De profundis

Очі твої не оглянуться більше на смерть,
Руки не братимуть знов інструмента в обійми.
Вдруге нових фонем кошик не дам тобі в прийми,
Голосом наново речі порожні не виповниш вщерть!

Речі вкидають прозорість ув очі статуї –
Речі стоять, між словами завмерлі навіки,
Так, ніби стали зразками загальної втіхи,
Або прозрінь чи абстракцій, породжених всує.

Нові промови, ми нове коріння пускаєм
Вглиб категорій, щоб знову себе з них дістати.
Шлях називань нових знов не спроможні почати,
Раз подолавши його. Ми непевні, чи пальці пізнаєм

Духа того, що він міру за межами садить,
Пенні підкинувши вверх, щоб свободу прийняти,
Творить ті назви, що смертю все прагнуть кінчати,
Духа, що межі долa і в провалля глибоке провадить.

Мізантропія

Як куля у роті, як куля.
У місці, як точка, різак, поміж не двох і не трьох.
Топчи, топчи лист язика,
Вдавлюй підстави, розчавлюй буття
Денотатом. Кашель, як плесо, затихне.
Ось сто непробитих друком – незайманих листів Герострата.

Ось проміжність, не кругла,
Як куля – εκ(1), марка,
Кришталик у оці, рука,
О, рука не спітніла тривогами поверхового духа.
Зашкарубла? – не відомо.

Годинник моноксиду вуглецю, скільки? –
Безліч навколо, від натовпу хочеться стрелити
Рвотами слів, що як куля у горлі
Посеред щільності місць і суцільності значень –
Подих перехопила, розщепивши спільність площини
Ненавистю до людини.

Άλήθεια(2)

Ніби німа, все ж голосом нічним, ніби здаля,
Мене від снів жаских натхненних не пробудиш,
Ні навіть ти сама, ані твої полуди
Не спинять дум, речей, що виникають для

Очей, що світ цей бачать може випадково,
А може хтось придумав гру таку навмисно,
Що погляди солоні нетривкі, та чисті
Травлять на бронзі світовій речей основу.

Ніби німа, вернулася вернути речі на їх місця;
Всі кажуть, що обличчя твоє Духа родить,
А що промовиш ти, ніби німа з природи –
Чи до речей в їх мандрах вмить пошлеш гінця?

Де істина прозора таємниця без дна, вона
Шляхи речей в нас прокладає – там час вмирає.

* * *
Я знаю музику, що хробаком їсть тишу
Зірок, божественних майстерень. Навмання
Мене ведуть пусті слова. Я знак підвішу
Над прірвою в ночі на мóсті незнання.

На Хроноса стовпі прибивши дикі рими
Письмом, як техніка поезії велить,
Хтось, може я, розвісив мокрі пелерини,
Заславши мову ту єдину, що мовчить.

Спокусу подолавши підпалити ширму –
З’єднати погляд із очима через тінь,
Я органу незнаному складаю смирну
За дар мовчанки пéред. Id’ом(3) з сновидінь

Орфей про визнання не скаже наостанок,
На смерть промовлений ломаками вакханок.

* * *
Я вузол міри покладу перед тобою,
Як рідний метра дар. Як сфер небесних тон,
Як ритм густий, відбитий всесвіту рукою, –
Предестинації вібрує камертон.

Так межі хаосу довічному закон
Кладе, майстерність так обмежує прозріння –
Натомість вітхнення обмежує канон
Непередбаченням дименції видіння.

Вклонінням ідолам формуючи культуру,
Снобізм голубок Уроборосу скормлю,
Інтеліґенцію списом святого Юра,
Як обеліском – книгу, наскрізь простромлю.

Я вузол міри покладу перед тобою,
Як Змія, зваленого ангелів юрбою.

* * *
До ока шлях – то шлях, що сам мета?
Що стане з візій, коли око в духа
Позичити, чи всліпла плоть – не та
Буде, щоб споглядати новість руху?

Тепер формальні змінено підстави –
З давен́ недавніх, наче гул епох
Чужих крізь сталу непрозорість ставень,
На варті онтоса чатує Бог.

Округла вічність нерухомих форм,
Численну єдність взявши у моменті
Тепер, в латентній формі містить шторм
Свободи волі, що вида́ть в проценті

Людських стосунків із життям і смертю,
В балансуванні шансів, може зрад
Один одного (совість – штука вперта!),
В прориві переможців в божий сад

Еволюційний, а-ля Дарвін-Кронос
Апофеозом золотих биків:
Не спиниш фатум – навіть спиниш хронос,
Не верне жоден з золотих віків.

