КОНКУРСАНТ 02
ЯКОСЬ ПIД НОВИЙ РIК АБО НОВОРIЧНА IСТОРIЯ
Сутеніло. Сонце вже сховалося за обрієм, але його останні промені підпалили важкi сiрi хмари, якi неохоче плинули по небосхилу. Біла одежа землi - снiг - виблискувала та миготiла, наче коштовний пил, у свiтлi вiкон багатоповерхових будинкiв. В останній день грудня люди готувалися зустрічати Новий рiк...
- Віддай! Віддай мого ведмедика! Микола! Я мамі розповім! - Марійка, гарна дівчинка рокiв шости, майже плакала.
- I розповідай! Мати все одно тобі не повірить.
Микола був страшено лютий. Цей день для нього зовсім не склався як слід. Спочатку подзвонила вчителька та поскаржилась на трiйку з математики, яка десятирiчному хлопчику здавалася дрiбницею. Потiм наказали пiти до магазину, де вiн зустрiв давнього ворога-однокласника. Увечері доручили вбирати ялинку, а батько ще не повернувся з роботи i не міг допомогти. А тепер ще й ця плаксiйка причепилася, як сльота.
Микола розмахнувся і закинув ведмедика на шафу.
- Розповім, розповім, розповім, - схлипнула Марійка i побігла до кухні.
- Брехенька-побрехенька, плаксійка-ковбасійка, - крикнув Микола услід сестрi. Дістав з коробки ялинкову кульку з вибагливими візерунками, але на гілку так i не почепив: вона вислизнула з рук і розбилася на сотні крихких уламків.
- I нащо цей Новий рік? Все в ньому - нiсенiтницi. Див не iснує. Їх дорослi повигадували. Лише даремно дерева рубають! Але й подарунки дарують. Хоч можна прожити i без подарунків, тільки б..., i взагалi, якби я мiг, то скасував би це свято. I хай усі його забудуть!
Раптовий холодний вітерець примусив хлопчика озирнутися. Посеред кімнати з'явилася дівчина, одягнена у біле вбрання, що мерехтiло нiби снiг в свiтлi мiсяця, з золотою короною на чолi та товстою косою, яка змiєю тяглася майже до пiдлоги. Микола застиг, вражений її красою.
- Ти казав, що Новий рiк нiкому не потрiбен, чи менi здалося? - спитала незнайомка, чий голос лунав як пiсня.
- Нi, я казав саме так, - запевнив хлопчик. - А ти хто така? Як ти увійшла, якщо двері зачинені?
- Так ти мене не впізнав? - Посмішка незнайомки потьмяніла. - I ти не вiриш у дива?
- Ні, а що?
- I навіть у це?
Вона простягнула руку. Уламки кульки злетіли у повітря та склеїлись, не залишивши жодної трiщинки.
- Ілюзія, - відмахнувся Микола, i кулька розсипалась.
- Микола, зупинися! - вигукнула Марійка, вбігаючи до кімнати та зачаровано дивлячись своїми блакитними очима на дiвчину. Це ж...
- Я лише сплю! - перервавши Марійку, виголосив брат. - Щезни, маро з сновидіння!
- Ти сам у цьому винен, - промовила дiвчина, нiби переборюючи щось. Обсипала дітей срiбним снiгом та зникла.
Сніжинки повільно падали на підлогу. Раптово спалахнувши, вони закружляли вихором коло Миколи та сестри, що підбiгла до нього. Вихор щез разом з обома дітлахами. Лише неприкрашена ялинка залишилася у порожній кімнаті.
______________
- Що діється? - спитав Микола. Зір, заслiплений кольоровими вiдблисками вихора, майже повернувся до нього. - Де ми?
Діти стояли серед зимового лісу. Білоснiжного килима не торкнувся жоден слiд тварини чи птаха. Стрункі ялини тягнулися до зірок. Здавалося, нiщо не може зрушити країну тишi.
- Який ти дурний! Хоч розумiєш, що накоїв та кого зустрiв? Чарівницю, Снігуроньку, врешті, байдуже як її кличуть, бо вона забрала нас у казку, - сказала Марійка, підійшла до ялини, торкнулася її. Вона була справжня.
