* * *
Скрипка на смітнику...
Струни спроквола - вітер.
Скрипка на смітнику...
Погляд тривожний - Звідти.

Мимо пройдемо знову,
Збрешем собі про час...
Молячись світлому Богу,
Скрипка чекає нас.

* * *
Скрипка - в футлярі,
Скрипаль - у борделі
(Тішиться виграшем
-----------------Чорт).

Дайош магнітолу!
Любов на касету,
А почуття -
-----------------за борт.

Так безпомильно
Душа “під фанеру” -
Лапає публіка
-----------------кайф!

Veritas in vino!
Жінки в ударі
Вальс змінили
-----------------на джайв.

Квіти не в’януть
На стінах і в душах.
Ці decorations -
-----------------клас!

Хто там про справжнє?
Як старомодно!
Тости такі -
Не для нас!

Та до світанку вже недалеко -
Тратиться Чортові шанс.
Скрипаль обережно до себе здалеку
Навшпиньках підходить - час!

Знає-бо, волоцюга,
Що, як світанок прийде,
Тихо йому забракує
-----------------сонця, скрипки, себе.

* * *
Не-ма, не-ма... На-ма-, на-ма-
---------------------------рне дні.
Зи-ма, зи-ма... За-ма-, за-ма-
---------------------------ло снів.
І ні одного вітража - лиш віражі.
(А може, просто міражі останньої межі).

* * *
На прарозпутті кожнодня,
На різновір’ї душ бентежних
Минаєш землю обережно,
Бредеш до неба навмання.

Звітріє сіль найкращих звершень,
Змаліє суть найвищих мрій,
Себе здобудеш, мабуть, вперше,
Як скажеш Богові: я – твій.

* * *
Ти знаєш тільки ім’я не своє.
Чужі тобі печаль твою писали.
Повз небеса твої чужі птахи літали,
Щоб не дізнатись, де ти є…

Розіб’єш задзеркалля світу
Своїм натомленим стремлінням
І на цямринах власносуття
Замрієшся про причащання
Преспрагла власної душі.

* * *
Загострені риси Світу
Востаннє збере Художник
І, помолившись Богу,
Вкладе Мольберту в лице.

Притлумивши аквареллю
Усе, що в йому волало,
З посмертної маски
Зробить маску для балу.

* * *
Малюватиму світ –
Трохи чорним, а трохи білим.
Намалюю себе –
На розпутті усіх кольорів.
Чорним круком відбудусь
На фоні чорного снігу
І сполотнію набіло
На полотні.

Ви, що тримали пензля,
Шукаючи істини,
Кольоровим мовчанням
Спокутуйте вічності дар.
І хай вам засвітиться,
Хай вам таки засвітиться
На полотні, хоч останньому,
Благословенна зоря.

* * *
Крамниці повні ласощів,
А я
----вперто
----------щоранку купую
Шматочок суму.

Не признаюсь нікому.
Для друзів
----------у холодильнику
-----------------марципани.

* * *
Хтось вертає здалеку додому
Крізь темінь доріг і узбіч.

Хтось - просто вікно, у якому
Світиться цілу ніч.

* * *
Довга дорога додому.
Дуже довга
Дорога
Додому.
До отчого дому.
До себе.
До Бога.
Довга дорога –
Дорога додому.

Ні літаком, ні машиною –
Пішки о прошенім хлібі.
Ніби на прощу.
На прощу до себе,
На прощу до Бога –
Довга дорога.
На прощу.
Додому.

* * *
Кpапнуло.
----------Сон?
Кpапнуло.
----------Знову!
Зараз нарешті нап’юся води.
Та - ніж до горла - безжальнеє слово:
То не твоя.
Не спиняйся. Іди.

Як - у пустелю, не пивши й краплини?!
Як - у посуху без краплі води?!
Фата моргана і віщеє слово:
Може, вже завтра знайдеш свій колодязь -
Не зупиняйся. Іди.

Мотто

Моя душа з твоєю не римується.
Кохання наше - дивний білий вірш
У збірочці життя...

* * *
Мінарети твоєї душі.
І дзвіниці душі моєї.
У смаглявій сміливій руці
Тремтить блідіша лілеї.

По куточках купе слова
Поховалися, недоречні.
У мовчання вогонь дрова
Підкидаю невинно й безпечно.

Вже між нами немає межі,
Рідним поглядом душу пестиш.
На долоні твоїй лежить
Наш одвічний розлучник - хрестик.

Я - Хуррем, Роксолана зі Львова,
Що взяла тебе в світлий полон.
На світанку спитаєш, хто я, -
Скажу: сон!

