Я тебе не виню... адже Бог нас розсудить

Одна всього лиш мить -
Ти знаєш, що робити,
А все ж не робот,
Градом піт тече,
Рука трясеться
Й віриш, що простити,
Тебе не зможе ні одна жива душа.
Тобі внушили: „Це життєвий стимул.”
Навіщо ж іншим забирать життя?
Всього лиш мить...
Й ти більше не людина,
І тиха смерть
Замінює життя.
Хто винуватий?
Краще промовчати.
Бог нас розсудить,
А людей нема,
А діти родяться із іменем „прокляті”
Й не народившись вже каліки на усе життя.
А там внизу чужі,
А все ж такі як ти
Всі люди називались,
А тепер потвори!
Кого? Скажіть!, хвилюють наслідки війни?
Кого болить у серці чуже горе?
Ти не один й повір -
Тут ні до чого монастир чи рима,
Як смертний гріх для всіх майбутніх поколінь,
Нехай зостануться лиш Нагасакі й Хіросіма!

* * *
Повільно ступаю
І сніг рипить під ногами,
Морозяне повітря вдихаю
І здається, що Бог разом з нами
Тихо ступає поруч.
І сонце на небокраї
Світить і хоч не гріє,
А все-таки душу леліє.
І саме в цей час розумію,
Як шкода, що літати не вмію?
А якась не тутешня свобода
Окрилює серце і душу,
А я повертати вже мушу,
Хоча відчуваю, що могла б так іти –
До самого сонця,
До самого краю землі...

ВЕРЕСЕНЬ

Зелені очі,
Що пронизують пітьму,
На мене дивляться суворо і байдуже.
І вже нема ні лебедів ні спек,
Залишились лиш люди і калюжі.
І холодно від дотиків твоїх,
Від поглядів і усмішок фальшивих
Й не чути більше твій веселий сміх,
Що сповнював відлуннями долини.
Де ти і де твоє тепло?
Невже ти зрадив
Цій холодній королеві?
Не буду плакать, плачуть небеса
Дощем густим за тебе і за мене.
А дощ тепер щодень і щогодини
Моє життя суцільна маячня.
Любить тебе й плекати як перлину
Не перестану до кінця життя.

* * *
Хто придумав, що очі у тебе
Були карі?
Адже були вони голубі,
Без зухвальства дивилися в небо
Коли був на хресті.
Руки кров’ю стікали густою,
Такою ж як у людей,
Дивні ангели за спиною
Чекали,
Поки закінчиться день.
І вмираючи не жалів ти,
Про життя,
Що з людьми на землі провів,
Що страждання твої і дар твій
Ще ніхто і не зрозумів.
День невпинно сягав кінця
І остання клітина померла
Твого тіла
Щастям сповнилася душа
Що віднині вільна людина...
----------->вільна

Історія одного кохання

Аркуш білого паперу
І ти дивуєшся мені.
Він вільний ще від мрій та ролей
Від звивин буйної душі
Листок без виправлень і скреслень
Без помилок й твоїх страждань
Без всього що іще принесе
Солоний вітер нових знань
Рука напише на папері
Три слова: Я тебе люблю
Ти зрозумієш це від мене
Навіть якщо я промовчу
Ось бачиш все уже змінилось
Вже не безгрішний цей папір
І коли серце розлюбило
Й коли не треба більше мрій
Тепер коли усе минуло
Твоя рука напише знов
У відповідь чотири слова
Це була зовсім не любов

До Принца або На Ту Ж Тему

Заграй мені краплинами дощу
І заспівай дощами в жовтім листі
Скажи до мене ніжно: „Я люблю
Промінням пестити твоє обличчя”.
Прийди до мене в кольоровім сні
І обійми так, щоби було тепло
І не кажи нічого помовчи
Аби мовчання це було відвертим.

Рексу

- Я тебе любила!
- А чому любила? - ти скажеш,
- Бо загубила!
- А чому загубила? - ти скажеш,
- Бо не зуміла знайти,
Бо була надто слабка,
І відпустила в далекі світи!
Й ніколи вже не побачу
- А чому не побачиш? – стиха спитаєш,
- Ти надто простий
І людей ще зовсім не знаєш.
Так я любила тебе
І ще досі люблю
Хоч не чуєш ти цього
Я все ж це скажу.
І багато поганих слів ти сказав би мені,
Якби вмів говорити по людськи,
Якби вмів ти б повідав мені
Всі неправди у своєму житті.
Але ти нажаль не вмієш складати слова,
А єдина втіха, що зосталась моя.
До сих пір це лиш твій лагідний погляд
Великих чорних очей,
Що інколи сниться
У прірві прожитих ночей.

* * *
Душа заповнена бажанням,
І трунком згубних сподівань.
Навіщо я це дозволяю...
Кохай!
Я їду, а моя уява
Летить стрілою в срібну даль
Хвилює вправними ділами
Нехай!
Коли я бачу чи вагаюсь -
Щось обривається в мені
Кому завдячую натхненням?
Тобі!