатись, навіщо вони мені, сказав він.
- Добре, у нас є докази. Що далі? - спитав Микола.
- Коли підемо, то треба узяти побільше їжі, - зауважив Василь, він завжди любив поїсти i у скрутні часи дуже страждав. Раніше хлопець був трохи затовстий, а тепер аж кістками торохтів.
- I де ти її візьмеш? - поцікавився Захар, сверблячи товариша полум'яним поглядом, від якого тому зробилося моторошно.
- Їси візьмемо якнайменше, щоб не забирати її у голодуючих рідних. - Полум'я у його погляді згасло, але голос набрав сили та влади. - Харчуватися будемо ягідами, коріннями, може, перестрінемо зайця. Обов'язково знайдіть сірники, гострий ніж, мотузку, невелику каструлю та сіль.
Розібравшись, хто що несе, хлопці попрямували до своїх домівок.
________________
- Усе, ви як хочете, а я більше й кроку сьогодні не зроблю, запевнив Микола, притуляючись до дерева.
Увесь день вони ішли без стежки напростець, іноді зупиняючись, щоб спочити. Усе б то було добре, але дощі підмили грунт, тож хлопцям треба було хапатися за дерева, щоб не з'їхати разом з камінням головою вниз. Звичайно, вони добре вміли ходити по горах, але день важкого шляху боляче віддавався у ноги. Втома узяла своє, коли вони знайшли цю гарну галявину, де сонце мерехтіло крізь гілки смерек та буків золотими нитками та пасмами, неба не було видно поміж їх верхівок, лише блакитними шматочками вигравало воно деінде, а на досить міцному грунті росла ніжна смарагдова травичка i багато яскравих лісових квітів.
- Справді, треба відпочити, - згодився Захар. - Назбираємо хмизу.
Через кілька хвилин посеред галявини, мов чарівне око, горіло багаття. Ніби зграї метеликів вгору злітали маленькі вогники, що танцювали невідомий людям танок.
Підвечерявши, хлопці полягали спати разом із червоним сонцем.
________________
Розбудив Захара голосний зойк Миколи. Захар тихо підвівся. По зоряному небу котився місяць. Тихий вітерець ледь чутно хитав дерева, та вони таємниче шуміли, розмовляючи між собою. Вогнище майже згасло, жаринки мерехтіли, ніби рубіни з королівської скрині. Але i при малому світлі хлопець побачив бліде, застигле від жаху обличчя товариша, біля якого ворушилася велика чорна гадюка. Недовго думаючи Захар вихопив ножа та кинув у неї i влучив, перерубавши надвоє: окремо голова, окремо хвіст.
- Дякую, - прошепотів Микола, прийшовши до тями після переляку. - А якби ти влучив не в неї, а в мене?!
- Ображаєш, - Захар підійшов та узяв гадюку. - Гарний буде у нас сніданок, - запевнив він.
- I ви збираєтесь її їсти? - здивувався Василь, прокинувшись від шуму.
- Ти що, вмієш їх готувати? - спитав Микола.
- Вмію.
- Тоді їжте її самі, - сказав Василь, перекинувся на інший бік та захропів.
Але вранці тую гадюку, підсмажену на вогнищі, їли усі, аж за вухами лящало. Микола навіть пожалкував, що вона була одна.
_________________
Вони пройшли добрий шматок шляху, коли Захар зупинив хлопців та наказав лягти долу. Через півхвилини майже поруч проїхала велика вантажівка.
- Що це таке? Звідки? - здивовано запитав Василь.
- Я бачу шлях, зовсім поряд із нами, - сказав Захар.
- Підемо подивимось, нащо його збудували, - запропонував Микола.
Хлопці підвелись та, ховаючись за деревами, пішли у напрямку руху вантажівки. Шлях утворювали дві глибокі колії, що з'явилися від їзди багатьох автомобілів, як та вантажівка.
