Вікторія Марчук
|
Вікторія Марчук народилася 1969 року в Житомирі. За фахом - інженер-програміст, але не полишає надію одного дня зробити літературу основним своїм заняттям. Прозу почала писати для своїх дітей - казки і рахувалочки, - а потім непомітно перейшла на короткі оповідання. Кілька оповідань були надруковані в місцевій пресі. |
ВУЛИЦЯ
Він сидів, розкинувши ноги, на тротуарі. Засмальцьована куртка вже не зігрівала, бо жовтень все частіше холодним дощем нагадував про близьку зиму, але коло нього примостився рудий кудлатий пес, своїм теплим тілом створюючи ілюзію домашнього затишку. Він сидів на самому краєчку картонки, щоби псові було більше місця; пес, поклавши голову на рівненько зложені передні лапи, водив розумними очима на всі боки й раз по раз стріпував вухом.
Коло них стояла бляшана миска для копійок, але сьогодні від самого ранку ніхто їм нічого не кинув - вони вже зо два місяці жили на цьому тротуарі, тож щоденним перехожим, певно, набридло годувати нікчемного бомжа - молодого, а не може собі раду дати! - і його такого ж нікчемного пса. Заклопотані бізнесмени, у напрасованих, аж лискучих костюмах зі “Штайльмана” й від Вороніна, вже навчилися ходити цією вулицею, де що не крок - чиїсь розкинуті худі й брудні ноги: вони марширували, ні на мить не опускаючи голови й не стишуючи ходи, вивіреними рухами, як солдати на параді.
На сусідній картонці, метри зо два від пса і його господаря, прокинулися двоє старших бомжів - баба й дід - і завовтузилися, намагаючися зручніше сісти. Ця пара була взірцем поділу праці: баба щодня відправлялася на полювання за пустими пляшками по навколишніх смітниках і на виручені копійки приносила хліба. Дід робив турне пивними, кафе й барчиками й ніколи не повертався без пляшки. Вони були добрими сусідами: як часто і бомжеві, і його псові діставався шмат хліба й ковток горілки. Баба завжди казала, що трошки горілки псові не завадить: краще спатиме вночі й не замерзне.
Вулицею наближалася процесія: попереду наречені, за ними дружка з дружбою, батьки й ціла компанія родичів. Наречена, підібравши довгу білу сукну, вчепилася міцно в свого молодого й майже зійшла на дорогу. Вона огидливо кривила губи й ледь не бігла вулицею, аби швидше проминути звалище відходів суспільства. Наречений, що якраз минав бомжа, глянув на свою подругу, прочитав відразу на її обличчі й злісно пхнув пса ногою.
- Гидота! Коли ви вже заберетеся звідси! Пройти неможливо.
Пес болісно дзявкнув, але навіть не поворухнувся. Бомж зціпив зуби, але теж стримав себе. “Не псуй їм весілля”, - говорив він сам до себе, і сам до себе ж додав: “Вони самі його зіпсують”. Весільний поїзд, не озираючись, побіг до чергової пам’ятки архітектури фотографуватися. Бомж поклав псові руку на трохи схудлий зад і запустив пальці в руді кудли.
Зі школи, що примостилася на самому розі вулиці, пролунав дзвоник. “Велика перерва”, - поміркувавши й прикинувши, яка то може бути година, вирішив бомж. І справді: за хвильку вулицею почали ганяти діти того віку, коли вже відпускають додому самого, але ще не прийшла пора ходити поважно й удавати дорослого.
Зграйка дівчат наближалася до пса і його господаря, голосно перемовляючись і гигикаючи. Вони, зупинившись на хвильку, швидко намалювали класики й по черзі ними прострибали. Від них ішло таке тепло, така незіпсована радість, що навіть бомжеві зробилося радісно. Баба й дід, із сусідньої картонки, дивилися на них і усміхалися старечими беззубими ротами.
Дівчинка - шостий, сьомий клас, - дістала з паперового пакета кекса й уже збиралася відкусити, як погляд її наштовхнувся на голодні очі бомжа. Він знітився і відвернувся, але вона, злякано кліпнувши очима, зупинилася й простягнула йому свій шкільний сніданок.
- Візьміть, будь ласка, - ніяково мовила вона до нього. - У мене нема грошей...
Він поглянув на кекса в простягнутій долоні, на сині нігті на змерзлих руках, спробував усміхнутися й підморгнути їй, але вийшло трохи криво й сумно, і взяв у неї дарунок. Слова подяки булькали в грудях, але не могли вирватися назовні. Дівчинка відкинула з лоба довге пасмо чорного волосся, повернулася й побігла вулицею наздоганяти подруг.
Він розділив кекса на дві половинки - однакових-однаковісіньких - і подав одну псові. Пес нетерпляче клацнув зубами, підгавкнув, але взяв свою частку обережно, як кінь би міг узяти хліб із руки. Він погладив пса проти шерсті, поскубав його за загривок і притулився щокою до собачої морди.
- Їж, дурню, ти теж сьогодні ще не снідав.
Copyright © 2002 Life, and Death, and Giants...
