Квасній Олена Богданівна – 1977 року народження. Журналістка. Працює в газеті "Вечірній Київ". Мешкає в Києві.

ПОДОРОЖ У СОННЕ ЦАРСТВО

І. ЗНАЙОМСТВО З ДРІМОТОЮ.

Ромчик Моляр – п’ятикласник. Він живе навпроти школи, тому завжди запізнюється на уроки. За спізнення вчителька присоромлює Ромка, а як це не допомагає - садовить поруч із двієчником Юрком Снігурем.

Юрко – мовчун і самітник. Нікому не цікаво сидіти біля мовчуна, але Ромчик має свій інтерес до нього. Здається йому, що Юрко знає якусь важливу таємницю. Чому? Ось гляньте і подумайте: Юркові зошити, пенал, ручка, стиранка… Що можна думати про такі речі? Зошит собі як зошит, пенал як пенал. Але Ромко думав інакше. Усе воно в Юрка дивне: непорушне і мовчазне. А сам він, диви, сидить, малює якійсь квадратики і закреслює їх по одному… Точно щось тут є – магія якась. Секрет. Шифр.

- Нащо тобі ті квадратики? – запитав якось Ромко.

- Мені вони не потрібні, ти що не бачиш: я їх закреслюю.

Ромко не те щоб дуже переймався тими думками про Юрка, але останніми днями вони не давали йому спокою. Здавалось йому, що Юрків настрій потроху передається і йому. День за днем Ромко все похмурішав і скисав, а одного вечора так йому стало гірко і невесело, що геть. Світ йому став немилим, і подумав Ромко, що добре було б отак заснути і не прокидатися. Ромко так захопився цією думкою, що заснув з нею.

Снилися Ромкові чудові краєвиди, над якими він летів. Хлопець наче гортав під собою опуклу поверхню з пахучих трав і ніжних польових квітів. Таких пахучих і таких ніжних… Польових-польових. Здіймався вгору і линув додолу плавно, швидко, аж кишки підіймалися. Він міг бачити далеко, аж туди, де поважною тінню вростають у горизонт сизі обриси гір і видно велетенську червону кулю-сонце, що закочується за них.

Усього про сон не розкажеш, проте Ромко відчував велике задоволення, можливо, навіть щастя. Хтозна.

Аж раптом назустріч йому летить Юрко. Його можна було не впізнати, бо Юрко був не такий, як завжди: очі йому світилися, губи розплилися в усмішці, і підборіддя не ховалося за комір, як завжди, а нахабно випиналося поперед Юрка.

Ромко було хотів заговорити з ним і вже розкрив рот для привітання, коли той пролітав поруч. Але Юрко не зупинився. Здавалось, він не бачить Ромка.

- Юро, Юрку, Ю-Юрку-у-у!!! – кричав Ромко. Але той не чув.

Раптом Ромчику здалося, ніби, хтось стоїть у нього за спиною. Вірніше, висить у повітрі. Ромко різко повернувся, але хтось встиг знову сховатися йому за спину. Ромко від страху закрутився кругом себе, як кіт, що намагається спіймати свій хвіст.

- Ха-ха-ха-а-а-а…- почулося навкруги, - не бійся мене, хлопче, я не злий. Зрештою, ти ж сам мене кликав.

- Хто ти? – Ромка теліпало від страху.

- Я Сон-Дрімота, або просто Дрімота, щоб коротше. Вчора ти заснув з думкою про те, щоб твій сон тривав довго. Ти не хотів прокидатися, а це завжди слугує мені сигналом. Я опікуюся дітьми, що не хочуть прокидатися у свій нудний світ, - цей хтось протарабанив все це, ніби вже сказане сотню разів. Як віршик.

- Це все через Юрка. Я не винен, я хочу додому !. Чуєш?

По цих словах невідомий голос почав слабнути і чувся вже з далеку. Він ніби розчинявся у повітрі, зникав.

- Стій, сті-ій, намагався наздогнати його Ромко, а де ж Юрко? Чому він мене не бачив?

- Юрко вже ТУТ назавжди, назавж…

Більше голосу не було чути. Ромчик відчув, що стрімко падає. Він мало не втратив свідомості від такої шаленої швидкості, але прокинувся.

- Ромку, вставай швидше, бо знов запізнишся до школи, - метушилася мама.