Пройшовши ще кілька метрів, вони побачили велику галявину, на якій йшла наполеглива праця. Люди у робочих комбінезонах пиляли струнку високу смереку. Ще трохи, i вона впала додолу, наробив багато гуркоту. Ніби скрикнув у великій скорботі, по навколишнім деревам пройшов тихий шепіт вітерцем осудження та жалю.
Курява ще не встигла улягтися, як до смереки вже підбігли інші робітники і почали спилювати гілки. А ті, перші, пішли рубати ще одне дерево. I таких гуртів тут було багато. Хлопці поглянули трохи далі. Технічно забезпечені люди розпилювали стовбури дерев та складали у вантажівку, частину деревини забирали, а більше залишали отруювати ліс.
- Який жах! - зітхнув Василь. - Вони вирубують наші ліси, що століттями росли на наших полонинах, а тепер приречені гинути.
- А скільки тварин помре тепер, - сумно сказав Микола, - їх домівки безжально зруйновано. Хто вони, ці варвари?
- Не знаю, - відповів Захар, що вже давно прислухався до незнайомої мови цих людей, - але точно можу сказати: вони не слов'яни.
- На жаль, в нас нема фотоапарата, сказав Микола.
- Так, на жаль, - згодився Василь, - добре було б розповісти про те, що діється в лісі.
Ще раз поглянувши на вирубку, хлопці зорієнтувалися по сонцю та вийшли на минулий шлях.
________________
Похмурий настрій хлопців трохи поліпшився, коли вони опинилися біля маленького озерця, спокійного і чистого, як сльоза. В ньому відбивалося небо з білими хмаринками і навколишні високі ялини та буки, що обступили його з усіх боків, зробив з нього надзвичайну прикрасу гірської полонини.
Василь злякав якогось птаха, а у гнізді знайшов яєчка. Вони повечеряли та полягали спати, лише Захар вартував усю ніч. Він сидів, обіпершись об стовбур товстої ялини, дивився на зірки та думав про щось своє.
Небо вкрилося зорями, ніби хтось розсипав коштовні діаманти. Білів Чумацький Шлях. Співали нічні птахи та цвірінькали цвіркуни, граючи на маленьких невидимих скрипках.
Раптово небо перекреслили дві одночасно падаючі зірки, утворивши білий хрест, який розтанув у ту ж мить.
"Примарилось", - подумав Захар.
Хлопці мирно сопіли, а озерце було сповнене зірками, як i небосхил, по дзеркальній поверхні пливли маленькі хвилі, що робили живими ці сяючі цятки.
Але посеред ночі небо почало затягувати сірими дощовими хмарами.
____________________
Світало. Кривавою загравою розжеврілася хмара над горою, яка величезною громадою нависла над полониною. Рожеве світло обливало верхівку, сиплячи iскрами-промiнчиками далі, чимраз нижче, напоюючи темно-зелене море смерек та ялин золотавим блиском.
Трохи перехопивши вранці, друзі почимчикували далі, а Захар усе підганяв їх, з тугою дивлячись на хмари.
Погода зіпсувалася. Опівдні затягло вже усе небо, лише яскравий диск сонця намагався пропалити важкі дощові хмари. Піднявся сильний вітер, який згинав дерева, ламав гілки та розтрощував сплетіння кущів ліщини.
Хлопці побачили селище, яке розташувалося на лісовій галявині, обрамлене зеленою габою смерек та буків, i побігли до нього. Злива вже почалася, i у них не було часу щось вирішувати, лише б сховатися під щось із стріхою.
Темно зробилося навкруги, i хати потонули у несподіваному тумані. Вогняні стріли блискавок шматували чорне небо. Від грому закладало вуха. Хлопці вбігли у селище i при спалаху величезної блискавки, що облетіла увесь небосхил сліпучим вогнем, побачили жахливу картину. Село спорожніло, напевне, не дуже давно, але вітер встиг порозбивати шибки. Віконниці, вирізьблені дивовижними візерунками, гойдалися та скрипіли на скривілих вікнах. Ще дивовижнiше різьблення прикрашало стріхи і самі будівлі, у дерев'яних стінах яких були вставлені дзеркальця та різнобарвне скло, що відбивало світло блискавок кольоровими промінцями. Але часті дощі зробили деревину темною та похмурою, а центральна вулиця перетворилася на брудну калюжу. У ній плавало худе каченя, а обідраний кіт чекав, поки воно вийде з води, щоб зжерти разом з пір'ям та кістками - такий він був голодний. Лише маленька церква ще палахкотіла золотими хрестами у світлі блискавок.