Самих себе, як в мьобіусці, жартом
Зі всіх сторін жере нас скарабей –
Часом запізно знов в’язати скартом
Гордіїв вузол стятий між людей

Чи оболонок всемогутніх сил,
Чи жил, чи нервів, чи Баал-Шемів(4) гнаних
З очей Господніх, чи розльотів крил
В погромні дні імен іще не знаних –

Не огорнеться вогником очищення
Відсутність рукоділля у спочинку
Деміургічнім хаосного знищення.
Чи світ затихне хоч би на хвилинку

В путі до ока, вуха, носа, рота,
Чи вдовольнить кінцева мить потреби,
Чи в’янутимуть вуха від зворота
Чийогось ймення до самого себе?

Пам’яті Цвейга

Співає луна на руках,
І вéсело нам проминати себе,
І веселощів спалах останній фотограф несе.
Хтось лежить, а повз нього щось сповнене тінню повзе,
І не ступиш, не вмреш, бо обличчя повисло в зразках.

Де є нéіснування – реакція величі днів пережитих,
У рутині нестерпних, поете, там сила твоя – у наївно розкритих
Верцадлах рефлексних – Дивись! –
Скоро нас поволочуть п’ять тисяч проспектом кудись!

По затемненій жовчі затемнених складок
Руки́ не торкнеться ще тепла жидівська рука;
Мельхіорова тьмяна шкіряна закладка не ляже на очі жони павука.
Ні життя, ні вандал не торкнеться руки, ані дикий австрійський нащадок.

Ані варвар германський, омріяний взявши Данапрштадт,
Що здобув квінтесенцію в’язкості. Здав Сталінград,
Наче натяк безсмертя в душі, як кредит невідомості,
Де надії катма і до раю далеко, і часу немає в свідомості.

А вона дозволяла мовчанку здаля, як погорду аншлюсу,
Як зневагу до зброї, Бетховенську скрипку чи стіл,
Пацифічні страждання чи душу, роздерту навпіл,
Як агенцію лондонських біженців, зрив, чи надлам, чи пробіл –
Друкувала благання вона, наче вірність плела по обрусу.

* * *
Я був не ти, я був таки не ти.
Ти був не мною, по тобі коріння
Не поросло собою самоти,
Пророцьким сном чи подивом прозріння –

Інакшість прагнула забутись і піти
Астральних стелл зірковою межею
У вічність, у майбутнє, в нікуди
Поміж творцем і хаосом – стезею.

Відбутися, екстазом у поснулі
Зійти тіла, зірватись без мети.
Рефренячи з простим буттям, минуле
Не розгорнеш в собі – я був не ти.

Я наголос не приймe – сам завжди
На початку – я був таки не ти.

* * *
Гей, танцюй! Танцюй, бо я – наче крук,
Що товче головою об неба ворота.
Щедроти твої я не прийму,
Від зирку самого вагітніють.
Ти ж – від печалі танцюй
І надалі очима на персах гарцюй.
І волай разом з іншими – гей,
Я самотня!
Коли і я гукнув собі – дитина!
Страх помер і я разом з ним.
І вода у коріннях дзюрчить
І буде, наче я і ще хтось
Поруч, чи з-за спини.
Обімлілим існуванням
Співаю водою ілюзій З ракушки вуха – навколішках
Ніжно, ніжно, гей, умерти б!
Мигдаль і сода у ньому, танцюйте,
Танцюйте! То смак материнства.
Ми рабство, ми рабство прокляли,
Де ж діти насіння?
Щоразу впихаємо знову і знову
Огиду і страх. І коріння,
Рубаючи, йдемо.
А з іншими хтось:
Він співає, танцює, луна небесами,
Він воду спиває згори.

* * *
Юрба є нація і нація – юрба,
Нікчемні сили заселили кругозори,
Та приступ не здобуде цитадель, труба
Не сколихне наскрізь криваво-синє море.

Ні провидіння нас з тобою не занурить
В безпам’ятство перстом, наскрізь пробивши мури
У міріадах місць, де демон око жмурить.
Тут разом здіймемо корони ми понуро.

Світопорядок мешт брудний розбив на зони,
Святі негідники оточують престоли,
Лайдаки вчені нові стверджують закони.
Та хто догляне на долоні Божій поле,

Культивуватиме промови ясні соки?
Хто знову вичаклує сенсу темні вроки?

