КОНКУРСАНТ 04
ВИСОКА ГОРА, ЧОРНА БЕЗОДНЯ
Катерина закинула речі в пральну машинку і ввімкнула її. Загула вода, побігла трубами, закрутилася виром, збиваючи білу піну, як вершки. Катерина повернулася до свого комп’ютера. Втупилася в екран, у білого ведмедя, що лежав на спині, розкинувши ноги, але не бачила його. Чи занадто далеко витали її думки, чи занадто звикла вже до красеня-ведмедя, що розлігся на снігу, мов на гарячому пісочку на березі теплого моря.
Задачка, яку Катерина вже четвертий день поспіль не могла вирішити, не виправдовувала витрачених на неї зусиль. За свою журналістську шестирічну кар’єру їй часто доводилося вирішувати різні задачки, але зараз вихідних даних було замало навіть для неї, з її “нестандартним” - як жартували колеги - підходом до справи.
Катерина відкрила новий документ - чистий аркуш паперу, який поки що не можна було помацати, потримати в руках, бо жив він лише в тонких дротиках процесору, напаяних на жoвті плати (чому саме жoвтими вона завжди ті плати собі уявляла?), десь у нутрощах розумної машини, що рівно й тихо гула, підспівуючи своїй пральній колезі.
Катерина намалювала на екрані таблицю. Вихідні дані були такими: у березовому лісочку за містом пара дітлахів, що прогулювала свого собаку, відкопала в купі осіннього листя, пожовклого, духмяного, вже трохи підгнилого на цю пору, тіло невідомого чоловіка. Міліція, яку викликали батьки дівчаток, у свою чергу викликала медекспертів, які констатували смерть від численних травм, що одна з них стала причиною розтрощеного черепу й, швидше за все, поставила крапку в кінці речення. Ідентифікувати тіло не вдалося, і не вдалося списати його як забулдигу-бомжа, бо одягнений чоловік був, як не дивно, за останнім словом базарної моди.
За тиждень потому з ріки виловили ще одне тіло, на цей раз уже жіноче, з численними травмами, що призвели до смерті. Ідентифікували жінку як Софію Байрак, бухгалтера фірми “Аметист”. Поєднати дві смерті міліція не змогла, бо ні рідні, ні знайомі Софії Байрак, ні її колеги по роботі не впізнали чоловіка на підретушованій посмертній фотографії. Про маньяка, про серійного вбивцю теж говорити ще було рано.
Питання, над яким билася Катерина в надії написати статтю для своєї газети, вона сформулювала так: якщо між цима двома випадками існує зв’язок, чи вдасться мені його відшукати? Все, що на цей час відрила вона, стосувалося справ фірми “Аметист”. По-перше, продаж горілки без акцизних марок. По-друге, такий самий продаж сигарет. Але хто цим зараз не займається? У зв’язку з убивством міліція їх троха прикрутить, але нам від цього не легше.
Поки Катерина малювала свою табличку, пральна машина вимкнулася. Катерина ліниво піднялася з-за столу й пішла перекидати білизку в сушилку. Нові технології страшенно забавляли її, вона могла прати з ранку до ночі, дитинно радіючи, що тепер не треба нічого робити руками. Як їй дістався новітній витвір технічного прогресу, історія мовчить.
Катерина мала своїх агентів по всьому місту. Вони дзвонили їй щовечора й звітували, чи не надибали чого цікавенького. Поки що радіти не було підстав, тому Катерина розмірковувала, на кого ще спустити свою агентуру, що - ніде правди діти - часом була настирливішою, ніж будь-який пес.
Катерина внесла всі дані, які мала, в свою таблицю. Слова “численні травми” виділила зеленим, бо з травмами і дійсно не все було чисто. Медексперти повідомили, що такі численні переломи, синці й подряпини, та ще й у поєднанні з порваним одягом, людина могла дістати, хіба якби скотилася з Евересту. Ніщо не вказувало на зумисне вбивство. Катерина здригнулася, ніби хтось холодною рукою заліз їй під одяг, торкнувшися рожевої ніжної шкіри. Згадка про Еверест чомусть розбудила неспокій у її серці.
Задзвонив телефон. Катерина підскочила, схопила трубку.