- Твого плаксiйства нам для остаточного щастя не вистачало! - закричав Микола. Вiн нiяк не хотiв вiрити у те, що трапилось. Бути того не може. А казки - вигадки дорослих. Ними довірливих комашок напихають. Вір бiльше, i не таке набрешуть. Нема насправдi твоєї Снiгуроньки!
Одразу після цих слiв наче хтось згасив зiрки. Вони потьмянiли та зробилися крiхiтними далекими крапками. Сніг перестав блищати, i свiт змарнiв, наче втратив красу.
Марійка з жахом притулилася до Миколи.
- Ти i зараз не віриш? - тихенько спитала вона.
- Вірю. Не розумію, що діється, але я це з'ясую. Нічого не бiйся, ми знайдемо Чарiвницю. Вона відправить нас назад, я сподiваюсь. Ідемо, - запропонував хлопчик.
______________
Обійнявшись, діти iшли по лiсовiй дорозi. Довго чи нi, невiдомо: час, здається, зупинився, лише на мiсце ночi прийшов свiтанок. Перші сонячні промені вони зустріли вже на узліссі. Куди не кинь оком, простягався великий рiвнодiл. Безліч маленьких будинків визирало серед снігових заметів. З димарів до неба тяглися крихiтнi цiвки диму. А у самому серцi долини височiв надзвичайно гарний палац, створений, напевно, з кришталя.
За спинами дiтей трiснула суха гiлка. Вони рiзко обернулися та побачили маленьку дiвчинку, яка тримала у руках в'язанку хмизу.
- Привіт! - видихнув Микола. - Як тебе звуть?
- Елоїза, - відповiла вона. - А тебе?
- Микола. А це моя сестра Марійка. Елоїзо, а ти не могла би нам... допомогти...
- Будь ласка, відведи нас до Чарівниці! - втрутилася Марiйка.
- До Чарівниці? - Вiд здивування Елоїза покинула хмиз. - А що вам потрібно від Чарiвниці?
- Розумієш, в таке важко повірити, але ми з іншого світу. Це вона забрала нас у... казку.
- З iншого свiту!? - вигукнула Елоїза. - Мовчить! Мовчить, заклинаю вас! Не розмовляйте ні з ким, особливо між собою. Благаю! Я відведу вас, куди бажаєте, тільки мовчить!
Микола та Марійка здивовано перезирнулися, цілком збиті з глузду проханням дівчинки. Але все ж таки пiшли за нею, дуже поспiшаючею спуститися у долину. Кілька мешканців, що прокинулися у вранішню годину, з подивом дивилися на чужоземців, але заговорити навіть не спробували. Без будь-яких зволікань діти досягли палацу.
Довгі коридори привели їх до величезних дверей, оздоблених візерунчатим різбленням. Дівчинка на хвильку зупинилася у нерішучості i, поміркувавши, боязко постукала. Двері відчинилися, i діти увiйшли до кiмнати з розкiшною обстановкою. Біля вiкна сидiла гарна жiнка у сiрiй мантiї, вишитій срiбними вензелями. Побачивши дітей, вона пiдвелася.
- Вiтаю тебе, моя правителько, - промовила Елоїза, низько схиливши голову.
- Ласкаво прошу до мого палацу, - запропонувала правителька. - Будьте моїми гостями.
Пiдкоряючись її владному жесту, дiти сiли у м'якi крiсла.
- Ваша величносте! Відведіть нас до Чарівниці, - попрохав Микола.
- Я б із задоволенням, але не можу, - відповіла правителька, - Чарівниці нема у палаці.
- Вибачте, ми не назвалися. Я - Микола, а це моя сестра Марійка, ми...
- З іншого світу, - закiнчила Марiйка. - Допоможіть нам зустрітися з Чарівницею, будь ласка.
Правителька зітхнула та засмутилася.
- Ваша величносте, пояснiть, що сталося, - попрохав хлопчик.
