КОНКУРСАНТ 03
ЧЕРВОНА ШВОРКА
Повітря було морозним. Я потягнув носом. Пахло підгнилим деревом із ріки - терпкий дух і приємний. На снігу вилася вервечка маленьких круглих котячих слідів: сусідський Ярко вже провідав свою територію зрання. На морозі, коли він надував свою сіру кошлату шубу, він схожий був на кулю, що перекочується в снігу. Тільки високо піднятий хвіст його здригався при кожному кроці, і коливалося довге волосся на його кінчику, мов пір’я у павича.
Сергій відчепив шворку, і я пробігся до ріки, де чорніли поодинокі дерева, і зразу назад - просто розім’яти ноги. Вітер із ріки - пронизливий і зимний, тож на мить Сергій повернувся до мене спиною; його синя пухова куртка розпустилася вітрилом, і мені здалося, що його зараз підхопить подувом і понесе аж за обрій. Я добіг до нього і торкнувся носом холодної руки.
- Думаєш, треба вдягнути? - спитав він, замислившись про своє. Тоді витягнув із кишені замшеві рукавиці й натягнув їх на задубілі пальці. Ми з Сергієм одного віку - в усякому разі, всі так кажуть. Скільки я себе пам’ятаю, я пам’ятаю і його. Коли він тільки став на ноги, наша мама вчила його ходити, тримаючись за мій ошийник. Я не міг второпати, чого він так помалу росте: я хотів бігати й тягнув його за собою, а він падав і починав тоненько скиглити. Зараз Сергію дванадцять, і він - мій найкращий друг.
Ми добігли до грального майданчика, де зимою майже ніколи не буває дітей. Гойдалки порипували на вітру. Я понюхав стовпчик. У суміші гострих запахів чотири були найсвіжіші, вони, певно, з’явилися тут сьогодні зранку. Сергій присів на гойдалку й почав їздити туди-сюди.
Я примітив тих чотирьох ще здалеку. Вони наближалися помалу, голосно перемовляючись і гигикаючи між собою. Сергій закликав мене, і я підбіг, і він поклав мені руку на шию. Четверо підійшли.
Перший, в розхристаній куртці, курив цигарку. Він сплюнув і кинув недопалка в сніг. Запахло тютюном, зашкварчало, і з ямки в снігу почав підніматися сірий димок. Другий, чорноокий, але світлокосий, що від нього пахло кухнею, цибулею, хлібом, зліпив брудну сніжку й кинув у Сергія. Я вишкірив зуби й стиха загарчав.
- Глянь, які в нього жовті зуби! - засміявся перший. - Старий пес! Вівчарисько здоровезне, а таке нікчемне!
Двоє інших стояли мовчки; один із них колупав носаком черевика підталий сніг. Сергій почав злазити з гойдалки й потягнув мене за собою.
- Пішли звідси, - похмуро пробурмотів він.
Перший штурхнув його назад і гаркнув:
- Ану, сидіти, поки я не дозволю встати!
Я загарчав, а тоді гавкнув. Вітер підхопив мій голос і поніс за ріку. Другий засміявся і теж штурхнув Сергія. Я клацнув зубами. Другий засичав; на його руці лишився червоний слід від моїх зубів.
- Ай ти ж падло! - вилаявся він. Перший непомітним рухом вивернувся й ухопив мене за ошийник.
- А потримай-но його! - кинув він другому. Я наїжачив шерсть і рвонувся, але його рука була на диво дужою й не випустила ошийника. Я зашкріб лапами підмерзлу землю. Другий перехопив ошийник, а перший висмикнув у Сергія з руки шворку. Рука Сергія сіпнулася, а тоді впала на коліна. Він заплакав. Я хотів вивільнити голову з ошийника, смикався й сердився на самого себе, але мені ніяк не вдавалося.
Від дороги вчулося бурчання машини, а тоді розтало вдалині. Коли Сергію було три рочки, ми їхали машиною на море. Наша мама сіла спереду, а його крісельце пришпилила позаду, поряд зі мною, щоб я міг за ним наглядати. Сергій сидів усю дорогу на диво тихо, і тільки починав кривити личко, готовий розплакатися, коли замовкала музика. Мама переставляла касету в магнітофоні, а тоді поверталася до нього й питала: “Ну, що тобі не так?”
Перший крутив у руках мою шворку, ніби плів із неї щось. Сергій тоненько скиглив, але боявся рушити з місця. Другий потягнув мене в бік ріки. Я запручався, але мій зад мимохіть поїхав по землі. Третій сказав недбало:
- Не треба, лиши їх. Ходімо звідси.
- Іди собі, якщо хочеш, - обернувся до нього перший. Сергій заплакав голосніше. Те, що перший скрутив із моєї шворки, схоже було на ласо з ковбойських фільмів. Другий схопився за ошийника двома руками, а перший накинув мені ласо на шию. Я гарчав, але пручатися не міг. Третій, що дибав за нами, не витягаючи рук із кишень, відвернувся й похитав головою. Четвертий плюнув і затер плювок ногою. Його черевики лишили кілька брудних смуг на снігу.
Другий відірвав мене від землі, тримаючи за ошийник. Я сіпав лапами; земля крутилася десь унизу, і я не міг ніяк до неї дотягнутися. Перший прив’язав вільний кінець шворки до гладкої гілляки, що гойдалася над водою.
- Пускай! - засміявся перший. Другий випустив ошийника. Моє тіло почало стрімко падати вниз, і я бачив воду, що наближалась, і вже відчував її пронизливий холод. Раптом, ніби мене підхопила за загривок чиясь рука, я завис у повітрі. Я згадав, як Сергійкові колись сусідська дівчинка показувала песят, що їх привела її сука, й учила його носити їх за загривок. Песята були сліпі й смішні. Вони чеберяли ніжками, не знаходячи твердої опори. Вдома маленький Сергій хотів підняти мене за загривок, але ледь дістав до нього, ставши навшпиньки.
Я завив, але мені здушило горло. Червона шворка колихалася перед очима. Сонце вгорі луснуло навпіл. Сергій схлипнув, а тоді скрикнув на всю силу своїх маленьких легенів, і його крик, пронизливий, розпачливий і безнадійний, розтікся білим туманом над рікою.
Copyright © 2002 Life, and Death, and Giants...
