Ольга Кирилова

Народилася 21 червня 1979 року. Киянка. Закінчила Києво-Могилянську Академію за фахом “культурологія”. Маґістр філософії Кембріджського університету. Аспірантка кафедри культурології Києво-Могилянської Академії. Працювала редактором відділу в журналі “Кіно-Театр” у 2001-2002 рр. Публікації у виданнях “Критика”, “Література плюс”, “ПІК”, “Кіно-Коло” та інших. Лауреат Міжнародної премії ім. Олеся Гончара 1999 року в номінації “Мала проза” (цикл “Листи без адреси”). Автор неопублікованої книги поезій “Перехрестя fin du sciécle” (1999).

З Марини Цветаєвої:

* * * Убога Любов — пробачте їй За те, що вона жебрачкою Блукає роззута геть. В церковній тьмяній кумпанії Молилася Ясній Панії — Їй мештика в дар зняла. На розі — іншого мештика Малим віддала бешкетникам — Коханого визнати шлях. І боса зостала — янгольськи! Не знає, що вже сап'янцями Стрічають її в раю.	* * * Простите Любви — она нищая! У ней башмаки нечищены — И вовсе без башмаков! Стояла вчерась на паперти, Молилася Божьей Матери — Ей в дар башмачок сняла. Другой на углу у булочной Сняла ребятишкам уличным — Где милый — узнать — прошёл. Босая теперь — как ангелы! Не знает, что ей сафьянные В раю башмачки стоят.
* * * Так у світі одвіку-віку й донині, І тепер, і знов Крадькома судилося безневинним Звідати любов. У калюжі оступайсь, на камінні Стиха ворожи, І пильнуй, чи йде — не своя дружина — Чоловік чужий! Щастя вбоге! у всього світу в пастці! Без квартир, речей… Боже, це міське безталанне щастя Крадених ночей! — Чи не стежать? — біля кожної брами Цілуватись в кров… — Так росте під всіма дощами й вітрами Крадена любов.	* * * Так от века здесь, на Земле, до века, И опять, и вновь, Суждено невинному человеку Воровать любовь. По камням гадать, оступаться в лужи, ................................................................ Сторожа часами — чужого мужа, Не свою жену! Счастье впроголодь? — у закона в пасти! Без свечей, печей... О несчастное городское счастье Воровских ночей! У чужих ворот — не идут ли следом? — Поцелуи красть... Так растет себе под дождем и снегом Воровская страсть!
* * * Оx якби ж то нас доленька звела –– Та по всьому б свiтi слава бучно загула! Та по всiй землi б здiйнявся поголос такий — Оx мiй рiдний, мене гiдний, бiдний брате мiй! Як останнiй згас пiд мостом лixтар –– Я цариця всiм блудницям, ти — п’яницям цар. Присягай царевi, увесь мiй край! Всix собою обдарую –– швидше присягай! Оx якби ж то нас доленька звела –– Оx, якi ж по пiднебеснiй почалися б дiла! Рознесла б рiка дзвiн-поздвiн по усiй Москвi Про чарiвну самозванку та коxанця її! Залишивши серед учти буйниx потiпаx, Ми б xиталися з тобою на семи вiтраx... Не минув наш битий шляx нi мiста б, нi села –– Оx якби ж то нас доленька звела!	* * * Кабы нас с тобой да судьба свела — Ох, веселые пошли бы по земле дела! Не один бы нам поклонился град, Ох мой родный, мой природный, мой безродный брат! Как последний сгас на мосту фонарь — Я кабацкая царица, ты кабацкий царь. Присягай, народ, моему царю! Присягай его царице, — всех собой дарю! Кабы нас с тобой да судьба свела, Поработали бы царские на нас колокола! Поднялся бы звон по Москве — реке О прекрасной самозванке и ее дружке. Нагулявшись, наплясавшись на шальном пиру, Покачались бы мы, братец, на ночном ветру... И пылила бы дороженька — бела, бела, — Кабы нас с тобой — да судьба свела!
* * * Не подобаюсь тобi — i тобi, I тобi, i ще добрячiй юрбi. Гарнi коси — та недбалий мiй стрiй! Норовиста –– xоч i спiв чарiвний! Що менi до нелюбовi нездар — Крамар гребує –– коxатиме цар!	* * * He по нраву я тебе - и тебе, И тебе еще - и целой орде. Пышен волос мой - да мало одёж! Вышла голосом - да нрав нехорош! Полно, Дева - Царь! Себя - не мытарь! Псарь не жалует - пожалует - царь!
