Сергій Дзюба

-----------------------------На сріблястій долоні вічності
-----------------------------Маленька дівчинка
-----------------------------Розчісує коси
-----------------------------Місячним гребінцем
-----------------------------І в примхливому люстерку
-----------------------------Не бачить свого обличчя :
-----------------------------Там її погляд
-----------------------------І зморшки незнайомої
-----------------------------Жінки.(1)

Спати боляче. Тіло пунктуально нагадує про власність — чотири кінцівки. Зараз я розумію, що не дуже любив руки. Інколи навіть соромився їхньої слабкості: коли ніс через осінь тендітну Аллу і раптом, зраджений власними руками, опустив розпашілу від задоволення й ніяковості дівчину у те, що залишилося від першого снігу… Інша справа — ноги: свідки моїх безконечних блукань самотнім містом. Не дивуйтесь — місто теж буває самотнім, дарма , що в ньому живуть люди.

Здається, саме сьогодні моєму тілу — 30. Мабуть, це не так. Але я маю бути на вершечку однієї гори. Скоро, зовсім скоро станеться головна подія у моєму житті. Цікаво, що ви нічого не дізнаєтесь про мене. Ніхто ніколи не почує цієї розповіді. Я можу лише наснитись. Вигадайте мене, як я вигадую вас.

І.

-----------------------------Колись я напишу
-----------------------------Останнього вірша
-----------------------------І не доживу до старості:
-----------------------------Впаду собі на дорогу
-----------------------------Осіннім листям ,
-----------------------------І мені буде легко. -----------------------------Не хвилюйся: я все одно
-----------------------------Прийду на побачення
-----------------------------З Тобою,
-----------------------------Зваблений
-----------------------------Тоненькою свічкою
-----------------------------У храмі.

Погоди не стало: щось сіре , вологе і різке. Я вчився брати шлюб. Євген, сусіда по гуртожитку, нахабно зазирнув до моєї келії і вкотре назвав її господаря бовдуром: «Затям, друже, богині не бувають провінціалками!» Після одруження я , «блискучий випускник філфаку», таки втрачав столицю .

Проте Алла була не просто красунею — вона навчила мене цілуватись. Раніше я думав, що це елементарно — як теорема Піфагора, варто лише закохатись і хотіти. Дарма, що на студентській вечірці наша староста Маргаритка, цей пуцьверінок у окулярах, ледве відчувши випадковий дотик моїх губ, виголосила на всю аудиторію: «Русланчику, та ти ще зовсім цілина! І де мої сімнадцять?»

Скільки ж я пізнавав Аллу, доки зрозумів таїнство поцілунку? Тоді я вже не був рожевощоким оптимістом. Моя матуся не берегла своє серце, різане 15 років тому у клініці Амосова: вона намагалась зрозуміти мої верлібри. Але поети — великі егоїсти, і з кожним віршем я віддалявся від неї на цілу епоху. Мама часто переконувала батька, що після її смерті він обов'язково одружиться вдруге. Вона не була провидицею. Коли її не стало, я навіть не встиг втішити тата: він, на відміну від мене, помер швидко — наступного дня.

Я почав думати про Коло. У дитинстві я мріяв про старість; і любив свою майбутню старість, як Далі — Галу, тоді мої плечі стали похилими. Тепер я боявся старості, стоматологічного кабінету і еротичної панянки на прізвисько «слава». І все одно ставав схожим на сентиментального п'яного чоловіка, котрий намагався втовпитись у примарний автобус на порожній зупинці, вигукуючи: «Пропустіть короля Франції!» І мав тридцять три пломбованих зуби. Я знав, що потім сніговий барс втратить зуби і перетвориться на барсика, який мріятиме про дитинство, але хотітиме спокою…

— Руслане, одягайся, біденяточку, поїдеш в авто. Сьогодні ти кайфуєш! — озвалась знайома фізіономія.

— Женю, не лякай мене. Невже куркульський онук вирішив розкошелитись на таксі?

— Що ти верзеш! — майже ображено мовив Євген.— Мій старий приїхав. Бере мене з Терезою на вікенд. Так що можем і тебе, салаго, по дорозі підкинути — до Алли.

— Знову мені хронічно не таланить. Де ти був вчора, хлопчику? Заглянь-но до моєї кишені і побачиш там…

— Дулю!

— Ні, квиток на автобус .

— Що за формальності, пане студенте? Вам не потрібні зайві гроші?! — весело подивувався Женька. — Махнемо на вокзал: люди у нас чуйні, ще й зайве заплатять. Аби їхати! Ну, друже, кабріолет чекає…

— Добре, я тут штани одягну, а ти піди пику вмий, коли хочеш, щоб Тереза впізнала.

— Не пику, а личко — скільки тобі пояснювати, впертюх! – мирно відбувся традиційною фразою приятель і енергійно грюкнув дверима.