Якби то Ромкова мама знала, де був її синочок цієї ночі… Але, такого бути не могло - Дрімотині чари діяли виключно на дітей і жоден дорослий не побував ще у його ЦАРСТВІ ВЕЛИКИХ СНІВ або, як називав його сам господар, Сонному Царстві. А ще Дрімота ніколи не відпускав назад зі сну своїх мешканців.

“Ну й насниться ж таке, - думав Ромчик, - буде про що поговорити з Юрком”.

Юрка у школі не було.

Ромко розгубився. Потім розтривожився, далі злякався, а вже за цим його охопила паніка. Він не знав, що діяти, тому побіг до Юрка додому. На щастя Юрковий дім був далеченько, в іншому разі Ромко наробив би великих дурниць, і ніхто ніколи вже б не побачив Юрка.

Але про все по порядку.

Дрімота хвилювався, що накоїв чогось недоброго. Треба віддати належне Дрімоті – він був добрим чоловіком, наскільки це можливо у його становищі. Інша річ МАРА. Вона присипляла дорослих. “Але дорослі часом бувають гірші від дітей, - думала Мара, - самі не знають, чого хочуть: спочатку нарікають на долю, потім хочуть повертатися назад. Але мій терпець увірвався. Все. Баста. Хто скотів до мене – назад дороги нема. Я не Дрімота, щоб панькатися з вами, як з дітьми! У-ух, невсипущі! Ох же зла я, зла через вас!”

Юрко на той час спав. Спав вже довго і, як кажуть, був між двома світами. Поки що його сон був собі звичайнісіньким здоровим сном, але щойно хтось намагатиметься його будити, як Дрімотині чари почнуть діяти. Розбудити такого вже не можна! Вже його сон триватиме вічно…

Дрімота ніколи не з’являвся у світі людей. Але зараз мусів прилетіти, більше того зробити це не вночі, як належить повелителю снів, а вдень. Він стежив за Ромком – боявся , щоб той не вплутався у його справи. А саме це й збирався зробити Ромко, який щодуху мчав до Юркового дому.

- Стій, утікачу, як тебе там. Сті-ій, кажу тобі, -- верещав Дрімота до Ромка.

Ромкові все ще не хотілося визнавати свій сон “справжнім”, але голос був йому знайомий і хлопець зупинився.

- Не буди Юрка, я маю з ним поговорити. Дай мені трохи часу.

- Поверни Юрка, маро погана!.. Я тебе ненавиджу! - Ромкові забракло слів, щоб виказати свою неприязнь до Дрімоти і він від безсилля заплакав.

- Я не Мара, але менше з тим, - мовив Дрімота, - ми могли б дійти згоди, якби ти мене послухав. Я зможу повернути Юрка за однієї умови -- якщо він сам цього захоче. Все залежить від тебе. Отже, слухай уважно.

ПЕРШЕ.

Ти ніколи нікому не говоритимеш про все, що бачив. І хоч ти сам розумієш, що ніхто тобі і так не повірить, це може нашкодити Юркові.

ДРУГЕ.

Якщо тобі не вдасться переконати Юрка залишитись у вашому світі, я тебе теж заберу до себе. До того часу ви удвох матимете можливість подорожувати із Сонного Царства у реальний світ, чи як там у вас він зветься.

І ТРЕТЄ.

Часу тобі два дні і дві ночі. Дивись не хитруй – якщо Юрко сам не захоче залишитись, більше тебе я не слухатиму.

ІІ. ПРИВИД ІЗ СОННОГО ЦАРСТВА

Над Ромковою головою зсувалися докупи снігові хмари. Згодом з них посипалося. Він стовбичив посеред незнайомого подвір’я і не міг зібратися з думками. Навіть сніг здався йому несправжнім, знаковим. Невипадковим.

Юрко тим часом мандрував просторовими степами, часовими горами і повітряними ріками, які відділяли його домівку від Сонного Царства.

Невдовзі, замріявшись у леті, Юрко опинився неподалік свого дому, якраз там, де стояв Ромко.

- Диви – Моляр. Ти що робиш на моєму подвір’ї?

- А ти хто? Привид чи сон, чи ще яка мара, - і вже до себе, тихіше, - може, якщо не відповідати, вони самі щезнуть.