- Це довга історія, - промовила правителька. - На неї зовсім намає часу, тому спробую бути якомога стислою. У Чарівниці є ворог - злий Чаклун. Довгий час вони воювали. I одного чудового дня Чарівниця перемогла. Але вiн втiк, напророчив, що якщо дитина тричi буде заперечувати iснування Чарiвницi, а разом з нею i усiєї магiї, то перше заперечення вижене її з свiту дитини, друге - вiднiме чарiвну силу, а третє - вб'є. Пiсля того пророцтва Чарiвниця намагалася зберегти у дiтей вiру в дива, але одного хлопчика запевнити не вдалося. Ти став саме тiєю дитиною, про яку казав Чаклун. У останню мить вона забрала тебе сюди. Але її сподівання не здійснилися. Цiєю нiччю темною тiнню Чаклун прилетiв до палацу та вкрав Чарiвницю. Щоб чарівна сила на потрапила до злих рук, вона вклала її у кристал, який сховала. I ще, Чарiвниця знала, що ти прийдеш сюди, але й думки не мала, що вас буде двоє. Вона залишила чарiвний рiжок, що у будь-яку мить поверне тебе додому, i чарiвнi зiрочки, якi виконують бажання.
Закінчивши свою розповідь, правителька дістала iз зборiв мантiї рiжок та коробочку з чарiвними зiрочками i вiддала їх Миколi.
- Марійко, мама хвилюється, i ми повертаємось, - вимовив хлопчик, але в його голосі відчувався сумнів.
- Ні, нiкуди я не пiду, - заперечила Марiйка, - Чарiвниця правильно казала: ми винні, нам i розбиратися. Якщо ти злякався, то повертайся. Я залишаюсь.
- Мовчати, комашко! - вигукнув Микола. - Як я скажу, так i буде. Я тут доросліший!
- Доросліший, - пирхнула Марійка. - Простих речей зовсім не розумієш, а ще доросліший. Та ти ж справжнiсiнький боягуз!
- Добре, ти перемогла, - пiддався хлопчик. - Але останнє слово за мною. Я обiцяю зробити усе можливе. А ти зараз же повертаєшся додому.
- Це неможливо, - втрутилася правителька. - Ви або ідете, або залишаєтесь, але разом. Ріжком можна скористатися лише одного разу.
- Ваша величносте, що ж нам робити? - спитав Микола. - Що можуть зробити двоє дітей проти могутнього Чаклуна?
- Багато, якщо дуже забажають, - відповiла правителька. Головне, слідкувати за своїми словами.
- I звичайно ж не сидіти у безпечному палаці, - усмiхнувся хлопчик.
- Так, - зітхнула правителька. - Але ж тільки ви можете пройти крiзь лiс, у якому дiють чари Чаклуна. Чарівниця в його палаці, там, посеред лісу.
- Ага, зрозумiло, нам треба розраховувати лише на самих себе, - зауважив Микола. - Я піду, бо пообiцяв, але...
- Я з тобою, - заперечила Марiйка, вгадавши його думки. - Чи краще, коли я сама піду в той лiс? Може тобі буде спокійніше, якщо навіть не здогадаєшся, де я?
- Гаразд, - згодився хлопчик. - Та слухатись мене у всьому.
- Так, звісно, - посміхнулась дівчинка.
- Елоїзо, відведи їх до узлісся, але лише до узлісся, - наказала правителька, поклала свої білі руки на плечi дiтей i тихо промовила: - Прощавайте, друзі, я гадаю, можу називати вас друзями. Візьміть чарівні зірочки, хай вони допоможуть вам у нелегкій справі. Прощавайте!
Діти вклонилися правительці i вийшли з кімнати.
_______________
Прийшов час наступного розставання: дiти попрощалися з Елоїзою, останнiй раз подивилися на кришталевий палац, який палав у сонячному промiннi, узялися за руки та увiйшли до темного лiсу.