Ех, Женю, невже й ти захочеш жити триста років і станеш для друга вороном? Приятелі зраджували мене ніби по черзі. Але я не міг без них. Я просто боявся самотності — мов темряви. І щоразу хапався за нову соломинку. Так я знайшов Аллу. І Женьку — Євгена Шпака, схожого на пташеня…

Мені було незатишно у блідому маленькому авто, яке все тулилось ближче до обочини, наче налякане дощем. Я не хотів їхати з Євгеном, його татком та нареченою мого товариша — породистою балакучою киянкою на ймення Тереза, що мала звичку тримати на оголених колінах нестерпно сивого пуделя. І все-таки я тицьнув квиток якійсь юнці, котру саме випхали з черги трохи розлючені добродії. Виштовхали не лише її — я вибрав найвродливішу. З не ядучою, стомленою валізою…

Мабуть, я був надто слабкою людиною. А ще боявся втратити друга. Проте в салоні авто потай я все вирішив за Терезу і її пуделя, які заходилися перебивати одне одного: заплющив очі і почав жонглювати думками. Так буває, коли хочеться спокою. Я міркував про заздрість. І вважав себе доволі симпатичним створінням. Бо навіть Богу не заздрив: це все одно, аби мені заздрили жайворонок чи жасмин, — кожен з нас по-своєму прекрасний! У Бога просто відповідальніша робота. Тільки чи любить Він її так, як я свою? Чи переймається нами, бо не має іншого виходу? Я не можу увесь час слухати жайворонка і бачити жасмин. Перший видається мені досить безтурботним, другий — надто сексуальним (хоч тисячу разів розумію беззахисність подібних ілюзій). Господь змушений постійно роздивлятися щось у нашому заплутаному мурашнику. Тоді люди стомлюють Його більше за вік і одного разу перед Всевишнім постане нестерпна дилема…

Здається, я задрімав. А може це вигадав Шпак, коли з гумором повідомив товариству, що один пасажир куняє при дамі, порипуючи, мов сніг? Тільки завдяки Євгенові вперше в житті я побачив смерть — вона була великою вантажівкою, що несамовито мчала назустріч нашому авто…

…Значно пізніше, на тисячному чи трильйонному сеансі вишуканих тортур я усвідомив своє перетворення на химерну істоту, що втратила руки, ноги, зір, слух, мову… Істоту, котра вже не могла почути про ваші банальні нещастя і вичавити у відповідь бодай слово. Так, мої любі, я навіть не мав задоволення сказати, як ненавиджу вас.

ІІ.

-----------------------------Одного разу двічі я ввійшов у одну й ту ж річку,
-----------------------------Щоб назавжди розчинитись в її тілі.
-----------------------------І тоді, пронизаний космосом,
-----------------------------На крихітній рубіновій планеті побачив своє дитинство —
-----------------------------Чорнявого хлопчика, який міцно
-----------------------------Притискав до грудей мої мрії.
-----------------------------«Я повернувся! Прийми мене!» — хотіли кричати губи,
-----------------------------Та лише безбарвно поворухнулись
-----------------------------І по-зрадницькому заклякли.
-----------------------------«У тебе пожмакана посмішка і нестерпно дорослі очі.
-----------------------------Наші планети думають про різні орбіти.
-----------------------------Я не хочу бути з тобою!» —
-----------------------------Дзвінко озвалось дитинство, сіло до мене спиною,
-----------------------------І я втратив річку, у яку ввійшов двічі…

-----------------------------…Залишились звичайні підтоптані сновидіння.
-----------------------------Та дуже рідко мене будять привіти
-----------------------------З рубінової планети.

Я не знаю, що сталося з моїми супутниками. Мабуть, їм поталанило (якщо справді поталанило!) залишити цей світ миттєво. В усякому разі, досі я не відчув їхньої присутності. А може я просто не здатний уявити цих людей у моєму становищі?

Проте мені було байдуже, чи винен водій вантажівки, яка розчавила наш автомобіль. Я не запам’ятав обличчя кривдника і, попри всі бажання, не міг зосередитись, аби уявити його голову без скальпу. Скажіть, як можна зняти скальп з сірої, розмитої плями?

Я бачив великі стиглі полуниці у сметані — улюблені ласощі Алли. І впізнавав запах тонко нарізаного лимону, який вона клала в чай. Очевидно, я став йогом, бо зовсім не хотів їсти. Страви нав’язувались мені самі — запиленими натюрмортами божевільних художників. Але я мало розуміюсь на живописі. Тому, замість естетичної насолоди, відчував відразу…

А ще мене мучили пошуки. Я знову був у війську, яке, наче велетенський динозавр, порпалось у прадавній багнюці, щоб знайти несподівано зниклу зброю. Це була страшенно втаємничена «іграшка». Її бачили тільки супутник-шпигун і наш генерал. Але ми звикли шукати те, чого, очевидно, не існує. Болото, розташоване біля наших арсеналів, називалось Вічним. Недоторкане раніше, воно пручалося, мов дівчина, котру хотів зґвалтувати у ліфті огидний тип. Військо образилось. Воно було бездарним і впертим. І не жаліло рабів, які служили в ньому. Ми перемогли: спочатку відібрали у Вічного кілька сучасних літачків, потім — танк часів другої світової війни, кулемет «Максим», мортиру і арбалет. Стрілу, колись отруєну кураре… На самісінькому дні лежала невелика овальна річ — її мінливого блиску не могла приховати навіть багнюка. Але знахідка одразу потьмяніла, як тільки потрапила до наших рук. Здавалось, вона вмерла — ніби медуза… Більше не було нічого. Розшукуваної зброї — теж. Можливо, її хтось просто поцупив. Не обов’язково залишати все, що погано лежить, Вічному. Зате ми тепер знали своє болото. І заспокоїлись…