- Привид? – здивувався Юрко, - а ти що мене не бачиш? А-а-а, це мабуть Дрімота зробив мене невидимим. Це, я – Юрко. Вибач, що не привітався з тобою ТАМ, не хотілося зустрічати когось з минулого. Тебе Дрімота теж відпустив?

Ромкові відлягло. Він зрозумів: все, що діється – справжнє. Згадав розмову з Дрімотою, його попередження і розповів про все Юркові.

- Ні, я не вернуся, - категорично заявив Юрко, - ти знущаєшся? Ти бачив як ТАМ …, як там.. Ти ж сам бачив. І як після цього ти хочеш знову вернутися у цю нудоту? Ти завжди був диваком.

- А як же мама з татком… У неділю ми поїдемо за місто, будемо грати в різні ірги, пекти рибу на вогні. Ти їв колись печену рибу? – навіщось запитав Ромчик.

- Ні. До чого тут риба?

- Вона дуже смачна. А ТАМ є риба?

- Не знаю. Я ТАМ їсти не хочу. ТАМ ніхто не їсть, бо всі завжди ситі.

- Гм. А я люблю їсти…

Ромкові стало шкода себе. Він згадав смак ніжного білого м’яса, тепло вечірнього вогнища, запах ароматного осіннього повітря, розчервонілих на обличчі тата і маму і важко зітхнув.

Про школу Ромко геть забув і плівся собі якимсь вулицями не знати куди. Та все охав та ухав і зітхав так голосно, що перехожі озирались. Важко йому було на душі, ох як важко!

ІІІ. ПРОПОЗИЦІЯ

- Я маю ідею, - сказав Юрко, що й далі супроводжував свого товариша. Я хочу, щоб ми полетіли у гості до Дрімоти. Ти ж не встиг навіть роздивитися місцеві краєвиди. Вони просто казкові. Можливо, у тебе більше не буде такої нагоди. І в мене також.

- Неа, - Ромко боявся, - сам лети. Залиш мене, дай спокій.

- Я можу, але ти сам розумієш, що тоді буде з тобою, - Юрко не здавався, - ти не бачив, які цікаві там ігри – не зчуєшся, як день мине. А одна особливо: вибирають найкрасивішу дівчину, одягають у сукню з багатьма довгими рукавами, усі чіпляються за ті рукави, а вона летить із неймовірною швидкістю і махає ними. Таких гойдалок ще не вигадали в ніяких діснейлендах. Гра називається “Ладовиця”, бо її придумала Лада. Якщо побачиш її – не забудеш – красива дуже. І сестра в неї є, Далевидка. Все знає наперед.

Юрко хоч і був привидом, запехкався не на жарт від своєї оповіді. Його збудження передалося Ромкові і той піддався на вмовляння. Гаразд, він полетить. Сам на власні очі переконається, чи виписує Лада такі піруети, як розповідає Юрко.

Насправді, йому кортіло поговорити з Далевидою. Якщо тому дівчиськові й справді так далеко видно, як говорить її ім’я, Ромко запитає в неї, чим закінчиться його пригода. Може йому вдасться втекти від Дрімоти. А ще краще, якби Далевидка побачила десь за горами-хмарами дірку, куди можна втекти.

ІV. МАНДРИ

Тієї ночі Ромко довго не міг заснути. Він лежав із заплющеними очима, крутився з боку на бік, але сон не приходив. Дрімота і Юрко вже зачекалися його; у Сонному Царстві якраз світало. Ромко нервував, а від нервів сон утікав ще далі. Втративши надію остаточно, хлопець випив снодійного. Вже у напівзабутті він встиг подумати, що йому мабуть не варто було ковтати цілу пігулку, адже він ще дитина.

Дрімота з Юрком сиділи на зкам’янілому пні, на березі якогось химерного озера. Вода у ньому парувала, наповнюючи повітря ванільним ароматом. З тої пари утворювалася рожева пухка хмарка. Вона висіла саме над головами наших “привидів”, що зробилися видимі у себе вдома. Вони відривали від хмаринки рожеві клапті, схожі на цукрову вату і нюхали їх.