Тиша, що панувала у хащах, гнітила. Тварини та птахи причаїлися у норах та гнiздах. Вiтер раптово вщух, а снiг глушив кроки. Лише два переляканих серденька голосно стукотіли, намагаючись вирватися із грудей. Іноді на шляху з'являлися невидимі стіни, але якщо хтось один переборював у багато разів вирісший жах та втому, вони зникали. Допомогаючи один одному, діти переходили снiговi замети та перелазили зваленi дерева. Але одного разу вони злякалися так сильно, що ще б трохи, i побігли назад: навкруги потьмяніло, а серед дерев почали загорятися червоні очі. Їх господарі так i не з'явилися, але діти ще довго тремтіли від жаху.
Перейшовши черговий сніговий замет, Микола побачив палац. Товсті мури увінчували чотири високі башти з темного каменя. Голосно перегукувалася озброєна варта.
- Що будемо робити? - спитала Марійка.
- Посидімо, подивимось, може вигадаємо щось.
- Ну, якщо ти не збираєшся штурмувати головну браму, всмiхнулася дiвчинка, - то я щось бачу. Бiля мура росте дерево. Влізеш на нього, пройдеш по гiлцi та стрибнеш на верхiвку муру.
- Ти з глузду з'їхала. Хоча в цьому щось є. Але як я туди влiзу, ти придумала?
- А як же, в тебе є зірочки.
- Справді, але так мало. Візьми! - у пориванні вигукнув хлопчик, відсипав третину зірочок i віддав ріжок. - Вони можуть тобі знадобитися. А тепер сиди тихо i будь обачна.
- Я піду з тобою, - наполягала Марiйка.
- Залишися, благаю. А якщо я не повернуся до заходу сонця, заграєш на рiжку. Зрозуміла? - Микола трусонув сестру. - Зрозуміла?
- Зрозуміла, не дурна, - буркнула дівчинка.
- Усе, нічого не лякайся. До зустрічі.
Дівчинка сховалася серед гілок зваленого дерева. А її брат, намагаючись не шуміти, пробрався на протилежний бік галявини та побачив таємні дверцята, з яких вийшов чоловік, осідлав коня i щез серед дерев.
- Побачимо, що ви можете, "чарiвнi зiрочки", - подумав хлопчик, обсипав себе кiлькома i попрохав допомогти прослизнути у палац.
Намагаючись не привернути увагу, Микола підiйшов до дверцят і торкнувся їх. Дверцята відчинились, i сподваючись доброї вдачі, він поринув у темряву коридору. Дивно, але охоронець, який витріщився на двері, які раптово відчинилися, його не помітив. Хлопчик тихенько посміявся над невдалим охоронцем i пішов далi. Вiн дурив варту, ховаючись у темних тонелях. Важко було не заблукати у хитросплетінні лабіринту, але щось пiдказувало, що вiн iде правильно.
_________________
- Дивні нині гості: у дім приходять без запрошення, з хазяїном не вітаються, - гучним голосом промовив Чаклун.
Микола навіть не помітив, як він опинився поряд. Хлопчик метнувся у найближчий коридор, але там на нього вже чекала сторожа.
- Менi якось байдуже, як ти потрапив у палац. Мабуть не обійшлося без магії Чарiвницi, - промовив Чаклун, навiть не звернувши увагу на спробу втечi.
Їх погляди зустрілися. Кортіло Миколі відвести очі. Кортіло, але він розумiв, що вiд тих поглядiв зараз залежить надто багато. Щоб не програти, він почав розглядати свого ворога, вiк якого був загадкою. Турботи не залишили слідів на його обличчi, але на волоссi з'явилося срiбло сивини. У безбарвних крижаних очах, мабуть, i не загорявся вогник почуттiв.
- Ну що? - промовив Чаклун, i на обличчi у нього заграла зла посмiшка. - Сам підеш, чи менi тебе примусити силою?
- Сам піду, - майже нечутно прошепотiв Микола, що опинився у скрутному становищi, i вклав долоню у простягнуту руку супротивника.
________________
Вже знесиленого швидкою ходьбою нескінченими коридорами та незлiченими сходами хлопчика Чародiй притягнув до кiмнати i замкнув дверi.
- Поговоримо, - запропонував він, i Микола слухняно сiв у крiсло навпроти мага. - Ти вже дорослий. Десять років - той вік, коли людина може приймати рішення. Якщо серйозно, то ти ж не віриш у Чарівницю. Це так?