Туди i попрямували хлопці, бо вона була найближча, а краплини дощу чимдужче падали на землю. Від грому здригнувся, здається, весь світ, ніби разом вдарили у тисячі барабанів.
Своїм виглядом церква нагадувала село: така ж пустка, що кличе разом із собою пустку у душі людини. Білу глину зі стін позмивала вода, i вони стали сірими. Обірвані дверцята валялися біля входу. Чорними сліпими очима дивилися на хлопців розбиті вікна. Кроки гучною луною ішли по кутках, лякаючи дітей.
Захар спробував розкласти багаття, але враз загасив його, залишивши маленький вогник, який ледь жеврів у пітьмі. При світлі образи та ікони аж надто осаджуюче та скорботно дивилися на хлопців, заглядаючи у самісіньке серце. Так вони i сиділи, не знаючи, що краще: роздивлятися через прямокутник зірваних дверей покинуте селище чи жахатися, уявляючи, що у церкві, крім ікон, на тебе дивляться очі померлих, а у темряві лежать чим-небудь кістки.
Багато нафантазуєш, коли іде велика злива, але хлопці усе ж таки поснули. А вранці пішли геть із селища, намагаючись між собою не згадувати про нього.
________________
Але на тому їх пригоди не скінчилися. Після зливи дуже розлилася річка, i ліс, через який вони ішли, перетворився на суцільне болото. Тому довелося перейти до іншої ріки та йти її берегом.
Скелястий берег рівною стіною ішов до самої води. Сонце стояло над вершечками лісу i купало своє проміння у спінених хвилях стрімкого гірського потоку.
Василь задивився на хмари, що пливли над головою, та зірвався із кручі. В останню мить він встиг схопитися за гілку, що звисала майже до самої води, i не впав у хвилі.
Микола майже одразу підбіг до урвища.
- Хапайся! - крикнув він другові, схопивши його за руку. Але ріка обдавала їх обох бризками, i рука вислизнула.
- Захаре! Де ти?! Допоможи нам! - гукнув Микола.
Але Захар нібито закляк, дивлячись на хвилі ріки. Душею він був далеко звідси, i спомини полонили його.
- Друже! - знов гукнув Микола, вгадавши його думки. - Коханій з минулого вже не допоможеш!
Він схопив Василя за одяг i не відпускав, але вага тягла їх обох у потік. Ще трохи - i він впаде. Микола відчував це i усіма силами намагався втриматися. Йому здалося, що він вже летить униз, але сильні руки товариша вхопили його за плечі i потягли назад. Рівновагу вдалося втримати.
- Хапайся за мене! - почув він наказ Захара ніби здалеку.
- Не можу! Я впаду! - крикнув Василь.
- Хай тобі трясця, хапайся! А то ще втопишся, - голос Захара зірвався.
Пальці Василя зслизнули з гілки. Зробивши ризький рух i остаточно відпустивши її, хлопець i зойкнути не встиг, як Захар схопив його за руку, i вони з Миколою витягли Василя на берег.
Микола поглянув на товариша. Сірі очі Захара світилися великим смутком, але вони зробилися блискучими, ніби, крім нього, ховали ще щось, гарне i живе.
________________
Увечері друзі розташувалися на невеличкій галявині, яку обступили величезні буки та смереки, нашіптуючи щось незрозуміле та таємниче. Хлопці розклали багаття та зібралися відпочивати.
Зовсім поряд почав вити вовк, потім ще один i ще.
