Олександра Куленко

З Станіслава Ракуса:

ПІСНЯ ПРО КРИНИЧНУ ВОДУ

На свято Йозефа в 1901 році загуркотіли на вулиці Маркіго кінські підводи: вже з ранку-раненько приганяли візники на вільне місце біля хати Гомбоя переповнені вози піску, цегли, вапна та цементу; за візниками прийшли муляри, заклали підвалини і за два роки вибудували дім, несхожий на жоден інший на вулиці. Це була вілла з мансардою та башточкою, попереду - мур та залізний паркан: приємно подивитись на браму, вкриту яскравою зеленою фарбою, чи то на цифри, що на фасаді вказували рік завершення будівництва. Тільки-но мулярі вигнали стіни, стало зрозуміло, що біля хати Гомбоя здійметься вілла з просторими, широкими вікнами, прикрасами та оздобами, які не так вже часто і побачиш. Люди з цікавістю спостерігали перебіг робіт, були б і слівцем з мулярами перекинулися, і на дім з середини подивились, якби на будівництві весь час не вештався Йозеф Гомбой. Його було видно здалеку: то він присяде на колоді, то здійметься на груду піску, то поспішить з цеглиною до котрогось з мулярів.

Мулярів зовсім не цікавила його допомога, зосереджені на своїй праці, вони відповідали на питання Гомбоя якось недбайливо та похапцем. Лише під час перерви, коли Гомбой приносив їм до їжі питну воду, скажуть кілька слів, але небагато могли вони розповісти про хазяїна дому, що жодного разу так і не з’явився на будівельному майданчику. З їх коротких розповідей стало відомо, що хазяїна звуть Морквач. Якуб Морквач. В нього немає нікого, окрім собак та великих грошей, то ж цей красень-дім не є для нього якоюсь рідкістю: будинків та крамниць певно вже має досить. - З таким великим паном і не поговориш як слід, - казав майстер - як людина до нього звертається, він аж задихатися починає.

Настане час, Йозефе Гомбой, коли ти про це вже не згадаєш. Ти не згадаєш, як сильно збентежили тебе слова майстра, як хвилювали тебе короткі розмови мулярів про Морквача. - Морквач самотній! - бриніло в твоїх думках. - Морквач - людина, що задихається! Майстер напився води. Напився води, яку ти набрав зі своєї криниці і приніс мулярам. Потім він сказав: - От він який цей Морквач. Навіть не з’явиться. Приїде, як вже роботі - кінець. До готового дому. - З тієї хвилини ти почав уявляти собі приїзд Морквача. Ось він вже виходить з коляски. У святковому одязі ти вітаєш його, в чорних чистих черевиках ти підходиш до Морквача, в чистій сорочці ти говориш йому: - Я сусід ваш, пане! - Він на тебе подивиться, побачить тебе всього чистого і вислухає твоє заклинання. - Я б залюбки відвідав вас за стародавнім звичаєм у вашому домі. Бо кажуть люди: не баріться і відвідайте свого нового сусіда в годину його приїзду. Так чиніть. Як він прийме вас з миром, збережете його дім від хвороб, відженете від його дому нещастя та смерть! - Тоді згадає Морквач, що він задихається, пригадає страшну смерть від задухи і скаже: - Ходімо зі мною, пане! Ти уявляєш собі, Йозефе Гомбой, як перед тобою прочиняється Морквачова брама, як ти переступаєш Морквачів поріг, як ти сідаєш за Морквачів стіл. Потім ти почнеш розповідати. Ти сидиш за столом, щось показуєш руками і розмовляєш з людиною, що прийняла тебе в своєму домі. - Я чув, пане, що ви іноді задихаєтеся, - говориш ти Морквачові, - як буде вам зле, можете мене покликати і посеред ночі…

В Морквачовій віллі вже й вікна вимили, вже й меблі до неї перевезли, але Морквач ще не приїхав. Ти, Йозефе Гомбой, чекаєш, з ранку до вечора стоїш в святковому одязі перед дверима своєї хати, з ранку до вечора вітаєш Морквача в чистій сорочці, розмовляєш з ним, сідаєш за його стіл, але Морквач ще не приїхав. Минають білі дні, а Морквач все не приїздить.

- З ким це Гомбой розмовляє? - питаються люди з вулиці Маркіго. - Погляньте-но на нього, причинного! Стоїть сам і руками щось показує. Напевне розмовляє зі своїми мертвими. Вдягнув святковий одяг, щоб розмовляти зі своїми мертвими.

Люди розповідають про Гомбойових мертвих - вони добре пам’ятають ту криваву історію.

Вже пройшли роки відтоді, як в хаті Гомбоя, в цьому сумному домі біля Морквачової вілли, жили сини Гомбоя Блажей та Юстін. Гомбой самотній. Померла вже і його дружина Магдалена, мати Магдалена, що якось вибігла на поріг і до ясного дня вулиці Маркіго два рази поспіль прокричала: - Блажея вбили! - Перший викрик заблукав у кронах дерев, вдарився у стіни будівель, загучав й у людських вухах. Другий викрик розлетівся по дворах та садах, понісся від дому до дому, від людини до людини і тихого дня оглушив усю вулицю Маркізо, наче удар грому. Він гучав ще й тоді, коли чиясь рука втягла Магдалену за двері та ті двері замкнула. Люди скупчилися перед домом, смикали за ручку і грюкали в двері, але ніхто не відмикав. Прийшли слідчі і вибили двері. Був ясний день, але в кухні стояла сутінь, на стільці сидів Йозеф Гомбой, біля нього стояв Юстін, а посеред кухні, з кухонного столу, звисали ноги мертвого. Голову йому закривало обличчя матері Магдалени, яке вона ховала на його грудях. Все було таке дивовижне й химерне: мертве тіло молодика на кухонному столі, сутінь за ясного дня, гучне виламування дверей і потім раптова тиша - що ні слідчі, ні люди, що стовпилися біля входу, не могли і слова вимовити. Ту велику тишу порушив Йозеф Гомбой. Він підвівся зі стільця і промовив: - Я вбив його у страшному гніві. Цієї хвилини мати Магдалена лишила тіло мертвого і підійшла до вбивці. Вона стала обличчям до обличчя з убивцею і одразу м’яко та палко вимовила: - Йозефе! - Магдалена Гомбой, мати мертвого Блажея Гомбоя, м’яко та палко назвала ім’ям Йозеф людину, що вбила її первістка. Люди з вулиці Маркіго добре це запам’ятали.