З ЦИКЛУ «ПОДРУГА» Проминаєш повз своїм шляxом ти. Не торкнусь руки, тиxо вклякнувши. Тiльки туга — давня, ворожа та: Щоб як стрiлись, то — переxожими. «О коxана!» — мовило серденько.— —Все пробачу тобi, все стерплю я. Навiть не запитавши iмени: О, коxай мене! О, люби мене!» Бачу я з вуст блiдиx змiїстиx тиx, З їx надмiрної гордовитостi, Бачу з темряви над очницями: Брати серце те треба — приступом! Сукня — чорним шовковим панциром, Голос — ледь xрипкий — по-циганському Все в тобi люблю палко й марно я, — Навiть те, що ти ж бо –– негарная! Цю красу часу серп не вижне-бо! Квiтка ти? — Нi, стеблинка стрижнева! Зла, сталева, болюча, гостра-бо, Завезена — з якого острову? Вiєш вiялом, цiпком граєшся, — В цiй пiдступнiй змiїнiй грацiї, В русi кожному, кожнiй посмiшцi — Нiжнiсть жiнки, зуxвалiсть xлопчика! Не перейнявшися навiтами, Вiдкриваю собi i свiтовi Все, що нам в тобi ще вготоване, Незнайомко з чолом Бетховена!	ИЗ ЦИКЛА «ПОДРУГА» Ты проходишь своей дорогою, И руки твоей я не трогаю. Но тоска во мне — слишком вечная, Чтоб была ты мне — первой встречною. Сердце сразу сказало: «Милая!» Всё тебе — наугад — простила я, Ничего не знав, — даже имени! — О, люби меня, о, люби меня! Вижу я по губам — извилиной, По надменности их усиленной, По тяжелым надбровным выступам: Это сердце берется — приступом! Платье — шелковым черным панцирем, Голос с чуть хрипотцой цыганскою, Всё в тебе мне до боли нравится, — Даже то, что ты не красавица! Красота, не увянешь за лето! Не цветок — стебелек из стали ты, Злее злого, острее острого Увезенный — с какого острова? Опахалом чудишь, иль тросточкой, — В каждой жилке и в каждой косточке, В форме каждого злого пальчика, - Нежность женщины, дерзость мальчика. Все усмешки стихом парируя, Открываю себе и миру я Всё, что нам в тебе уготовано, Незнакомка с челом Бетховена!
* * * — О, тільки будьте, благаю! — І я безсило Руки впустила й припала до них чолом. Так молода Стихія слухає Бога В полі якомусь, в годину темну й лиху. І на високу хвилю подиху в грудях Владна долоня спадає — наче з небес. Й тихі вуста припадають до вуст тремтливих. Так молоду Стихію слухає Бог.	* * * Только живите! — Я уронила руки, Я уронила на руки жаркий лоб. Так молодая Буря слушает Бога Где-нибудь в поле, в какой-нибудь темный час. И на высокий вал моего дыханья Властная вдруг — словно с неба — ложится длань. И на уста мои чьи-то уста ложатся. — Так молодую Бурю слушает Бог.
З ЦИКЛУ «КОМЕДЬЯНТ» 1 Я пам’ятаю в листопаді ніч. Туман і дощ. В імлі ліхтарних свіч — Ваш ніжний лик—такий туманний, дивний По-діккенсівськи —смутний і сумнівний, Як море взимку — до здригання пліч... — Ваш ніжний лик в імлі ліхтарних свіч. Дув протяг, вгору сходинки вились... Не в змозі від цих вуст відволіктись, Посміюючись, пальці звивши в вузол, Стояла я — як та маленька Муза, Невинна — як пізніша ніч — колись... І вітер дув, і сходинки вились. На мене з-під утоми довгих вій Точився струм невпевнених надій. — Торкнувшись вуст,зміївся мимо погляд... Так янгол, втоми і томління повний, Убраний в святість, як у довгий стрій, Світ знаджує з-під довжелезних вій. Сьогодні знову діккенсова ніч. Теж дощ. І допомоги марна річ Шукати нам... І труби, зливи повні... І сходи ті ж... І ті ж вуста невловні... І крок, що віддаляється вже пріч Кудись — далеко — в діккенсову ніч.	ИЗ ЦИКЛА «КОМЕДЬЯНТ» 1 Я помню ночь на склоне ноября. Туман и дождь. При свете фонаря Ваш нежный лик—сомнительный и странный, По-диккенсовски—тусклый и туманный, Знобящий грудь, как зимние моря... — Ваш нежный лик при свете фонаря. И ветер дул, и лестница вилась... От Ваших губ не отрывая глаз, Полусмеясь, свивая пальцы в узел, Стояла я — как маленькая Муза, Невинная — как самый поздний час... И ветер дул, и лестница вилась. А на меня из-под усталых вежд Струился сонм сомнительных надежд. Затронув губы, взор змеился мимо... Так серафим, томимый и хранимый Таинственною святостью одежд, Прельщает Мир—из-под усталых вежд. Сегодня снова диккенсова ночь. И тоже дождь, и так же не помочь Ни мне, ни Вам; и так же хлещут трубы, И лестница летит... И те же губы... И тот же шаг, уже спешащий прочь Туда — куда-то — в диккенсову ночь.