* * *
Ми розбили скляний палац
-----------------нашого минулого.
Так йому і треба – казковому.

Що тобі, серце?
Скалка?
Терпи.

Мусимо відпокутувати пам’ять.
Мусимо відпокутувати казки.

* * *
Зазимувати. Ніби назавжди.
І запарі душі щоденно розтирати.
І хатній холод другом називати,
Аби таки не мати ворогів.

Відзимувати. Ввіритись в весну.
Відчувши ще під снігом первоцвіти.
І великодню писанку і цей рік
Подарувати одному йому.

Відвоювати вічність. Правом Бога
Вершити храм. Святити вівтарі
Нетлінною правдивою любов’ю.
Собою збутись. Вбутися тобою.
Ціну пізнати золоту зорі
І рушити із нею у дорогу.

* * *
Я грав вар’ята довго і печально.
У цьому світі. Для оцих людей.
Зітхав і плакав десь у мені ангел,
Як мій же чорт тягнув його в бордель.

Що я не той - не відав сам ізроду.
Хоч, може, й слухав, а себе не чув.
Та раз у себе нишком зазирнув
Так, як колись дивилися у воду.

Я бачив там і гори, і долини,
Я бачив там і ріки, і моря,
Я бачив, як крутилась безупину
Зневажена в мені моя земля.

Натужився і ріс мій Галілей,
Ломив скарлущі вічної невіри,
Кричав, що к р у т и т ь с я ! – не боячись людей
І не шукаючи тій правді міри.

...Я грав вар’ята довго і старанно.
Зіграв. Спалив театр. І там,
На тому ж місці, вже будую хату,
Цеглини кращі відкладаючи на Храм.

* * *
Ця груднева земля вже потріскалась від морозу.
На грудки скрижаніло сріблисте чекання її.
Навіть небо взялось сіруватим полиском льоду –
Його зрадили птaхи, примерзши крильми до землі.

Я прикрию цю землю крихітним тілом своїм – так
Хоч на мить, хоч на п’ядь, а стане усе ж їй тепліше.
А за мною, зо мною, по мені піде снігопад –
Безліч таких же призначень, кожне з яких – вище.

А коли сповесніє і спраглі пришерхнуть уста,
Я розтану – ось так – до останку, щоб напоїти
Хоч на мить хоча б п’ядь і собою почать водопад
Із розталих сніжинок – предтеч далекого літа…

…Вам ім'я моє не відчитать на скрижалях історії.
Я – одна із мільярдів таких неповторних, як я.
Тих, що у грудні рятують землю від лютого холоду.
Тих, що ними рятується спрагла води земля.

* * *
Так біло-біло випав сніг,
Так легко-легко в світі стало,
Так одновимірно,
Так просто.

Сам Бог прийшов на Землю в гості
Пізнати незнання межі –

Йому також обридли колажі.

* * *
Ми причастились білого безмежжя,
На мить забувши чорну чорноту
І Ангелів назвавши побратимами.

Дививсь оторопіло Сатана,
Як воскресає Божа сила Духа
Отця і Сина,

І йому хотілось
Натхненно прочитати “Отче наш…”

* * *
Мине безсмертя.
Смерть відновить право
На все, що є,
На все, що лиш було.
Поранить птах
Осколком свого неба
На неполіт приречене крило.

Здригнеться Світ,
Коли враз зарегоче
Зраділий перемозі Сатана.
Зміліють душі.
Розглибіють очі.
На всю планету
Рушиться зима.

Складе Земля останній свій екзамен,
Пізнавши мить ціною у життя.
І закладе нарешті перший камінь
Під Божий Храм Буття.

* * *
Хтось вкрав мене у мене. Поселив
Мене на острові далекім, необжитім.
Волошкою сховав мене у житі.
Промінчиком пустив в потоки злив.

Мене мені не хоче повертати.
Чи ж я без себе довго проживу?
А може й так - мені не треба хати.
Я ж Тесля, Тесля, хочете це знати,
Я можу хат таких набудувати! -
Стару звалили - матиму нову.

А може й так - мені не треба хати.
Хіба потрібна клітка солов’ю?

* * *
…А може, просто не було мене?
Ви, що любили, -
Полюбили казку,
Якої навіть не придумав Бог.

Відчули ту, котрої не було,
Пізнали ту, котра себе не знала
Ані на суть, ні на ім’я.

Ну що з того, що вас вона любила
Так, ніби справжня. Чи незмірно більше.
Її не було. Залишились вірші –
Щоденник дива.