Юля Гоголь

Юля Гоголь: «І все ж я мала щастя (нещастя) народилася 1985 року в місті Львів переконаною оптимісткою. Назвали мене Юлькою, а прізвище від діда-прадіда Гоголь. Отак жила собі, ходила до середньої-середеньої школи щось там вчилась і особливо багато малювала. Хотіла бути художником. Та через надмірну абстракцію і відсутність техніки навчатись на художника не вийшло. Тепер одержую „божественну” освіту в Українському Католицькому Університеті у Львові на гуманітарному факультеті. Зараз намагаюсь малювати словами. Так воно влучніше виходить. Малюю про те, що не все так оптимістично і що не завжди, як колись розповідали казки, на світі перемагає добро. Про те, що не всі мрії збуваються і не все в нас так добре, як на перший погляд. Про те, що більшість людей чогось нещасні і ненавидять своє життя і що оте „щастя”, мабуть, таки не існує».

ВИСОКИЙ

Вона подарувала мені песика. Вона дуже вдало пожартувала і мені, вже дорослому, подарувала м'яку іграшку. Пам'ятаю, тиждень сміялись. Рідні мені ще довго згадували того песика.

Я назвав його Високий. Знаєте, він дуже на мене подібний. Білий в чорні плями, з усмішкою від вуха до вуха і з ним, як і зі мною, ніколи нічого не станеться.

Спочатку він жив у серванті разом з вазочками і склянками. Та це тривало не довго. Одного разу я не бачив її два дні. Я чув у телефонній слухавці її голос, та цього було мало. Було так погано, що хотілось напитись і забутись. Тоді до рук взяв Високого. Пригорнув до себе, до серця. Він пах її парфумами. Тої ночі і всі наступні, я, мов дитина, спав з іграшкою. Інколи навіть прокидався посеред ночі, намацував песика і знов сильно-сильно пригортав до серця. Та це допомагало. Я чув її запах і згадував: весняну заметіль, перше побачення, перший поцілунок, освідчення в коханні. Вона подарувала мені його на перше побачення.

Я готовий віддати їй душу, а маю лише м'яку іграшку, я готовий з неба зірку дістати, а чую лише її зморений голос по телефону, я готовий хоч завтра вести її до шлюбу, а маю лише запах її парфумів. Я знаю кожен її крок, а вона не помічає мене на вулиці.

Я не бачив її два тижні. Я почав щось говорити з Високим. Аж мама налякалась – я ж з іграшкою розмовляю. Ба, я навіть повірив, що в ньому є часточка її душі: як дарувала, казала, що дві ночі спала з ним.

Високий оселився у внутрішній кишені – біля серця. Мені так було легше. Коли випадала вільна хвилина, я говорив Високому, яка ж вона потвора, що вже два місяці не з'являється. А Високий сміявся над усім цим. Його непереборна усмішка доводила мене до сліз. Я ніколи не був таким оптимістом, як мій м'який друг.

Він був зі мною навіть тоді, як вона сказала, що виходить заміж. Не за мене, звісно. Один Бог і собака знає, що зі мною тоді було. Мабуть, ми тоді разом відключились і добу спали. Він став для мене невід'ємним другом.

ВИКРАДЕННЯ

Це сталось. Був день 22 серпня 1911 року і це сталось.

Він довго і клопітливо працював над собою, щоб це зробити. Він роками вставляв вікна і милувався тобою. Він фанатично марив це зробити.

Знаєте, Вінческо Леонарді, як він потім себе назвав, був як усі італійці дуже говірким й емоційним. А ще він був неабияким патріотом. А ти з нього сміялась. Ти завжди з нього сміялась, та й він не раз скалив зуби до тебе, ти ж – улюблена повія.

Його діло було нехитрим – вставляти розбиті вікна. Та він навіть це робив з патріотичними-націоналістичними міркуваннями – треба ж зробити хоч якусь кар’єру у чужій країні. Він хотів зробити ЦЕ зі своєю куртизанкою й продумав кожен свій крок. Він хотів бути щасливим з тобою в Італії. А ти сміялась.

Він знайшов ще декількох патріотів на чужій землі, які допомогли йому (зокрема заволодіти повією, яка перебуває без прав і документів у Франції). Вже о 13 годині ти належала йому. Без особливих труднощів він взяв тебе. Вінческо позбавив тебе усіх прикрас і обрамлень – йому потрібна тільки ти. А ти сміялась навіть в процесі. Ти належала йому два роки і три місяці. Увесь цей час ти сміялась з нього.