- До вогнища! Більше світла! - наказав Захар. Хлопці підсіли до багаття, яке затанцювало гострими веселими язиками.
Захар запалив довгу суху гілку, i на її кінці розквітла червона квітка.
Якийсь сірий сміливець навіть увійшов у світле коло, але Захар зробив у його напрямку кілька кроків. Довга тінь хлопця торкнулася вовка, згасив у очах тварини блиск багаття, а через хвилю Захар жбурнув палаючу гілку, i вовк з жалібним виттям відсахнувся назад.
Ніби магічним було коло світла, бо вовки більше не входили в нього, але їхні сірі спини вогнище часто висвітлювало посеред дерев. А хлопці усю ніч просиділи із палаючими гілками.
__________________
Наступного дня друзі побачили місто. Воно виблискувало склом у шибках та було автомобілями. Воно притягувало та відштовхувало. Воно ховало свою таємницю у кам'яних будівлях та під асфальтом. I навіть сонце поглиблювало відчуття таємниці, ховаючись у хмарах.
Хлопці вмилися у дзвінкому кришталевому струмочку і сіли радитися.
- Ось ми i прийшли, - сам собі сказав Микола, згадавши усю подорож.
- Фотографії у тебе? - запитав Василя Захар.
- Звичайно, - відповів той і дістав з кишені фотокартки. Після купання в річці вони трохи покоробились, але зображення на них не зіпсувалося.
- Тут живуть ваші добрі, гарні люди, - промовив Захар, намагаючись торкнутися гарячою думкою таємниці міста. I хлопці так i не зрозуміли, глузує він чи ні. - Я й тепер не вірю, що вони добрі. Але ті люди там, - він показав на телевежу, найвищу та найстрункішу споруду серед інших. - Треба знайти якусь телекомпанію та усе там розповісти.
_________________
У великому м'якому кріслі за столом із червоної деревини розсівся товстий напiвлисий чоловік і робив вигляд, нібито уважно слухає трьох хлопців, що сиділи на стільцях. Микола закінчив свою розповідь і подивився на товстого чоловіка. Той перекладав на столі фотокартки, принесені хлопцями.
- Це, звичайно, дуже цікаво, - почав він, - але ви розумієте, що ваша розповідь дуже дивна, несподівана та неправдоподібна. I фотографії, можливо, зроблені набагато раніше, бо вони не кольорові.
- Здається, ми даремно пройшли увесь шлях з селища до міста, промовив Захар, не бажаючи слухати порожньої балаканини директора, - ви усе одно нам не повірили. Але нічого: ми підемо у іншу телекомпанію чи газету, - заспокоїв він друзів.
Товстий чоловік засміявся.
- Не знаю, звідки ви, але точнісінько не місцеві, бо в місті одна телекомпанія. Ваші докази не переконливі. Але почекайте трохи, може я зможу вам чимось допомогти, - через хвилину додав він, набираючи номер телефону.
Директор щось сказав у слухавку, швидко i незрозуміло. Ніхто з хлопців не встиг розчути, що саме, бо у той час до кабінету увійшов молодий хлопець-журналiст. З першого погляду було видно, що він працює недавно i мріє про сенсаційні репортажі, бо, віддавшись суцільно праці, парубок небагато думав про зовнішній вигляд: одяг у нього був не відпрасований, неслухняне чорняве волосся - не вкладене у зачіску.
- Михайло Михайловичу, підпишіть, будь ласка, - він простягнув директору папери та з подивом міняв одну брову, побачивши на столі фотографії, i зміряв хлопців цікавим поглядом.
- Тримай, Сергію, - сказав Михайло Михайлович, віддаючи папери, - та йди звідси.
- Дякую, пане директоре, - Сергій вислизнув у коридор.
- I ми підемо, - промовив Захар, збираючи фотокартки. - Вибачте, що змарнували ваш час, - його очі спалахнули гнівом, але миттєво згасли.