Ніхто так не піклується про людей, як смерть. Це у нас — склероз, а вона завжди пам’ятає, кому час іти з цього світу. Проте, ми надто пихаті особи, щоб думати з вдячністю про цю старанну пані. Тоді зрозуміло, чому вона на нас ображається.

Звичайно, я хотів померти. Я думав, що не маю ворогів. Але ви познущались наді мною. Для якого експерименту ви воскресили цей біфштекс і силоміць підтримуєте в ньому ілюзію життя? Ось він — безпомічний ідіот, ще один кандидат до вашої Кунсткамери. Ваш ворог.

Я не зміг звикнути до болю. Мабуть, це неможливо. Я намагався терпіти доторки чужих рук. Але фізично відчував їхню байдужість. Звичайно, якби я не був шматком живого м’яса, то із задоволенням попереламував би ці руки…

Вона прийшла, коли мені було особливо зле. Я падав з Евересту і ніяк не міг долетіти донизу. Тоді, розлючений, я знову поставив себе на скелю і уявив Лезо.

Лезо покликало Смугастого і хвацького штрикнуло його в живіт «Ти бий в тім’я!» — попросив Смугастий крізь пронизливий хрускіт кісток. Та Лезо вже різало по-живому гладкою, блискучою посмішкою. І тоді Смугастий попросив Душу: «Зглянься, бо збожеволіємо разом!» Душа хотіла ще трохи надії — їй подобалось тіло Смугастого. Та коли заходилося Лезо виймати його красиве серце, — Душа дала улюбленцю спокій, отримавши притулок у світла. Звідти вона дивилась, як серце стікало солодким кривавим соком на губи чоловіка і жінки, які ласували ним одночасно з різних кінців — назустріч поцілунку. Серцем Смугастого Кавуна…

Захоплююче видовище тривало кілька секунд. Жах падіння вкотре оволодів своєю жертвою. Я вже мав кинутись у безодню, коли раптом щось примусило мене зосередитись на власному тілі. Воно впізнавало дотики, яких я не міг забути. Алла?

Я спробував посміхнутись — крізь морок очей. І намагався смішно закопилити нижню губу, бо саме так жартома знайомився з нею. Я чекав. І вперше за багато днів боявся залишитись на самоті.

Гостя обережно провела пальчиками по моїй щоці. Вона гладила мене! Цього було досить. Алла!!!

Я так часто уявляв нашу телепатичну розмову, що вивчив її напам’ять:

— Привіт!

— Здрастуй…

— Трохи сумно, але нічого.

— Все буде гаразд!

— Не буде…

— Русланчику!

— Я віз Тобі весільну сукню. У мене був квиток на автобус…

— Я знаю.

— Мені хотілось померти. Я тільки мріяв дочекатись Твого доторку. Спасибі, Ти прийшла. Отже я щось значив для Тебе. Знаєш, у мене більше нікого немає…

— Русланчику! Я прийду завтра. І післязавтра. Я провідуватиму тебе.

— Не треба, Аллочко. Боже, як Тобі бридко торкатись мого тіла!

— Що ти, зовсім не бридко…

— Ти – чарівна! Я бажаю Тобі щастя. Прощай Алло!

— До побачення, любий. Я прийду…

Вона була єдиною жінкою, яку я пізнав. Мабуть, це дуже старомодно, але я кохав її. Кохаю. Хоч не можу і не смію тепер сподіватися на взаємність. Завтра я чекатиму на Тебе. У цьому чеканні — сенс мого дивного життя.

Алло! Колись я не вмів цілувати Твої руки, я був солдатом зі смужками неба на погонах і не молився на будні, сірі, мов шинель. Мерз у товаристві байдужих літачків і, замість слухняного інструменту смерті, запропонованого маестро Калашниковим для музики бою, подумки завжди носив маленький мольберт, щоб одного разу побачити Твоє обличчя на аркуші далекого міста. Потім, не засватаний жодною кулею, я впізнав ці єдині очі, подарував їм свої перші троянди і доторкнувся до мого мольберта світлою посмішкою запаленого сірника, — раптом колись на ньому з’явиться інше обличчя.