- Привіт! - промуркотів їй у вухо чоловічий голос. - Ти не передумала? Сьогодні в барі Ерік співає під Елвіса, ми нап’ємося шампанського й танцюватимемо, як пара закоханих.
- Свидерський, ти мою відповідь знаєш. Переходь до справи.
- Ну-ну... Але ти моє запрошення не закидай далеко... - Катерина вже почала потроху дратуватися, але Свидерський, один із агентів, подражнивши її, розповів свої новини. - Сьогодні на “швидкій” був пекельний день. Виклики ледь не щохвилини.
- Ну і? - нетерпляче спитала Катерина.
- Один виклик був від жінки, яка сказала, що впала в ванній. Численні травми, переломи, синці - і навіть подряпини, хоча хлопці зі “швидкої” ту ванну бачили, і подряпатися там не було чим абсолютно. Ну, як тобі новина?
- Новина прекрасна. Ти з нею говорив?
- Та перекинувся кількома словами. Каже, мало що пам’ятає. Стояла під душем, зомліла. Коли опритомніла, ні ногою, ні рукою рушити не може. Якось доповзла до кімнати, загорнулася в халат і викликала швидку. Але ж по очах я бачу, що всього не говорить.
- Де вона лежить?
- У першій міській, у травматології. Тобі скласти компанію?
- Тільки до дверей палати. Ти на машині? Заїдь за мною.
Катерина занесла ім’я жінки в таблицю, натягла джинси, піджак і осінню куртку й випила перед дорогою склянку молока - для заспокоєння нервів.
____________
Вона сиділа в ногах ліжка й роздивлялася молоду жінку, що не хотіла зустрічатися з Катериною поглядом. Щось було в ній, окрім синців і блідої, аж прозорої шкіри, щось таке було в її очах, ніби бачила Катерина перед собою не дорослу людину, а маленького загнаного звіра - лисицю у занадто вузькій клітці в зоопарку, цей жахливий спогад із Катерининого дитинства, круглі перелякані очі, в яких билася безнадія.
- Розкажіть мені, будь ласка, що Ви відчували за мить перед тим, як утратили свідомість? - Катерина прекрасно знала, що на такі питання вона не почує правдивої відповіді, але поки що не поспілкувалася досить із жінкою, щоб зайти в її душу не гостем, через парадні двері, а - двірником, прибиральницею, служницею - тільки щоб непомітно, через бічні. В палаті вони були самі, бо ще двоє хворих вийшли на вулицю ловити останнє сонечко.
- Я не пам’ятаю, - її погляд знову забігав, заметушився, і знову Катерина побачила замість людини лисицю.
- У Вас такі темні кола під очима. Ви погано спите?
- Я зовсім не сплю, - мовила жінка й уперше зляканими очима глянула на Катерину. Катерині зробилося млосно. Вона, ще не почувши, вже знала відповідь на свої питання.
- Коли це почалося? - спитала вона й ніби почула свій серйозний, сухий голос із висоти, наче говорила не до іншої людини, а сама до себе. Перелякана жінка хотіла витерти рота рукою, але зойкнула й застигла. Катерина побачила побите, подряпане плече, де-не-де заклеєне пластирем і замащене йодом.
- Я не знаю, про що Ви говорите, - жінка знову відвернулася, і на очах її, Катерина могла бачити, виступили сльози.
- Тільки скажіть, коли це почалося, і я більше нічого не питатиму.
Жінка безгучно рухала губами, ніби проказувала дитячу рахувалочку. Вона почала загинати пальці на лівій руці, а коли всі загнула, обережно витягла з-під ковдри праву руку й по черзі загнула всі пальці на ній. Катерина чекала, але схоже було, що жінка спить з відкритими очима.
- Коли це почалося?! - нетерпляче нахилилася над нею Катерина. Та сахнулася, зойкнула від болю, підтягла ковдру під саму шию.
- Зайчик, зайчик, побігайчик... Сонце сходить о сьомій тридцять шість... Висока гора, чорна безодня...
