Тетяна Савченко
|
Тетяна Савченко народилася у 1978 році в с. Новозлатопіль Запорізької області. 2001 року закінчила Запорізький державний університет (факультет психології), зараз працює у лабораторії веб-технологій Запорізького держуніверситету. Член літературного клубу "99". |
Казочки на добраніч
1. Скошена трава
Якби люди, вмираючи, пахли як скошена трава! Якби можна було, як трава, вмирати і вмирати і вмирати і щоразу пахнути скошеною травою.
Після чергової спроби запустити Інтернет, пропоную:
- Може, спробуємо скласти вірша?
- Можна.
- Про що? Про кохання.
- Та ну… Може, краще про нас?
Ні, про нас - то буде нецікаво.Якби люди були іншими. О, якби ж то ми були трошки іншими…
Ми посварилися. Так, як сваряться найкращі друзі, тому я билася не руками, а єхидностями. На людях він відбивався не менш єхидними зауваженнями і люди думали, що ми фліртуємо, але ми сварилися. А коли всі пішли, він замовк і став дивитися сумно і докірливо. Так ми помирилися.
Є люди, яких я не розумію. Переважно це ті, яким я з якоїсь причини не подобаюся. Цікаво, то я їм не подобаюся, бо вони відчувають, що я їх не розумію, чи навпаки, я їх не розумію, бо відчуваю, що не подобаюся їм?
Якби ми були трошки іншими. О, якби ж то я була хоч трішечки іншою…
Навесні можна палити багаття. Земля, з якої зішкребли залишки минулого року, пахне інакше, ніж земля у липні, або в жовтні, або у січні в ящику з пеларгонією.
І палене листя пахне інакше, ніж минулого року, коли ми пекли картоплю і не пахне картоплею анітрохи, тільки поліетиленом і скорше тхне. Палити багаття - все одно, що гратися в чистоту, яка теж відносна, бо ми її робимо легенями, а не вогнем. Якби ж то…
Навесні ще один з моїх друзів почав зустрічатися з дівчиною. Отже, він уже не гратиметься зі мною, йому буде ніколи. У мене багато друзів, але все одно трошки шкода. Якби ж то, якби ж то я була хоч трішечки іншою!
Мені так шалено хотілося бути іншою, що коли всі казали: "Небо блакитне", я сперечалася: "А я бачу зелене!".
Коли мені казали: "Не любити собак може тільки лиха людина", я зізнавалася: "Ненавиджу цих тварюк!" А коли всім ставало за мене соромно, ходила горда й щаслива.
Але це теж відносно, тепер я, здається, знаю і це. О, якби ж то я тепер могла стати іншою! Бо навколо так багато незвичайних людей… Майже усі.
А ми таки склали вірша про кохання. Вийшло слабенько.
А скошена трава пахне скошеною травою.
О, якби ж то…
2. Повінь
Між гілочками, між голочками сосновими, між сонячними і місячними промінчиками, і зоряними камінчиками, між молекулами і атомами, між пташиними лапками потічок тече, торкає плече, хто прийде з плачем, той піде з мечем...
Вода текла - зозуля кувала.
Хмара напилася - зозуля замовкла.Сонце хвильки косить.
Я не зможу втопитись...
Я хотіла сказати: Я НЕ ЗМОЖУ НАПИТИСЬ.
Вам вчулося.Янголе-ангелику, чому ходиш з топірцем?
Ти ж добрий, ангелику!...У тебе є очі.
Час заплющувати очі і час їх розплющувати минає так швидко, що я не встигаю розповісти казку...
Про...
:-)
Про тебе!А коли слова вільні від тебе, то й від мене звільняються. І на вікні виростають мимо-вільні квіти.
То не мороз-по-той-бік-скла, то моє тепло-по-цей-бік.
Торкнися квітів - потече вода.
Немає нічого теплішого за 36,6* -
Пам’ятаєш?Можна, я буду краплею, яка не дотече до Центру Землі?
Можна, я буду краплею, яка не долетить до Краю Світу?
Можна, я буду краплею, а в тебе не буде рушника?Кидай у мене камінчики, бо я чиста.
3. Казочка про чарівні скельця.
Коли Бог пускав їх на землю, то поклав їм в очі чарівні скельця. Йому – скельця ясно-блакитного кольору і їй – такі самісінькі.
Знаєш, для чого?
Щоб вони бачили світ однаково. Щоб вони розуміли одне одного. Щоб вони одне одного упізнали.
І він підходив до дівчат, заговорював з ними, зазирав їм ув очі і розумів – то не ті.
І вона підходила до юнаків, вдивлялася їм в очі, але одразу по тому відходила – то були не вони.
І одного разу їй стало страшно.
Вона почала благати Бога замінити їй скельця. Бог зглянувся і поклав їй ув очі інші скельця, після чого дівчина дуже швидко знайшла собі пару.