Одного разу він вирішив продати тебе, як останню шльондру. Відправити на батьківщину, як рабиню вулиці червоних ліхтарів з безневинно-якгольською усмішкою. Звісно, йому це не вдалось і тебе знову ув'язнили в квадратній залі. А ти сміялась. На прощання ти йому так посміхнулась, так посміхнулась...

Усіх вабили твої руки, риси обличчя, простота, розкішне волосся і наче б то незіпсованість. Всіх вабила твоя врода і... Кажуть, коли тебе творили, то розповідали казку.

І ось, ти знову у своїй квадратній камері. Тобою користуються, як можуть. Всі шукають того, що побачив Вінческо, а ти смієшся. Ти непереборна оптимістка.

Знаєш, я вірю у розум і винахідливість. Я вірю у невмирущу вроду. Я вірю в італійське Відродження. Я вірю, що можна пів тисячоліття не сивіти. Я вірю у магію фарб. Я навіть вірю у геніїв. Та я не вірю, прекрасна Джокондо, що люди так довго сміються.

МАРМУРОВЕ СЕРЦЕ

Музика - це закохана тиша.
Думка генія

Закам'яніле. Мертвий білий камінь. Мармур. Виблискує. Камінь мертвий, камінь холодний.

Не уявляла свого життя без тебе. Топилась у очах, губах, обіймах. З тобою тепло, гаряче, надійно. Ти здавався таким вірним, особливо в очах, особливо в обіймах.

Місяць в очах. Вони горять, палають. Сині з вогняним відливом. Горять любов'ю. Хіба в таких не втопишся?

Гаряче. У найбільшу зливу нас гріло якесь полум'я. Розуміння, довіра. Розуміння з погляду, з дотику. Ми любили дощ. Ми грілись його меланхолійним настроєм. Ми вірили у кохання. Навіть з першого погляду. Під дощем ти мене вперше поцілував. В зливу ти мене на руках ніс до дому.

Злива. За вікном. Шум. Музика дощу. Генії кажуть, що тиша здатна закохуватись. Тиша закохалась у дощ і забриніла. У них народилась веселка, а охрестили її світлом.

Світло в почуттях. Веселка в очах. З вогняним відливом. Полум'я догорає.

Злива. В душі. Тебе нема. Вже ніколи не буде. Холодно. Вода мокра, а тиша мовчить. Я йду сама в зливу до дому. Злива на обличчі. Кажу, що ридає дощ.

Мертва стеля. Вбита тиша. Мерзлий вогонь. Не гріє. Сльози з вогняним відливом ненависті. Я раптом поклала руку на серце і жахнулась – закам'яніле.

СОНЕЧКО

Похмурі стіни... Обдерта підлога: цемент... Тюрма... А в тюрмі живуть душі. Деякі душі вже мертві, деякі вбиті, а його душа живе за межами цих стін. Його душа на волі, його душа там, його душа з нею. На волі його донечка, його кровинка, його Сонечко. Але вона там, а він тут...

Та раз прийшли і запитали: "Хочеш на волю?". До волі було зовсім трішки: 20 років, або... або один помах сокири. Або мучитись 20 років, або стати катом. Стати катом, щоб бути з нею, з Сонечком. Сонечко... Сонечко... Хочу до Сонечка! "Хочу, - сказав він, - зроблю все".

Його очі тупо дивились в стелю. Крізь грати пробивалось сонце, він згадав Сонечко. Він сьогодні побачить її, але після всього. Нині судний день.

На цемент непомітно впала сльоза. Через годину він стане убивцею. В голові він вже тисячу разів повторив цей вирок: "Вбивця". Він вбивця. Він Юда. Він Каїн. В такі моменти хотілось кричати і душа кричала, а з очей текли сльози. Та він твердо вирішив, що зробить все, що накажуть. Він хоче до Сонечка.

Раптом зайшов вартовий і сказав, що пора. В вухах бриніло: "Каїн, Каїн, Каїн, Юда", та він вже твердо вирішив. Які ж можуть бути люди, якщо першим сином в Адама і Єви був Каїн? Руки враз стали наче свинцеві, здавалось пір'їни не втримають, не те щоб сокири. Та він вирішив.

