* * *
Ти сказав
Любов це тільки спокій
А я сміялась що аж вся згнила
Мій портрет зі стіни сказав
'Вже досить'
Я замовкла
Й плакала до дна
Ти сказав
Я – твоя фея
І нехай
Мені смішно
Бо отруєним спреєм
Мене час по стелі розприскав
Ти сказав
Що молодість вертає
Ти сказав
А я з собою каву п'ю
Твої руки вже тебе не мають
Як я не маю вже свою весну

* * *
Наші душі сплелися в прозорий клубок,
А відчай нас сховав у заблакитні далі.
Майн лібен, то лиш крок.
Мов кров, ми капаєм із тіл, що б'ються нами.
Майн лібен, болю не буде.
Смерть – то омана, побачиш сам.
Біль – то ознака живої споруди,
Що б'є зазвичай лише по ногам.
Біль та й минеться, і стане спокійно,
Я зійду униз – так кажуть усі.
Я ж полечу там, де клубиться злива
З твоїх очей, що годують дощі.
'Смерть' – хто придумав похмуре це слово?
Я лиш зійдуся з дощем у пітьмі.
Мій голос змандрує дорогами бога.
Майн лібен, чекай мене у дощі!

* * *
Вільному воля
Так тому бути
Народженому – болі
Кимсь вже спокуті
Щастя не прийде
До мене учора
Сонце не зійде
Опісля заходу
І лише мертві
Не бачать живих
Лиця їх стерті
Подих – дзвенить

* * *
Спи, маленький принц,
Адже стіко див
Ти побачиш вночі
Сьогодні
Ти побачиш, що прожив життя не так
Повернув усе назад
І знайшов ключі
Додому
Ти проснешся знов у ліжку
І побачиш мертву кішку
Що знайшла сліди
До болю
Я вмирала вже не раз
Не твоя вина – пробач
Що і я і ти
Є собою

* * *
Спати не хочеться.
Світ не пускає.
Точиться думка:
То було земне.
Молитись? Не молиться.
Крапка чи кома?
Я вже не знаю…
Та ну. То пусте.
Я вже лягаю і зачиняю
Зелену кватирку своєго сну
А мій портрет підморгне і розтане
Я підбіжу, та ударюсь в стіну
Хочу лягти, щоб в боки не кололо,
Хочу обійняти, щоб дух не спирало.
Тіло, ти знаєш, що ти лиш омана?
Що ти мені стіною на дорозі стало?
Хочу додому, та мій шлях йде крізь терни.
Я обирала його із зірок.
Все є так просто. Лігти – і вмерти.
Ніт же! То просто ще новий урок.
Ще одне коло. Сансара. Життя.
Все, що існує – в мені, та дарма.
Я не вродилась такою, як ти.
Ну ж бо, давай. Пали всі мости.

* * *
Коли спаде жара
Ми будемо як діти
Купатись в сон-траві
Що в день прийдешній йде
От тільки не з тобою
Короткозорий принце
Мій жадібний коханець
Вже більше не прийде

* * *
Посміхаюсь
Але тільки ззовні
І для тебе
Всередині я знову кам'яна
Жити чи вмерти
Чи бути з тобою
Останнє 'або'
Я випила до дна

* * *
Дарма ти казав
Мовчати би нам
Silentium мудра
Затискає слова
Сиди ліпше тихо
Бо матимеш лихо
Моя камасутра
Зазнала провал

* * *
Мелодія твоєго болю
Луною віддавала в мою плоть.
Ти так хотів /банально/ буть зі мною,
Та час зсипав щораз новий пісок.
Не музикант. Та пальці піаніста
Зіграли відчай у моїй крові.
Пісок тікав, і руки були чисті,
Аж поки ми були живі.
Трофей
І твоя ласка – мій трофей –
Висить на стінці, мов твоя картина.
А посміхнутись і сказать О'Кей –
Неважко, я вже не дитина.
Трофей – твій відчай-біль –
Я викину з вікна готелю,
Де ми зсипали разом сіль
На сідло древнього фотелю.
Ми плакали, а може і сміялись.
Твій усміх – перший мій трофей –
Я запакую в сонце, щоб згадати
Тоді, коли вже буде не 'тепер'.