Гомбоя засудили на двадцять років: його не стратили, бо, мовляв, вбив у страшному гніві, а страшний гнів - пом’якшуюча обставина. Тільки-но віддзвонили дзвони, тільки-но поминула дванадцята - вдарив Гомбой свого первістка Блажея сокирою в передній кімнаті, в тій чистій світлій кімнаті, де лишалися лише в святкові дні. Це сталося в страшному гніві і затьмаренні розуму після сварки сина з батьком. Сварка спалахнула ще в кухні, коли почали віддзвонювати полудень, і протяглася аж до дверей передньої кімнати, куди увійшов Блажей. В найкращій кімнаті дому досягла найвищого напруження суперечка про те, хто буде рубати дрова. В тій кімнаті, де не було ані пилинки, раптом впав синів кулак на обличчя Гомбоя. Потім це сталося. В затьмаренні розуму вдарив Гомбой Блажея сокирою, якою ще за хвилину рубав дрова. Ось так якось це сталося, бо Гомбой не міг про це говорити зрозуміло. Він згадував чистоту і красу передньої кімнати, хоч мав роз’яснити обставини вбивства, а за хвилину він вже вертався до дитинства Блажея, хоч мав пригадати Блажейову смерть. В тій чистій світлій кімнаті він побачив його мертвого, з проломленою головою побачив його і носив його, носив його по домі, спочатку підняв його, а потім ходив із ним - не було де його покласти… І як він носив його, здалося йому, що в нього на руках зовсім мала дитина, незрозуміло повторював Гомбой на слідстві, легесенька дитина, що тисне його до землі. - Це ви поклали його на стіл? – Я прийшов до стола і побачив, що стіл чистий… Я поклав його, легенького, як дитина, на чистий стіл, - сказав Гомбой і знову почав згадувати перші тижні життя Блажея. Доки його не перервали.