Розгублені хлопці вийшли з кабінету та попрямували геть, i не чули, як Михайло Михайлович ще хвилину розмовляв по телефону, а потім схилився до комутатора i сказав: "Знайдіть мені Сергія! Швидко! "
________________
- Дуже цікаво, дуже, - Сергій переглядав фотографії знову i знову. - З цього вийде надзвичайна історія!
Вислухавши хлопців, він привів їх до себе додому, нагодував і дав притулок на ніч.
- Надзвичайна історія, - знов промовив Сергій. - Я пішов діставати автомобіль та вмовляти товариша-оператора поїхати зі мною. Справді, ніколи не міг подумати про таке, - він поклав фотографії до кишені. - Бувайте, повернусь запізно, будьте як удома.
Він пішов, а хлопці з полегкістю дихнули: Сергій балакав не зупиняючись, ніхто з них не зміг вставити у "розмову" бодай слово після того, як вони розповіли про бачене. Василь підійшов до вікна та відчинив його, впустив до приміщення свіже повітря. Журналіст мешкав на останньому поверсі, i з вікон відкривався чудовий краєвид на гори з зеленими схилами. За їх верхівки позачіплялися легенькі червоні хмари, у які сідало сонце. Збирався невеличкий дощ.
________________
Сергій підняв їх на світанку та познайомив з товаришем-оператором, який тримав маленьку камеру. I тепер старенький "Джип" багато годин дряпався по схилах.
Василь не виспався i засинав під рівномірне торохтіння автомобілю. Раптово сон відлетів, i він почув знайомий з дитинства звук: над горами грала трембіта.
- Заглушіть двигун! - заволав Василь, i Сергій зупинив машину.
Трембіта голосила, зриваючись на найжалібніших звуках, заглядаючи у найглибші провалля, ідучи поміж дерев, підіймаючись скелястими схилами до верхівок гір, сповіщаючи смуток усьому живому.
- Десь далеко, дуже далеко, - промовив Микола, прислухаючись до гри, - сама луна дійшла.
Але ось трембіта обірвала сумні ридання, ніби їй запхнули горлянку, ще раз вискнула i замовкла.
Спантеличені, вони поїхали далі. Микола та Василь хотіли завести про це розмову, але Захар сидів з виглядом "мені - усе це не подобається" i не відповідав.
_________________
Вони намагалися їхати якнайшвидше. Та десь опівдні "Джип" застряг у багнюці. Хлопці штовхали його, але колеса не знаходили опору i, розбризкуючи багнюку, зоставалися на місці. Сергій наказав їм принести гілки, щоб виїхати із калюжі. Вони пройшли кілька метрів далі по шляху i побачили цікаву річ: на сирій землі відбилися сліди автомобіля.
Захар присів, розглядаючи їх.
- Тут проїхала велика машина, а може багато великих машин, що їхали одна за одною. Дивіться, як вдавило. I сліди такі ж самі, як ми бачили біля вирубки.
Хлопці назбирали гілок, допомогли витягти "Джип" та поїхали далі.
_________________
Микола схвильовано дивився у вікно авто: він впізнав рідну полонину. I дійсно, через кілька хвилин "Джип" в'їхав у селище. Хлопці швиденько вистрибнули з автомобіля і з радісними криками побігли до будівель.
Сонце сховалося за хмару, i селище вкрила темрява. У раптовій пітьмі замовкли птахи, навіть зозуля перестала лічити комусь роки, лише річка дзвеніла на перекатах сивим сріблом води.
Захар вбіг у найближчу хату: вона спорожніла. Хлопець здивувався, бо її мешканці повинні бути вдома! Він обійшов кімнату. Нічого не змінилося, не щезло, не було вивезене.
Несподівано сонце вийшло із-за хмари, i у золотих чотирикутниках підлоги під вікном Захар побачив велику червону пляму, схожу на кров. Він жахнувся, піддавшись похмурим думкам, але провів по ній долонею. Червона сировина ще остаточно не застигла. Хлопець вибіг с хати i попрямував до автомобілю.
Коли він підійшов, Сергій тримав у руках переламану трембіту.