- Ні, вiрю, - вiдповiв Микола.
- У такому вiцi вiриш у нiсенiтницi?
- Вірю.
- Але кiлька годин тому ти казав зовсiм iнше.
- Це було кілька годин тому!
У розмові настала пауза, але Чаклун швидко знайшов новий шлях.
- Бачиш цю кiмнату, солодощi, iграшки, - на столi лежало багато солодощiв, а в кутку - iграшки, про якi Микола завжди мрiяв. Хоча він був певен, що мить тому стiл та куток були порожнi. - Та що там, увесь палац може бути твоїм. Лише забажай, i все здійсниться. Про що ти мрієш?
- Не потрібний мені великий палац, досить однієї кiмнати. А мої мрії стосуються лише мене.
- Ти хочеш додому? Можу відправити тебе туди.
- Коли я схочу додому, то буду там.
- А пригоди? Ти ж полюбляєш пригоди. Ким хочеш стати, де побувати, що пережити?
- Усе, що ти мені пропонуєш, буде здійснено за допомогою магії.
- Вважаєш, я не можу здійснити твої бажання? Ти не вiриш в iснування магiї?
- Я... - Микола вчасно змовк, зрозумівши, до чого його хилять. - Я обiцяв допомогти Чарiвницi, i не має значення, вiрю я чи нi.
- Обiцянка нiчого не коштує. Даєш її, схрестивши пальцi, i не виконуєш. Але кажеш вірно: вірити тобі необов'язково, мені потрібне лише твоє слово, а людину можна примусити. Рано чи пізно ти скажеш те, що я хочу.
- Я можу схрестити пальці, - похмуро пожартував хлопчик, - i Чарівниця буде вільна.
- Невпевнений. А що стосується тебе, то уяви, у палаці є iншi кiмнати, уяви темне пiдземелля з щурами, павуками, i твою сестру поряд з ними.
Микола підхопився, наче на нього хлюпнули вiдро холодної води.
- Де моя сестра?
- Заспокойся. Я вже казав, що вона у пiдземеллi. I якщо ми не домовимося, то залишиться там назавжди, більше не побачить сонечка, зелену травичку, батьків, друзів... Може не примушувати її страждати так довго, а просто вбити? Ти ж любиш сестру? Любиш? Відповідай!
- А навіщо відповідати? Спіймай ти її, привів би сюди!
- I не дав би вам поговорити. А ти би сказав, що це ілюзія... Хм! - Чаклун замислився. - У твоєму становищі безглуздо сперечатися. Думай, що хочеш, а я подивлюся, як ти заговориш у кімнатi тортур. Будь як удома до мого повернення.
Чаклун вийшов з кімнати, залишивши хлопчика у відчаї.
- Марійка, Марійка. Я ж тебе прохав, щоб сиділа тихо, як миша. Тепер ще тебе визволяти, - тихенько прошепотів Микола. - Досить! Треба вибиратися! I швидше!
Гарний вид з вікна - кімната знаходилася майже на вершечку башти. Згадавши про чарівнi зiрочки, хлопчик дiстав коробочку i вiдчинив їх силою дверi. Але замислившись, повернувся до вікна, вiдкрив його i сдмухнув кiлька зiрочок з наказом поснути у палацi усiм, крiм нього, Марiйки та Чарiвницi.
Він летiв, а не iшов униз, змучений жахом за сестру.
________________
Марiйцi набридло сидiти у своїй схованцi, а Микола не повертався. Турбота за брата та жага пригод пiдказали думку забратися у палац. Ховаючись за деревами, вона підiйшла до краю галявини i стала чекати. Але жах: ніби з-під землi з'явилася варта. Розсудивши, що втікати пізно i так вона скорiш здiйснить задум, Марiйка не опиралася. Стискаючи зірочки, дозволила відвести себе до темниці.