Ромчик гепнувся на траву поруч з ними; від несподіванки ті повипускали з рук ванільну пару. Йому ледве вдалося приземлитися. Він не міг керувати летом: його кидало у повітряні ями, засмоктувало у вакуумні трикутники, здувало вітром з траєкторії. Здавалось, Дрімота вже бачив схожі приземлення:

- О, то ти вже літаєш, як дорослі! Браво! Не інакше, як чогось наковтався. Я часто бачу такі польоти у володіннях Мари. Тобі ще пощастило, а то буває прилетить дядько, весь побитий, брудний, ще й пахне від нього, як від пивної діжки. Я сподіваюся, ти пив щось пахучіше.

- Щось ви надто веселі, як для привидів. А що нюхаємо? – Ромко був собою задоволений.

Дрімота витер ніс собі, потім Юркові і знісся вгору. Хлопці злетіли за ним.

Спочатку вони летіли спокійно, рівномірно, але раптом Дрімота підібгав під себе коліна і помчав удвічі швидше. Ромко помітив, що літати не так вже й складно: щоб повернути вліво, треба зігнути ліве коліно, вправо – праве, щоб збільшити швидкість, слід зігнути обидві ноги, а для того, щоб летіти повільніше, варто випрямитись, розпластатись у небі і лише повертати головою.

V. ЛАДОВИЦЯ

Трохи нижче, десь на висоті шостого поверху, за мірками людських будинків, стало видно багато дітей. Вони репетували, пищали, сміялися – видно то була одна з ігор, про які розповідав Юрко. Усі діти літали в колі, яке замикали дорослі тітки. Ці були схожі радше на казкових фей: усі в яскравих шовкових тканинах, що світилися на пару метрів. “Світлофори для сонь”, - подумав Ромко. Якщо хтось із дітей необережно когось штовхнув – феї одразу ж ловили невдаху у шовкові подоли. Видно, дітям подобалось падати у ті шати, бо надто вже часто вони штовхали один одного, зловживаючи страхуванням.

Згодом все товариство приземлилося і видно було, що готується нова гра. Хлопці рвали квіти і носили дівчатам. Ті плели вінки. Раптом стало чути спів. Спочатку одинокий, тихий, а далі все гучніший і веселіший:

Котився вінок з поля, Із поля на дорогу, Із дороги до стодоли, Із стодоли до комори, Із комори до світлиці, На пухкі паляниці! Війся, віночку!

Дрімота з хлопцями всілися за пагорбом, спостерігаючи за дійством. Дівчата злетіли вгору і піднесли вінок з красивих, схожих на білі лілії, квітів. Вони трималися за нього руками і кружляли, наспівуючи:

Сиди, сиди, ящір, Ладо, Ладо, На золотім стільці, Ладо, Ладо, Гризи, гризи, ящір, Ладо, Ладо, Горіхове зерня. Іще того мало, Ладо, Ладо, Мало, недостало, Ладо, Ладо, Пойми, пойми, ящір, Ладо, Ладо, Красную дівоньку, Ладо, Ладо, Із ліпших найліпшу.

Грали в “Ладовицю”. У коло влетів хлопець. Він довго крутив головою, вибираючи найкращу дівчину. Дівчата продовжували спів. Нарешті він вивів у коло одну з них. Юрко сказав, що це не Лада, а Єсеня, її подруга. Дівчину одягли у білу з багатьма рукавами сукню, а на голову почепили вінок. Потім усі діти почали чіплятися за рукави під неймовірний пискіт. Єсеня знялася високо-високо і потягла за собою літунів. Здалеку, де за пагорбом сиділи наші друзі, діти нагадували журавлиний ключ, що летів у вирій. Та раптом його почало кидати у різні боки, а писк здійнявся такий гучний, що Юрко з Ромком не втрималися і полетіли туди. Вони наздогнали Єсеню і теж вчепилися за її сукню. Але розвага тільки починалася. Це було видно по тому, як зосереджено стежили за дітьми феї, готові підставити свої подоли будь-якої миті. Єсеня підібгала ноги, нікого не попереджуючи. Всіх понесло удвічі швидше, а хто не втримався – враз опинявся у подолі. Єсеня повертала вліво і вправо, здіймалася вгору і падала вниз, оберталася навколо себе і, зрештою, на її рукавах висіло вже втроє менше люду. Всі решта вже сиділи на травичці, куди їх позносили феї, і чекали на завершення забави.

І ось, знесилівши, Ромко теж впустив рукав. Його миттю спіймала “шовкова” фея і вкинула у просторий поділ, але була настільки заклопотана, що не помітила, що там вже хтось є. Вона приземлилася на пагорб і була дуже здивована, витрусивши з свого подолу крім Ромка ще одну дівчину.

