МУРАШКА-ЛИСТОНОША

Серпневі вечори завжди багаті на різноманітні цікавинки, невидимі для байдужих, але такі захоплюючі для допитливих. Якщо добре придивитися, можна стільки всього побачити: як ковзає по вітрі пара світлячків, як позіхає маленький струмок і з останніх сил біжить до своєї мами-річки, як дикі трави, нахиляючись одна до одної, тихо про щось говорять.

- Нема мені спокою, - шелестить Одна Трава, - щовечора не відриваю від неба очей, все видивляюсь, хто ж то розливає червоний сонячний сік від краю до краю, але нікого побачити не можу.

- Мудреці розгадують деякі таємниці, а деякі – назавжди залишаються таємницями, - задумливо відповідає Друга Трава.

Лісу ж так набридли подібні балачки, що він, як великий звір, затулив свої вуха величезними зеленими лапами, щоб заснути. Від його спокійного дихання стихли дерева, заснули звірята, птахи і комахи, тільки в одному мурашнику – Лісовій Пошті – продовжували працювати. Старанні мурашки дбайливо розкладали листи по мішечках, зроблених із сухого листя клену чи дуба, щоб вчасно доставити їх до хатинок комах, які мешкали в сусідніх лісах.

Листоноша Біжко пізно повернувся додому. Його дружина поставила вечерю – млинці з медом – на солом’яний стіл. Діти вже давно спали. Він з’їв вечерю, подякував, подивився, як солодко сплять його дочка та син, і сам ліг спати.

Наступного дня, коли дітлахи прокинулись, сонце вже було високо, а їхній тато – далеко від дому. Біжко одягнений у синій дорожній плащ, з вузликом харчів та мішком листів за спиною жваво крокував по прямій стежині. По небу, ніби наздоганяючи листоношу, бігли хмари, пташки весело щебетали, гарно пахли квіти і в мурашки був чудовий, світлий настрій. Він любив свою роботу, адже це так важливо, щоб друзі та родичі, яких доля розкидала по різних лісах, могли писати листи, сповіщати про своє життя і ніколи не забувати один одного. Маленький поштар усвідомлював це і дуже відповідально виконував свої обов’язки. Аж раптом дмухнув сильний вітер і велика тінь нависла над мурашкою. Він одразу впізнав це страшне шелестіння пір’я і аж завмер на місці від жаху. Тінь зробила в повітрі ще декілька кругів і перед комашкою сів величезний сірий Горобець.

- Ось і мій сніданок, - задоволено цвірінькнув Горобець.

- Не їж мене, пташко, - відважно крикнув мурашка.

- Чому це, може скажеш мені?

- Тому, що я розношу пошту. Листонош не можна зачіпати. Хочеш, візьми мої харчі, ось соковита стигла ягода ожини, - він простягнув вузлика горобцю, - тільки мене облиш, маю важливу роботу.

- Листоноша кажеш? Ну тоді згода, вмовив. Давай свою ягоду і швидко втікай, доки не передумав. З цими словами сіре страховисько (для комахи ж бо кожна пташка – страховисько) стрепенуло крилами і зникло у блакитній безодні небес.

Біжко зітхнув з полегшенням, витер піт з чола і швидко пішов геть з того зловісного місця. Листоноша крок за кроком долав величезну відстань, не зупиняючись на відпочинок. Тільки вночі ховався у корі якогось старого дерева, але і тоді не спав – беріг свій скарб – листи.

Третього дня Біжко відчув, що трохи стомився. Крім того, страшенно хотілося їсти, але ж Горобець забрав його ягоду, а в лісі, готуючись до холодів, вже зібрали весь врожай і нічого не можна було знайти.

Вечоріло, і хтось знову розлив червоний сонячний сік по всьому небу, коли з мурашкою трапилась ще одна неприємна пригода. Тільки-но Біжко повернув за стебло кропиви, як перед ним ніби виросли три чорні жуки в зелених капелюхах і заступили йому шлях.

- Ми лісові розбійники, грабуємо всіх, хто ступить на нашу стежку. В тебе за плечима цілий мішок добра, віддай по-доброму, і ми тебе відпустимо, - прогуділи жуки в один голос.

- Не віддам, не можу, - відповів Біжко.

- Чому це, може скажеш нам?

- Тому, що в мішку не те, що ви думаєте. В ньому – листи. Я розношу пошту. Листонош не можна зачіпати. Хочете, візьміть мій дорожній плащ, - він зняв плащ і простягнув його грабіжникам, - тільки мішок не чіпайте.

- Поштар, кажеш. Згода тоді.

Жук, який стояв посередині, взяв плащ і всі троє зникли так само несподівано, як і з’явились.

