Богдан Мицик
|
Богдан Мицик - львів’янин, вчений (фізик). Перші літературні спроби датуються 1997 - 98 р.р. (львівські часописи, радіо). В 1999 р. - перша збірка прози «Гостинці для внучат» (новели, ліричні етюди, повість), в 2002 р. - книга «Різдво як Різдво» (два літературні сценарії). Підготована до видання жартівлива повість «Ласкаво просимо на Землю». Ще одна книжка «П’єзооптичний ефект в сегнетоелектричних кристалах» (1992 р.) стала докторською дисертацією. |
ВЕСІЛЛЯ
Коли тато вів Оленку з дитячого садочка, вона заявила: «Тату, ми з Васильком вирішили поженитися». Той не знав, що на це відповісти, і сказав, що треба порадитися з мамою. А мама, коли почула про весілля, дуже зраділа і відразу ж погодилася: «Нехай женяться. Василько з доброї сім’ї, тож буде добрим чоловіком... А ви вже цілувалися?» – поцікавилася. «Так, цілувалися! – повідомила Оленка. – Він не хотів і тікав від мене, але я його піймала і поцілувала». – «Тоді ніяк не обійтися без весілля», – сказала мама. Згодом виявилося, що Василькові батьки теж не проти, і найближчої неділі всі зібралися за святковим столом.
Усе було по справжньому. Оленка мала біле плаття і великі білі банти замість фати. Краще, звичайно, щоб була фата, але в магазині на той час залишились тільки великі розміри. Василько був у темному костюмчику, в білій сорочці і з метеликом під шиєю, який йому дуже пасував. За столом наречені сиділи поруч. Біля них примостилися мами і прислуговували їм, а батьки сіли напроти і з приємністю причащали один одного. Жаль лише, що священика не зуміли розшукати і ЗАГС у неділю не працює, але про це незабаром усі забули.
Під вечір, коли весілля вже наближалось до кінця, молодий і молода невдало поділилися цукерками, і між ними виникло напруження. Після цього Оленка всілася на мамині коліна і відразу ж заснула. Василько довше боровся зі сном, але ось і він задрімав на дивані. Тож тато взяв його на руки і поніс до автобусної зупинки. В автобусі мама спробувала розбудити Василька, бо до їхнього дому далеченько від автобуса і татові буде важко його нести. Але це їй не вдалося, і тато мусів перти нареченого на собі.
СВЯТО
Жили-були мама і маленький хлопчик. Вже декілька днів вони з нетерпінням чекали свята. І ось - дочекалися! Вийшли на залиту сонячним промінням вулицю й усміхнулися до сонця, до перехожих, одне до одного. Потім сіли у святково прикрашений трамвай і поїхали в центр міста. Як гарно там було! І людей зібралося стільки, що здавалось, ніби все місто з’їхалося сюди! А найбільше їх було біля лотків з морозивом і біля усміхненого клоуна, який продавав ґумові кульки, наповнені легким повітрям чи, як кажуть дорослі, гелієм.
- Хочеш морозива? - запитала мама.
- Ні... - відповів хлопчик і відвів очі від лотка.
Він знав, що тут продають морозиво біле з арахісом, біле з родзинками і коричневе без нічого. Найсмачнішим було біле з арахісом, на друге місце він ставив біле з родзинками і аж на третє - коричневе без нічого, – але й воно було смачним... Поки хлопчик думав про це, вони з мамою дійшли до усміхненого клоуна, який продавав повітряні кульки. Багато діток вже мали такі кульки, а деякі навіть випустили ниточки з рук і кульки швидко піднімалися в небо. Всі люди підводили голови і радісно спостерігали за їх польотом.
- Купити тобі кульку? - запитала мама.
Хлопчик мовчав. Мама витягла з гаманця гроші і, зітхнувши, віддала їх клоунові.
- Який колір тобі подобається? - запитав добрий усміхнений клоун.
- Дайте жовту, - сказав хлопчик і поглянув на маму.
Мамі було байдуже.
Нарешті він міцно-міцно затис ниточку кульки в руці.
- Мам! Правда, ми вибрали гарний колір.
- Правда-правда...
- А коли відпустимо її? Вже? Чи ще трохи почекаємо?
Але не встигла мама відповісти, як вітерець різко хитнув кульку і вона доторкнулася до цигарки високого дяді, який теж протискувався до клоуна. Жовта кулька вибухнула і налякала дядю, а її залишки впали до ніг хлопчика.
- Що за чорт?! - вигукнув дядя. - Ти не міг її нижче тримати?!
