Венжик Iрина Сергiївна народилася 1977 р. в м. Києвi в родинi вчителiв. Пiд час навчання в школi була членом бiлоцеркiвської лiтературної студiї «Заспiв» (керiвник В.I. Iванцiв), друкувалася в перiодичних виданнях, була лауреатом i переможцем обласних лiтературних конкурсiв. У 1994 р. стала спiвавтором збiрки молодих бiлоцеркiвських поетiв «Чути скрипку й сопiлку». З 1994 року член київського лiтературного об’єднання «Радосинь» пiд керiвництвом Д.С.Чередниченка. Автор двох поетичних збiрок: «Храм Психеї» (1999 р.) та «Дорога в дощ» (2003 р.). В 2002 роцi стала членом Нацiональної Спiлки письменникiв України. У 2000 р. закiнчила Київський iнженерно-технiчний iнститут, а в 2003 роцi – Мiжегiональну академiю управлiння персоналом.

ДУЖЕ СТРАШНА КАЗКА

– Надобраніч, зайчику! – теплі мамині губи торкнулися Світланчиної щоки, та вона невдоволено зморщила носика.

– Мамо, я ніякий не зайчик.

– Добре, добре, надобраніч мій їжачку!

Мама вимкнула світло і вийшла з кімнати. Як тільки двері зачинилися, Світланка скочила з ліжка і відкрила фіранки – в кімнаті враз посвітлішало, великий круглощокий місяць зацікавлено дивився у вікно. Вона махнула йому рукою і пірнула під ковдру. Взагалі Світлана була дуже хороброю дівчинкою, вона не боялася ні великого похмурого собаку, що жив під альтанкою, ні грому, ні навіть (уявіть собі!), уколів, які робили їм в садку, хіба що трішечки великого павука за шафкою в коморі, але це - секрет. То ж хіба така смілива дівчинка могла боятись темряви?

Вона й не боялася, тільки почувала себе не дуже затишно. “Ох і важко бути хороброю, коли не видно, чого не треба лякатись. ” – подумала Світланка. “Та й мама, напевно, вже спить” і сама заплющила очі, з усієї сили намагаючись заснути.

Чап… Чап… Чап…Чалап…”Ой, хто це?” – дівчинка миттю сіла в ліжку.

Чап…Чалап… - знов почулося за дверима. Світлана затамувала подих, прислухаючись. Тихо.

“Мабуть, почулося. Але піду подивлюся.” - вона тихенько злізла з ліжка, навшпиньках підійшла до дверей та, обережно прочинивши, виглянула у коридор. “Здалося. Ой, як тут темно!” – і вже повернулася, щоб бігти в ліжко, як раптом… В кутку навпроти хтось сидів!

Дівчинка ледь втрималася, щоб не заверещати, і, прикриваючи рота долонею, застигла на місці. Хвилину, другу стояла вона так, аж раптом з кутка почулося жалібне зітхання .

– Хто там? – Світланчин голос майже не тремтів.

– О-о-охх… – знову зітхнув хтось.

– Що ви там робите? Ви хто? – перепитала вона, підходячи ближче. А там, у кутку, сиділо дивне створіння – маленьке, руде, волохате, з великими, сумно прив’ялими вухами і рожевим носиком-бульбочкою. Поряд з ним лежав рогач – ну один-в-один як у прабабусі Килини біля печі, тільки у цього ріжки-прихватки були ніби зроблено з місячного променя.

– Ти хто? Як тебе звати?

– Чалапка. – незнайомець говорив так тихо, що Світланка змушена була навіть нахилилась до нього, щоб розчути. – Я Берегець.

– Хто, хто?

– Берегець. Ну, берегиня, оберіг, берегець. Охоронець я. – і дивний гість хлюпнув носом, а дівчинка побачила жовті смутні очі з довжелезними віями.

– А я – Світланка. Що ж ти охороняєш тут в кутку?

– Не в кутку. Мій дід і батько споконвіку були берегцями цього дому, а тепер і я повинен кожну ніч охороняти вас від поганих снів. Ось це – він показав на свого рогача, – щоб відганяти нічні жахи. Але я маленький і вони мене зовсім не слухаються. А я боюсь. – Чалапка схилив голову і сумно зітхнув.

– Кого, снів? –дівчинка мало не розсміялась, почувши слова кумедного охоронця.

– Ні. Кожну ніч тут ходить страшний У-у-у-у. Ось я сижу тут в куточку і боюсь його.