Наш герой ніколи ще так не розважався, тому забув про всякі етикети і пристойності і звернувся до сусідки, як до давньої знайомої:

- Ти бачила, як я тримався! Мене туди, сюди, так і так!.. Але я тримався майже до кінця. Правда ж. А якщо зважити, що я новачок, то…

- Звичайно. Ти молодець. Вітаю. Я – Далевида. А ти хто? Проте, я й сама знаю, хто ти, – дівчина, здалося Ромкові, була не дуже задоволена грою.

- Далевида…Та що знає наперед, - Ромко згадав, де він є. Це сон і треба повертатися. Ще треба спитати в Далевиди про діру.

Далевида мала трохи дивний вигляд. З першого погляду вона нічим особливо не вирізнялася з-поміж інших дівчат, але її обличчя було якесь.. якесь “старе”. Не було на ньому ні зморшок, ні плям, але щось робило його старшим від свого віку років на двадцять. Ромко ніяк не міг розгледіти це “щось”, але коли дівчина глянула на нього, він зрозумів, що старшою роблять її очі. Вона дивилася на нього, а йому здавалось, ніби вона дивиться крізь нього. Аж сам подивився собі на живіт, перевірити, чи немає на ньому дірки. Ще незвичним був колір тих очей: сивий-сивий, аж до білого. Навпроти сонця здавалось, що з них іде легенький сизий димок. Ромко подумав, що не бачив ще ніколи очей, які димлять. Проте, сама дівчина була жваво і енергійною, випромінювала тепло. “Можливо, в середині в неї горить вогник, і з нього йде дим”.

- Ти виглядаєш старшою, ніж є. Тобі ніхто цього не говорив? – Ромчик вважав, що цю даму ще можна питати про вік.

- Я і є старша. Мені тридцять. Але я не найстарша серед НИХ. Дівчині, яка сьогодні водила “Ладовицю”, Єсені, десь за двісті. Так, двісті років. Вона сама вже збилася з рахунку. Ми назвали її так, бо вона схожа на осінь: тиха і сумна. Я тобі, Ромку, ось що скажу – ми ТУТ не старіємо, вірніше не дорослішаємо. І це набридає. Безглуздо все життя залишатися дитиною. Мабуть, це придумали дорослі, бо минуле згадувати завжди солодко. Дурний Дрімота. Хотілось би мені його змусити гратися в ігри двісті років…

Ромкові зробилося сумно. Йому й самому здалося, що за ці дві ночі він прожив часу більше, ніж би мало минути. До світанку залишилося зовсім трохи, це було видно з того, як низько висіло сонце у Сонному Царстві. Тут вечоріло. Треба встигнути оглянути довколишні горизонти, пошукати рятівну діру. Після розповіді Далевиди Ромкові захотілося додому ще більше.

VI. КУДИ ВЕДЕ ДІРА

Летіти над вечірніми степами і озерами було дуже романтично. Далевида повеселіла. Вона переверталася у повітрі, сміялася, кепкувала з Ромка, що літав не так вправно, як вона. Ромко не ображався, навіть навпаки – йому це подобалося. Йому подобалося все. А найбільше – червоні хвилясті коси Далевиди, що горіли у світлі заходу. Коли вона переверталася на спину і коси стелилися під нею червоною хвилею, виглядало, ніби вона летить на чарівному коврі. Ромчик було спробував їх помацати, але мало не обпікся – такі вони були гарячі, як вогняні язики.

Мандрівники сіли перепочити біля вже знайомого Ромкові ванільного озера. Далевида відірвала кусок з рожевої хмарки і простягла хлопцю. Він зробив те саме, що й вона: заплющив очі, підніс пару до носа і вдихнув. Солодке, тепле повітря заповнило спочатку груди, потім піднялося в голову, а далі осіло в ногах. Ромко здався собі легким і пахучим, як та хмарка. Він подумав, що добре було б піднятися у повітря, і тільки він це подумав, як його піднесло вгору легко, як пір’ячко. Далевида злетіла теж. Вона пояснила, що поки діятиме ванільна пара, летом можна керувати подумки. Наприклад, якщо він захоче опинитися на сотні миль звідси, варто лише забажати – і він там. Ромко подумав, що це і є його найзаповітніша мрія – такий собі апарат-кнопка, на який натиснеш, і він перенесе тебе у бажане місце. Чудо.