* * *
Ця канудна любов
Веселковістю фраз
Розіп'яє мене
На відлюдді образ
Так погідно з тобою
Вже ж що я не твоя
Бо так зле від любови
Що канудить в дверях
Я би їй прочинила
Заспівала пісень
Тоскно ж ба без любови
І надсади з очей
У замкову щілину
Я її сокочу
У своє тверде тіло
Я її не впущу

* * *
Із конвалій смерті
Заплітаю вінок
Мертвий годинник
Ще один крок
І твоя зрада
Не тілом – душею
Мене зламала
Та я не вмерла
Сонце горить
Дихаю й далі
Нехай вже болить
Легше не стане
Через тисячу років
Я згадаю слова
Що тепер не сказала
Ти вже пробач…

* * *
Проклятий
Ти знову проклятий
Не мною /а що я?/
А дійсністю злою
Лягаєш у ліжко
І плачеш журбою
Не з мене /а що я?/
А від втрати і болю
Проклятий
І долю змінить вже не в силі
Твій голос у сні вже стомлено виє
Не через мене /а що я?/
А просто – зі звички
Я ламаю антени
Ставлю 'кавички'
Плач чи не плач –
Ти нічого не зміниш
Проклятий – бач:
Навіть я вже повірила

* * *
І в перебитих грудях
Труться камні
І два крила розпались –
Птах вмира
Та тільки ми того не знали
І скупо вірили в дива
І чорний день пішов
назустріч правді
А дощ вмивав собор
що нас вінчав
Вода і бог – твій бог –
Уперше поєднались
Та ліпше б я лишалася між хмар

* * *
-------------------Т.Ч.
…І напевно, що без тебе
Ген-ген, хлопче, і без тебе
Що з тобою жити в небі
Що без тебе – то без тебе
Ти як хочеш, так й живи
Я й без тебе – так, як ти
Що не знала – думала, забула
Ти всміхнувся гидко: дура!
Я жила без тебе… тебе…
Так мені насправді й треба
Тільки не літай високо: в небі Я!
Я з тобою хижий птах
А без тебе… Що без тебе?
Я без тебе – птах без неба

* * *
Не озиратись
Більш не озиратись
Лиш паводом
Сухим листком
Зникати
Із твого життя
Немов пустеля
Мучитись собою
Проте
Не озиратись
Навіть
Коли покличеш
Бо поклик твій
Лише відображення
Мого бажання
Що йому не судилося
Збутись

* * *
-------------------∆1:
Повертаюся знову до тебе
Мій удаваний строгий принце
Реальність пожерла стежки і скельця
По яким я ходила шукаючи тебе
Повертаюся з новим болем
Мій удавно строгий принц
Обійме мене тихо з журбою
І попре проти свого кредо
Повертаюсь в надії побачить розпуку
І бажання пробачить мені усе
Засвіти ж мені сонце моє гостре небо
З присмаком болю крові і слез

-------------------∆2:
Повертаюсь до нього
А може через тисячу років
Прийде новатор допише вірша
І передасть усім твоїм потомкам
Те що я не вміла сказать

* * *
Вже горять посполиті химери,
Що вилазять з свічад, мов один,
Хто нас правдою і відчаєм знає
Став, уритий, на вогнищі цим.
Вже горять, метушаться, над прірвою скачуть,
Мов шалені, грайливі клубки,
Химери мої, як невдачі, над вогнищем плачуть,
Залишають мене, переходять у дим.

* * *
отака
моя-
твоя
любов
і я
між ними
одна

* * *
Він не любив міста
Які би я воліла мати
В своїй колекції з піска
Збирала по ошматтях
Любив він смачно так поїсти,
Любив на свято шалик нóвий.
А я купляла нóве місто,
В очах читаючи: "О боже - знову!.."
Минуть роки – без мене, як не прикро,
І шалики усі поїсть тендітна моль
/Ти знаєш: їй же теж потрібно їсти!/,
І він згадає. І підійме той затвор,
Що брами зберігав в моєму місті,
Дарованім так щедро, як завжди.
Пройдеться поглядом, шукаючи користі,
Та все ж забуде, навіщо він прийшов,
Коли впаде йо' погляд на церковні шпилі.
Він зайде, щоби помолитись знов
Скаженій цілорічній зливі,
Яку назвав несмачно так: Любов.
…І образ мій тихий, майже німий,
став останньою іконою їм –
жителям мого нещасного міста,
що ти проміняв із простої користі,
я тут у кожному деревці, слові,
в брамі, озерцях, витливій дорозі –
можеш пройтися -
згадай,
поклонися
тільки не бійся,
бо твій страх
ворог їм всім.
Що ж…
Прощавай…