Темниця, як темниця. Звичайна, але від того не менш сповнена жаху. Неможна казати, що дівчинка не злякалася. Навпаки! Але на жах не залишалося часу. Як тiльки охоронець зачинив камеру i кудись вiдiйшов, вона насипала кiлька зiрочок у замок, який тихо клацнув, звiльнивши дiвчинку. Обережно, зупиняючись пiсля кожного шурхоту, Марiйка iшла по коридору. На щастя їй ніхто не зустрівся. Лише одного разу біля якихось дверей вона помітила охоронця, який вчасно не подивився у її бік, а через мить застиг, скутий чаклунством зiрочок. Прислухаючись до своєї цікавості, вона зазирнула у віконце та онiмiла вiд удачi: саме у цiй кiмнатi Чаклун зачинив Чарiвницю.
Громіздка зв'язка ключів, знята з поясу охоронця, заважала відчинити заїржавілий замок. Марійка з полегкістю зітхнула, коли після стiлькох зусиль дверi нарештi вiдiмкнулися. Вона підбiгла до непритомної полонянки.
- Пані Чарівниця, прокиньтесь, прокиньтесь, - прошепотіла Марiйка.
Чарівниця застогнала i відкрила очі.
- А я тебе пам'ятаю, - майже нечутно промовила вона. - Ти дівчинка з iншого свiту. Але що ти тут робиш?
- Ми з братом прийшли вас визволяти. Нажаль, я не знаю, де він. Але за нього не хвилююсь, він - дорослий. Ідемо, панi Чарiвниця. Ви зможете йти?
- Прошу, не називай мене панею. А йти, напевно, зможу.
Вона підвелася, вiдкинула з обличчя розпатлане золотаве волосся та обтрусила мантiю, яка посiрiла вiд пилу та сиростi.
- Він наклав на мене якесь закляття, але з твоїм приходом воно послабшало.
- Ага, зрозуміло, ось візьміть, - запропонувала дівчинка та вклала у долоню Чарiвницi зiрочки, якi залишилися. - А тепер ходімо.
Багато сходів та коридорів пройшли вони на шляху до головної брами, перш нiж дiйшли до залiв. I в першому ж їх чекала несподіванка: Микола майже не зіткнувся з сестрою.
- Марійко! - радісно вигукнув хлопчик. - З тобою все гаразд?
- Так, звичайно ж. А як ти?
- Швидше, виведемо її звідси, - Микола підхопив знесилену Чарiвницю, яка виявидась трохи вищою ха нього. - Я не впевнений, що охорона поснула надовго.
Брама, звичайно, була зачинена, але кілька зірочок на стулки - i сонячне світло пролилося на похмуре подвiр'я: вони були вiльнi.
- Що будемо робити? - спитала Марійка, коли усі сховалися за тим самим зваленим деревом.
- Пані Чарівниця, - звернувся Микола до чародійки, - я бачив Чаклуна. Гадаю, зрозумів його задуми, i наша роль у них мені зовсім не сподобалась. Він не перед чим не зупиниться?
Чарівниця мовчки кивнула.
- Коли так, то розкажіть мені, де кристал. Я принесу його вам.
- Кристал дуже далеко, - зітхнула Чарiвниця. - Але зірочки легко знайдуть його. Вони частина кристала.
- Я встигну. А ви ідiть до правительки. I Марійко, будь ласка, без фокусів.
- Добре, - пробуркотiла Марiйка.
- Будьте обережні!
_______________
Микола почекав, доки вони щезнуть між дерев. Дістав з коробочки зірочки. Дмухнув. I ось на снігу стоять добротні лижі. Вони, здавалося, знали, що він поспiшає i, головне, куди, тому неслись мов вiтер. Хлопчику, який з дитинства не полюбляв швидкість та стрибки, вже почав подобатися свистячий у вухах вітер, коли лижi зникли.
Вiн стояв на березi ставка, що був схожий на дзеркало, яке замерзло. Верби вклонилися вкритими iнеєм вiями до самої землi. А iз ставка виходило м'яке блiдо-зелене сяйво, перетворюючи галявину у свiт тiней та напiвтiней. На днi, серед криги, лежав кристал.
- Допоможіть мені i цього разу, - попрохав Микола, висипаючи на кригу майже всі зірочки.
Ставок осяявся зсередини вогнем i вони склалися у напис:
- "Чи за своїм бажанням ти увійшов у священну землю безмовності?"