Ромко сказав, що хотів би знайти у горизонті дірку. Не встиг він це вимовити, як опинився біля дивного повітряного кола, схожого на коловорот. Ромка почало затягувати туди: спочатку він думав, що його ще несе за інерцією від лету, але тепер він зрозумів, що його тягне все сильніше і сильніше. По той бік діри було видно якихось людей, що сиділи верхи на маленьких конях. Вони мали мокрий і слизький вигляд – як слимаки. Ромка притягувало до них, як магнітом. Він вчепився за краї дірки, але черевиком вже прилип до людини-слимака. Втриматися було все важче. Його затягувало в діру, він лип. З переляку Ромко закричав:

- Рятуйте! Падаю! Липну! Далевидо! Далю-ю-ю! Далевида саме шукала дірку. Вона знала про неї, як знає про все. Дівчинка схилилася над діркою і опустила туди свою косу. Людина-слимак зашипіла, слиз на ній почав сохнути від жару тих червоних кіс, і ромків черевик відліпився. Ромко був врятований. Йому кортіло дізнатися, що то за липкі люди, і чому вони сидять верхи на таких маленьких конях.

- Це курбани, - пояснила Далевида, охоронці у Царстві Мороку, володіннях Мари. Вони нікуди не їздять верхи, тому їм не потрібні великі коні. А ці маленькі якраз. Це муцики. Курбани слідкують, аби ніхто не проліз у діру. Хто намагається це зробити, липне до них.

- Курбани на муциках… А звідки ця діра, і що за нею? – цікавість розпирала Ромка.

- О, це дуже прикра історія. За нею живуть дорослі. А діра утворилася від їхніх шкідливих звичок.

- То це мій дім, - зрадів Ромко, - а це озонова діра. Я чув про неї.

- Ні, на жаль, ті дорослі теж колись позасинали і вже ніколи не прокинуться. На відміну від нас, вони не мають вибору: в один момент приходить Мара і забирає когось. І життя в них по той бік діри інакше - не таке, як у нас - але нічим не відрізняється від їхнього попереднього. Я іноді запитую себе, навіщо вони засинають, адже нічого не змінюється: їм сниться їхнє життя.

- А діра не збільшиться?

- Цього бояться всі, крім дітей, що вже стали дорослими. Таких, як я, моя сестра Лада, Єсеня. Коли діра стане дуже великою, наше Царство Снів провалиться у Морок. Але саме цього я і хочу, бо мені цікаво, яке доросле життя. Я передчасно від нього відмовилась.

Ромчик хотів спати, він вже відчував, що падає, падає… Це означало, що скоро ранок і пора прокидатися. Крізь сон Ромчик ще встиг запитати:

- А як все закінчиться? Ми ще побачимось?

Йому здалося, що Даля відповіла неточно: сказала, що все буде добре: він повернеться додому і вони ще побачаться не раз. Але як таке могло б бути? Якщо він більше не прилетить у Дрімотине царство, то де вони з Далею зустрінуться?

Проте падав Ромчик дедалі швидше. Настільки швидко, що розгубив усі думки.

- Прокидайся, соню, - почувся голос Ромкової мами.

VII. РОМКОВА ФІЛОСОФІЯ

До кінця угоди між Дрімотою і Ромчиком залишався один день і одна ніч. Завтра на світанку все з’ясується: або Ромко переконає Юрка залишитися і назавжди забуде про свій дивний сон, або… Про це Ромко не думав. Але не тому, що боявся - причина була зовсім в іншому. У його голові ще й досі крутилася розповідь Далевиди, а перед зором горіли її червоні коси. “Невже і я отак буду бавитися в ігри до кінця свого життя? І чи є той кінець? І що тоді робити, як все набридне? Куди далі заснути?”

Раптом Ромка осінило: він знає як переконати Юрка! Він знає, нащо треба вертатися у цей світ! Він знає, навіщо жити і відкриття його виявилося настільки простим, що він сам собі дивувався: жити треба, щоб подорослішати, потім зістарітися, і тоді стане зрозуміло, для чого треба жити. Його дідусь точно вже знає. Якось Ромко його питав: “Діду, а коли ти вже побачиш Великий Сон?” Дідусь все посміхався, а недавно сказав: “Як дозрію, - а далі, - як збіжжя доспіле ввіходить до клуні за часу свого!” А от Ромко з Юрком ще не дозріли. Ще не час їм до клуні. Так і треба сказати Юркові.