А юнак про те не знав. І продовжував нашукувати собі дівчину з ясно-блакитними скельцями в очах.
І шукав би й довіку, але...
Але хіба мало дівчат міняють собі скельця?
4. Аполітична казочка
Виплив місяць – і ти зрозумів: ти самотній.
З’явилися зорі – і ти згадав: ти закоханий!
Зійшло сонце – і ти відчув: тобі радісно.
Пішов дощ – і ти заплакав.
Пішов сніг – і ти засміявся.
Вітер смикнув тебе за чуприну – і ти відчув: ти дужий!
Загуркотів грім – і ти розлютився.
Сипонув град – і ти почав готуватися до війни.
Сонце спалило траву – і ти рушив у бій.
Листя пожовкло й опало. Ти зрозумів: війну програно...
Вранці був туман, а потім його розвіяло. І ти мав зникнути, як і він, але...
Але прийшла людина – і тобі стало радісно.
Прийшла інша – і тобі стало сумно.
Прийшла ще одна – і ти почав готуватися до війни.
Прийшла ще одна – і ти зрозумів, що ти самотній.
Прийшла ще одна...5. Де тебе не було...
Так повернулось: я – потяг із зупинкою в ціле життя.
І тобі оплакувати всі місця, де тебе не було.
Очима кольору спілої зливи дивитись на всі місця, де тебе не було.
І мені вечорами надто короткими ти щоразу розповідатимеш пристрасно про місця, де тебе не було.
А потім...
Будеш скаржитись друзям, будеш скаржитись білявій Іринці, яка одна тебе розумітиме, про місця, де тебе не було.
З пересічним громадянином говорити пересічними словами про місця, де тебе не було ніколи.
Я – дівчина. Я дарую світло.
Червоне.
6. Трамвай
-----------------------------------Моїм друзям – фізикам
-----------------------------------І моїм друзям - філологамУ салон залітають сніжинки. Оголошують наступну зупинку, двері зачиняються.
Трамвай рушає, за ним, перекриваючи його власний гуркіт, деренчить маленька консервна бляшанка, прив’язана позаду. За цим усім спостерігає кішка з вікна 28 квартири.
Тим часом у трамваї.
- Молодий человєк, оплачуємо за проєзд!
- Обережніше!
- Тваю!..
- На наступній виходите?
- Я тебе люблю!
- Проходьте, не затримуйте!
- Постмодернізм...
- А я милого впізнаю з того, як він вимовляє слово “постмодернізм”! – говорить дівчина-філолог.
Ліва сторона, де сидять філологи, схвально мовчить. Права, де сидять фізики, мовчить єхидно. Бабуся-кондуктор на передньому сидінні мовчить обурено: в часи її молодости про постмодернізм уголос не говорили, про нього тільки зітхали потаємно.
- Свєжиє ґазєти! Міґ, Пєрєкур, Арт-Мозаїка, Потєха! – декламує смаглявий хлопчик. Завжди в одному порядку, чітко, як вірш.
- Но-овий ґод к нам мчітся!
Ліворуч, де сидять філологи, лунає одностайний стогін.
Праворуч фізики складаються на ґазету.
- Це виття у нас піснею зветься – ображено пояснює водій через репродуктор – і взагалі, тихо там, бо зараз на Шансон перемкну!
- Чому ми так повільно їдемо? – хвилюється дівчина, яка говорила про постмодернізм.
- Ліфт їде швидше за трамвай, але він споживає більше бензини – пояснюють їй.
Праворуч, де сидять фізики, чути єхидне хихотіння.
Трамвай зупиняється на майдані Волі. Всі виходять на Волю, сцена загального братання, рукостискання, поцілунки, обійми, обмін конспектами...
Увечері, на зворотному шляху, все повторюється.
7. Казочка на добраніч
Ані сьогодні, ані завтра, ні післязавтра я не буду дивитися, як палає вогонь, і не буду дивитися, як тече ріка, і не буду дивитися взагалі, я закрию очі і слухатиму, як зимова бурулька тішиться очікуванням того, як розповідатиме казки, собі на добраніч, людям на весну.
Я буду слухати і почую все, чого мені так хотілося, але не було, і так довго не було, що врешті навіть весна настала без мене. Так образливо, уявляєш?
Для того, щоб розколоти світ навпіл, треба багато попрацювати, але не стільки, як треба для того, щоб, дивлячись на тебе, Бог, принаймні, сміявся, а не плакав.
Але знов ходжу я, мов Сон з Дрімотою, десь обабіч, не наважуюся зайти до кімнати, щоб, нарешті, почати оповідь. Наразі про кохання, щоб вам було цікаво.
Були собі хлопчик та дівчинка і було їм одне одного настільки забагато в світі, що вони просто не знали, що з цим робити. І, щоб робити принаймні щось, вони вдавалися до ритуалів.