Хлопчик опустив голову... але не заплакав, повірте, він не плакав, просто, в нього засвербіло око, і він потер його кулачком... Мама взяла хлопчика за руку і доволі строго сказала:
- Ходімо, в мене нема більше грошей!
Все це бачив і чув добрий усміхнений клоун.
- Почекай! - зупинив він хлопчика. - Я дам тобі іншу кульку. Якого кольору?..
Хлопчик не відповів, лише знову опустив голову. Клоун відв’язав жовту кульку і дав її хлопчикові:
- На, тримай.
- Не треба... - сказала мама, а потім додала: - Дякую...
Хлопчик узяв маму за руку і повів туди, де було менше людей. Там він високо підняв руку і... відпустив кульку. Вона стала швидко підніматися вгору. Хлопчик дивився на неї і усміхався. Ось кулька вже над деревами, ось вона вже над дахами. Там вітер підхопив її і поніс у бік найвищого будинку. Ще мить, і кулька зникла за ним. А хлопчик дивився поверх того будинку і усміхався.
ПРОЩАВАЙ, РІДНА ШКОЛО...
– Чому ні тата, ні мами Мельник Софії знову не було на батьківських зборах? – запитав директор школи. – Відмінниця, а щось коїться з нею незрозуміле... Ви, Ірино Степанівно, як класний керівник, добре знаєте, що є вагомі причини обговорити з батьками поведінку дочки. Чому вона стала такою неврівноваженою, нервовою...
– Чому, чому... Бо батьки не живуть разом...
– Як не живуть?
– Ігоре Івановичу, вже два роки, як розлучені.
– І я про це не знаю? Мали б мені швидше сказати. Адже випускний клас... гарна учениця... і в цілому добра дитина... Потрібно щось робити...
– Щось – це що? – втомлено запитала класна керівничка. – Я вже кілька разів робила їй зауваження, та результату – нуль. Кидається на всіх останнім часом, як навіжена. Хлопці, і ті обходять її десятою дорогою.
– Знаю, вона й мене, директора, пробувала поставити на місце... Завтра ж на дев’яту викликайте когось із батьків.
– Кого – тата чи маму?
– Викликайте тата. З жінки такий вихователь, як... – тут директор збився і не знайшов продовження думки.
– Ігоре Івановичу, ви, певно, забули, що наш педколектив, в основному, жіночий...
Директор відкашлявся...
– Вибачайте... я не те мав на увазі... Чекаю вас завтра разом з батьком учениці.
Наступного дня розмова в директорському кабінеті тривала майже годину. Коли тато Софійки виходив з кабінету, пролунав дзвінок на перерву.
Він ішов довгим стоголосим коридором, і рентгенівське проміння дитячих очей пронизувало його наскрізь. Хода стала невпевненою, вайлуватою. Краватка, здавалось, перекосилася, і він кілька разів поправляв її, та все ж з нею щось негаразд. Захотілось також причесати волосся – певно розтріпане... Коли ж закінчиться той коридор?... Якийсь малюк сказав йому: «Добрий день». Від цієї несподіванки щось затнуло в горлі, і він не встиг відповісти вихованому хлопчикові, той вітром помчався далі. Незручно якось стало...
Та ось, нарешті, кінець коридору. Ще п’ять кроків, ще чотири, три, два... І тут він почув:
– Тату!
Знайомий рідний голос! Він повернувся на той голос і, вже не реагуючи на уважні погляди школярів, пішов назустріч донечці... Вона ж усміхнена, щаслива підбігла до нього:
– Тату, чому ти не зайшов у клас?
– ...Якось незручно.
– Чому незручно?
– Та... я один, а вас багато.
– Багато? А мені здавалось, що я в тебе одна.
– Ти, звичайно, одна. А в класі скільки, тридцять?
– Тату, знайшов ти кого боятися.
– Я не боюся, але незручно...
– Ну, гаразд, татку. Ходім, проведу тебе до самісіньких воріт, захищу від нашої школи.
Взяла його під руку, пригорнулася до плеча, заворкотіла:
– Як в тебе справи? На роботі все гаразд?
– Нормально. І, головне, зарплата тепер буде значно вищою.
– Невже?! Нарешті! Тепер я покажу тій пришелепуватій Юльці! Понап’ялює на себе різнокольорового шмаття і гадає, що королева. А насправді – папуга, страхопудло нещасне! Так от: замовляю туфельки! – і стала втовкмачувати татові, якими вони мають бути.
– Та підемо разом, вибереш собі.
– Тату, тоді буде вважатися, що я купила їх сама. А я так люблю одержувати подарунки! А ти любиш дарувати?
– Люблю... – невпевнено ствердив тато.
Якраз дійшли до воріт шкільного подвір’я. Зупинилися.