Ці перші години, ці перші тижні життя Блажея знаходили тебе, Йозефе Гомбой, і в тюремній камері, з далеких далечин приходили вони у твої тюремні ночі. Одразу після народження Блажея сказала тобі Магдаленина мати Христина: - Будь уважним, Йозефе Гомбой, бо можеш зламати Блажею хребта. Будь обережний! Невдало його візьмеш і його тільце зламається. - Як сильно це тебе тоді здивувало, як сильно ти тоді злякався! Ти обережно поклав дитину до колиски, і довго ще тривало, поки ти знову наважився взяти сина на руки, аж Магдаленина мати Христина сміялась, сміялись і Магдалена, і Малчічка, повитуха. А ти боявся, навіть до твого сну закрався той страх: дитина лежить зі зламаним хребтом та жалісно плаче, нарікає посеред ночі. І не плач то навіть, а слова, що злітають з вуст немовляти: - Що ж я робитиму зі зламаним хребтом, батьку, ні оженитися не зможу і ходитиму кривий, навіщо Ви зламали мені хребта. Зі зламаним хребтом я не зможу нічого до рук узяти і буду старцювати. Люди говоритимуть: Погляньте-но, по вулиці іде жебрак Блажей зі зламаним хребтом, хтозна, чи не прийде й до нас. Він прийде до нас, прийде до нас, бо голодний. В нього хребет зламаний, і тому він голодний. Я й поголитися не зможу зі зламаним хребтом, - нарікає дитина, - бо руки матиму кволе, немічне, Вам доведеться мене голити, чуєте мене, батьку?! А коли Ви помрете, в мене виросте борода. Люди дивуватимуться: ось іде жебрак Блажей з довжелезною бородою, він навіть сам собі їжу покласти в рота не може, і борода в нього вся брудна, тому що годують його зовсім чужі люди. Їм байдуже, чи не забрудниться його борода… Так промовляла до тебе дитина посеред ночі, так нарікала вона у твоєму сні, Йозефе Гомбой! Ти прокинувся знесилений. Стільки років минуло, а цей сон знов приходить до тебе. Ти згадуєш його, він не полишає твоїх думок. Тоді, прокинувшись, ти взяв свічку і в її світлі спостерігав сон дитини, якій ви дали ім’я Блажей. Це було в красивій передній кімнаті, де жили ви під час народження дітей. І в ній з’явився на світ Юстін, твій другий син. І перші роки його дитинства теж проходять перед тобою в твої тюремні ночі. Він народився в сумну годину. Саме того дня, коли поклали його до колиски, вбрали жінки Магдаленину мати Христину у святкові шати, вмили її, а ти з дощок, цвяхів та чорної фарби виготовив труну. Тепер, коли стільки років минуло, ця смерть старої жінки, цей її скін під час мирного сну видаються тобі поганим знаком. Cпочатку треба було гідно відрядити в останню путь Магдаленину мертву мати, а потім радісно і урочисто привітати дитину. Та здавалося радість обминає ваш дім, пройшли тижні від дня поховання, а ти все бачив в очах Магдалени сльози, ти все бачив свою дружину змучену й сумну. Ти навіть почав її напучувати. Тобі здалося, що Магдалену зламала смерть матері, смерть старої жінки, що померла під час мирного сну і не може радіти новому життю. Однак настав вечір, коли ти зрозумів справжню причину її туги. Того вечора сказала тобі бабка-повитуха Малчічка: - В твого сина Юстіна одна нога коротша. - Ти, Йозефе Гомбой, заціпенів, твої ноги скам’яніли, кров холонула в тебе в жилах, як стояв ти перед Магдаленою, що боязко на тебе дивилась і говорила тужливо: - Я не хотіла завдати тобі болю, Йозефе, я ховала від тебе ті ніжки, потайки їх умивала… Не унесла Малчічка з собою свої тяжкі слова, не унесла з собою звістку про каліцтво, мусила від неї звільнитися: - Так трапляється, - казала вона, - трапляється і так, іноді й так буває, що одна ніжка дожене іншу. Ти почув це, Йозефе Гомбой, ти знав, що це неправда, а все ж твої кам’яні ноги ожили, і ти пішов, ти одразу ж попрямував до того часу, коли здійсниться Малчічкине пророцтво, коли одна ніжка по міліметрам, по сантиметрам дожене іншу. Зупинився ти аж в Берешовій корчмі. Юстінові ноги залишилися різними, і ти не вмів з цим змиритися. Юстін це відчув. В своїх тюремні ночі ти бачиш Юстіна, мовчазного, блідого, зі світло-блакитними очима. Ти пригадуєш, як почав боятися тих великих блакитнуватих очей Юстіна. Була в них небезпечна мудрість, вони все бачили, все розуміли. - Не прикидайтеся, батьку, - казали Юстінові очі, - кажіть відверто, що мої ноги вам не подобаються. Та й кому б вони сподобалися?! Ви їх соромитеся, приховуєте від людей, жодним словом їх не згадаєте, але весь час про них думаєте. Вони поглинають Вас. Та й обличчя моє Вам не подобається, нічого в мені Ви не любите, батьку! То ж я виставлю оті свої ноги, щоб Ви їх краще бачили. - Ти боявся Юстінових очей, боявся його мовчання. А проте скільки разів ти забувався! - Що нового на роботі? - радісно вітаєш ти Блажея. - Розказуй, хлопче! Потім згадаєш і нещиро, фальшивим голосом поспитаєш: - А ти як, Юстіне? - Пізно і невдало сказав ти це, Йозефе Гомбой, краще б ти взагалі нічого не говорив, і Юстін це зрозумів: все розуміє ця його усмішка, це його мовчання. Ось що ти пригадуєш в свої тюремні ночі, Йозефе Гомбой, і ти тужиш, кличеш початок, хочеш, щоб повернувся час. Хай знову з’явиться Юстін, хай закричить на весь світ зі своїми різними ногами, і почнете ви обидва - ти і Юстін - любити кроки тих різних ніг. Ви спробуєте. Час не вертається, є лише тюремні ночі. Було вже запізно. Юстінові блакитнуваті очі навчились все розуміти, все бачити. Лише Блажей, легковажний Блажей, не розумів їх темного блиску. Якби він був розумів ті очі, якби він помітив, які вони небезпечні, напевне не дав би зірватися з вуст тому страшному слову - каліка. - Каліка, - прокричав два рази поспіль Блажей до Юстіна, як мати його Магдалена прокричала два рази поспіль звістку про смерть Блажея. Як часто ти кличеш, Йозефе Гомбой, свого мертвого сина, як часто до нього звертаєшся! „Блажей, Блажей - повторюєш знов і знов, - чом я не розповів тобі про сон, де бачив тебе зі зламаним хребтом, чом я не розповів тобі, що бачив тебе з брудною жебрацькою бородою! Як би я сповістив тебе про цей старий сон, якби ти відчув цей мій старий сон, твої вуста залишилися б німими, ніколи б не промовили вони ті жорстокі слова.”

Окраїнна вулиця Маркіго знаходиться не далеко від міської в’язниці, де Гомбой спокутує свою провину, але Юстін не приходить до батька. Зате Магдалена часто відвідує свого чоловіка, це навіть дивує самого наглядача Баксу, що вже на всілякі випадки звикнув: спокійно, без найменшого докору дивиться ця жінка на чоловіка, що вбив її сина. Та ще й як вбив! Небагато скажуть вони один одному, лише Гомбой кожного разу спитає: - Юстін що? - Нічого, - відповість завжди однаково Гомбойова дружина і одразу ж прощається: - Я вже піду додому, Йозефе! - Гаразд, Магдалено, йди!

Магдалена повертається від чоловіка, проте жінкам говорить, що була на купівлі, по крамницях ходила, на кладовищі зупинилась - очі хустинкою витирає. „Неправду говориш, Магдалено, - кажуть обличчя жінок. - Не по крамницях ти ходила, а до чоловіка, лиха мати! До чоловіка, що вбив тобі сина! Слова лихого про нього не сказала, чи вже забула на дірку в голові Блажея?! Юстін твій все хиріє, не може оправитися, а ти ходиш на зустрічі з вбивцею! Він не лише Блажея вбив, він і Юстіна вб’є - цей твій Гомбой. Подивись лишень, як Юстін змарнів, поглянь на нього пильніше, лиха мати, і про нього піклуйся, про нього піклуйся, Магдалено, замість зустрічей зі злочинцем! Не давай йому тинятися біля струмка і оберігай його розум, доглядай Юстіна, бо цей парубок багато бачив. Занапастить цього парубка батьків злочин…” - говорили обличчя жінок, а вуста промовляли - Ти по крамницях ходила, Магдалено? Все купила, що тобі треба? Як Юстін? Чи він часом не хворіє? Не сердься, Магдалено, що згадуємо про це, але той твій хлопець ходить немов би уві сні. Тобі так не здається?