____________
Катерина вирішила не стелити ліжко. Як була вдягнена, вона запила дві таблетки снодійного вихололим чаєм, сіла на диван і заплющила очі. Вона згадала той випадок із дитинства. Вона каталася на велосипеді. День був яскравий, сонячний. Їй тільки-но виповнилося тринадцять років. Катерина не дуже ще впевнено почувалася на велосипеді, але досить для того, щоб батько відпустив її саму. Вона бачила машину ще здалеку, але ніби заціпеніла й котилася назустріч їй, навіть не намагаючись загальмувати. Вона не пам’ятала удару. Коли прийшла до тями, лежала на траві й навколо неї перемовлялися люди. Велосипед валявся осторонь. Червона машина, в яку вона вдарилася, стояла на узбіччі, а водій тримав її за руку.
- Ти жива? - спитав він. І нервово усміхнувся.
Катерина озирнулася навкруги й побачила знайомі обличчя. І серед них - на мить - майнула руда борода. Вона скрикнула й розплакалася, притулившися до водія. Пояснити, що їй у тот момент намарилося, вона не схотіла нікому. Водій підвів її, підняв також велосипед, і вони рушили в напрямку її будинку.
Коли їй було п’ятнадцять, шістнадцять років, коли її переслідувало видіння рудої бороди, коли вона баялася лягати спати, щоб те марення до неї не прийшло знову, вона багато прочитала дурниць про те, що уві сні страх треба убити, аби позбутися його. Коли її починало переслідувати видіння - завжди на зламі між сном і явою, - ніби лезо лізе в очі або в рота їй і от-от лишить криваві сліди, вона змушувала себе уявити, як загортає лезо в фольгу й закопує глибоко в землю, ще й каменем згори привалюючи. Для зустрічі з рудою бородою вона вималювала в своїй уяві пістолет, завжди заряджений і небезпечний.
Катерина сиділа на дивані з заплющеними очима, але раптом їй здалося, що хтось присутній у кімнаті, тож вона відкрила очі й роззирнулася.
“Привіт!” - почула вона знайомий муркотливий голос. Поруч із нею сидів рудобородий чоловік, і на цей раз вона упізнала його.
“Навіщо ти розповів мені про жінку в лікарні?” - спитала його Катерина.
“Бо ти ніяк не хотіла пригадувати свою історію з велосипедом. Я вже стільки чекав, і так натякав, і що тільки не робив, а ти - чи глуха, чи сліпа...”
“А ті двоє?”
“Та все намагався освіжити твою пам’ять”.
Катерина згадала, що Свидерський зробився її агентом десь тижні за два до смерті чоловіка, якого знайшли в березовому лісочку. Вони познайомилися в барі, де Катерина полюбляла збирати корисні знайомства. Свидерський наполягав на більш ніж ділових стосунках, але ж Катерина! Вона не пустила б жодного чоловіка в своє життя.
“У тебе не було рудої бороди...”
“Хто це зараз ходитиме - двадцять перше сторіччя - з вогняною бородою, наче селянин-ірландець? Ти могла б мене упізнати і без бороди”.
І уява Катерини вже вкотре вималювала все, що трапилося за мить до того, як вона зімліла і в’їхала в червону машину. Вона стояла на вершечку гори, і рудобородий чоловік то штовхав її, то тягнув до себе, а внизу лежала чорна безодня. Він спробував повалити її на землю, і рвав її одяг, але вона пручалася. Що він говорив, вона не могла розчути, бо в вухах гула кров і билася в скроні, і тоді він люто пхнув її - просто в безодню. Вона не відчула, як летить, бо в цей момент її привів до тями водій машини.
“Отож, ти мене і зараз не хочеш?”
І раптом Катерина зрозуміла, що кімнати нема, а є гора, і є чорна безодня, і рудобородий убивця, який штовхає її вниз. Вона згадала про пістолет, висмикуючи його з кишені, підкидаючи розпачливо руку вгору.
“Спершу зніми його з запобіжника!” - засміявся рудобородий, і тут вона відчула, що ліва нога не торкається землі. Впустивши пістолета, Катерина розкинула руки, але не мала за що вхопитися. Каміння рухалося під нею, як живе, і кожен камінчик лишав слід на тілі, наче ставив навічно печатку.
Вона падала, і падала, і падала, і не було кінця горі.
Copyright © 2002 Life, and Death, and Giants...