Але Юрко ще не з’являвся із Сонного Царства. Ромко всівся на сходах біля дверей Юркового дому і поліз у портфель за книгою, щоб якось згаяти час. Тут його знову застала несподіванка: портфель був не його. За останніх два дні Ромко настільки звик до всіляких несподіванок, що лише втомлено зітхнув. Портфель належав Юркові. Це ж треба такому статися, щоб і портфелі у них були одинакові! Видно Ромко переплутав їх у школі. Що ж, він давно хотів роздивитися Юркове приладдя, тому почав викладати все на сходи. Зошити, книги, пенал, фарби, засохла булочка - нічого незвичного, крім незрозумілої карти. Це була звичайнісінька карта світу, яку вішають на дошці географічних кабінетів. Але вся вона була помальована маленькими квадратиками, закресленими навхрест. Один був червоний. Ромко придивився, що квадратиками обведені міста, переважно ті, що були розташовані біля морів. Напевно, це були портові міста. Як він не крутив карту на всі боки, як близько до очей її не підносив – зрозуміти нічого не міг.

Аж тут почувся голос:

- Що, нишпориш у моїх речах? А я ще ТУТ, - це був Юрко. Він добряче налякав Ромка своєю появою і тому тішився.

- Ти б стукав перед тим, як кричати мені на вухо, - Ромко ледве стримував радість, - де тебе носить? Що то за карта в тебе в сумці?

- Карта світу. Її забув мій батько. Він капітан. Кожен закреслений квадратик – місто, де він побував, не закреслений – те, куди ще треба плисти. Він казав, коли усі квадратики будуть закреслені, він більше нікуди не попливе і буде з нами. Але його нема вже рік і три місяці. І звістки від нього теж нема.

- Так от звідки квадратики, які ти малював у школі, - Ромко зрозумів, що Юрко дуже сумує за своїм батьком, - але ж вони всі вже закреслені. І навіть червоний.

- Не може бути, - Юрко нервово шарпнув до себе карту, - справді. Той, червоний – то був останній у татковій службі. Після повернення звідти, він мав бути з нами назавжди. Але його нема… І він не пише. Мама каже, що він телефонував, передавав вітання. Але, я знаю, що вона обманює. Вона вірить у його повернення все менше – я бачу по ній.

- Юрку, а ти знаєш, що у Соннім Царстві діти не дорослішають? Знаєш, що Далевиді тридцять років, а Єсені за двісті? Тобі не здається це дивним? – після історії з картою Ромкові аргументи втратили вагомість. Здавалось, ніщо не може розвеселити Юрка. Але зі згадкою про Сонне Царство він пожвавився.

- Дивним? Ні, мені здається це чудовим. Я не хочу дорослішати. Не хочу обманювати, сваритися… Не хочу сина, такого як я, що постійно бурчить, бубонить і не подобається дівчатам. Не хочу щодня виглядати татка… Не хочу! Він не прийде і я.. я не хочу нічого. Навіщо дорослішати? І взагалі, навіщо залишатися тут? Ти знаєш, Ромку?

- Знаю… Я хочу до мами…- Ромко заплакав. Йому стало зрозуміло, що переконати Юрка він не зможе. Юрко ж роздратувався через рюмсання Ромка – він терпіти не міг плаксивих хлопців - і полетів у Сонне Царство.

VIII. СОН КОЛО ВІКОН

Все втрачено, все пропало… Тепер Ромкові залишалося лежати у ліжку і чекати, коли по нього прилетить Дрімота. Сил у Ромка більше не було ні на що. Він знав, що цей вечір – останній. Ранку вже не буде. Він востаннє бачить маму і тата, миє обличчя, чистить зуби…Ромко іноді уявляв собі такі ситуації – тоді він відчував себе піднесено і драматично. Але зараз в ньому сидів тільки страх. Великий, вибалушений СТРАХ.

І тоді він придумав от що: він не буде спати. А якщо він не буде спати, ніхто його нікуди не забере. Ніч буде довгою, але він витерпить і дочекається ранку. Ромко всівся біля вікна і витріщився у темряву.