Юстін з часів вбивства зовсім змарнів, все дивиться кудись вдалечінь сумно і спустошено. - Як Гомбой доживе до свого звільнення, - гомоніли люди, - той кривий йому не подарує, той кривий його… Такі як він не забувають! Хтозна, чи й справді не забувають - кожен колись забуде. Хто забуде? Така людина, як він?! Ніколи! Запам’ятайте це! Схопить його, та й по всьому! З цього щось таки буде! Позавчора я бачив, як він обходив в’язничні мури. І бив він кулаками об ті мури аж до крові. - Юстіне, - вигукнув я, - що це ти робиш? Ти руки в кров розіб’єш! Він подивився на мене, ні слова не промовив і пішов собі поспіхом. Що тут скажеш! Цей вже нікого не схопить, цей не доживе до батькового звільнення, помре раніше, ніж Гомбой…

Магдалена регулярно ходила до в’язниці - вона вже звикла до докору в обличчях жінок. Вона ходила до в’язниці і потім, коли помітила, що люди з вулиці Маркіго почали її уникати, відвертатися від неї.

Зустрічі Магдалени з Гомбоєм і надалі залишалися дивними і мовчазними: мало що говорили в’язень та його дружина, аж це почало сильно дратувати наглядача Баксу. Але якось Магдалена аж двічі покликала в’язня. - Йозефе! - мовила вона гірко і замовкла. - Йозефе! - повторила. - Я вже не можу це більше від тебе приховувати. Юстін не протягне більше місяця. Так каже лікар. І Юстін знає, що помре. Він хотів би побачити тебе перед смертю. Може тебе відпустять!

Юстін помер не через місяць, а через два тижні.

Прийде час, коли стемніє, настане час твоєї передсмертної ночі, Йозефе Гомбой, але ти про все це вже не згадаєш, ти не згадаєш, як прийшли по тебе в день поховання, прийшли троє представників влади, поважних та гідних. Після довгого розмірковування, після довгих нарад вони прийшли, зайшли в твою камеру, привели з собою й Магдалену. - Юстін помер, - сказала тоді тобі Магдалена. - Юстін помер, - вона вся затремтіла і замовкла. В її мовчанні відзвучала звістка про твоє звільнення, її принесли ті троє…

Незабаром ти увійшов до білого дня, посеред білого дня в тій чистій передній кімнаті ти умивався і вдягав святковий одяг. Посеред білого дня ти побачив Юстіна на кладовищі. Ти побачив, як він лежить без черевиків в одних лише чорних шкарпетках. Одна його нога діставала аж до краю труни - іншу його ногу відділяла від краю темна пуста порожнеча. „Гомбоя відпустили на похорон!” - промайнуло в думках у людей. Лише отак нерухомими ти побачив справжній вигляд Юстінових ніг, на які ще за хвилину падав відблиск свічок. „Самого відпустили, без охорони, одна Магдалена його привела.” Ти бачив Юстіна, нерухомого. Який високий, який високий і худий був нерухомий Юстін! Самі кістки лишилися. Ти зупинив погляд на його закритих очах. „Його відпустили, Гомбоя відпустили без охорони! Може так робиться, щоб не порушувати смуток.” Незадовго того, як закривали труну, здалося тобі, що крізь примружені повіки ти бачиш Юстінові очі: вони стали більш блакитними, вони вже не відлякували - погляд Юстіна незадовго до того, як закривали труну, був ясний. Ти знову поглянеш вниз, на той темний отвір, з якого почалося твоє нещастя, Йозефе Гомбой! - З’явися ще раз, - кликатимеш початок, - з’явися з різними ногами, ми разом навчимося любити кроки твоїх різних ніг.

Настане час, коли стемніє, настане час твоєї передсмертної ночі, Йозефе Гомбой, і ти про це вже не згадаєш, але тоді, незадовго до того, як закривали труну, ти був певен, що ви б удвох, ти і Юстін, подолали ту чорну яму, ту величезну чорну прірву, до якої падав відблиск свічок. „Як дивно Гомбой на нього дивиться. Може він збожеволів.”

- Певна річ, збожеволів, - казали люди після похорону, - вже тиждень залишається вдома без охорони. Геть збожеволів, тому його і відпустили раніше строку. З глузду з’їхав, люди добрі! Ще б пак! Вбив сина, а другого довів до смерті. Хто б таке витримав? Схибився от і ходить собі вільно вулицею. А що, як на нього найде?!