Алло! Я прагнув пітьми, пустки, пустелі. І був знайомим звіром з відчаю і втоми. І лежав під трьома ковдрами скоцюрбленим сполоханим створінням. І це не було парадоксом — я замерзав. І божеволів, мов сто поетів, і не міг спромогтись вичавити бодай думку. І кликав на поміч Ісуса. І стискав у пригорщі кволе серце. Ти злякалась. І прокинулась великою полум’яною Квіткою, щоб прийти до мене і розчинитись пелюстками. Хотів тепла, краси, снів, що збудуться. І це не було парадоксом — ми засинали…

Ти вже не раз рятувала мене, люба, коли я відчував себе самотнім. Смуток претендував на благородство. Він приходив, як гість, залишивши кепкування біля дверей — замість черевиків. І говорив красно — майже за Євангелієм, пам’ятаючи про мою віру. І я, який не любив пити зі Смутку, потягнувся до пляшки, наче спокусився на бочку чорної ікри. А Смуток був невблаганним і лагідним, мов доброзичливий кат на ешафоті. І я подумав про ту, яку не можна кликати — про худорляву красуню з розпущеними косами: я подумав про смерть. І Смуток теж мав про неї високу думку, а я був по вінця повен Смутку — обпікався гіркотою і жартував з панночкою С., і говорив, що кохаю іншу, а вона вмирала з ревнощів, пропонуючи королівські милості. А Смуток нашіптував: „Стань її фаворитом”. Я уявив, як тіло відпускає душу на волю і зависає пожмаканим одягом у прямокутнику самотності, відсахнувся, потривоживши Бога. І відчув Твої кроки в сирені ліфту. А потім були три слова, які не сподобались Смутку, і він чемно пішов геть: все-таки Смуток претендував на благородство і збирався взяти реванш…

Алла приходила до мене, мов на побачення. Здавалось, її теплі пальчики грають на фортепіано. Я розумів ці зворушливі дотики краще за слова, що падали з вуст, і вже пишався своїми телепатичними здібностями. Виявляється, мить щастя можуть пізнавати і такі обрубки, як я. Знаєте, я навіть спробував написати вірша. Шкода, що ви не можете його прочитати!

-----------------------------Ми познайомились
-----------------------------На обшарпаній кухні
-----------------------------У студентському гуртожитку,
-----------------------------Але, здається, я завжди
-----------------------------Знав Тебе у храмі.
-----------------------------Я не розумію молитви
-----------------------------І хрещусь, мов блаженний,
-----------------------------Бо дивлюсь на Ісуса
-----------------------------І бачу Твоє обличчя.
-----------------------------Ви разюче схожі !
-----------------------------Хто ти?
-----------------------------Невже все життя
-----------------------------Я буду нести хрест
-----------------------------Цієї страшної
-----------------------------І захоплюючої таємниці?
-----------------------------Покохавши Тебе,
-----------------------------Я прийшов до Нього.
-----------------------------Але кого з вас
-----------------------------Я маю тепер
-----------------------------Любити більше?!

Я жив кілька днів. Ми розмовляли. Моє тіло поводилося спокійно. Йому подобалось. А потім — мов струм: страшна, вбивча підозра. Я не хотів вірити, що доля, моя доля , здатна і на таку підступність.

Старий віслюк! Закопилив губу на радощах і не відчув очевидного: долоні у Алли були прохолодними, мов джерело. Я любив гріти їх своїми руками. Тепер мене гладили інші долоні — тепліші, але чужі.

Та, що поряд, не Алла!

ІІІ.

-----------------------------Заплакана красуня:
-----------------------------Вії
-----------------------------Намистинками сліз
-----------------------------Прихилили
-----------------------------Веселку .

Маргаритка — тільки вона могла так познущатися наді мною. Ця шльондра! Якось Геракл застав її у своєму ліжку. Очевидно, вона намагалась невдало скопіювати одну богиню. Розлючений Геракл тільки-но повернувся з дівочого монастиря (так ми називали сусідній гуртожиток). Спочатку довгоногі чернички, як завжди, сповідували гостинність. Подумки Син Зевса вже уминав смажену картоплю з яєчнею. І треба ж було йому на радощах пустити кілька необережних «шпильок» з приводу фарбованого волосся такої ніби мармурово спокійної Юльки — інтелігентки у якомусь там поколінні. Смертельно ображене дівча хутко виштовхало голодного приятеля за двері. З горя він почвалав до власної обителі, де й побачив Маргаритку — ситу, надійно укоськану червоним вином.

«Який невезучий день!» — сумно подумав Геракл і здійснив черговий подвиг: ніжні половинки розімлілої богині одержали енергійного стусана і за мить вже палахкотіли у гамірному коридорі — мов світлофор.

Але Маргаритка була не просто ображеною жінкою — вона мала титул старости курсу. І доки публіка втішалась подробицями «коридорної справи», Геракла мало не виключили з університету. «Я любила цього хлопця і збиралась вийти за нього заміж!» — палко виголошувала юна спокусниця на кожному поважному зібранні. І продовжувала розповідати у облізлому курсовому журналі про те, як ми не ходимо на лекції. Особливо від такого підступного шпигунства страждав Євген, котрий не міг прокидатися рано, а тому Маргаритка не часто бачила мого друга на перших парах.

Шпак написав їй записочку: «Ти володієш надзвичайними можливостями відчувати мою неприсутність навіть у переповненій аудиторії. А може це — кохання?»

