Я – українець

---------------------Пам’яті О.Теліги

Я – українець й серцем всім своїм
До тебе лину, мово солов’їна...
Про цю красу я світу розповім,
Засяєш ти барвисто, мов перлина.

Хай вивчу інші мови, цілий світ,
Але й свою не менше я шаную,
Бо наша мова – то душі політ,
Плекаю серцем, розумом ціную.

Її занапастити я не дам.
Я недруг ворогів моєї мови.
Низенько поклонюся всім словам,
Зірву тисячолітнії окови.

З любов’ю в серці лиш цим світом йду.
Я привітаю щиро всі раїни.
Ключем любові душі відімкну,
Бо йду я зі святої України.

Сонет

Так щиро і ніжно, й натхненно скажу:
Тобою усюди пишаюсь.
Я голосом звуку, повір, не збуджу,
Бо подумки тихо звертаюсь.

Хай серце прокинеться співом гучним,
У ньому тебе відчуваю.
Все марю обличчям і духом твоїм,
З тобою і я оживаю.

До тебе наважусь прийти уві сні,
І згадувать буду щомиті,
Прекрасна, мов квіточка, ти навесні,
Й в душі розпускаються квіти.

Нічого не чув мелодійніше я,
Яка ж ти барвиста, о мово моя!

Мова-життя

Коли скажуть, що море палає,
Якщо скажуть: вже сонце не світить,
Я скажу: все на світі буває,
Епілогу мій зір не помітить...

Коли скажуть, каміння трясеться,
Якщо скажуть: вже небо чорніє,
Моє серце на це не озветься,
Знаю я: все мине і зміцніє...

Коли скажуть: немає вже мови,
Бо зазнала жорстокого гніту,
В серці нації вимерло слово,
Я скажу, що немає вже світу...

Одна єдина Україна

Одна земля – один великий дім,
Один “садок вишневий коло хати”,
І щастя в нас одне, і біль один,
І Україна, розіп’ята мати.

Одна любов, одне палке чуття,
Яке бажає щастя в “ріднім колі”,
І нація одна, одне дитя
Країни, що єством всім прагне волі.

Обов’язок один: він мій і твій,
Обороняти землю цю єдину!
Одне життя – один великий бій,
Бій за майбутнє, віру в Україну!

І доки віра в серці цім живе,
Нам доля вічність всім подарувала.
І край наш в хвилях вічності пливе,
І в русі цім життя нас поєднало!

Забуте сьогодення

Культура нації – це квіти, що кладуть
На цвинтарі історії народу,
Вони любов у пелюстках несуть,
Мистецтва вічність і народну вроду.

Ці квіти ми вивчаємо щодня.
Красу шануєм і охороняєм.
Це світове культурне надбання!
Цей досвід, наче бджоли ми збираєм.

Історія народу... Так, це скарб,
Яким й хизуємося щохвилини.
Малярство, музика – багато фарб
Минулого сучасної країни...

А сьогодення?! Що несе в собі?
Чи живемо в майбутньому минулим?
Де ті слова, що ріжуть, мов ножі?
Чому ж ми цю культуру позабули?

І хто згадає сиву давнину? –
В історії, на жаль, таке бувало...
Історію в майбутнім віднайду,
Лише як сьогодення нею стало!

Цінуймо кожен день і кожну мить!
Вивчаймо наші фарби крок за кроком!
Історії ніколи не змінить,
А майбуття лежить під нашим оком...

33

Все у пітьмі, так сумно і так тихо,
Налито крові вже до сліпоти.
Лиш ненажерливо сміється лихо
На тридцять дві-три версти пустоти.

Моя і не моя, я вже не знаю,
Країно, понівечена дарма!
На твоїх землях голод розквітає,
Для тих, хто залишився, ще й тюрма.

І на хресті хотіли розіп’яти,
І в серце вбить з осики гострий клин...
Не прирекли... Зуміла ти встояти
І чути сміх, крізь сльози, навздогін..

Мікросвіт поезії

Іду в поезію, що наче дивний сон.
З суєтністю не хочу більше знатись.
Слова навколо сяють в унісон.
А зранку доведеться прокидатись.

Реальність потойбіччям я вважав.
Поезія – безвимірне створіння.
І площини вже іншої не знав,
Тож увійти хотів я з нетерпінням.

Моя душа в слова вдягає суть.
Слова душею стали ненароком.
Все вище підіймають і несуть.
Я пізнаю себе тут крок за кроком.

Цей світ містичний – часточка моя.
Я – першоелемент й найменший атом.
Я – небо, а поезія – земля.
Тут слово – кремінь, я – забутий фатум.

Я вічність в світі, де не знають час.
А світ – то перехід у загадкове.
Тут все навколо поєднало нас,
Мій дух й слова, реальне і казкове.