Мурашка ж продовжував свій шлях. Мішок за спиною ставав все важчим і важчим, їсти хотілося ще більше, але відважний листоноша не зупинявся. На сьомий день далекої подорожі сонце не захотіло виходити на небо, натомість насунулись темні, насуплені хмари. „Мабуть буде гроза, - подумав собі Біжко, - тільки б встигнути знайти якусь схованку від дощу”. Раптом хмари так зіштовхнулися, що аж загриміло і почався сильний дощ. Мурашка зібрав докупи свої останні сили і швидко підбіг до широкого гриба, який, на щастя, ріс прямо на дорозі, та сховався під ним. Однак, через лихий вітер деякі краплини потрапляли під гриб і мурашці доводилось собою затуляти дорогоцінний мішок, щоб не намок жоден лист. Через три дні гроза закінчилась. Біжко прокинувся, тремтячи від холоду, і, побачивши, що сонце повернулось, швиденько закинув мішок за плечі та вискочив з-під гриба, щоб зігрітись під теплим, ласкавим промінням. Ранок видався гарним, і листоноша був щасливий, що знову може вирушати в дорогу. Увечері, виснажений, простуджений Біжко, все-таки дістався до чужого лісу, але тут останні сили покинули його, він не міг більше зробити і кроку. Мурашка здалеку помітив Бджолу, яка несла у лапках, мабуть щось смачненьке, і, коли та наблизилась до нього, він промовив: „Ви не могли б мені дати трішечки їжі, я здалеку несу листи до вашого лісу і так стомився, що вже далі просто не можу йти”. „Я б з радістю пригостила Вас, - відповіла Бджола, - але розумієте, мене вдома чекають діти, вибачте, я не можу допомогти Вам”. Бджола полетіла далі, але поштар не образився на неї, він надіявся, що хтось все-таки допоможе йому. Раптом він побачив Комарика, який ніс у пелюстці краплину води, і вигукнув до нього: „Ви не могли б мені дати трішечки води, я здалеку несу листи до вашого лісу і так стомився, що вже далі просто не можу йти.” „Мені не шкода води, але розумієте, в мене так багато справ і, на жаль, немає часу, щоб допомогти Вам”, - пискнув Комар і полетів далі.

Мурашка ж дуже переживав, сердився на себе за те, що настільки безсилий, що не може рознести листи тим, хто їх чекає. Біжко й не помітив, як до нього підійшов Бедрик і приязно запитав:

- Ти, мабуть, не з нашого лісу, я тебе не впізнаю.

- Так, не з Вашого. Я листоноша, прийшов здалеку. Старався якнайшвидше донести листи, але по дорозі пташка забрала мої харчі, розбійникам прийшлось віддати плащ, потім ще й гроза почалась. Я дуже стомлений і, мабуть, простудився.

- Не переживай, - мовив незнайомець, - ходімо до мене додому, я пригощу тебе смачним обідом і теплим чаєм, а потім допоможу рознести листи.

- Дякую, друже, - зрадів мурашка і повірив, що все-таки є ще на світі добрі комахи.

Наступного дня Мурашка з новими силами та новим товаришем розносили листи. Всі їм дякували і дуже раділи. Бджола отримала звістку, що її маленькі племінниці вже навчилися літати і здійснили свій перший обліт, Комарика ж просили терміново принести ліки своїй старенькій бабусі. Звичайно, Бджолі і Комарику стало дуже соромно перед листоношею через, те, що вони не допомогли йому, але Біжко мав таку вдачу, що ніколи не ображався.

Після того, як роботу було завершено, Бедрик подарував мурашці свій дорожній плащ, дав торбинку з ягодами і побажав доброї дороги додому. Поштар подякував своєму рятівникові і, коли повернувся додому, передав йому телеграму „Дякую за доброту і допомогу, ніколи не забуду”.

ПЕРШЕ ДИВО СВІТУ

Стомлена від проблем, шуму життя, і взагалі від усього, я повільно йшла додому. Коли я увійшла до кімнати, моя душа, немов русалка, пірнула в приємне світло, що виливалося з вечірнього, абрикосового сонця. Я прилягла на ліжко і заснула. Сон:

Моє вікно широко розкритими очима дивилось у ніч, коли я відчинила його і ступила на чарівне, сапфірове небо, яке було дуже м’яким і трішки лоскотним. Раптом я почула чийсь голос:

- Ей, обережно, ти ледь не зіштовхнула мене до низу!

- Вибач, я просто не бачила тебе, ....і досі не бачу.

- Я прямо тут. Бачиш маленьку яскраву зірку?

- Так.

- Це і є я, - вона посміхнулась, - що ти тут робиш на самому верху неба, ще й в таку пізню пору?

