Олена Завадська

З Маргарет Атвуд:

ВІКОВА НІЧ

Ніч вікова - і ти ходиш одна
будинком. Пів на четверту.
Усі тебе кинули,
а може, так і має бути;
ти пам’ятаєш це відчуття з шістнадцяти років:
всі пішли розважатися -
так тобі здавалося -
а ти гляділа чужу дитину.
Велика ложка ванільного морозива
і склянка виноградного соку,
змішаного з імбирним лимонадом. Ти ставиш собі
Глена Міллера - з його оркестровим звучанням.
Запалюєш цигарку і пускаєш вгору дим,
а потім трошки поплачеш, що не вдалося потанцювати;
обводиш вуста червоною помадою і танцюєш сама.

Тепер, через сорок років, усе так змінилося,
і ти вариш собі квасолю.
Треба підтримувати свої таємні вади.
Все через те, що забувала
поїсти вчасно. Ти старанно кип’ятиш її,
зливаєш воду, потім - вершки і перець;
ходиш і ходиш вгору й униз сходами,
раз по раз виймаючи квасолину із каструлі просто руками,
і сама до себе говориш.
Було б дивно вчути і відповідь,
та це також із часом приходить.

Мовчання причаїлося між рядками,
ти говориш. Ще ти говориш,
що відчуття відсутності і присутності Бога
рівноцінні,
хоча й протилежні.
Ще ти кажеш, що в твоєму одязі забагато білого.
І муркотиш пісеньку.
Кілька сотень років тому
це вважали б містикою
або єрессю. Та не зараз.
За вікном завила сирена.
Когось переїхали.
А століття ніяк не скінчиться.

З Дж. Р. Р. Толкієна:

* * *
Де зимні гори сплять в імлі,
Там у печерах сотні літ
- Ще маєш час! - чекає нас
Чарівне золото землі.

Могутні гноми знали всі
Закляття за старих часів,
І кайла дзвін і впертий чин
Для ельфів був, неначе спів.

Для короля, що вже почив,
Вони оздобили мечі:
Сапфір, рубін, смарагд, бурштин
В скарбницях квітли уночі.

В свої плетені ланцюжки
Вони впіймали блиск ріки,
Насамкінець в царів вінець
Коштовні вставили зірки.

Де зимні гори сплять в імлі,
Там у печерах сотні літ
- Ще маєш час! - чекає нас
Забутих самоцвітів лід.

Віками келих золотий
Ніхто не брав до рук. А ти,
Якби схотів, почув би спів,
Який звучить із темноти.

Рипіли сосни і корчі,
Вітри жалілися - за чим?
Пробіг вогонь між темних крон
Дерев, що спали уночі.

Дзвін бив на сполох, і палав
Сосняк, здіймалася зола.
Дракон старий дихнув, і змій
Вогню хатки спалив дотла.

Диміли гори, а на них
Дивився місяць. Ще пробіг
Останній гном й зник за горбом
Від кроків фатуму важких.

Де хмуро зимна спить гора,
Де предківський славетний край,
- Ще маєш час! - туди зве нас
Війна за захист наших прав!

З Генрі Лонгфеллоу:

УРИВОК З ПІСНІ ГАЙАВАТИ

Як спитаєти ви, звідки
Знаю я пісні й легенди,
Що налиті духом лісу,
Димом вогнищ у вігвамах,
Бистрим плином рік великих,
Що мелодією часто
Схожі так на гуркіт дикий,
Мов громи гуляють в горах,

Відповім і розкажу я:
Йдуть вони з лісів і прерій,
Із землі озер північних,
Із країни оджибвеїв,
З краю вічного дакотів,
Краю гір, боліт і плавнів,
Де живе Шушуга-чапля
В заростях із очерету;
Я повторюю, як вчув їх
З вуст самого Навадаги,
Славнозвісного музики.

Як спитаєте ви, звідки
Може знати Навадага
Дикі ці пісні й легенди,
Відповім і розкажу я:
“Він їх чув в пташиних гніздах
В лісі, у бобра в хатині,
На вершечку скель орлиних,
У слідах читав бізонів.

Їх птахи йому співали,
Що по болотах гніздяться
У похмурій трясовині;
Сивка Четовейк їх знає,
Манг, гагара, гуска Вава,
І Шушуга-чапля синя,
І куріпка Мушкодаза!”

Як спитаєте ви далі:
“Хто такий був Навадага?
Розкажи про Навадaгу,” -
Відповім на запитання
Ось такими я словами:

“У долині Тавазента,
В домі зелені і тиші,
Де дзюрчать струмки веселі,
Там і мешкав Навадага.
Круг поселень індіанських
Простяглись поля і луки,
А за ними - ліс дрімучий,
Непроглядний бір сосновий,
Взимку - білий і зелений -
Влітку, повний різних звуків.

Там долиною звивались,
Мов вужі, струмки веселі,
Навесні - бурхливі й шумні,
Влітку - сховані під листям
Вільхи, восени - в тумані,
Взимку - чорні і холодні.
Поряд жив співець великий
У долині Тавазента,
В домі зелені і тиші.

Він співав про Гайавату,
Пісню славну Гайавати,
Про народження чудове,
Як молився він і постив,
Як він жив, страждав, боровся,
Щоб забагатіло плем’я,
Щоб йому всміхнулась доля”.

Copyright © 2002 Life, and Death, and Giants...