Україна – це шматочок раю

Просто неба виросла калина.
Серце гріють ягоди-вогні.
Це земля моя – у світ стежина,
По якій в життя іти й мені.

Проліски майнули біля річки,
Мов небес осяяна блакить.
України невгасима свічка,
Що так ніжно в темряві горить.

Ні на що тебе не проміняю,
Краю мій, найкращий на землі.
Україна – це шматочок раю,
На вогненно-зорянім крилі.

Вибір

Цей світ такий цікавий і простий,
Життя – мов та доріжка для забігу.
Але у декого лиш старт легкий,
А в когось фініш схожий на відлигу.

На першій дуже легко взяти старт,
Фінішувати ж важко, шлях тернистий.
На другій необхідна мужність, гарт,
Бо шлях, немов зигзаг, вузький, бугристий.

Доріжка перша тіло веселить,
Але душа на ній дотла згорає.
А другий шлях не вабить, не гнітить,
Душа ж на нім чомусь відпочиває...

А ця доріжка – це саме життя,
Воно тернисте і колюче, звісно.
Але те все є силою буття,
Ця втома для душі немов намисто.

Душа не вміє в нас ледарювать,
Вона постійно прагне працювати.
У праці жить, у “праці лиш сконать”,
Бо це й вбрання духовне, й дійство, свято!

Власний Всесвіт

У світі цім є стільки див,
Що розказати не встигаю.
Але б одне лиш попросив...
Простого миру я бажаю.

В епоху всіх наук і знань
Прошу: душі не забувайте.
І в еру відкриттів-змагань
Про космос, що в душі, згадайте.

Хай скажуть: люди – це фрагмент
Того Всесвітнього оркестру...
Душа ж насправді – диригент.
Вона – оркестр і сам маестро.

Її натхнення – спокій, мир.
Душа у злагоді озветься
Ніжнішим звуком струнних лір,
І серце в музиці проснеться.

Ви відімкніть свій власний світ,
Знайдіть себе в безодні часу.
Відчувши власних сил політ,
У Всесвіт зазирнете зразу!..

Світ дитинства

Я в дитинство лечу... над альбомом старим нахилюся.
І мене в цю країну несуть гомінкі поїзди.
Я в думках-облаках, що з минулого йдуть, пролечуся.
І приїду скоріш... Відшукати б дитинства сліди...

Ось минають роки, наче в небі це ключ журавлиний.
Я сиджу і гортаю альбом фотографій старих.
І дитинство мене обіймає крилом лебединим...
Ось воно...В моїм серці...З альбому доноситься сміх.

Гармонія

А перший грім, мов поїзд, прогримів.
Привіз порожні хмари у вагонах.
Й весна зелена крізь декади днів
Сипнула квітів пелюстковим дзвоном...

...Люблю і знать не хочу, що там далі.
Я не пророк, а крихітна людина,
Яка у радості великій і в печалі
Все марить йменням Неньки-України!

Знання – це нетлінний захований світ

Спитають мене, що в цім світі земнім
Цінніше за все, найдорожче й найкраще.
Я всім, безсумнівно, тоді відповім:
Знання, що найлегші й водночас найважчі.

Людину позбавити можна всього:
Грошей, свого статусу, навіть посади,
Набуте знання важливіше того,
Як все повернути воно дасть пораду.

У розпачі власний лиш розум питай,
Довірся собі, не сумуй і не скаржся.
І доки живий ти – цей світ пізнавай
Й себе в круговерті пізнати наважся.

Знання – це нетлінний захований світ.
І йти по нім треба завжди поступово.
Рушай у мандрівку, здійсни свій політ...
Й відкриється знову нове, незнайоме.

Творчість

---------------------присвячено О.Різникову

Лиш тільки б знав цей світ, як хочу вчитись,
І Ваша творчість – вогник у степу.
Без знань я – корінь, що не може вжитись,
З життям я відчуваю боротьбу.

Мене так вабить Ваше римування,
Патріотизм, що в “Спадщині...” лунав,
Я вчитись хочу Вашого пізнання,
І в “Одноримках” світ намалював.

Мені повітря мало для роботи,
Лише “Озон” каталізує рух.
Життя і творчість Ваші – шлях свободи,
Що поєднав матерію і дух!..

Шлях

Світає в душі. Сонце в серці встає,
І серце натхненно співає.
Я знаю цей світ, він мене пізнає,
По-іншому тут не буває.

У променях сонця співає земля.
Німію я й все ж відчуваю:
Несеться планета, куди ...і не зна,
Й мене все жене-підганяє...

Я в ніжнім повітрі, що в жилах тече,
А серце стучить – скаженіє,
Прискорює вибухи й кров’ю пече.
А я все співаю і мрію...