– Ну що, поцілуємося? – запропонував тато.
– Тату... Поглянь на вікна нашого класу, он, на другому поверсі.
Із тих вікон виглядали двадцять чотири пари очей, а дещо позаду них – двадцять п’ята пара... улюбленої вчительки.
Тато подивився на те все... а тоді взяв руку донечки і підніс до своїх вуст.
– Бувай здорова, киценько.
Очі Софійки заблищали і ось-ось мали бризнути чистими потічками. Вона насилу стримала їх, а потім... ступила крок до тата і невміло чмокнула його у щоку...
– Татку... мені треба йти, вже розпочався урок.
– Біжи. Я зателефоную тобі, як куплю туфельки.
Вона швидко закрокувала в бік школи.
– Софійко!
Зупинилася.
– Не кидайся на всіх...
– Добре, тату.
– І на вчителів...
Кивнула головою.
– І на маму...
– Ну знаю, тату...
Пішла. З другого поверху на неї і далі дивилися двадцять чотири пари усміхнених очей, лише двадцять п’ята пара, улюбленої вчительки, вкрилася підступною вологою.
Софійка відчинила двері класу.
– Вибачте, будь ласка, – звернулася до улюбленої вчительки, – можна сісти?
– Звичайно, сідай.
Вона впевнена в собі, щаслива і горда йшла проходом між партами. А Фунтевич, на прізвисько Фунт, запитав на увесь клас:
– То – твій тато?
– Ні, наречений!
– А чого приходив?
Вона зупинилася перед Фунтом.
– Казав, ставити таких, як ти, на місце!
Вхопила з сусідньої парти грубу книжку і влупила Фунта по чолі.
КРАСУНЯ І ДВАДЦЯТЬ ГНОМІВ
Коли два десятки співробітників інституту вийшли докопувати величезного рова, що глибоко перерізав тротуар і тягнувся від інститутського мура аж до дороги, почав моросити густий дощ. За якийсь час найстарший у рові крикнув: «Перекур!» – і хто закурив, а хто, спершись на лопату, відпочивав. На той час всі вже були обляпані болотом з ніг до голови. «І що то за мода – копати рови під час дощу!» – почав ремствувати чийсь голос.
Вже інші хотіли підтримати цю тему та згадати недобрим словом своє недолуге керівництво (хай би самі спробували покопати під дощем, може, б тоді помудрішали), як пролунала команда: «Струнко! Рівняння на тротуар!» Всі побачили, що до рова наближається фігурка під парасолькою. І яка фігурка! Струнка... як смерічка, гнучка... як калина! Вона ледь торкалася асфальту, і підківки високих каблучків її туфельок вигравали звабливу ніжну мелодію. Крім того, чорний колір туфельок вдало контрастував із бронзовим загаром її ніг, а вище колін ноги ці, на жаль, таємниче ховалися під яскраво червоною спідничкою. Все інше, що належало цій фігурці, теж кидалося в очі: і модна блузочка, і гарне намисто, і лебедина шия, а найбільше – голубі-голубі очі-озерця на фоні пишного русявого волосся... «Вона так високо тримає голову, – заявив хтось, – що, чого доброго, не помітить нашого рова і звалиться в нього». – «І-і-і-і-га-га-га!» – заржали молоді і старі лошаки. Під цю ржачку красуня наблизилася до перешкоди і аж тоді зупинилася. Повернула голову наліво – ніякої надії, повернула направо – і побачила в десяти метрах від себе гурт лошаків та почула: «Зараз візьме розбіг та перемахне через рова, як пташка». Вслід за цим другий видав ще дотепніше: «Ні, певно, зніме туфельки і здолає перешкоду вбрід». А третій – ще дотепніше: «Може, пошлемо кого, щоби переніс її на руках». – «І-і-і-і-га-га-га!» – знову полинуло над ровом. А найстарший у рові сказав суворо, дивлячись в її бік: «Треба читати оголошення... Там для всіх написано: тротуар – ремонтується». – «Ги-ги-ги...», – стали заспокоюватися лошаки. Красуня подивилася на годинник, зітхнула. Потім повернулася і зібралася йти назад. І вже зробила кілька кроків, як проникаючий в серце вигук «Почекайте!..» зупинив її. Це Іван, молодший науковий співробітник, знову кудись преться, як завжди, протиставляє себе колективу... Гигикання враз припинилося. А Іван вибрався на тротуар, взяв дошку і, відшукавши найзручніше місце, перекинув її через рів. Тоді стрибнув на дно рова і покликав дівчину: «Ходімте, я допоможу вам...» Вона наблизилася, а він витер брудні руки спершу до штанів, потім – до сорочки і, підтримуючи дошку однією рукою, другу – подав дівчині. Раз! два! три крочки – і вона вже на тому боці. «Дякую вам...» – мовила... і подивилась на Івана таким поглядом... та подарувала йому одному! таку усмішку, що ніякими словами цього не описати!..