Вони пили каву, і ходили в кіно, і їли сніг одне в одного з долонь – і від цього їх не меншало, це просто створювало певну динаміку, в результаті чого вони жили довго, щасливо і особливо – померли в один день.
Парасолька Йони Блунда зачиняється так раптово, що повітрю стає тісно. Заглядаючи у вікна до маленьких дітей, я часто бачила голодних котиків, що вилизували солодке молоко з їхніх очей, і вилизували їм очі. Потім я зрозуміла, що мені просто наснився поганий сон, але все вже було зіпсовано. Доведеться починати спочатку.
Отже, були собі хлопчик та дівчинка. І було їм одне одного в цьому світі настільки замало, аж вони не знали, що їм робити з цим світом. І, щоб робити принаймні щось, вони вдавалися до ритуалів.
І вони пили соляний розчин, і ходили на дискотеки, і кохалися, пройшовши перед тим перевірку на СНІД, але навіть від цього їх не побільшало, хоча це й створювало певну динаміку, в результаті чого вони жили довго й щасливо і, врешті, померли. Здається, від скарлатини.
Під капелюхом у нього нічого нема. Я не перевіряла, я так думаю. Якщо дід-казкар жодного разу не підняв голови, оповідаючи малятам чергову казку, може він просто стомився? І то нічого, йому на зміну прийде товстий вовняний кіт-рукавичка, завше дотепний і бадьорий. І тільки найупертішим і найдопитливішим щовечора дідо знов і знов оповідатиме свою казку, щоразу починаючи спочатку і щоразу не доводячи до кінця. Отже…
Були собі хлопчик та дівчинка. І було їм настільки одне одного забагато, що вони уже й не знали, що їм робити. І, щоб робити принаймні щось, вони вдавалися до ритуалів.
Вони пили кров одне з одного, і ходили наліво, і завжди вірили, що увесь цей світ не кращий за них. І від усього цього вони, мабуть, мали б зменшитися удвічі і почорніти, але їх не меншало, це тільки створювало певну динаміку, а взагалі, вони жили довго і щасливо і ніколи не помруть.
От і дійшла кінця моя казочка. Вона вийшла такою довгою, що всі, хто слухав її від початку, пішли собі або повмирали. Тільки Бог лишився з усіх слухачів, бо куди ж він подінеться. І Він навіть сміявся під кінець. Приглушено хихотів, витираючи сльози. Бо так, як я вірила в можливість кохання, не вірив уже й Він.
8. Нотатки на хмарах
- Не робіть нотатки на хмарках, панночко! – іронічний голос виводить мене з задуми.
Не більше й не менше. Юнак-у-брунатному-светрі, не стишивши ходи, прямує далі. Тим часом, це я мала повне право іронізувати, бо це я перша спостерегла, з якою задумою він оглядає передчасно пожовклий від спеки листок (з якого це дерева? Не пам’ятаю назви).
І як би я не старалася проштовхнути свій погляд якомога далі, все одно не побачу того, що бачить в цьому листкові брунатний юнак. Напевно, щось хороше, бо очі в нього були усміхнені, а чоло розправилося, як буває у людей, коли вони сплять без сновидінь, або мріють.
- Не робіть нотатки на хмарах, бо втечуть! – лунає сміх.
- Скілько раз уже попереджала, щоб не писали на парканах! – сердиться сувора-жінка-що-обіймає-якусь-посаду – ну, дождетеся, хай тільки побачу, хто...
Помітно червоніє біла крейда.
- Ніколи нічого не записуйте на своєму серці – проказала дівчина з зеленими очима і сірим поглядом.
- Що ти робиш?
Хлопчик-з-саднами-на-колінцях зосереджено шпурляє в небо камінці.
- Дивись, зараз викладу камінцями твоє ім’я просто на Сонці!
- Брешеш! Бре-шеш-бре-шеш-бре-шеш! – радіє дівчинка-з-саднами-на-колінцях, і з кожним вигуком “брешеш-брешеш!” все щасливіше сяють її очі...
Я дивлюся на сонце і на ньому стає чимдалі більше фіолетових плямок – тепер я знаю, як звуть дівчинку-з-саднами-на-колінцях.
- Не пишіть...
- Не робіть нотатки...
- Ніколи...
- Бре-шеш-бре-шеш!
- Не робіть...
- Ніколи...
Листя на дереві-назви-якого-я-не-пам’ятаю тріпочеться так, що годі на ньому щось прочитати.
Повіяло прохолодою – одразу стало темніше
І не розрізнити було, що написано на залитих тепер чорнилом хмарах.
І того, що написано на паркані.
І ймення, що виклав хлопчик-з-розбитими-колінцями на Сонці
І того, що написала сумна дівчина на власному серці.
Пішов дощ. Прозорий-прозорий дощ.
Copyright © 2002 Life, and Death, and Giants...