Відповідь була принциповою: «Мавпо! Як ти міг припустити, що коли-небудь мене звабить твоя шпаківня? Я кохаю одного Віталика, одного Сергія і одного Руслана Вчерашнюка!» Проте ніхто з однокурсників достеменно не знав, що це за істота така — богиня . Маргаритка могла розчахнути всі ґудзики, але вона вміла берегти душу. Можливо, саме так повинна чинити жінка, позбавлена вроди Мерилін Монро. Жінка, яка хотіла бути богинею.

Тепер вона мала наді мною необмежену владу. Я потрапив до пастки, з якої єдиний вихід — до іншого виміру. Але Маргаритка не прагнутиме зробити мені таку послугу — це не в її характері. Вона просто насолоджуватиметься моєю безпомічністю і своїми можливостями. Хоча б так, як робить це зараз.

Негідниця! З якою втіхою я луснув би по її рудих патлах добрячим черпаком! Навіть в уяві мені не хочеться ґвалтувати цю потвору. Хіба за мене щось зробить Геракл…

Ні, панночко! Тобі ніколи не стати Аллою. Особливо зараз. Хай якісь огидні кінцівки торкаються мого тіла. Я не відповідаю взаємністю ! Кохання, яке не відбулось — тепер ваза з китайської порцеляни на срібній таці у провінційному музеї недоторканих архівів. І я втікаю з дивного королівства звичних матеріалізованих умовностей, щоб помилуватися своєю вазою й подумки обережно стерти з неї пил. І нехай хтось здогадується про неназваний, невизнаний предмет мого поклоніння: непрошений доброзичливець все одно не залишить на цьому скарбі відбитків своїх пальців…

Я не відважувався вкусити Маргаритку. Страшно було подумати, що вона могла тоді зробити зі мною. Звичайно, я вигадував їй різні неприємності, надихаючи на подвиги Геракла, Юльку і зграйку аборигенів з гучними барабанами та галасливим довготелесим шаманом. Не знаю, що можна було збагнути, спостерігаючи за моєю фізіономією. Біль вже поглинув її, коли прийшла Алла — тобто, коли я думав, що вона прийшла… Маргаритка здогадалась. Я зрозумів це з її нових невпевнених доторків і чекав помсти. Проте богиню було викрито — вона хотіла говорити:

— Так, я — не Алла, а ти — блазень, який живе лише спогадами.

— Трохи не те, Маргаритко. Справді, хтось має слабкість жити лише спогадами. Ця солодка ностальгія діє, мов наркотик. Тому так легко ненавидіти кожне «сьогодні». Хтось не боїться сновидінь і навіть колекціонує найфантастичніші сюжети, вважаючи їх справжніми — як фільми Тарковського. А я мешкаю собі на якомусь поверсі і примушую героїнь давніх спогадів приходити у нові сни. Між споминами та снами — цнотливі павутинки недозволеного…

— Блазень! До того ж, нікому не потрібний! Де твоя Алла? Хіба вона не повинна бути тут?

— Алла просто не може бачити мене таким…

— А я можу?

— Ти — кремінь!

— Але Руслан Вчерашнюк цікавиться лише дорогоцінним камінням, чи не так?

— Облиш, Маргаритко. У Руслана Вчерашнюка залишився тільки мозок, який поступово божеволіє. А тебе, як завжди, жаба душить…

— Дорогий мій, ти надто переоцінюєш власну персону. Твоя Алла…

— Може, їй теж зле. Слухай, ти нічого не знаєш?

— Не хвилюйся — з твоєю колишньою нареченою все гаразд. Принаймні, вона буває в університеті. І не збирається втрачати свій шанс. Знаєш, це дуже важливо — вискочити заміж на п'ятому курсі.

— Я тобі не вірю.

— Дарма.

— В усякому разі, це вже не має великого значення. Скажи, ти довго збираєшся провідувати мене?

— Доки не набридне.

— Ти — жорстока!

— Я – дуже хороша. Шкода, що ти не можеш цього зрозуміти…

Коли Маргаритка тимчасово залишила мене в спокої, я побачив місто. Місто, яке марило небом і божеволіло від його вроди, тепер працювало інквізитором, старанно стираючи блакить отруєними поцілунками. А небо, яке навіть в обіймах у міста не клялось йому в любові, бо кохало одне лише сонце, згасало, болісно намагаючись приховати сльози вірності…

Я не серджусь на Тебе, Алло! Маргаритка говорила неправду. Мабуть, Ти часто буваєш у цій кімнаті. Тільки не насмілюєшся торкнутись до мого тіла. Але я можу гладити і навіть цілувати Тебе.

Ось і зараз поцілунки-світанки поспішають по Твоєму обличчю, не орієнтуючись за сонцем, хоч і нагадують своєю лагідною невловимістю маленьких сонячних зайчиків. Незбагненно прозорі, вони прагнуть охопити Тебе всю, та, захлинаючись від ніжності, ведуть теплий, кумедний танок у Твоїх цілющих долонях. Не осягнути неосяжне!