- Не знаю. Просто блукаю. Ти могла б мені підказати, де можна знайти щось цікавеньке?

- Так, звичайно. Можеш піти до Місяця, він дружелюбний і дуже любить незнайомців.

- Дякую, нехай тобі щастить.

Дорогою Душі я дісталась до Місяця і декілька хвилин просто стояла поруч нього у незручному мовчанні, не знаючи, що б таке сказати. Потім я тихо шепнула: ”Я завжди хотіла знати...Мені просто цікаво, чому біля тебе є так багато зірок, а з тобою – жодної. Ти такий самотній. Чому?”.

Місяць став блідим, глибокий біль засльозився у його очах, і з гіркою посмішкою він відповів: „Я дійсно сумний, але не такий самотній, як ти думаєш. Давай розповім тобі свою історію. Отож слухай...

Багато століть тому назад дні були темними, вночі ж на небі світило два місяці – моя кохана Міноя і я. Вона була схожа на чарівну фею. Ми разом розливали своє світло, разом бігали Дорогою Душі і стрибали з неї в пухнаті, вершкові хмари. Міноя дуже любила квіти. З усіх квітів її улюбленими були кульбабки, мені це завжди здавалось смішним. Влітку, блукаючи садками фіалкових хмар, ми любили слухати блюз сором’язливих привидів. Одного вечора дух ранку Туман запросив Міною, щоб вона пішла з ним і засвітила дні. Звичайно, що вона відмовилась, так як не хотіла розлучатися зі мною. Туман вмовляв її, благав, ставав на коліна, але вона не погоджувалась. Дух ранку дуже розгнівався і пішов геть. Наступної ночі, коли я прокинувся, біля мене була тільки самотність. Туман викрав мою Міною, загорнув її в блискучу жовту парчу, і вона стала прекрасним світочем дня. Коли люди прокинулися і зранку глянули у вікно, побачили велику яскраву кулю, то всі були приємно здивовані. Вони ще ніколи не бачили такої краси. Всі заходили один до одного і запитували: „Сон це чи правда? Сон це чи дійсність?”.

Кожного ранку, щойно прокинувшись, вони дивились на небо, чи не зникло те чарівне, ясне диво. Але воно не зникало, і щасливі, приголомшені люди продовжували запитувати: „Сон це, чи реальність?”. Так Міною почали називати „Сонце”.

Не зважаючи на те, що її всі любили і обожнювали, вона не була щасливою, бо сумувала за мною так само, як і я за нею. Тепер ми могли бачитись тільки зранку чи увечері, коли проходили один повз одного в небі. Коли Міноя була сумнішою, ніж звичайно, вона випускала дощ і втікала на мою сторону неба. Ми пили шипшиновий чай і мовчки дивились один на одного. В душі знімалось стільки емоцій, що слова були зайвими. Дні летіли, як секунди, і Сонце змушене було веселковим містком повертатись назад. Міноя, звичайно, могла назавжди втекти до мене, але, подарувавши щастя стільком людям (бо навіть хворі, самотні і обездолені раділи, дивлячись на неї), вже не могла його в них забрати.

Я пам’ятаю одну ніч... День народження Міної. Я запросив її на свою половину неба, пообіцявши особливий сюрприз. Тоді я попросив свого друга, Зоряного Ангела, щоб він зійшов до низу і приніс звідти багато жовтих кульбабок, адже вона їх так любила. Він повернувся з цілим полем цих квітів і розсипав їх по цілому небу. Те, що сталося після цього, було просто неймовірним! Всі кульбабки зайнялися прекрасним і гарним вогнем, замерехтіли, немов безліч маленьких блискучих фей. Коли Міноя побачила це чарівне світло, одразу полюбила його, вона сміялася і співала. Я спостерігав за її радістю і відчував себе найщасливішим в усьому світі. Ми вирішили назвати ті кульбабки в небі зорями, на честь Зоряного Ангела, котрий приніс їх сюди. Зірки стали першим дивом світу, як незвичайний приклад того, на що здатна любов. Люди кажуть, що є сім чудес світу, але вони помиляються. Правда в тому, що є вісім чудес світу, але тому, що в ті часи люди не вміли писати, вони не передали наступним поколінням про справжнє перше диво, і з часом, хоч всі і милувались зорями, але забули, як вони засвітились. Ось такий кінець моєї історії...

Я прокинулась, надворі все ще була темна і тиха ніч. Я вийшла на балкон і Місяць шепнув мені: „Пам’ятай, перше диво світу – це те, на що здатна любов.” Я посміхнулась...

МРІЇ

Кожна людина має мрію. Навіть якщо це одна мрія на все життя, і навіть якщо вона ніколи не здійсниться, все одно прикрашає наш світ. А ви коли-небудь замислювались над тим, як збуваються наші мрії? Чи може ви знаєте? Чи зовсім не здогадуєтесь? Я, чесно кажучи, теж не знаю, але здогадуюсь.