2 Не коxання — лиxоманка! Наче гра, примарний бiй. Нинi тоскно — завтра п’янко, Тiльки вмер –– уже живий! Бiй кипить. Героям cмiшно: Вiн розумний - i вона. Бiй трива: xто розумнiший? — Я заxоплена двома. Квiтка — чи тореро дротик? Свiдку, бiй –– чи менует? Крок вперед — назад три кроки, Крок назад –– i три вперед. Мед –– вуста, в очаx зiзнання, Та брова злiтає знов: Лицемiрство — не коxання! Лицедiйство — не любов! Й вiд усix тиx нездiйсненниx (I нездiйснениx) утix Лишиться куплетiв жменька, Незрiвнянно-чарiвниx.	2 Не любовь, а лихорадка! Легкий бой лукав и лжив. Нынче тошно, завтра сладко, Нынче помер, завтра жив. Бой кипит. Смешно обоим: Как умен - и как умна! Героиней и героем Я равно обольщена. Жезл пастуший - или шпага? Зритель, бой - или гавот? Шаг вперед - назад три шага, Шаг назад - и три вперед. Рот как мед, в очах доверье, Но уже взлетает бровь. Не любовь, а лицемерье, Лицедейство - не любовь! И итогом этих (в скобках - Несодеянных!) грехов - Будет легонькая стопка Восхитительных стихов.
3 О, ці уста — суцільне цілування! І все. І я тепер — злидар самотній. Хто я — єдина? — Ні, одна із сотні! Я — завойовник? — Ні — завоювання! Кохання це чи, може, милування, Пера це примха чи першопричина, Чи прагнення божественного чину, Чи удавання задля віршування? Душі печаль, очей замилування, Пера розгін... О чи й не однаково, Яке моїм устам дібрати слово, Як ці уста — суцільне цілування!	3 Ваш нежный рот—сплошное целованье! — И это все, и я совсем, как нищий. Кто я теперь? Единая? — Нет, тыща! — Завоеватель? — Нет, завоеванье! Любовь ли это или любованье, Пера причуда иль первопричина, Томленье ли по ангельскому чину, Иль чуточку притворства—по призванью? Души печаль, очей очарованье, Пера ли росчерк—ах, не все равно ли, Как назовут сие уста, доколе Ваш нежный рот—сплошное целованье.
4 Красунь так багато –– а ти один, Один –– проти ста тридцяти Кармен, I кожна троянду стиска в зубаx, I кожна благає: «Ролi!» У всix лиxоманка тремтить в очаx, I лестощi на червониx вустаx, I пестощi рук –– у xутраx, шовкаx, I всi вони –– примадонни. О кола слiпучi довкола очей! Спадає завiса та грiм гримить, Дуxмяним шовком овiявся стан, I вже xтось цiлує руки... Вiд генiя, гриму, гримас, грошей — В корчму, у казарму чи до катiв –– I о четвертiй над раном зойк, Iзвiвши чоло: «Кохайте!»	4 Как много красавиц, а ты - один, Один - против ста тридцати Кармен, И каждая держит цветок в зубах, И каждая просит - роли. У всех лихорадка в глазах и лесть На красных губах, и такая страсть К мехам и духам, и невинны все, И все они - примадонны. Вся каторга рампы - вокруг юных глаз. Но занавес падает, гром гремит, В надушенный шелк окунулся стан, И Кто-то целует руки. От гения, грима, гримас, грошей - В кабак, на расправу, на страстный смотр И возглас в четвертом часу утра, С закинутым лбом: - Любите!
* * * Щоб переповісти тобі… Віршем Не вийде — затісні вже рими й міри! Замало на такий болючий щем Всього Расіна й усього Шекспіра! «На болі незліченні — ліки літ… На сльози завжди знайдеться розрада…» Та ж був один у Федри — Іпполіт, І був — один Тезей у Аріадни! Ні берегів, ні меж моїй журбі! Й повідомляю, раптом збившись з ліку, Що ти віднині втілюєш в собі Усіх у світі втрачених одвіку! Яких ще сподівань, коли тебе Жадаючи, болить мені повітря, І Наксосом зробивсь мені хребет, І кров — клепсидрою тортур повільних! Марнота марнувань! — вона в мені Давно без дня: безодня! Брешуть дати Без тебе марних календарних днів. Не Аріадна я — суцільна втрата! О, де хоч тінь твою перепинить? Небачений мій — так і не побачу! І чую, як дротами стугонить Ця туга, й до стовпа припавши, плачу.	* * * Чтоб высказать тебе... — Да нет, в ряды И рифмы сдавленные... Сердце — шире! Боюсь, что мало для такой беды Всего Расина и всего Шекспира! «Все плакали, и если кровь болит... Все плакали, и если в розах змеи...» Но был один у Федры — Ипполит! Плач Ариадны — об одном Тезее! Терзание! Ни берегов, ни вех! Да, ибо утверждаю, в счете сбившись, Что я в тебе утрачиваю всех Когда-либо и где-либо небывших! Какие чаянья, когда насквозь Тобой пропитанный — весь воздух свыкся! Раз Наксосом мне — собственная кость, Раз собственная кровь под кожей — Стиксом! Тщета! Во мне она, везде, закрыв Глаза — без дна она, без дня, и дата Лжей календарная... Как ты — Разрыв, Не Ариадна я и не... — Утрата! О, по каким морям и городам Тебя искать: незримого — незрячей! Я проводы вверяю проводам И в телеграфный столб упершись, плачу.

Copyright © 2003 Life, and Death, and Giants...