Мій поцілунок-надія пахне часом. Твоїми косами і розпеченими устами. Він болить сьомим небом і смарагдами Твоїх думок. Тамуючи шаленство, пошепки опускається на коліна перед фортецею Твого Некохання (?) і заздрить Галактиці: її світила засинають карликами, пізнавши вічність суперзірок…

Поцілунки-поети — найбільші утопісти: кожен вважає себе головним і справжнім — для Тебе. Але їх римам, ритмам і фарбам не віддзеркалити Твоїх очей. Та коли на краєчку Твоєї посмішки з’являється Бог, — поцілунки-поети, які вірять в Бога, палко, до нестями творять Гармонію. Так народжується таємниця Життя.

Моя Алло! Ти називаєш себе давньою амфорою, яка блукає морем і ніяк не знайде притулку на березі, аби хтось пізнав її таїну. Амфора не може вільно дихати, закоркована пилом століть. Що ж, я знову лаштую човна, і може цього разу під вітрилами надії знайду у відкритому морі свою амфору.

Знаєш, навіть буркотлива електробритва з її постійними скаргами на життя не стомлювала мене так, як впевнений спокій дзеркала — воно було занадто об’єктивним! Та, наперекір вадам земного реалізму, я святкував витонченість Твоїх рук, які вміли малювати мене іншим.

А в моєму ранковому голосі бриніло нічне тепло Твоїх ніг і тихе бажання: народитись манюсінькою комахою, щоб потім цілісінький день пізнавати їх зворушливу цнотливість…

Здається, знову повернулась Маргаритка. Так, це її долоня: маленька і волога. Я відчував руде волосся зовсім поруч. Нараз щось торкнулось моєї щоки. Це було мокре обличчя Маргаритки. Мені стало її шкода. Я жалію всіх жінок, які плачуть. Я боюсь сліз: чужих і власних… Стоп!!! Ніхто і ніколи не бачив, як плаче богиня. Маргаритка якось зізналась, що просто не вміє цього робити. Але ж тоді… Господи!

Хто ж це?!

IV.

-----------------------------Я ревную Тебе до моря,
-----------------------------Бо Ти любиш його
-----------------------------За будь-якої погоди.
-----------------------------І коли бачу, як врода
-----------------------------Твого молодого тіла
-----------------------------Насолоджується пестощами
-----------------------------Примхливих, невтомних хвиль, —
-----------------------------Я думаю, що подібний екстаз
-----------------------------Могла б відчувати чайка,
-----------------------------Безтурботно гойдаючись
-----------------------------На підступник бурунах.
-----------------------------Ти хочеш знати всі секрети
-----------------------------Гігантського синього
-----------------------------Страховиська,
-----------------------------І розумієш шторм,
-----------------------------Як не розумів його
-----------------------------Айвазовський.
-----------------------------Але Ти пишаєшся своїм монстром
-----------------------------І погожої днини.
-----------------------------Тоді пекельна сонячна злива
-----------------------------Перетворює Тебе
-----------------------------На красиву мулатку,
-----------------------------І єдине, що мені залишається —
-----------------------------Перемагати сильного конкурента
-----------------------------В іншому двобої:
-----------------------------Коли на фоні Твого засмагу
-----------------------------У замкненій кімнаті
-----------------------------З’являться сліпучі
-----------------------------Незаймані смужки,
-----------------------------Так схожі на біле латаття
-----------------------------Морської піни.

Вона прочинила кватирку і лягла до мене в ліжко.

— Це ти, моя думко?! — люб’язно стрепенувся я, хоч саме роздивлявся першого півня.

— Це казна що і з боку бантик! — голосно застогнала моя гостя в розтривожених обіймах. — Роздягни мене, милий!

— Як?! — збентежився я.

— Так, як колись одягав, — благально мовила вона і поцілувала мене в ніс.

— Тебе не влаштовує мій одяг? — дипломатично запитав я і обережно почухав носа: а раптом це мені сниться?!

— Твої сукні, панчохи і, навіть, нічні сорочки спотворюють білизну мого тіла. А найдорожчі, найвишуканіші черевики стомлюють мої ноги. Милий, поверни мені наготу!

— Хіба принцеса — пустотливе дівча, щоб забути про високий етикет нашого ритму? Ці оздоби гамують дикунство і ведуть музику слів…

— А я хочу стати дикункою — нестримною нагою дикункою. Пощади мене!!!

То був бунт у ліжку. Я заплющив очі й поліз під ковдру за першим півнем. Та мій спокій заплутався в її дивному голосі і відступив. Розпущена і розпашіла, вона доторкнулась до моїх скронь і я вже не міг кликати іншу…

Вранці, обережно, щоб не злякати мою юну даму, я встав з ліжка, навшпиньках підійшов до столу, ще раз подивився на притихлу, звабливу думку, і записав її на папері — верлібром…

Еротичний сон закінчився. Я відгадав найбільшу таємницю свого життя. Я міркував просто: жінка, яка приходить до Руслана Вчерашнюка в лікарню, звичайно, була знайома з ним раніше. Інакше вона не змогла б подолати почуття відрази. Але незнайомка поводила себе так, ніби дорожила моїм обличчям. Думала про нього — колись. Ірина? «Море, не вір медузі: кохають, коли є вибір…» — як вона говорила з морем! Там, у іншому місті — біля хвиль. Ірина дізналася? Справді, вона давно відчуває мене. Тільки це неможливо — проїхати стільки кілометрів. Чому я завжди винний перед нею?