Пішла красуня. А Іван підійшов до притихлого гурту і взяв свою лопату. «Ну й номер ти відколов...» – схвально промовив до нього найстарший у рові.
А наступного дня на всіх інститутських коридорах тільки й говорили – що про рів та дошку, про Івана та красуню. А ще... про її очі-озерця, а ще... про чарівну усмішку... Ну, а що ж Іван? Ой!.. Надовго він загубив спокій та сон...
РАЙДУГА
Василькові дуже хотілося дійти до райдуги. Вона завжди була такою гарною, такою яскравою, і так близько-близько була – відразу ж за селом. Навіть наснилась Василькові цієї ночі. Один кінець райдуги купався у ставку, а другий опустився край дороги, за рівчаком. Василько розігнався, відштовхнувся від дороги і полетів через рів так легко-легко, як пташка. Ось він опустився на землю якраз у тому місці, де був самісінький центр райдуги-веселки, і якийсь час навіть боявся розплющити очі. А як розплющив, то яскраві насичені кольори – червоний, жовтий, зелений, синій, – аж засліпили його. І в тому кольоровому сяйві він побачив казковий будиночок, з вікна якого виглядав насуплений дідусь-грім. І гримнув той дідусь громом! Так гримнув, що погасив райдугу і розбудив Василька.
Про цей сон він одразу ж розповів сусідському Павликові. Той був молодший від Василька, тому завжди, слухав старшенького приятеля з великою цікавістю, а цього разу – аж рота відкрив. Хлопці змовились, що найближчої грози подадуться за село і стрибнуть в райдугу, аби таки подивитися, що там всередині діється.
Чекати довелось недовго. Того ж дня, післяобіду, вдарила гроза. Коли вона відшуміла і небо на заході почало прояснюватись, хлопці чкурнули з хати.
– Куди ви в дощ?! – гукнула Василькова мати.
Та що їм дощ, ще й такий дрібненький, головне – райдугу не пропустити! Хлопці помчали в той бік, де завжди з’являлася райдуга. Там сховалися під копицею сіна і завмерли, час від часу зиркаючи на небо.
І ось з’явилася красуня! Засяяла, як ніколи! Хлопці вмить зірвалися на ноги і побігли до неї! Але їх спіткала маленька невдача! Райдуга цього разу була не відразу за селом, а дещо далі. Та не біда! Вони вмить добіжуть до неї! І побігли!
– Не відставай! – гукав Павликові старшенький Василько.
Бігли вони бігли, а райдуга вперто віддалялась. Це вітер відганяв її все далі й далі за село. От якби він подув у протилежний бік, то погнав би райдугу просто на них! Не пощастило їм сьогодні з тим вітром. Вони захекані зупинились, не відводячи погляду від яскравої красуні. Один її кінець опинився в полі на горбочку і освітлював зелене листя молодих буряків. Не змовляючись, хлопці знову кинулись до райдуги, здолали рівчак – і по буряковому полю понеслися на той горб. Знову зупинилися, щоб віддихатись. Райдуга тепер спиралась на інший горб. От якби вона зупинилась внизу між пагорбами, хлопці неодмінно наздогнали б її. Адже згори і бігти легше, і внизу того підступного вітру нема, що райдугу відганяє... А так... Не вийшло цього разу... Жаль... Посумувавши на горбочку, хлопці повернулися в село.
– Ну, піймали райдугу? – питали їх приятелі.
– Піймали... – похмуро відповідали хлопці.
А наступного дня все село знало, що Василько і Павлик стрибнули в райдугу. Особливо дивувалися всі з розповіді малюка Павлика про те, що там є казковий будиночок і дідусь-грім. Більшість хлопчаків заздрили приятелям і мріяли й собі наздогнати райдугу. А от дорослі, так ті лиш посміхалися у вуса. Ну, чого ви тими вусами вертите?! Ви що, бігали за райдугою чи стрибали в неї?! Спробуйте спершу самі, а тоді будете посміхатись!
Лише дядько Степан повірив у те, що розповідали хлопці. Більше того він казав, що й сам у дитинстві бігав до райдуги і навіть наздогнав її одного разу. А коли наздогнав, то високо-високо підстрибнув і сів на неї! Але тут дядько Степан, певно, перегнув – ну, де таке видано, щоби хтось та на райдугу всівся!
Copyright © 2002 Life, and Death, and Giants...