Прийде до вас, Вероно, сяде собі на стільця і раптом схопиться, як та блискавка, схопиться. Хто вирве в нього ніж?! На вигляд він наче нормальний, і одразу схопиться з ножем у руці. Замикай браму, Терезо! Бережи від нього дітей, ми всі мусимо берегти від нього дітей. А ти, Луціє, насамперед ти стережися, бо до тебе Гомбой звернувся. От постукає ввечері і прийде до вас порозмовляти. З ножем під кожухом. Прийде, не замислюючи вбивства, про це не кажу. Проте одразу на нього найде. Не грайтеся діти біля хати Гомбоя. Та й ти не грайся - тікай, мерщій тікай, тільки-но його помітиш. Гомбой носить при собі ніж: тим ножем він вирізає ляльок, та я тобі скажу, той ніж він постійно тримає при собі. Слідкуй за Янком, особливо за Янком, бо голову тобі відірву. А тебе, запам’ятай це добре, я не хочу більш в тих краях бачити. А, щоб ти краще це затямив, я тобі вже зараз накручу вуха і відшмагаю як слід! Ну, то як? Хтозна, чи не прийде й Магдалена. Він тяг її попід руку. Ми вдвох це бачили. Вона боїться його, вона, мабуть, сильно його боїться, коли дозволяє так себе тягти. Я б утікала від нього аж світ за очі. Я б на її місці бігла аж на край світу! Шкода Блажея! Що то був за хлопець. Парубище! І того кривого шкода, міг би ще жити, чому б йому ще не жити. Ат, Фронзо, але ти все… Послухай мене уважно. Кого вже з в’язниці відпустять через божевілля, той за свої вчинки не відповідає. Здійметься і вдарить. Нічого йому не зроблять. Не помічай його, Гелено, скільки маю тобі повторювати, аби ти його не помічала! Та й Магдалену не помічай, бо вони удвох до нас приплентаються. Ну той що з того, що Гомбой привітає тебе. Удавай, наче ти нічогісінько не помітила і не почула, наче ти саме щось шукала в сумці і ніяк не можеш знайти. В місті він напав на когось, чули, Гомбой напав на когось в місті біля крамниці Гербера. Ножем? Може й так. Бозна, чи й ножем не вдарив.

Минав час, і людям набридло постійно стерегтися, повсякчас пильнувати. Гомбой вирізав дерев’яні фігурки, дерев’яних ляльок з музичними інструментами, комедіантів, що мандрують світом. Цим він заробляв на життя: вже здавна Магдалена продавала ті його смішні творіння, тих Гомбойових блукачів, тих старих згорблених музик по ярмарках та шляхах.

Людям набридло постійно стерегтися, втомив їх страх перед Гомбоєм, і лише в сонячні, ясні дні, коли Гомбой сідав на поріг, з якого прийшла звістка про смерть Блажея, коли він сідав і починав ножем вирізати музик, тільки в такі хвилини виблискування ножа люди негайно пригадували, як це добре, як це правильно, що вони не дозволили вбивці втертися до їхньої довіри.

Гомбой і сокирою орудував: він знову наважився взяти до рук смертельну зброю, рубати нею дерево, обтісувати дошки. І лише тоді, коли він вирізав ті дошки, обстругав і збив у формі труни, коли він вкрив їх чорною фарбою, от лише тоді люди здогадалися, чому вже довгий час не видно Магдалену, чому кволу, змарнілу Магдалену останнім часом не видно. „Може в Магдалені прокинулося сумління! Лягла собі у ліжко, з місяць, а може й зо два, полежала, помучилася, схудла і кінець кінцем померла.” - А що як… Хтозна, і таке цілком можливе, що через стільки часу знову на Гомбоя найшло. Дурниці. Побачимо, підемо на похорон та й побачимо. Нам, певне, слід туди піти, щоб ми побачили… - Я цього не витримаю, - вихопився Яно Бочко, - як побачу десь на ній засохлу кров, оцією рукою вб’ю Гомбоя, оцією лапищею приб’ю його і вчиню добре. На Магдалені не було видно крові, жодного кривавого сліду, нічого, щоб свідчило про насильство. Її мертве обличчя говорило: „Прокинулося в мені сумління, і з того часу я схудла так, що аж самі кістки лишилися, схожа на Юстіна лежу тут у чорних панчохах. Змучилась я, люди добрі, спокутувала свою провину.” Люди урочисто заспівали похоронну пісню. „Повернулась я до свого голосу, мої милі, запізно повернулась я до того голосу, яким прокричала вам про смерть Блажея, запізно прокинулося в мені сумління, але все ж таки.” „Не видно на ній крові - вона просто змарніла, але й так треба було б йому разок врізати. Прямо тут, на кладовищі, перед усіма! Ото б було: тут, перед усіма, затопити йому по пиці,” - розмірковував Яно Бочко. Ой, як свербіли в Яна Бочка долоні, в Яна Бочка, що мешкав з батьками на вулиці Маркіго, 64, що його ще батько застерігав від Гомбоя кілька років тому, ніби не помічав, що Яно вже й тоді виростав парубком, що не матиме собі рівних, ніби він не помічав його плечі, його лапищі, оті його граблі, якими б вже кілька років тому він роздавив Гомбоя. Крові не видно, але в Яна нестямно сверблять долоні, оті його лапищі не витримають такої гнітючої бездіяльності. „Хоча б разок його схопити і підняти, здійняти б його над землею та трохи там розкрутити.” Розкрутив би ти його, Яне, добре б ти вчинив, парубку, немов та скеля, адже в тебе добре серце: ти не забув Блажея, жаль тобі стало й покійну. От якби ти його спустив та й на землю, ото б таки було! Треба було його, Яне, трохи спустити! Не можна мати такі граблі, не можна мати такі сильні руки, наче створені, щоб схопити когось за горлянку, поколошматити - і нехай собі животіє. Тільки оту кров не видно, тільки оту жалюгідну кров ніде не видно, і це гризе Яна Бочка. Вже й після похорону, на другий день після жалобних церемоній та й на третій, й на четвертий Яно гнівався, що не схопив Гомбоя, не пожбурив його на землю. „Побачили б вони, Яне, уся б вулиця побачила, хто тут справжня людина. М’яке серце, але ті вже лапищі!” Аж на п’ятий день набрався Яно духу, аж на п’ятий день, коли він повертався з Берешової корчми, спало йому на думку, що нічого ще не втрачено. Він попрямував до хати Гомбоя. Він витягне його на двір, вхопить його лапищами та й вишпурне його на дорогу. „Погляньмо, люди, на Гомбоя та й поспитаймо його, що йому ще на нашій вулиці треба. Нехай благає нас вибачити його, - стиха промовляє Яно і хода його стає твердішою. Нехай стане на коліна і благає нас усіх вибачити його. Що скажете, люди?!” „Добре говориш Яне, дуже добре говориш,” - радіють люди - всі повиходили на вулицю. „Гей, Яне, давно б ти мав цього дійти.” Він вже наближається до хати Гомбоя, в ній горить світло. „Спочатку він його трохи скрутить, спочатку він навчить його покори, а потім він виволоче його надвір.” Він вже біля хати. „Нам не потрібні вбивці, лише люди, скаже він Гомбойові і схопить його за горлянку. Як обніме його отими своїми лапищами, то й зробить з нього покірне ягнятко!” Він вже повертає ручку. Двері не замкнено, це трохи спантеличило Яна. Він входить у хату. - Янку! - Гомбой встає зі свого стільця, - Янку! - сказав Гомбой, і це ще більше спантеличило Яна, це так його в ту мить збентежило, що він лишився стояти біля дверей і дозволив Гомбою метушитися, збирати на стіл горілку, сало та хліб, дозволив йому приносити цілі жмені дерев’яних ляльок. - Ти вибереш собі з них, - казав Гомбой. - Чому б тобі не вибрати? Дарма тобі віддам двох музик. Таких, що найбільше тобі сподобаються. - Яно стоїть, оті його граблі геть ослабли, наче вся сила геть зникла з тих його лапищ, і це гнівить його. Ні схопити, ні вдарити: він постояв ще мить і пішов геть.