Іра була моїм дитинством. Ми ходили в дитсадок, простуджувались і хворіли на бронхіт — кожен у своєму будинку. А потім знову чимчикували до виховательки. Наші оселі були сусідами. Я ласував маленькими кришталиками льоду. «Мама сваритиме…» — авторитетно повторювала моя супутниця. «Тебе ніхто не примушує. Бався своїми ляльками», — буркотів я. «Ні, разом — то разом!» — відповідала дівчинка і мужньо ковтала уламки красивої бурульки, що впала з даху. Одного разу після нашої трапези Іра захворіла на запалення легенів. Вона була впертою…

У школі потрапили в один клас і трохи посиділи за однією партою. Біла миша дражнила нас вундеркіндами: Іра вже знала таблицю множення, а я — столицю Гондурасу. Проте ми не могли бути ідилією. Це дівчисько обігрувало мене в «морський бій». І шкодувало, що швабра з мокрою ганчіркою, винахідливо приставлена до дверей Тарасом, зіпсує сукню Білій миші, коли та спробує увійти, виголошуючи на ходу образливе: «Добрий день, малята!» А ще мені здавалось, що Ірина потайки вживає якийсь еліксир — несподівано вона виявилась на цілий сантиметр вищою за Тараса на прізвисько Гулівер. Той образився. Я теж — з солідарності. І сказав сусідці: «Ірко! Ми вже дорослі. Годі гратися в наречених. Мені потрібна чоловіча компанія».

Я пересів до Тараса. Але двічі на місяць все одно мусив залишатися з колишньою подругою після уроків — прибирати у класі. Біла миша побоювалась довіряти таку «ювелірну» справу одразу двом балбесам — так вона називала кожного чоловіка у віці від семи до сімнадцяти років.

Якось маленький Руслан Вчерашнюк спробував витерти пил за шафою. Він не знав, що добродійка виявиться такою підступно кульгавою! Тоді на шафі жили вазони. Першим не втримався Червоний генерал і вперіщив мене по маківці своїми керамічними сідницями. Зараз вже не пам’ятаю, що залишилося від генерала — мабуть, його відправили у відставку разом з іншими свідками катастрофи — меншими і дешевшими. Тільки коли мене нарешті відкрили очі, я видався собі симбіозом зі скла, черепків, брошур, піску та Ірини, яка намагалась визволити свого приятеля від пут цілого світу, що впав, неначе сніг на голову. Але з’явилася Біла миша, котра все запитувала: «Русланчику, з тобою нічого не сталося?» Я почувався цілим і неушкодженим, мов небо (просто я тоді ще зовсім не знав неба). І хотів втекти, бо не мав сили вдруге лоскотати підлогу віником. Іра плакала. І як вона примудрилася тоді так боляче порізати руку?!

— Не спиш?

— Я вигадую історії про небо. Ось послухай: небо прийшло до сосен. Замріяне — до закоханих. Благословити. Люди схопили небо і вичовгали його мрії. А потім — гамак зробили. І розп’яли — між сосен…

— Ти більше не любиш людей, правда?

— Не знаю, Іро. Ви тепер такі незвичні зі своїми проблемами. І прагнете наблизитись до зірок так, як хочете чаю. Але спочатку наскальні малюнки пращурів повинні пережити мертві мавзолеї нащадків…

— Скажи, ти здивований, що я тут?

— Ні. Дивно, як я не здогадався одразу. Я не буду каятись, Іро. Ти — ідеальна жінка…

— Проте, ідеальних жінок не кохають?

— Просто мало не з пелюшок я знайомий з однією людиною. Вона — добра і щира. Мій друг. Можливо, якби ми зустрілись сьогодні і не було Алли… Розумієш, ми з тобою такі давні приятелі, що я не міг уявити нас поруч у ліжку. Вибач, я не хотів псувати тобі життя…

Дотик. Ледь чутний. Приємний.

— До того ж, я завжди знав, що ти будеш професором. Це так смішно звучить — чоловік професора Підлісної. Ти, мабуть, вже навчаєшся в аспірантурі?

— Так.

— А твоя донька?

— Вона разом зі мною — у тому гуртожитку.

— Прикро, що я не можу прийти до вас у гості…

— І випити чай з липовим цвітом — від простуди.

— Ти не хвилюйся. Тільки не соромся ходити на ваші вечірки і від кавалерів відбою не буде. Куди тому греку…

— Не треба про Кацаніса. Він поїхав до своєї країни, я залишилася. От і все.

— Ти жалкуєш?

— Я не кохала його.

— Іро!

Дотик. Теплий, заспокійливий.