Підійшовши до засудженого, пошепки сказав: "Прости, брате". "Братовбивця, братовбивця, братовбивця...", - лунало в вухах. Зашморг був вже на шиї. Якась білява дівчинка крикнула: "Не вбивай мого тата!" Він знову згадав Сонечко. Так могли вбивати і її тата. Натовп кричав "Смерть". "Кому?" Він таки не знав. Йому було вже байдуже – він згадав Сонечко. Це для неї. В душі щось замерехтіло, загорілось і вибухнуло. Вуста ще раз прошепотіли: "Вибач, брате" і рука з сокирою опустилась самовільно. Сказано – зроблено. Тепер він вбивця. Тепер він вільний убивця.

Він не йшов, а летів до неї. Гроші віддав у церкві і мчав до своєї донечки з швидкістю світла. І ось, вулиця, будинок... Але чому стільки людей? Вінки, священик – похорон. Він мовчки розсував людей в юрбі і застиг перед труною: там лежала його Сонечко. Сонечко забрав Бог – вона померла від білокрів'я. Вибач, брате. Від крику здригнулась земля.

Ще до кінця літа на цвинтарі поряд з Сонечком з'явилась свіжа могила. Він не зміг жити у темряві, він не зміг жити без Сонечка.

ДИМ

Горів Вогонь. Маленьке, жваве Полум'я. Не так щоб буяло, просто існувало серед багатьох інших Вогнищ. Ставало навшпиньки і в поцілунку вихапувало в залишки кисню. Тим і жило, тим і горіло.

Та раз Вогника помітило Повітря. Підійшло, обійняло і розпалило його. Повітря любило Вогонь і обіймало його з усіх сторін міцно-міцно. А Полум'я все більше розгоралось, цілувало Повітря вогняними язиками і щораз то більше спалювало його. Повітря згорало, випалювало себе і наповнювалось димом. Солодким, мрійливим, наркотичним димом.

Повітря важко працювало. Вітрами рухало пароплави, крутило млини, виробляло енергію. Ще Повітря давало життя усьому живому. Люди були вдячні за те. А Вогонь не працював. Він просто жив своїми ідеями, своїми мріями, своїми думками. Усіх навколо Вогонь зігрівав своєю присутністю. Йому дякували за те, що він просто горів.

Повітря міцно і любляче обіймало Вогонь і вони мріяли разом. Мріяли про двох маленьких Вогників і одного Вітра. Мріяли, що довіку будуть разом: Вогонь зігрівати, а Повітря підтримувати. Повітря щораз більше обіймало, а Вогонь все більше його випалював і наповнював мрійливим, наркотичним, густим, солодким димом.

Та якось Повітря пішло. Щоб врятуватися. До Води. Їм було сумно вдвох. В них навіть не було згадки про обійми і цілунки: де закінчувалась Вода – починалось Повітря, де закінчувалось Повітря – починалась Вода.

А Вогонь ридав. Йому не було для кого і завдяки кому горіти. Солодкий наркотичний дим розчинявся в порожнечі. Вогонь ридав і гасив себе своїми ж гіркими слізьми. Помалу й гаснув.

Та й Повітря сумувало. Воно прийшло, щоб востаннє зігрітись, востаннє обійняти і наповнитись мрійливим наркотичним димом. Повітря прийшло, а Вогню вже майже не було. Вогонь хотів, щоб його обійняли, хотів востаннє стати навшпиньки, щоб поцілувати і віддати Повітрю рештки свого тепла, рештки свого кохання. Але не зміг. Тоді Вогонь погас і таки востаннє наповнив Повітря солодким, мрійливим, густим, наркотичним димом.

Відтоді Повітря живе з Водою. Не живе, а існує. Бо Вода наче й жива, та холодна і мерзла. Вона навіть гірка. Вода не дає тепла, а лише забирає його. Повітря змирилось зі своєю долею. Та інколи воно ридає зливами і грозами. Блискавицями і громами воно згадує мрії. Мрії про двох Вогників і одного Вітра, про тепло і полум'я сердець. Мрії розчинились як густий дим.

ВОГНЯНО-БАГРЯНА

Вогняно-багряна, веселково-чорна, мармурово-блискуча. Твоя і моя.

Я не люблю троянд – вони горді. Зате я люблю трояндово-ніжний схід сонця. Тоді, коли півні ще взагалі не співали і коли має силу уся чортівська сила. Коли ще відьми танцюють шабаш, мавки ходять поза плечі, я ходжу по краєчку прірви в очікуванні ранку. В такі миті небо має якийсь шалений колір. Ні, не голубий, це небесковий колір.