- Я знайшов її на подвір'ї дядька Олеся, - промовив Василь.
- А ще ми бачили відбитки коліс важких автомобілів, - додав Микола, - такі самі, як i тоді, коли застрягли в багнюці. Одні там, де ми в'їхали, а інші на шляху вище в гори.
- Я теж знайшов цікаву річ, - Захар відкрив долоню, заплямовану червоною сумішшю.
Уп'ятьох вони обшукали селище, але не знайшли нікого з його мешканців. Живих чи мертвих.
- Скоріше сідайте у машину. Поїхали туди, де нещадно рубають ліс, - наказав Сергій.
________________
"Джип" наполегливо намагався дістатися вирубки, а журналіст i оператор з таким самим завзяттям сварилися між собою.
- I що тобі та вирубка дасть? - не піддавався оператор. Нічого. Бо що ти зможеш довести?
- Те, що наші ліси грабують, а може, i щось більше.
- Що, наприклад? Сергію, досить шукати сенсації, ти набрид директору своєю наполегливістю та балаканиною. Коли ти нарешті перестанеш жити фантазіями та поглянеш на реальний світ?
Сергій не відповів, бо його сильно зачепили докори товариша, особливо тим, що такі думки були йому не чужі.
- Треба показувати життя, а не мертвий малюнок. Ось якби там були люди, то це вже інша справа. А кадри покинутого селища нікого не цікавлять. Доказів нема, бо хто повірить, що раніше там жили люди, i твій репортаж можна легко спростувати. Тих селищ покинутих десятки.
Автомобіль під'їхав до вирубки. Біля неї Сергій побачив ті самі відбитки коліс, що i в селищі. Лаючись, він вийшов із "Джипу".
Люди покинули це місце, залишивши лише багато поламаної і цілої деревини.
_________________
Між скиданими у купу гілками Захар побачив іграшкову ляльку. Такою дуже любила гратися Гадзуня, маленька дівчинка з їхнього селища.
До Сергія підійшов оператор.
- Мовчи, я сам знаю: з цього не вийде сенсації. З цього зовсім нічого не вийде, - ображено сказав журналіст.
- Можна буде зробити неординарну історію, але не більше, підтвердив оператор.
__________________
Захар стояв з лялькою в руках, а перед ним промайнули малюнки спогадів: ось їхнє селище тиждень тому, занедбане, але живе; ось воно сьогодні - мертва пустка; а ось недавно покинуте село у лісі; ось дядька Олеся мало не відправили у в'язницю за зрубане дерево; а ось іноземні бригади пиляють ліс, забираючи лише найцінніший; ось Михайло Михайлович дзвонить по телефону і щось швидко каже у слухавку; ось з ними знайомиться Сергій, кажучи про доручення директора, його цікавість їх розповіддю; а ось відбитки коліс на шляху до їх селища i вище в гори до інших селищ, i такі самі біля вирубки; ось порожнє селище, кров на підлозі хати, переламана трембіта, що кілька годин тому голосила поміж горами; i ось ця лялька, така схожа на ті, якими гралася Гадзуня. Перед ним на мить застиг хрест із падаючих зірок. Хлопець знав, що таке знамення передрікає або велике щастя, або велику біду.
Заглиблений у свої думки, Захар не слухав Сергія, який казав, що допоможе їм усім, чим зможе: Василя i Миколу влаштує у дитячому будинку, а Захару знайде робоче місце. Він пішов геть по звалених деревах та увійшов у центр галявини, яка утворилася після вирубки лісу. Високі темно-зелені смереки обступили її, а навкруги валялася деревина, що раніше була стрункими стовбурами.
Хлопець підняв обличчя до синього неба, i сонячне світло запалило жагучі зірки у його очах. Захар змахнув зі щоки срібну, як промінець місяця, сльозу.
- Тепер я знаю, знаю усе. Але чи не запізно? - гірко подумав Захар.
Copyright © 2002 Life, and Death, and Giants...