Це був останній відвідувач у домі Гомбоя. Навіть мулярів він не зміг заманити до себе, коли будували Морквачову віллу. Вони лише жадібно пили оту прозору воду, оту чисту криничну воду, що їм приносив Гобой, і не могли нею натішитися, таку свіжу та чисту воду носив їм з криниці Гомбой.

Вже давно вичистили в Морквачовій віллі вікна, вже стільки днів минуло, як привезли до неї меблі, але Морквач ще не приїхав. В сутінках, в ночі та гарна вілла стоїть темна, жоден вогник не блимне в її вікнах. Ти, Йозефе Гомбой, чекаєш, з ранку до сутінок і до самої ночі вичікуєш на Морквача, але Морквач все не приїздить.

- Він справді причинний, придивіться до нього пильніше, погляньте-но, що робить Гомбой тими руками! А з ним лише собака. Морквач приїздить: незабаром він має приїхати. Це станеться ще до вечора. Незадовго до сутінок з’явиться коляска, зупиняться коні… Ти, Йозефе Гомбой, скажеш Морквачу: - Я сусід ваш, пане!

- Збожеволів, лише собака з ним, а він у святковому одязі з кимсь розмовляє, руками щось показує. Той чоловік, я гадаю, зовсім не спить. От іду я якось з корчми, а в Гомбоя вікно світиться кривавим. Саме так, як я кажу, кривавим! Дивлюся - бачу червоне світло! Криваве! Я собі йду, плентаюся, навколо ні душі. Лише там червона пляма, я аж злякався, я - чоловік, але зізнаюся, я злякався. Я собі йду, плентаюся, а та пляма щоразу збільшується. Наче криваве сяйво з вікна. - Що ти верзеш, Мішо?! Завжди ти щось таке верзеш! То розум в тебе від випитого помутився. То твої очі були криваві. Облиш його, Юлю, хтозна, чи й від випитого. Це все невідомо, але кажуть… Що кажуть, розкажи-но й нам, що таке кажуть про кров? Кажуть, на пальцях вночі виступає кров, наче кривавий знак і отак світиться, мало не сяє. В Палотові… - дідусь часто згадували - як в Палотові в лісника, що вбив свого брата, на пальцях з’являлась кров. Вночі з’явилася і світилась. Нам би слід піти та на це подивитись, домовимося, що якось вночі підемо та подивимося на те криваве Гомбойове сяйво, на те його нічне світло. - Не жартуй так, Шимоне! Ти колись матимеш за ці свої жарти! - От і дурні ж ви баби!

В кінці дня, незадовго до сутінок - був саме вівторок - до Морквачової вілли привели собак. Відімкнули браму, впустили собак, замкнули і пішли собі. Ти, Йозефе Гомбой, не заговорив з ними, ти хвилювався, ти відчував, як десь вдалині котиться Морквачова коляска. Це сталося незадовго до сутінок, незадовго до сутінок з’явилася коляска. Оздоблена, чорна й закрита. Незадовго до сутінок зупинилися коні. Кучер зіскочив на землю: - Приїхали, пане Морквач! Тоді собаки почали дико валувати, високо стрибаючи, вони в вишині славили приїзд свого пана. Високо літали собака чистої крові. Серед їх радощів ти побачив Морквача, серед їх радощів, Йозефе Гомбой, тихо по-старечому заскиглив твій пес.