Так було і посеред літа, в той фантастично ніжний ранок. Ти прийшов до прірви, обняв мене тепло-тепло, а потім, невідомо звідки, наче, з небескових очей, витяг квітку. Я споглянула на неї і мало не зомліла: ти, мабуть, приніс її від самого чорта. Вогняно-багряна, веселково-чорна, мармурово-блискуча квітка папороті.

Р І З Д В О

Кажуть, на різдво збуваються найзаповітніші мрії.

Мої батьки дуже хотіли мати дитину. І ось я, маленька-маленька дівчинка народилась саме на Різдво. Усі так раділи мені, так раділи. На Різдво у нас завжди була гучна забава – святкували моє день народження. Ось так на своїх 5 років я одержала… рояль. Того дня до нас чогось ніхто не прийшов, і як тільки його настроїли тато сів за нього і заграв таку тиху-тиху колядку. А мама співала. Я потім цілий рік училась, щоб на наступне Різдво заграти хоча б одну коляду.

Не судилось. До наступного Різдва мої батьки загинули у автомобільній катастрофі. Мене забрали у дитячий будинок, а нашу квартиру, нашу розкішну квартиру, наче викупив якийсь бізнесмен. От тоді й закінчилось моє дитинство.

Я тоді дізналась, що таке голод, що таке холод і що означає, нема де переночувати. Було важко, я навчилась курити, а коли мені було 14 – вперше закохалась. В місцевого наркомана. З ним вперше шарнулась травкою. А потім він мене почав ласкати, я не пручалась. Так і втратила власну честь – бридко і болісно. І більше ніколи не курила травки.

Незабаром настав час покидати притулок, а в мене ні знань, ні професії (швачка з мене нікудишня). Тоді прийшов якийсь бізнесмен (він так приходив щороку і деяким випускникам пропонував роботу). Йому в око впала тільки я, тож можна сказати, фортуна врешті й мені посміхнулась. Я сіла з тим чоловіком в його розкішне авто і ми поїхали. Та не так сталося, як гадалося. Першого ж дня він мене просто зґвалтував, сказав, що є робота тільки повії і вибору в мене немає. Вибору у мене справді не було…

Коли я зненавиділа світ, закінчилась і юність. Просто потворна, без смаку розфофирена й насмальцьована тональним кремом я вийшла на свій перший робочий день, точніше – ніч, в ресторані готелю. Я була ніби офіціанткою, та мене можна було запросити на бокал шампанського в номер. Першим клієнтом була якась великопика свиня, яка мене називала Кісочкою, ляскала по моїй задниці, була грубою й зовсім не церемонилась зі мною. Мені було огидно до рвоти, але потім дозволили прийняти ванну, бо “Кісочка” добре заплатив. Потім він ще часто приходив і був не менш щедрий.

Я тішилась, що дозволяли хоч митись у ванні і вже за тиждень мене знайшли там з порізаними венами. Відкачали дали очунятись, а потім ще раз зґвалтували і відправили на роботу. В той день, в той день було Різдво і я справді не хотіла помирати. Бо в той день я побачила в кутку щось особливе: там стояв рояль. Той самий рояль. Виявляється, я повернулась до дому. Я сіла й почала згадувати, що вчила в дитинстві. Під вечір навіть заколядувала. Потім мене ще часто просили щось грати і це була моя єдина відрада.

Так і минали роки. Я хотіла втекти, але що я сама могла зробити у величезному місті, без документів де є свої закони й свої правила й свої мафіозі й свої проститутки, які заробляли значно менше за мене. Врешті мене впіймали, вкотре поглумилися й відправили назад на роботу. Чим більше пручалася, тим гірше мені було.

Так минали роки. Я добре вивчила свою роботу, своїх клієнтів і їхні забаганки, але я старіла. Невпинно. У мене запалися очі, якось відразу з’явилось багато зморшок й опустились груди. Я вже не та. Об мене просто почали витирати ноги. Я стала непотребом. І перед святою вечерею я зібрала свої речі й пішла. Тепер мене вже ніхто не розшукуватиме. Тепер всі з полегшенням здихнуть.

Куди ж було йти серед лютої зими. Я пішла до церкви. Там була свята вечеря для бідних, мені дали ложку куті, як не як, мене нагодували, а вже пізно ввечері я пішла до сповідальні. Я не бачила отця, й добре, я розказала, все що було на душі, все своє життя й поневіряння. Отець простив мені, а коли вийшов з сповідальні, я просто вжахнулась – “Кісочка” в рясі.