Журчить кольорами на сонці вода,
Німію я й все ж відчуваю:
Несеться життя, а куди...і не зна,
Й мене все жене – підганяє.

Як ніжно вночі: лиш зірки і душа,
Злетіти так легко в безмежжя..
Душа в нім рятунок собі віднайшла,
А я – на земнім узбережжі...

Несеться душа, її рух розрива,
А я не встигаю й не встигну.
О Боже, молю: зачини небеса
І тут дай стежину потрібну!..

Співає земля, все у гомоні цім,
Гармонію світ відчуває.
І гами акордів вдаряють, мов грім,
Акорду ж мого вже немає...

Один літній день

Літній день зігріє душу.
Я біжу по траві навпростець.
Сповістить країну мушу,
І ще більше зігріти сердець

Нехай цей день
--завітає в кожну хату,
----заспіває серенаду
------країні всій!
Нехай любов
--все на світі поєднає
----буйним цвітом розквітає,
------О краю мій!

День природу підганяє,
І негайно все вмить розцвіло...
І в серцях людських світає,
І життя кольори одягло

День згаса, а я все мрію,
І вже з пам’яті день гріє кров.
Я несу в душі надію,
Що колись ми зустрінемось знов!

Моя Одеса

Біля тихого Чорного моря –
Дивне місто, акації цвіт.
Народитись тут випала доля
І здійснити свій перший політ.

Перший крок разом з сонцем і вітром...
І в душі чути хвиль голоси.
Теплим сонцем це місто зігріто...
Чорноморська столиця краси !..

Ах, Одесо! Ти – сонце і море...
І частина моя, а я – ти.
Поєднало життя наші долі...
Нас з’єднало воно назавжди!

Український сон

Щаслива, вільна, молода, багата
Та й гордовита дуже у журбі...
Ти снишся, Україно, Ненько, Мамо...
Мов дивовижний лебідь на воді.

І мова українська - солов’їна!
Перлина в світі! Дивна мова!
Не знає жодна більш країна
Чистішого, пісеннішого слова!

Це вічне джерело людського духу.
Шукати істину ми мусим в Слові!
Життя і мова потребують руху,
Одне ж – безцінне, інше, вічне, - мові!

О слів жорстока влада!
Не опечись на їхньому вогні!

О слово дивне! О велике слово!
Ведеш ти нас у неблизькі світи!
До тебе ми вертаємося знову.
Промінням сяєш дивовижним ти!

Шевченко і Франко, і Коцюбинський
З тобою по життю оцьому йшли.
Для них ти стало святом, гарне, пишне,
А нам ти – сонце, небо і зірки...

Коли читаю твір я майстра слова-
В душі зринає щось, тремтить, болить.
Бо є то Вкраїнська солов’їна мова!
Вона співа, принаджує, дзвенить...

Як тільки відкриваю книжку милу,
Читати стану - сльози на очах,
А ще - радіє слову серце щиро.
Я почуттями сповнююся враз!

Випліскують вони, переповняють.
Живу життям героїв я своїх.
В свідомості обличчя кружеляють.
Я відчуваю все - і сум , і сміх.

Але й за зброю слово є гостріше!
Страшнішим за ножа воно буває!
Нічого в світі не буває гіршого.
Лютішого за слова я не знаю!

О слово дивне! О велике слово!
Ведеш ти нас в далекії світи!
До тебе ми вертаємося знову.
Вночі дорогу осяваєш ти!

Без тебе ми не зможемо вже жити,
Співати,міркувати й говорити!
О мово, скарбе, що не оцінити!
Тобою ми повинні володіти!

Душа поета

Пройти крізь суєту я хочу вперто,
Дихну вільніше, піт зітру з чола.
В нудьгу солодку тицяє бджола,
До жала, до останнього відверта.

Без допомоги тишу віднайду –
М’яку й вологу, гіркувату, може.
І вибудую з віршів огорожу,
Щоб захистить цю душу молоду.

Сумує дощ, тривожить мою долю
І ладен втрапити в душі дірки.
Неволі присмак, наче дим, гіркий.
Митцю не урізайте рештки волі!

А день новий натягує шатро,
Де сила почуттів, любов – вторинне.
Душа поета, мов душа дитини,
Що десь блука в життєвому метро...

Втрачене щастя

День сонце проганя з плеча,
Іде чомусь так важко.
Комусь лишає слід печаль.
Розрада, мов мурашка,

Розгублено збирає ніч.
Поспішно згасли вікна.
В них смуток і пришестя стріч,
Які вже зранку вимкнуть.

...Ішов по небу чоловік,
Бо в світі цім – без дому.
Щасливий, міряв черевик,
Що шитий був нікому.