— Ти хочеш, щоб я приходила сюди?

— Так.

Вперше я відчував її дихання. Губи жінки несподівано торкнулись моєї щоки. Це був найкращий дотик у світі! Я став Богом!!!

Тоді мені хотілося говорити з вами. Я сказав би вам: «Панове! Я не можу перепочити. Диявольський біль живе у кожному грамі мого тіла. Звичайно, ви трохи жалієте мене. Але воліли б ніколи не здибатись з цим обрубком. Вам подобається бути серед подібних і час-від-часу робити їм маленькі підлості. Ви оточуєте себе порохом та бензином, рахуєте кожну монету і мрієте сконати у віці Лазаря Кагановича. Мені шкода вас, панове. Ви — мотлох».

Ти впізнала свого приятеля, Іро. Але навіть ти не можеш тепер зазирнути в мене. Колесований вантажівкою Руслан Вчерашнюк безконечний. Я — поет, архітектор будинків, у яких добре малечі і незатишно дорослим. Там не треба шукати матеріального спокою — він взагалі знаходиться в іншій Галактиці. Але й романтики самогубств (які не люблять Бога та прагнуть потрапити до нього, бо не можуть примиритися з власними думками), вирушаючи до заповітної мети з моїх балконів, відчувають терпкий смак поезії. І цього буває досить, аби вони не завмерли байдужими цятками на похмурому асфальті. Я бачу, як знайомі обличчя подорожують зорями з нестерпною ностальгією за земними стражданнями, щоб потім повернутись до своїх осель з букетиками римованих рядків. Я — архітектор будинків, у яких стіни не пригнічують свободу, а меблі мають душу. Там поважають філософа, що вмів дегустувати самотність. І діти не погрожують вбити батьків, коли ті не дають їм цукерки. Але колись Тобі набридне підтримувати вічний вогонь у чудернацьких приміщеннях — хай навіть і створених для Тебе. Ти захочеш до іншої Галактики — надійної, мов трикімнатна квартира на Хрещатику. І підеш, побажавши мені кращого кохання, залишаючи на згадку ще теплі будиночки мертвих верлібрів…

Я був Богом і чекав дотику. Іра не приходила. Я хвилювався, що вона захворіла і терпів час — години, дні, місяці… Це тривало довго. Може, життя. Доки я зрозумів марність цього надзусилля. Що сталось з людиною, яка була моїм другом? В усякому разі, тепер я вже готовий до найважливішої події у своєму земному житті. Я — на самісінькому вершечку і знаю, як ЦЕ зробити. Все-таки я був…

-----------------------------Я люблю день,
-----------------------------Коли до мене прийшов Чюрльоніс
-----------------------------І простягнув
-----------------------------Сльозу Фаетона,
-----------------------------Настояну
-----------------------------На мелодіях зірок.
-----------------------------І я, що звик висмоктувати час
-----------------------------З пальця,
-----------------------------Захворів
-----------------------------На Всесвіт.

* * *

Людмила Гордієнко сиділа на канапі і гортала телефонний довідник. Вже півроку, як вона пішла з лікарні. Бідолашний Руслан! Як вона закохалась у нього на тому вечорі… Цікаво, він запам’ятав дівчину у рожевій сукні, з якою танцював вальс? Мабуть, що так.

Руслан був наймолодшим з поетів, запрошених на зустріч до медичного коледжу. І найвродливішим! Поети хотіли говорити від імені всього людства — як демагоги, а тому здавались надто патетичними і нудними. Можливо, вони просто не вміли читати свої вірші. Руслан розповідав про себе. Він був іншим. Печальним:

-----------------------------Найеротичніша квітка — незаймана,
-----------------------------Найкращий друг — незаздрісний,
-----------------------------Найпривабливіший поет — мертвий поет…

Але то був світлий смуток. Вона розуміла цього хлопця. Їй було так хороше з ним…

Потім Люда побачила його в палаті лікаря Рогового. І довго вмовляла себе бодай наблизитися до чужого пацієнта. Здавалось, Руслан чекав на неї. Одного разу він посміхнувся. Шкода, що її не зрозуміли колеги! Як можна жартувати про таке? І навіть Томка — краща подруга… Невже невинний поцілунок, який випадково підгледіла медсестра, може бути такою крамолою?

Але плітки поширювались зі швидкістю болю, принижували новими подробицями. Люда не знала, куди подітись від сорому. І залишила роботу…

— Тома?

— Людо! Привіт!!! Як гарно, що ти подзвонила. Сьогодні у лікаря Рогового кругла дата. Ми збираємось. Приходь!

— Скажи, Руслан зараз у вашому відділенні? Я хочу його провідати…

— …

— Ти чуєш мене?!

— Я думала, ти знаєш… Того чоловіка вже немає. Це сталося минулого тижня…

Людмила відчула, що мерзне і прикрила ноги ковдрою:

— Як він помер?

— Він не прокинувся.

____________

1) Верлібри, видрукувані у повісті, присвячені дружині автора.

Copyright © 2002 Life, and Death, and Giants...