– Он воно що. – на мить і Світланці стало дуже незатишно, коли вона уявила собі того У-у-у, але вчасно згадала про свою хоробрість і рішуче додала: – Ні, це нікуди не годиться. То це й моїй мамі може наснитися щось недобре, поки ти тут сидиш!

Та Чалапка виглядав таким нещасним, що дівчинці стало його шкода.

– Не сумуй, ми щось придумаємо. Просто ти зовсім не страшний, але це ж можна виправити.

– Правда? А як? – вухастенький охоронець з надією подивився на Світланку.

– Ну-у.. – дівчинка й сама ще не знала, як, та здаватись на мала ніякого бажання. – О! Давай ми знайдемо того У-у-у і попросимо його навчити тебе лякати погані сни.

– Ой-ой-ой ! Нізащо! – від жаху Чалапка навіть прикрив лапками очі. – Я ж його боюся!

– Ну що ти, я сама з ним домовлюсь, не хвилюйся. У мене є найгарніший у світі блакитний ліхтарик, я подарую його цьому У-у-у і він обов’язково допоможе нам. А ти станеш справжнім берегцем.

– Ти думаєш, У-у-у погодиться?

– Ще б пак! – впевнено відповіла Світланка. – Ти б відмовився від ліхтарика?

– Ну, не знаю…

– От бачиш. Пішли.

Спочатку вони на мить забігли до світланчиної кімнати, взяли з шухляди ліхтарика і поклали його у кишеню піжами. Потім Чалапка взяв свого рогача і вони вирушили на пошуки страшного У-у-у.

Попереду була вітальня. Світланка не дозволила ввімкнути світло, щоб не розбудити батьків і вони навіть набили декілька синців, наштирхаючись на меблі. У тьмяному світлі вуличних ліхтарів, що пробивалося крізь фіранку, усі знайомі речі виглядали так дивно і незвично, що дівчинці здалося, ніби вона – відважний лицар, який блукає зачарованим лісом у пошуках подвигів. Але У-у-у щось ніде не було видно.

– Напевно він десь на кухні або в коморі. – вирішила Світланка. – Пішли туди.

Та її новий друг не відповів. Вона обернулась і побачила, що він не зводить очей з підвіконня. А там і справді стояло щось жахливе – величезне, з безліччю товстих лап і вух. На мить всередині у дівчинки все похололо. Неслухняними руками вона вийняла ліхтарик і тремтячий блакитний промінь вихопив з темряви…

– Фікус! Це мамин улюблений фікус! – вона розсміялася.

– Ух! – Чалапка теж перевів дух. – Який він страшний!

– Ні, Чапику, то у твого страху очі великі. Ходімо до комори.

І вона сміливо пішла по коридору, а Чалапка неохоче поплівся позаду. Та коли вони проходили повз Світланчину кімнату, він раптом зупинився.

- Світланко! А раптом, поки ми шукали його у вітальні, капосний У-у-у проліз до тебе і десь там причаївся?

Від здивування Світланка теж зупинилася.

- Думаєш, він на таке здатний? Тим краще. Перевіримо. – дівчинка прочинила двері і зазирнула в кімнату.

Та у дитячий все виявилось, як завжди – іграшки спокійно лежали в коробці, олівці хвацько виструнчились у склянці на столі, м’ячики слухняно дрімали в кутку. Тільки білий ведмедик Умка звісив велику важку голову з стільця – от-от впаде. Світланка, звичайно, кинулась рятувати невдаху.

- Ой, Умцю, горе мені з тобою. І чого ти не спиш? - Ведмедик так вдячно дивився на неї темними очима-гудзиками, що дівчинці стало шкода його - Давай я покладу тебе у ліжко, хоч місце мені зігрієш.

Але це виявилось не такою вже легкою справою. Бо ж на її подушці лежала…хмаринка.

- Ой, хто це? – вражено прошепотіла Світланка.

- Ой-ой-ой! - пропищав Чалапка біля дверей. – Ой-ой-ой! Що там? У-у-у!

- Ні, ні. Тихіше! Дивись! – все так же пошепки покликала дівчинка.

Так, то була хмаринка, біла-біла, пухнаста і, як виявилось, м'якенька. Світланка простягнула руку і відчула під нею легкий і теплий чи то пух, чи то хутрячко.

- А-а-а це ж Сплюха. – хоробрий друг спочатку визирнув з-за її спини, а потім вже підійшов до ліжка. – Просто Сплюха з подушки.

- З якої подушки?