- Так, за своїм, - відповів Микола.
- "Чи ти знаєш, навіщо прийшов?"
- Так, знаю. За кристалом, у якому схована сила могутньої Чарівниці.
- "Чи ти розумієш, що лише гiдний, добрий та той, що вiрить може торкнутися кристала без шкоди для себе?"
- Так, розумію, але хочу спробувати. I хай буде, що буде.
- "Чи вважаєш ти себе гідним, добрим та тим, що вiрить?"
- Ні, не вважаю, але вiд свого рiшення не вiдмовлюсь.
- "Дай відповідь на три запитання, але якщо помилишся чи збрешеш, дорого за це відплатиш. Якщо ти готовий, то поклади руку на кригу."
- "Що ти любиш більш за все?"
- Не що, а кого, - відповів хлопчик. - Бiльш за все i всiх я люблю свою матiр.
- "Але вона ж сварить, нарiкає, не дозволяє дивитися телевiзор, часто не розумiє тебе."
- I що з того! Дорослі гадають, що знають більш за дітей. Але вона любить мене. А у наших розбiжностях винен вiк: ми по рiзному бачимо одне i те саме. I хоч я кохаю матір, iнодi трапляється, несправедливо її ображаю.
- "Уяви таку ситуацію: твій давній ворог-однокласник, який постійно ображає тебе, дражне, не дає жити спокійно, несподівано тоне. Що ти будеш робити, якщо більше нікого на березi нема?
- Допоможу йому виплисти, - відповів Микола, не вагаючись. Життя людини, навіть яку я ненавиджу, важливіше будь-яких розмовок.
- "Але потiм вiн знову почне мучити тебе."
- Може i не почне, а цей випадок зробить нас добрими друзями. Бо невідомо, що буде потім.
- "Те, що ти провів у цьому світi навiть день, не мине даремно. Чаклун жорстоко помститься тому, хто заважав виконанню його задумів: він намовить багатьох проти тебе, ти будеш самотнiй, не знайдеш нi друзiв, нi подруг. Чи варто марнувати життя із-за проблем світу, у котрий не вiриш?
- Цей свiт iснує. I усе, що трапилося зi мною - було насправдi. Тому варто. Самотнім же я не буду, бо є люди, які зможуть протистояти його злій волі. А один справжній друг краще сотні підлабузникiв. А ще, Чарівниця допоможе мені.
- "А якщо не допоможе?"
- Навіть коли так, то зі мною буде Марiйка. I віра у дива зламає усі перешкоди!
Микола замовк, зрозумівши, що він, напевно, наговорив багато дурниць. Але в цю саму хвилину крига розтанула, i кристал сам ліг йому до рук. Усе ще вражений такою несподiваною розв'язкою, хлопчик сховав камiнь, випромiнюючий чарiвне свiтло, обсипав себе останнiми зiрочками та згадав Чарiвницю. Кольорові відблиски промайнули перед його очима, i він щез, залишивши ставок насолоджуватись спокоєм в обіймах зими.
______________
Шлях до палацу правительки був менш важкий, нiж вiд нього. Але доводилося часто зупинятися, щоб Чарівниця змогла відновити сили. Чари, накладенi на неї, розсипались у ту хвилину, коли вона вийшла з палацу Чаклуна, але години, проведенi там, не пройшли безслiдно.
Трапляється так, що ми зустрічаємо тих, кого більш за все у цей час не хочемо бачити. Так сталося i зараз - перед ними виник чорний вихор, i з нього вийшов Чаклун.
- Що, не чекали побачити мене так швидко? - зловтішно сказав він. - Ви менi не потрiбнi. Але за вашим товаришем я не збираюся ганятися по всьому лiсу. Вiн усе одно до вас повернеться.
- А ти куди? - спитав він, побачивши, що Марiйка хоче втекти. - Iди до мене.
Намагаючись перебороти його силу, дівчинка майнула вбiк, але чари узяли гору, i вона покiрно пiдiйшла до свого ворога.