Уже світало… Скоро мама прийде будити і ніякі сни не загрожуватимуть Ромкові. Ще трохи. Ось уже чути дзеленчання перших трамваїв, шум машин, надворі мете сніг двірничка – все, здається, минулося. Раптом затріщав телефон. Так вдосвіта? Хто? Ну все, напевно, це по нього. Ромко взяв слухавку.

- Ало! Квартира Молярів? Мені Ромка, - говорила жінка, - це сусідка Юрка Снігура. Ти не знаєш, куди вони поділися? Тут приїхав Юрків батько, стукає, дзвонить, але нікого немає. Ромку, ти чуєш?

Ромко застиг. Це був останній його шанс, і він вхопився за нього, як потопельник за соломинку.

- Тітонько сусідко! Який я радий вас чути! Я знаю, де Снігури! Я миттю, а ви тим часом почекайте трохи. Не стукайте. Я швидко!

Ромчик дуже хвилювався – аж йому коліна тремтіли. Як він має заснути? Адже вже ранок, скоро прийде мама. О, Боже!

Він вирішив пити снодійне: і чим більше, тим краще.

Подвійна доза снодійного кинула його у Сонне Царство, як тлумок до підлоги – аж ребра задзвеніли. І якраз туди, де був Юрко. Часу не залишалося, тож Ромко випалив все одразу:

- Батько твій приїхав! Тато повернувся! Твій татко! Прокидаймося швидше!

Юрко був приголомшений. Застуканий і прибитий. На повернення батька він не сподівався. Він вже не вірив у це, і йому стало соромно за себе. Але ж батько повернувся, і більше нікуди не попливе! Вони будуть разом, гратимуть у футбол, ловитимуть рибу, мама знову стане такою, як раніше: веселою і усміхнено. З радості, Юрко заверещав:

- Хочу додому! Хочу до мами! До тата!

Дрімота тільки й цього чекав. Він полегшено сказав “Ху-у” і відмінив свої чари. “Будь-що буде, міркував Дрімота, гори воно все вогнем і пропади в Морок. Ох і набридла мені ця робота! Все, звільняюсь. Усім буде краще.” По тому у Сонному Царстві творилося щось таке, чого ще ніхто не бачив. Усіх охопило дивне відчуття тривоги і радості. Мара, володарка Царства дорослих снів, розлютилася не на жарт. Вона не могла пробачити Дрімоті таких непрофесійних вчинків. Як він міг з’являтися на людях, та ще й пускати туди свої підопічних?! Нечувано! Яка профанація! Вона сказала Дрімоті:

- Слухай уважно! Віднині твоєму царству настане кінець. Ніяка дитина не потрапить більше туди з власного бажання. А тепер забирайся з моїх очей і шукай собі нову роботу.

На цьому все і скінчилось. Але от що дивно: ніхто не впевнений, чи траплялась щось узагалі… Тобто сам Ромко у цьому не сумнівався, твердив і кричав усім про всілякі діри, пари, мари, але дарма – йому ніхто не вірив. Юрка наче підмінили: він тільки те й робив, що ганяв безперестанку і гиготів з найменшого приводу. А ще вони з Ромком потоваришували. Удвох вони ще довго розповідали всім про Сонне Царство, де вони, Юрко і Ромко, літали і гралися в ігри. Та дарма – тільки глузів було з них та сорому. Згодом все потроху забулося і ніхто ніколи не чув від них про Дрімоту.Час від часу Ромкові снилася червонокоса красуня, вона посміхалася до нього і простягала пучок білої хмарки…

Дрімота й сам був радий з такого завершення. Він відчував, що діти не хочуть назавжди залишатися дітьми, їм кортить чимшвидше подорослішати. Але роботи собі знайти він не зміг, бо нічого іншого, як присипляти дітей він не вмів. Тому тепер він просто ходив попід вікнами і наганяв сну на діток, які не хотіли спати. Кажуть, ніби дехто з людей його навіть бачив, коли надворі мжичило. Взимку він малював на шибках сни, щоб діти могли їх згадати, як прокинуться. Люди полюбили Дрімоту і, навіть, склали про нього колискову:

Ходить сон коло вікон, А дрімота коло плота. Питається сон дрімоти: “Де ми будем ночувати?” “А ми будем ночувати, Де хатинка є гарненька, Де хатинка є тепленька, Де дитинка спить маленька…”