- З твоєї, звичайно. У кожній подушці є свій Сплюха. Він тебе увечері приспить, а вранці подовше в ліжку потримає. Без нього і спати мулько, і відпочити не зможеш. Він втому забирає. – На радощах, що то виявився не страшний У-у-у , Чалапка говорив голосно і повчально, як старший. – Дивись, вже виліз, от ледащо.

Берегець штовхнув Сплюха в бік. Той ледь чутно щось промуркотів і відкрив величезні зеленкуваті очі.

- Не займай, хай собі спить. – заступилася дівчинка, зачаровано дивлячись на дивне створіння. Сплюх солодко позіхнув і Світланка відчула, як тепла дрімота ласкаво затуляє їй очі.

- Обережно! Геть звідси! – Чалапка зіштовхнув Сплюха на підлогу і дівчинка враз скочила з ліжка, на якому раптом якимось дивним чином опинилася. - З ними, Сплюхами, треба посуворіше. Ти ж обіцяла мені допомогти, а сама спиш.

Ображений Сплюх вже затишно вмощувався на батареї, а вони рушили далі на пошуки У-у-у-у.

Підійшовши до дверей комори, Світлана сміливо прочинила їх і зазирнула всередину. Темно.

– Ну, пішли. – зібралась вона з духом. Та маленький Берегець опустив голову, ховаючи очі:

– Я тебе тут почекаю.

– Добре, я швиденько. – великодушно погодилась Світлана.

В коморі було дуже багато пороху та павутиння, та ще, як виявилось, безліч цікавих речей. Спочатку вона наштовхнілась на коробку з ялинковими прикрасами, потім перечепилась за татові лижі, а коли вімкнула ліхтарик, побачила свою стару ляльку Оленку, колишню найкращу подругу, про яку вже давно забула. Але У-у-у там не було. Дівчинка покликала його декілька раз, та їй ніхто не відповів.

– Ні, його і тут немає.

– Ти п-певна? – Чалапка боязко підійшов до порога.

І в цю саму мить він зачепив своїм рогачем великий побитий міллю дідусів кожух, що висів на цвяху біля дверей. Кожух звалився на нього, враз накривши малечу з головою.

– Допоможіть! – тільки встиг тоненько пискнути Чалапка, відчайдушно відбиваючись від волохатого ворога. Світланка кинулась рятувати його, та Чалапка добре-таки заплутався у вовні і дівчинці довелось досить довго визволяти невдаху.

- Ой, горе мені з тобою, Чапику. Ходімо до кухні. Я візьму з собою Оленку, ось тільки обтрушу порох.

Ляльчина сукня була всипана якимись сухими прозорими пелюстками. Дівчинка взяла один в руки і раптом пелюстка ожила! Спочатку вона стала блакитною, потім на ній з’явились золотаві цяточки, а за мить перетворилась у метелика, який змахнув крилами і злетів.

- Що це? – прошепотіла вражена Світланка.

- Сон. Звичайний сон старої ляльки. Просто її нездійсненні мрії та сни зів’яли тут у темряві.

- Та ж він літає?

Чалапка загадково усміхнувся. Дівчинка придивилась уважніше, і несподівано побачила, що метелик стає рожевим, видовжується, і тепер в повітрі літає не він, а мереживна рожева сукня, та сукня, яку вона так і не дошила Оленці. Не встигла здивуватися, як сукня перетворилась у крихітну дівчинку з лялькою в руках. І в дівчинці, що колисала ляльку, нашіптуючи їй щось на вухо, Світланка раптом впізнала себе. І раптом їй чомусь стало дуже соромно і якось важко на серці, а метелик змахнув крильцями і влетів з комори. Світланка вийшла слідом, міцно притискаючи до себе стару ляльку, а навколо махала крильцями вже ціла рожево-блакитна хмаринка.

На кухні на підвіконні сидів кіт Царапка. Коли вони увійшли, він вигнув спину та голосно засичав у їх бік.

- Ш-ш-ш, Царапе, це я. – Світланка підійшла до нього, аби заспокоїти і раптом побачила на підвіконні розгорнуту книгу. “Мабуть, мама залишила. – здогадалась вона. Зараз Царап її скине на підлогу.” Вона простягла руку, аби закрити книгу, та у круглому млинці місячного світла раптом побачила, що деякі рядки в на відкритій сторінці підкреслено чимось гострим, але безфарбним.

- Та це ж сліди кігтів! – від здивування вона навіть скрикнула. Кіт насмішкувато подивився на неї і тихо нявкнув. Чалапка розсміявся:

- От розумник. Цікаво, про що книга?