Якщо пройти всю Європу, переплисти через канал Ла-Манш, потім пройти всю Великобританію і трохи далі, то можна дістатись до Північних гір кінця світу. Якщо ж добре заблукати в тих горах та присісти на камінь, щоб відпочити, і слухати в тиші шепіт гарної трави, то так можна почути ще й чисту та живу гру на сопілках, цимбалах та ще якихось невідомих казкових інструментах. Якщо ж спіймати мелодію за самий хвостик і піти за нею, то так можна прийти до чарівного лісу, і, розгледівши все довкола, здивуватись, що цей ліс горіховий. І справді, саме на цьому місці серед розкішних квітів розростаються горіхи. Їх блискуче гілля схоже на добрі, величезні руки, які з усієї сили тягнуться до сонця, на втіху собі і лісникам. Лісники ж тут – дбайливі та романтичні натури, адже вони – ельфи. Вирощуванням чарівних дерев займаються наймолодші ельфи, тому що вони ще не бачили ні страждань, ні війни, і тому мають найніжніші серця, і тому можуть виконувати найсвітлішу справу.

Щодня, не встигне сонце блимнути з-за обрію, як поштові птахи (ними працюють синички, ластівки і навіть задиркуваті горобці) приносять до лісу силу-силенну листів. Увесь ранок ельфи читають листи, в яких діти просили, щоб здійснились їхні мрії. Після обіду лісники збирають горішки і начиняють їх мріями, а увечері – відсилають їх дітлахам. Так до світанку збуваються мрії, якщо ж вони складні, то чекати треба довше, іноді цілі роки.

Після важкої роботи ельфи, які працюють в денну зміну, зморені приємною втомою, лягають спати. Сплять вони солодко, солодше за шоколад і мармелад. Тоді настає час для іншої зміни. Нічні гноми беруть свої дивні інструменти, розходяться по всьому лісі і починають грати. Чарівна музика – легка, як дихання, світла, як погляди лілей, чутлива, як ранкове небо і гарна, як три веселки поряд. Слухаючи такі мелодії, дерева радіють і ростуть, на них дозрівають горішки, в які ельфи вкладають, або не вкладають чиюсь мрію. Справа в тому, що деякі мрії можуть бути небезпечними, навіть якщо ми про це не здогадуємось. Тоді ельфи попереджують малюків про це і просять надсилати їм краще обдумані бажання, які б не могли принести шкоди. Дійсно, якщо добре все обдумати, то перед нами відкриється майбутнє і ми побачимо, які неприємні наслідки може принести мрія.

Однак жила-була колись одна дуже вперта дівчинка з білявим волоссям, синіми очима та неспокійною вдачею. В неї була уважна, любляча сім’я, добрі, вірні друзі, вчилась навідмінно, але все одно їй чогось бракувало. На четвертий день зими наснилося їй велике поле, від краю до краю вкрите чудесними білими квітами. Вона сиділа в тому полі, сонячні промінці гріли щоки, пташки співали, і було так хороше, що серце заспокоїлось, ніби знайшовши те, що шукало. Зранку дівчинка відразу після сніданку написала листа до ельфів, в якому просила виконати її найзаповітнішу мрію, а саме, знайти нескінченне поле яскраво-білих квітів і відправити її туди, бо тільки там знайде собі спокій.

Ельфи, прочитавши того листа, дуже здивувались. Вони відписали, що не зможуть виконати таку мрію, бо поле те знаходиться дуже далеко від країни, в якій мешкала неспокійна білявка, і якщо вона потрапить туди, то вже ніколи не зможе повернутись до батьків та друзів. Але ж дівчинка та була дуже впертою і щодня засипала ельфів листами, благаючи виконати її мрію. Нарешті чарівники погодились. Так маленька неслухнянка все-таки потрапила до широкого поля, від краю до краю вкритого чудесними білими квітами. Сонячні промінці гріли їй щоки, співали пташки, і було так хороше, що серце врешті заспокоїлось, знайшовши те, що шукало. Маленька дівчинка забула про все на світі і назавжди залишилась на тому полі, може ще й досі там сидить. Ельфи відіслали її батькам листа, в якому пояснили, що трапилось з їхньою дочкою, щоб хоч якось заспокоїти. За нею всі сумували, але повинні були змиритися з її вибором. Ми не можемо засуджувати вперту дівчинку, бо іноді мрії можуть бути розумними, а іноді – дивними. Кожному своє.

Ви ростіть розумними дітьми і думайте над своїми мріями, щоб вони нікого не засмучували та мрійте на здоров’я.