Вибачення

-------------------до К.

На дистанції пам’ять міняє обличчя,
Огортаючи ніччю найбільші гріхи
До відзнак в Орхомені на межі сторіччя,
Де пов’язую стріччям в землю впалі стовпи –

Десь роки розплелися, як коси Харитей.
Вже пригадую смутно подвір’я і сад,
Вздовж мазутними плямами рясно залитий.
Десь в бузку, як здурів, дикий ріс виноград.

Там дитинство провели, що й нічим запити
Промарновані думи і душі, й роки,
На дивані за „Фаустом” тінню прожиті,
Як в вісмірці навиворіть чи навпаки.

Я не був тобі другом, ти не був мені братом,
Я не був навіть оком на твоєму лиці,
А не те, щоб вустами – я був тобі катом,
Розділивши мовчанням одну душу на дві.

Була впертість молюска у тобі й ганьба –
Краще б здох він малям нерозумним, аніж
Відкриваючи дух без меча і щита,
Різонув одностайності вашої ніж

По безкровному тлу. Міг би плакати він –
Ще заплачемо всі за рефреном у завтрі
Всіх вчорашніх гріхів-не гріхів, а провин
Старожитніх речей, і собою несправжнім.

Міг би плакати він, але в оці сльоза
Була збита нахабством крутого рубахи.
Дерла лаха в подвір’ї шкільному шпана
І собі ти тут вперше промовив невдаха.

Наче Кастор й Поллукс споглядали здаля
Перед вікнами збір тупорилої п’яні,
І плювала на нас дворова дітвора
І клялася у вічній любові до Тані

Крізь дорівнює. В парку собаки усі
Продзявчали хто першим, а хто був останнім
З додаванням когось, як ішлось на стіні.
На уроки в кошмар прокидалося зрання.

Я був кимось не тим, може бути – собою,
Тільки зараз, як жолудь росте в голові,
Розірвавши мене поміж мною й юрбою –
Посилаю нікчемне я вибач тобі.

* * *
На бруківці долоня намацує прапор, піт
Збігає по кривій долі на древко життя –
Те́, без сенсу і бідне, тримається, скручене в дріт,
Тримається гнучкістю нації у відношенні до поліції.
Оминули, втекли б у Михайлівський вгору, коли би знаття.
Не Ірландія 21-го – Київ 21-ше ст. – „нема вороття”
Із країни біди, хоч волай, виїжджай, хоч кричи-не-кричи –
Серце прагне назад, де Хрещатик, „Макдоналдс” – в чужий стольний град,
Де заповнює страх порожнечу мільйонами чад,
Де з плакату „А ти?..” у метро серед мозку маразмом гримить.
Ми́, вко́тре упавши на пруття загону, вже
Надалі не ми, тільки подих епохи на вдисі хрипить,
А на видисі жовч відслоняє нам істини мить,
Заперечивши плинність подій іронічним невже.
Між падінням дубинок лиш мить – і каміння на каски летить,
Ми́ть розділяє деталі, злочинця, героя чи жертву, надалі
О́сінь протесту піднімуть на щит поліцейський в блакить.
Долоня черкає історію, щастя – лиш мить опозиції,
О́пір та влада, вони, а де я – випадкові позиції.
Долоня намацує камінь, шукає рятунку у тих, хто ще й досі сидить.

* * *
Сьогодні я не тямив сам себе,
Не свій сон спав, не в себе, а в чужому
Я вмер не раз, безсмертним був, проте,
Ходив, блукав як ангел злий без дому,

А може Бог. Я Сина породив
І вкинув на розтерзання плебеїв.
Адамові я дві жони дарив,
І втішився, зачавши рід юдеїв.

Я океан здіймав палкої люті
На рід оцей, що Сатані клякав.
Коли обітниці людські були забуті,
Самотній, я над всесвітом ридав.

Допоки в полум’ї куща горів,
Я спав і спав, а сон життям летів.

* * *
Десь з точки видно сходи, видно парапет,
Де Бог мовчан провадить ангельську науку
Περὶ Φυσέων(5), тіло, про людський предмет,
І про біблійний вплив на поетичну штуку –

Там хтось стоїть, продавши Божий спокій всьоме,
Купивши демонічний голос – може ти,
У сінях акусматиком, прийнявши γνώμη(6).
Вже майже вмер – лиш не тепер, не знаючи,

Де зір порожній злити з точкою, в яке
Взаємовписане з квадратом влитись коло?
Як темінь двох зіниць нам звести до αρχή(7),
Щоби прямою τόπος(8) наш згорнуть навколо.

