Юрчук Ірина Олександрівна, за фахом лікар, громадянка України. Народилася і мешкала у Харкові, з 2001 року проживає у Німеччині. У Харкові, у 2001 році вийшла книжка віршів російською мовою. Ірина Юрчук входить до складу Харківського клубу пісенної поезії. Існує багато пісень на її вірші. З 2001 року проживає у Німеччині. У 2003 році вірші були нагороджені дипломом лауреату конкурсу “Рукомесло”. Має власний проект книжки дитячих віршів українською мовою з малюнками автора, тож чекає на пропозиції зацікавлених видавництв.

Маленький Всесвіт

Не в садку, не в лісі,
А на підвіконні
Розпустилась квітка –
Пелюстки червоні.

Пелюстки червоні –
Листячко зелене.
Наче дві долоні
Тягнуться до мене.

Я зроблю їй дощик:
Принесу водички.
Посміхнеться чисте
Квіточчино личко.

Я зроблю їй вітер
Диханням гарячим.
Посміхнеться квітка
Й закиває вдячно.

Сонячний мій зайчик
Промінь їй несе свій.
Як багато значить
Мій маленький Всесвіт!

Десь-то джміль-кудлатик:
“Ж-ж-жу!” й стрекоче коник...
Мабуть, із галактик
Інших, завіконних.

Тамагочі

Не тварину ніяку,
Не кота, не собаку,
Не папуг, а охоче
Я б завів Тамагочі.

Не скавчить і не нявка,
Не свистить і не рявка.
Плаче він і регоче,
Як живий, Тамагочі.

Не про море з човнами
І каток з ковзанами,
Мрію я дні і ночі
Про свого Тамагочі.

Як істоту отую
Тричі на день годую...
Посміхнеться й шепоче:
“Дякую!” Тамагочі.

Як його я кохаю,
Перед сном колихаю.
І примружує очі,
Засина Тамагочі...

Де ж він мешкає, хто та
Таємнича істота?
Не існує його, чи
Справді є Тамагочі?

Крольченя

Якось зимового дня
Стало білесенько.
Виліпив я крольченя
Сніжне, малесеньке.

Лист капустяний псує,
Морквою хрумає
І щось цікаве своє
Думає, думає.

Пара тямких оченят,
Наче б то лакових.
Сніжне моє крольченя
Миється лапками.

Корочку хлібну жує,
Рухає вухами
І шепотіння моє
Вдумливо слухає.

Взяв крольченя те до рук
Я попід пузика,
Пальцем розгріб теплий пух,
Тронув за вусика.

Б’ється в руці переляк
Серця кролячого.
Що сполошився, дивак?
Справді нема чого.

Я одинак, як і ти,
Знався з образами,
А відтепер назавжди
Будемо разом ми.

Годі вже, страхополох,
Я не займатиму.
Гарно нам буде удвох –
Я уже дбатиму.

Жуй, чи по хаті скакай
З ранку до вечора.
Ось принесу, зачекай,
Здобного печива.

Взяти побіг стрімголов
Вазу зі столика,
А повернувсь – не знайшов
Білого кролика.

Крольчику, любий, де ж ти?
Що це? Ой, лишенько!
Чи то калюжа води,
Чи мої слізоньки...

...Двері ключом відчиня
Мама з корзинкою,
Держить живе крольченя:
“Гість до нас, синку мій”.

Гойдалка

Я на гойдалці злітаю,
А за мною – цілий світ.
То до сонця завітаю,
То спливаю вітру вслід.

До химерних хмар-фрегатів
Рветься серденько моє,
Щоб за всім спостерігати,
Що існує і снує.

У високу синь полину,
Звідти – в темряву низьку.
Попливу в полон полину,
Увірвусь у вир бузку.

В світі все переплелося –
Денна спека, млість зірниць,
Заплелися у волосся
Стрічки райдуг, блискавиць.

А в душі немає страху,
Тільки зльоту влучив птах
В груди, й б'ється, бідолаха,
По-під ребрами впітьмах.

Біля сонячної печі
Час-гончар проводить дні –
Крутить Землю, наче глечик
Повертає на вогні.

А з землі гукають: «Годі!
Та спускайся вже, облиш!»
Промовляю: «Гой-да, гой-да!»
І розгойдуюсь сильніш.

Дівчинка на кулі

Пливучи в гороб’ячому гамі,
Я на кулі земній балансую:
То її поветаю ногами,
То в руках, ніби ляльку, несу я.

Буду Землю до самого ранку
У зірковій колисці гойдати,
Повертати грудьми до світанку
І співати, немов немовляті.

Як замовкнуть світанкові півні,
Рушником витиратиму роси,
Дам відвідати ласощів півдня –
З’їсти сонячного абрикоса.

Проти влади сокири і кулі
Найбеззбройніша з дуелянтів,
Не зійду я з блакитної кулі,
Не зірвуся ні за що з пуантів.

Про різні дощі

1
Уявляєте? Зливу
Вітер з півдня несе.
Чорна хмара дбайливо
Вкрила небо усе.
Стрепенулись зраділо
Зголоднілі птахи.
Разом заблескотіли
І дахи, і шляхи.
Трави, квіти й дерева –
Всі жадали води:
“Край, як дощика треба!
Припусти, припусти!”
“Дощ потрібний нам дуже” –
Хвилювались лани,
Дітлахи й по калюжах
Паперові човни.
Заплескали каштани
У долоні-листи:
“Дощику довгожданний,
Припусти! Припусти!”
Тільки хмура людина
Роздратовано зойка:
“Негаразд! Плутанина!
Я забув парасольку.
В дощовій шкереберті
Мокне біля стіни
І повторює вперто:
“Припини, припини!”

2
Хтось могутній і сильний
З царства тиші й грози
Придивляється пильно,
Зрівнює терези...
На танцюючі шальки
Він приладжує гирі:
“Всіх істот мені жалко.
Чом не жити їм в мирі?
Що їм, бідним, ділити
На квітучій землі?
Всі ж мої власні діти,
Мої діти малі.
Той озлився на зливу,
Тому треба води...
Що кому справедливо –
Спробуй тут, розсуди”.
Позіхає він тяжко,
В смутку ночі і дні:
“Ох же, діточки, важко!
Ох і важко мені!
Я надав вам сумління.
Звідки ж заздрість ота?
Від якого коріння
В світі зло пророста?..”
...Все хитаються чашки,
Повні щастя й біди.
“Розсуди, як не важко,
Отче наш, розсуди!”
Хтось молитву шепоче:
”Ти одна в нас надія.
Не покинь вже нас, Отче!”
“Що я з вами подію?
Ладно, бісові діти,
Я вас ще раз прощу.
То ж на білому світі
Завтра бути дощу.”