З тої злості і з того бруду я мчала щосили містом. Як я хотіла до дому, просто заграти на роялі й заколядувати мамі й татові. Під моїм колишнім домом, пак під проклятим готелем, мене й знайшли замерзлу наступного дня. Бізнесмену довелось ще й тишком-нишком похорон організовувати.

І от тепер я смажусь в пекельному казані, але все одно ніхто мені не заборонить мріяти. Мріяти про одного чоловіка на все життя, про затишну хатку й про двох дітей яким я співаю, сидячи за роялем. Ми всі тихенько-тихенько колядуємо, адже сьогодні Різдво, а на Різдво збуваються найзаповітніші мрії.

ВОВК

Він підстрибнув до Неї, повалив на землю і по-хижацьки вчепився в її серце. Вирвавши його, побіг. Серце ще билось. Воно хотіло жити, палати. Серце було молоде, воно обливалось кров'ю. Він не стерпів такої жаги до життя і розшматував його.

Їй часто доводилось слухати страшні оповідки й небилиці про те, як люди страждають, гинуть й помирають. Вона завжди співчувала, та мала на те свою думку: "Якщо маю дожити до старості, то й війна не забере, а як написано згинути в юності, то вовк у домі роздере. В кожного своя доля".

Був початок весни. Вона опинилась на узліссі і без вагань пішла в ліс – вона була доволі сміливою. Та сама не зауважила, як заблукала в березняку. І тут несподівано з'явився Він. Вона не злякалась, а здивувалась: що Він, з іншого світу, зовсім далекий до Неї, робить поряд? А потім Вона уважно розглядала Його. У Нього були чи то сірі, чи то зелені, чи то сіро-зелені очі. А ще вони були голодними – Він їв поглядом. Зауважила, Він був міцної тіло будови.

Він дуже хотів Її обманути, а Вона хотіла втекти. Вона відчувала небезпеку. Вона була уважною, а головне – хитрою. На жаль, це Їй не допомогло, бо зрозуміла, що в лісі зовсім сама, що нікуди тікати, що Він значно сильніший і жодні хитрощі тут не допоможуть. І в одну мить, сама незчулась, як опинилась на землі.

Кажуть, на Неї напав Вовк. Тепер Вона живе без серця.

МАДОННА

Він повісився. Помер як Юда, бо йому не було виправдання.

У неї були лукаві бігаючі очі, але якийсь святий погляд. Звідки ці очі? Де він їх ще бачив? Хто зна. Колись згадає.

За ці очі, вірніше за цей погляд, їй належали мало не всі чоловіки цієї планети. Може й не тільки цієї. Та вона цим зовсім не користувалась, а її серце було повне любови до нього одного. Найбільше в світі хотіла мати дитину, та він як дзік вперся через свої недоумкуваті ревнощі. О, його ревнорші – це щось! Це припадок так званої "нірвани", або краще сказати "рвани", коли він рве і мече усім, що попадає під руку.

Вона намагалась сказати щось важливе. І знову почалось. Вже вкотре. Він подумав, що мова піде про іншого чоловіка. Ось тут і почалась "рвана". Він вхопив перше що попало під руки – ніж для риби, хотів, щоб вона подивилась йому в очі, а вона від сліз вже не бачила нічого. Тоді він встромив його у спину. Вона хитнулась, ще мить постояла і впала горілиць. Останній погляд у вічність. Звісно, так дивилась лише рафаєлівська Мадонна.

Наступного дня вона йому сказала, що вагітна.

НЕРОЗДІЛЬНІ

Вона промчала, промайнула, пробігла, вистрибнула й вислизнула, а він, як завжди йолоп, впав їй до ніг, як завжди, не догнав. Він не наздожене її ніколи. Ось така вона, наровлива й невловима. Зате вона заворожуюча – у неї блискучі очі й разюча усмішка. Не дивись їй в очі, не вір її усмішці.

Інколи він навіть хапав її за руку, та вона завжди виривалась. Він завжди біжить за нею, а вона сміється з нього тою страшною посмішкою. І чого він не покине її? Ні, не покинув і не покине. Любов? Хто зна. Але розділити грім та блискавку не в силі сам Перун.

Copyright © 2002 Life, and Death, and Giants...