Ти мовотворець – не пророк і не філософ –
Μαθέιν(9): він розгортає межі, наче посох.

* * *
Дірка у світі. Крізь неї я бачу подоби,
Речі мої, наче спогади метемпсихозу,
Оком прикриті – і сонце опалює скроні...
Ллє крізь долоні... Зіниць заливає пустоти,

Далі – Ізольду, що Бог із ребра мого в сні
Вимовив: досі ще чую слова запашні
Імені того. Ще далі – історії всі:
Мама сиділа край ліжечка, а на стіні

Просто над ліжком рука щось писала сама,
Тікав годинних, зривався, летів в нікуди,
Падали зорі із моря нічного, на мене
Падав годинник нічних сновидінь, чи то час

Сам простромляючи в нас своїм владних перстом
Дірки у світ. А вона була зовсім німа
– Матір моя – берегла вона тишу казками...
Вже пам’ятаю – то я промовляючи, спав

Скляні слова, ті ненависні Прустові штори,
Ноги, високі підбори і доторки щік,
Чи слабував, наче врік мене злий чоловік –
Чари жіночі інакші, я знав їх у сóбі.

Бабця із Прусів до школи вела мою скрипку,
Злиту зі мною, натягнутим, наче струна,
Ладна звучати сама, лише рота проріжте
Ефами наскрізь і демонам дайте свободу.

Несла, я ж танці довкола водив і у пащі
Левів немейських, роздерті Гераклом, тікав,
Вдома молитви творив, що мій світ вечорами
Словом будили зі сну, мандрівними ширяли

Іскор дзеркальними зблисками, сонець з-за вій
Різноманітних у свому стражданні месій,
Вмерлих колись – краще б зараз повели у бій,
Ніби жидів за єдину стіну, щоб у ній

Пам’ять здобути і всесвіт собі повернути,
Як Одіссей богорівний – так духи казали –
Звідавши помсти божественний плід наостанок,
Волі від страху і смерті пізнавши блаженство.

Мандрівка

Я молоком своїм омию твої ноги
На тих дорогах в даль, де вірність берегла,
Я не шкодую, що αίον – весь шлях – пройшла
Заради вірності, не ради перемоги.

Ти навмання – не зла і зради не пізнала –
Без світла істини чи лжі твого плода
Душі, навстріч мені, білява чи бліда –
Здалось – ти дні із днями ніжністю сплітала.

Часами хліб черствий поцупивши зі столу –
Був злодієм – я крав чужі дурні байки,
Жував, отруту їх ковтав, травив плітки –
Як міф. Я був, як міх, дарований Еолом.

Жона – єдиний шанс – була на кораблі:
Гермафродита-компаса, несла в собі.

* * *
Зимою відсутність не та.

Зимою колоду в стіні
Ані шашіль, ні жук не гризе.
Люто холодно скоро буде.

Сніг на землю не впав,
Іще не проминуло у вже.
І рілля іще дихає тліном не змерзлим.

Все осінь – ще трохи,
А далі – зима і тепла вже не купиш.
Нога піонера у царстві
Рипить чистотою прозріння.

Завмерла сокира – вогонь не завмре,
І риба не вийде із часу,
Що темний, як дзеркало ззаду.

------------Проте
Риба бачить себе,
А оце не мине: і хто образ – не ясно.

Народ не дурний лиш зимою,
Однаково щирий з речами.
Хтось монотонно свій крок промовляє.

Провінційний уявний невдаха – бо це неможливо,
Він сірий і дотик його не пече,
І відвертість він не зруйнував.

У сутінках взимку відкриється щось
У відмові, неґації – ми пам’ятаєм.
І правда зимова зігріє нам душі.

_________________________

1) (з гр.) з, від, причина, походження
2) (з гр.) істина
3) (з лат.) Воно (також у Фройда)
4) (з івр.) Ті, що знають ім.’я Бога
5) (з гр.) Про природу, так називалися поеми древньогрецьких філософів
6) (з гр.) знання
7) (з гр.) першопочаток
8) (з гр.) місце, простір
9) (з гр.) учень (також у піфагорейській школі той, що міг бачити обличчя Вчителя, пізніше їх називали математиками; той, хто записував за Вчителем – у Новому Завіті)