Вже прийшов той час, Йозефе Гомбой, вже настає та мить, і відділяє тебе від неї лише кілька кроків. Але ти стоїш, ноги твої скам’яніли, скам’яніло тіло твоє й вуста твої скам’яніли. Незадовго до потемніння, незадовго до твого передсмертного потемніння ти ще маєш гостру ясну мить великого пробудження - потім ти збожеволієш. В цю гостру мить твої ноги були мудрішими. Вони не пустили тебе - скам’яніли, бо почули відмінне валування собак, валування доброї та поганої крові, її сумне скиглення. Ти побачив Морквача й збагнув, що твоя сорочка не така вже й чиста. А твій одяг? Справжнісіньке лахміття. Твій святковий одяг!

Де джерела божевілля, що охопить тебе за хвилину, де знайти передвістя тієї ночі, що поглине тебе за хвилину, де знайти її прелюдію?! Того ясного сумного дня піднесла тебе в височінь твоя очисна жертва. Ти прийняв на себе злочин Юстіна і з тавром убивці жив і після його смерті. В годину смерті Юстін спокутував свою величезну провину, він спокутував її муками докорів, чотирирічним шляхом смерті, яким він сходив в могилу. Магдалена часто пригадувала, що Юстін помер, тихо вигукуючи твоє ім’я. Багато разів вона повторювала слова, якими він визволив тебе з ув’язнення: - Це не батько, а я вбив Блажея сокирою. Цю страшну правду він прямо розповів людям, що прийшли його вислухати, розповів і підписав її вмираючою рукою перед представниками влади, адже ж так це було. Прийшли троє, що їх покликала Магдалена, прийшли представники влади, поважні та гідні, схилились над умираючим, щоб вислухати страшну правду. Після довгого розмірковування, після довгих нарад ці троє зайшли в твою камеру, щоб принести тобі звістку про звільнення, в день похорону Юстіна. Тоді ти зобов’язав їх мовчати. Чому ти так вчинив, чому ти не дозволив роздзвонювати правду про смерть Блажея, чому ніколи не вийшов на поріг і не закричав до вулиці Маркіго: - Я не вбивця, люди! Я не вбивав Блажея! Адже ж Юстін вже був мертвий. Ще тримала тебе в височині твоя батьківська жертва, злочин Юстіна на твоєму чолі. Але в тій височині бринить голос Юстіна, з Магдалениних вуст він плине до тебе: - Це не батько, а я вбив Блажея сокирою! Забринів той голос і ти, Йозефе Гомбой, раз у раз повертаєшся до смерті Блажея. Ти згадуєш той день, дивишся з далини на самого себе і самого себе чуєш. Ти бачиш, як ти стягуєш Магдалену з порогу, ти бачиш, як ти замикаєш двері, ти чуєш, як ти говориш: - Я візьму це на себе! Затям це, Магдалено, і ти, Юстіне, затям: відтепер я - вбивця. Так про мене і кажіть. Це він вбив. Він вбив Блажея в гніві підчас сварки. Незабаром вони прийдуть і почнуть розпитувати. Ви так і кажіть: - Це він його вбив! Він увійшов за Блажеєм до передньої кімнати і там його вбив. Горе вам, коли розповісте щось інше. Ти пригадуєш той час, коли ти зрозумів свою провину. Ти побачив себе, як ти стоїш над дитинством Юстіна, як кров холоне в тебе від кроків різних ніг Юстіна, як ти відвертаєшся від них. Б’є тобі у вуха їх звук, звук дитячих черевичків, що за тобою тужать. Але ти не відповідаєш. Ти занурюєш пальці в волосся п’ятирічного сина, якому ви від народження дали ім’я Блажей. Ти лягаєш на землю, а на тобі валяється Блажей. Ви смієтеся, верещите, веселитеся, ви в двох, ти та Блажей. І Юстін впаде, впаде сам, біля вас, і він теж ще сміється. Тоді він ще сміявся. Ти стоїш похмурий над дитинством Юстіна, не помічаючи тихе благання очей Магдалени: „Але ж Юстін - наша дитина!” Ти розумієш свою провину, Йозефе Гомбой, ти бачиш, як Юстін передчасно залишає дитинство, ти спостерігаєш, як в ньому поступово зростає вбивця. Ти схаменувся аж потім, коли Юстінові очі почали все помічати, коли вони почали все бачити і все розуміти. Тебе охопив страх, твоя уважність до Юстіна була не від любові, а від страху, звичайної тривоги, передчуття. Ти застав Юстіна над сплячим Блажеєм, ти побачив, як Юстін роздивляється ноги Блажея. Ти повертаєшся, Йозефе Гомбой, до смерті Блажея, ти пригадуєш тремтіння Юстіна, його корчі. Він вбив брата в передній кімнаті. Він стоїть над ним в страшних корчах. Ті корчі не давали йому випустити з рук смертоносну зброю, вони тісно зрослися між собою - Юстінова зімкнена долоня і сокира. Ти, Йозефе Гомбой, лягаєш на тіло Блажея, ти відчуваєш безмовність його грудей, мертвість його серця, ти відчуєш ту безмежну тишу, а все одно починаєш приводити Блажея до тями. Це кінець. Ти підіймаєш Блажея, носиш його, ходиш з ним, не знаєш, де його покласти. Ти занурюєшся в глибину: ти - в дитинстві Блажея, Блажей в тобі нарікає зі зламаним хребтом, жебрак Блажей з довжелезною бородою. Ти сидиш наче уві сні, нездатний поворухнутись. Приходить Юстін в білих дитячих черевичках, Юстін з різними ногах. Тебе поверне до дійсності Юстінів крик: - Я вбив його, мамо! В дверях стоїть Магдалена, в дверях з’являється мати Магдалена, твоя дружина. В Юстіна випала з рук сокира - вдарив тобі у вуха, Йозефе Гомбой, звук падіння сокири на землю. Ти не можеш підвестися, не можеш вимовити ані слова, Магдалена, що безмовно тиняється по кухні, зникає з твоїх очей. Через хвилину вона вийде на поріг і розпачливо два рази поспіль прокричить: - Блажея вбили! Після падіння сокири на землю перед Магдалениним подвійним криком перед тобою, Йозефе Гомбой, пробігли десятиліття, перед тобою промайнуло усе Юстінове життя, в твоїх вухах загучали усі кроки різних ніг Юстіна, за цей короткий час після падіння і перед криком ти збагнув свою провину і піднявся в височінь очисної жертви. Ти прийняв на себе Юстінів злочин і з тавром вбивці жив і після Юстінової смерті. Ти вирізав музик, що мандрують світом, і в їх обличчя привносив таїну своєї жертви. Так плинув час, але зненацька, стрімко і несподівано, почала слабшати Магдалена, наче в тихій відданій Магдалені раптово спалахнув давно прихований біль. Одного дня вона лягла у ліжко і більше з нього не встала. Померла Магдалена, пішов свідок твоєї очисної жертви. І цей свідок, ця тиха і віддана Магдалена сказала зрештою слова, в яких - джерело твого майбутнього божевілля, передвістя твоєї майбутньої ночі, її прелюдія. - Юстін помирав в довгих, страшних муках, - вимовила Магдалена і сконала. Ці слова спочатку пролунали, пролунали і зникли разом із Магдаленою в землі.