- Ти хочеш сказати що він…

- Ну, звичайно. Тихцем читає. А що тут такого? Ці коти завжди такі цікаві. Вони з людьми й живуть тільки через те, аби казки слухати та телевізор дивитися. Їм завжди нудно.

- А як же він читає, коли так темно? – Світланка потроху оговталась від дивовижного відкриття, але все ше вражено дивилась на Царапку.

- Коти добре бачать у темряві. Їм взагалі, вночі зручніше, - вони вилазять на дах і грають у кішки-мишки із зорями.

- Правда?

- Авжеж. Подеколи якийсь незграбний кіт може впустити зірку, і вона котиться по даху і падає на зеллю.

- І що потім?

- Нічого. Ти світляків бачила? Ось вони і живуть собі в траві. Тому коти їх ловлять, аби назад повернути.

- Мя-я-у …! – Царап глузливо подивився на Чапика і широко позіхнув. – Мя-я-у!

- Ну це вже нецікаво. – берегець взяв в руки книжку. – Що він там читав?

- Ой, я не знаю… Я ще не всі літери вивчила. Подивись ти.

- Моя справа – охороняти ваш спокій, а не читати всілякі дурниці замість вашого кота – чомусь навіть образився Чалапка. – І, взагалі, ми сюди у справі прийшли, а ти увесь час відволікаєшся. Так ми до ранку не впораємся.

- Добре, добре, - швидко погодилась дівчинка. Взагалі їй дуже хотілося дізнатися, що там таке цікаве підкреслив Царап у книжці, і вона вирішила просто вранці взятись до навчання. Але до ранку у них справді було багато справ. - Давай шукати. Я подивлюся в шафі, а ти в буфеті.

Але ані в кухні, ні у ванній кімнаті страшного У-у-у не було. Вони обшукали все навкруги, та даремно. Чесно кажучи, шукала тільки Світланка, а Чалапка поцупив з буфету декілька цукерок та тихцем жував. Звичайно, дівчинка зробила вигляд, що не помічає того. Чалапка і так засмутився.

– Дякую тобі, Світланко, та мені ніколи не бути справжнім берегцем. Ніхто не зможе мені допомогти. – і прозорі крапельки покотилися з його очей. Та раптом у дівчинки майнула думка...

– Ходімо! – вона схопила його за руку і потягла до своєї кімнати.

– Хай ми не знайшли У-у-у, але ж ти можеш бути не гіршим за нього! Дивись!

Вона вийняла з шухляди фарби та пензлик і почала малювати на обличчі Чалапки величезну пащу з вишкіреними зубами, жовті кола навколо очей та червоні плями на хутрячку.

– Ось, дивись, тепер ти справжнісіньке чудовисько. – гордо мовила вона, закінчивши. – Навіть я б злякалася.

– Правда?

– Слово честі. – впевнено відповіла Світланка. – Тепер йди і лякай жахи.

– Ой, а якщо вони не слухатимуться?

– Ну, добре. – дівчинка зітхнула. – На перший раз підемо разом. Та не забудь рогача.

Друзі вийшли у передпокій та причаїлися під столом. І вже за кілька хвилин вони угледіли якогось капосного сна, що прокрадався до батьківської спальні. Не довго думаючи, Світланка пошепки полічила: “Раз, два, три!” і…

– У-у-у-у-у-у! – з страшним виттям вискочила вона з-під столу.

– У-у-у-у-у-у! – Чалапка теж постарався з усіх сил і, змахнувши рогачем, підхопив їм жах, ніби горнятко з печі, та відкинув геть від дверей спальні. І той, наляканий, кинувся геть з дому.

– Вдалося! Вдалося! – Чалапка аж застрибав від радості. – Ми його прогнали!

Та за дверима батьківської спальні вже почулися тривожні голоси.

– Ой, мені негайно треба в ліжко, – Світланка розуміла, як нелегко буде пояснити мамі і татові це виття серед ночі, то ж вирішила уникнути зайвих питань.

– Дякую тобі, Світланко, і до побачення! – Чалапка махнув дівчинці лапкою.

– До побачення, Чапику! Ось, візьми – вона простягнула йому ліхтарик. – Пильнуй тепер добре і не бійся нічого. А якщо хтось тебе ображатиме, ти мені скажи.

– Дякую! – Чалапка схопив подарунок, побіг в той самий темний куток, де вони вперше зустрілися, і зник.

За мить і Світланка була в ліжку. Побачивши її, Сплюха теж швидко пірнув у подушку.

“А шкода, що ми так і не побачили того У-у-у” – подумала вона, вже засинаючи.