- А ось i він, - промовив Чаклун, дивлячись на срiблястий вихор у десяти кроках вiд нього. - Ну що ж, тепер вона у моїх руках. Поговоримо, га?
Засліплений відблисками вихора, Микола спочатку розгубився. А як побачив у руці Чаклуна ніж, приставлений до шиї Марiйки, то i зовсiм втратив надiю.
- Поговоримо? Хоча ні, давай так: або твої слова, або її життя. Вирішуй.
- Не чіпай її! - вигукнула Чарiвниця, смикнувшись уперед.
- А ти помовч! - наказав Чаклун.
З його руки вилетіли дві блискавки: одна заступила Чарівниці шлях прозорою стіною, а iнша розкроїла землю i проклала глибоку трiщину мiж хлопчиком та магом.
- Вирішуй, я чекаю. Вирішуй, поки не пізно! - наказав Чаклун.
В ту ж саму мить Чарівниця кинула у тріщину останнi зiрочки, якi перетворилися на срiблястий мiсток.
I Микола вирішив. Він пiдняв високо вгору руку з кристалом, який сяяв слiпучим смарагдовим вогнем, i ступив на мiсток. Кристал розчинився у повітрі, а разом з ним щезли тріщина, місток, прозора стіна. Очі Чарівниці шугнули таким самим смарагдовим полум'ям, а її одяг знов надбав сліпучого білого кольору. Вона пiдняла руку i щось промовила своєю мовою. Чаклун здригнувся і впав на коліна.
Марiйка потiм розповiдала брату, що у ту мить Чаклун і Чарiвниця розмовляли. Вона запропонувала йому здатися, забути минуле та зтерти провину добрими справами, попередила, що може зробити з ним усе, що схоче. А вiн вiдмовився та прокляв її. Тодi у руцi Чарiвницi з'явився темний кристал, який зараз же розсипався чорним пилом.
- Іди! Іди, поки я не змінила рішення! - наказала Чарiвниця.
- Я піду. Але настануть i мої часи, - попередив Чаклун, - i тоді побачимо, хто кого.
- Не настануть, - заперечила Марійка, - діти завжди будуть вiрити у дива та казки.
Чаклун обернувся. Його губи скривила презирлива посмiшка, i вiн зник за деревами.
- I ти відпускаєш його? - здивувався Микола. - Він же буде тобi мститися!
- Хай іде, - відповіла Чарівниця. - Він тепер безсилий у цьому свiтi, як i в будь-якому iншому. А нам слiд прощатися, вам небезпечно знаходитися тут, та й вашi батьки хвилюються. Прощавайте, друзі!
- Ми нiколи тебе бiльше не побачимо? - у два голоса спитали дiти.
- Як знати, може i побачите, - посміхнулася Чарівниця. - Моє майбутнє для мене така ж загадка, як для вас ваше. А тепер час. Залишайтеся такими, якими я вас запам'ятала. Я бажаю вам щастя!
Марійка міцно узяла Миколу за руку i дмухнула у ріжок. Навкруги дітей закрутилися кольоровi вiдблиски.
______________
Вони повернулися у свою кiмнату. Вихор перенiс їх прямо до невбраної ялинки, бiля якої усе ще лежали уламки розбитої кульки.
- Таке враження, що усе це було чудовим сновидiнням, - зiтхнув Микола. - Ми прокинулися, i нам ніхто не повірить.
- Головне, що це було насправді, - заперечила Марійка. - А якщо нам не повірять, то мені байдуже. А щоб ти більше не вагався, поглянь сюди.
Вона струсила зі своєї руки зірочки, які випадково залишилися, на уламки - i ціла кулька загойдалася на гілці.
- Моя ти чарівниця, - розсміявся хлопчик, дістав з шафи ведмедика, вiддав Марiйцi та пiдвiв її до вiкна.
На вулиці скаженіла новорічна заметіль. Така сильна, що сховала будинок навпроти. Але на мить їм обом здалося, що десь там вдалині посміхнулася і махнула рукою їх нова подруга - Чарівниця, Снігуронька, хоч яка кому різниця, яке її iм'я насправдi...
Copyright © 2002 Life, and Death, and Giants...