Вони повернулися по тебе пізніше, вкралися до твоєї самотності: твоя самотність покликала їх і надала їм змісту. - Юстін помирав в довгих, страшних муках, - знов каже Магдалена і не зупиняється на цих словах, продовжує далі: - Це ти примусив його помирати такою страшною смертю, це твоя жертва примусила його схуднути до смерті, до смерті збліднути! Ти вкинув його до катівні, до найтемнішої в’язниці! Ти взяв на себе його провину і наче птах злетів в височінь. Чому ти зайняв його місце, чому ти увійшов туди, де він, слабкий, міг би з роками звільнитися, очиститися… Ось так, Йозефе Гомбой, суне в твоїх думках Магдаленин голос, тяжкий, докірливий голос Магдалени і зіштовхує тебе з височини твоєї очисної жертви на землю. Ти вже не стоїш піднесено перед лицем лиховісної вулиці Маркіго, ти ходиш по землі, скорчений, беззахисний. Ніщо тебе не оберігає, ніщо тебе не підносить, ти микаєшся та тужиш за людським голосом. Але ж всюди - мовчання. Хто тебе звільнить, хто прийде по тебе, хто відчинить перед тобою свою браму, хто дозволить тобі переступити свій поріг.

Біля твоєї хати почали будувати віллу Морквача. Ти, Йозефе Гомбой, ожив. Ти старанно носив мулярам оту свою криничну воду, вони пили її, не могли нею натішитися. Якби вони зрозуміли її смисл, її жалісне гукання, язики б в них розв’язалися, відкрилися б їх вуха, і слухали б вони тебе, говорили б з тобою, сіли б до твого столу і говорили б без зупинку. Променем світла перетнули б ніч, що поглине тебе. Вони будували віллу Морквача. Та будівля все зростала в височінь, до широких вікон, до башти. Ти, Йозефе Гомбой, ожив. Ти почув ім’я Морквача, ти почав уявляти його приїзд, ти почав чекати на Морквача. Це вже були перші вияви твого майбутнього божевілля.

Незадовго до потемніння, незадовго до твого передсмертного потемніння ти ще переживаєш гостру, ясну мить великого пробудження. Приїхав Морквач, серед валування собак ти бачиш Морквача. Лишається хвилина до твого божевілля. Що станеться в цю хвилину, що відбудеться в цьому переході до темряви? В хвилину смеркання ти в обличчі Морквача пригадав власне обличчя, що байдуже стояло над дитинством Юстіна. А в своєму очікуванні на Морквача ти впізнав очікування Юстіна на тебе. Ти бачив, що Морквач тебе не прийме, такий великий пан тебе не прийме так, як ти не прийняв Юстіна… Приходить темрява, ти вступаєш у ніч.

В хвилину перед божевіллям, в миттєвості смеркання, тебе ще берегли твої скам’янілі ноги. Пройшла ця хвилина, і ти вже ніколи не дізнаєшся, що сталося.

Ти не дізнаєшся, що прибіг до Морквачової брами, котра вже замкнулася перед тобою. Ти не дізнаєшся, що схопився за ту браму, що ти почав гукати до Морквача: - Я сусід ваш, пане… Ти не дізнаєшся, що зуби Морквачових собак пофарбували кривавим твої пальці, що Морквач лише дивився, стояв і гордовито дивився на своїх собак.

Тебе заберуть - ти вже ніколи не повернешся. Спустіє твій дім, відчиняться його двері, твого собаку застрелить Морквач в хвилину відпочинку, в хвилину спокою. А твої фігурки, твоїх музик, що мандрують світом, розберуть діти. Коли ті діти виростуть, коли навчаться читати з облич тих фігурок їх притишені, таємничі голоси, вони дуже здивуються, бо ті музики співатимуть, на скрипках та гармоніях виграватимуть пісню, що кличе початок, нове народження, - пісню про криничну воду.

Copyright © 2003 Life, and Death, and Giants...