Ігрень

(розповідь про те, як у дніпропетровській психоневрологічній лікарні у 1941р. коричневі есесівці “вдосконалювали” вселюдський генофонд, а, потім, тамка успішно продовжували ідеологічні експериментаторства роднєнькіє красниє есесерівці свєтлабудущіхсвєршеній; і трудилася на “том каммуністічєском плацдармє”, як усі, з когорти легіонів, одна реальна “лікарка” Камєнєцкая Елла Пєтровна, а “славна” врачіха була тим, що “всласть сєбє і на радость партіі любімой” катувала дісідєнтушек різними там психотропами, за що й отримала назвисько Ельза Кох - за її чуйними розпорядженнями медбратчики українському патріоту Миколі Григоровичу Плахотнюку (і не тільки) в 1978 році, частенько - до рожевої піни й зірваних нігтів, вводили наддози галоперидолу – аби не читав “там разних украйонськіх віршов”; з огляду вчорашньо-сьогоднішніх реалій – бувало, Ви, там “случайно, нє того, пушкіна вашу мать, прєкратьтіть - нємєдлєнна! отож, прікуколєниє; Господи прости, і... врятуй)

я живу на Ігрені,
там де дурдом,
так сміються місцеві,
цей зневажений заклад
йменується Ксенівка –
донечка Ксенія,
вна, ще жиє, на вулиці Гвая,
навпроти
де пнуться
в небо хорі тополі, –
аби вниз не зирнути,
на діяння ганебні,
на фашиста, що бранців:
євреїв, вкраїнців, циганів –
в шпиталі замучив;
кому кулю у серце,
кому порцію:
кубик бензину, повітря;
чи, у церкві морозом
мордував божевільних
й канючив –
евтаназії для унтерменшів,
там, покидьків різних,
у серце встромляючи вістря
відчикриживши гени,
може й геніїв -
вни ж, бо – ИНШІ!
аніж йокнуті нордом
арійці –
альбіноси стандартів, -
що ГОСТом пройшовся
ойкуменою степу,
де жили вкраїнці,
якщо встигнете, аборигенів,
чи, ізволітє, як – інородцев,
знайдете на карті,
мо’ й на гральній,
поталанить – на мапі -
в них кордонів немає,
яко клепки, є: риска на Заході,
дірка з Борею,
на Всходні – дірище,
куди продувом свище і нації цвіт усмоктало,
і не плаче ніхто,
й не
волає,
лиш сміються: що родом із „дуркі”,
в котрій дисидентів (а хто це?)
катувало Звірище:
кагебістське – впускаючи в вени
дим атєчєства,
смогом лисячим хвище:
Камєнєцкая Елла Пєтровна -
поета дибілить,
і інші
ескулапи у зблідлих халатах,
підписанти,
що нижче
Генія: “В іх
подчінєньях:
Чітаєт! і!.. - Пішет,
неподобства
супротів народа
прастого, -
нічяво, - нє допішєт, -
на іглу,
смотрішь, – кома!”
і ні Слова й ні Духу -
васпітала патомства
Елла Пєтровна:
над дурдомом азійським
шизо – шуба,
і ніяких апломбів –
камєнєцкі жирують!
18.11.2002. 15:15:56.

А, шляк би вас трафив!

(розповідь про те, що колись в Європі жили якісь там лаби, обри, ятвяги, укри, а... ну, тіпа хахли, здається, вони, десь на початку ХХІ ст. розповзлися серед цивілізованої людности, а тамка, де була їхня земля, зара жиє курт, чи то манкурт, ще кажуть знайда, чи то зайда, короче якась приблуда)

Терпкий цілунок ночі
з втоми
На верболози ліг
пітьмою,
В лісах стовбурчилися
схрони,
З-під стріхи вуйко
смикав зброю,
За півста років
ніц не стало -
Залізо лащилося
смертю,
Їх, в партизанку,
йшло си’ мало, -
Не було кому,
не до герцю.
Вуйки і вуйни,
стрійни й стрійки
Пропали десь
в Шенгенській зоні,
Втекли на волю
із криївки,
пендючились в Європах,
схрони
Де їхні душі
схоронились:
В “достатках”, –
п’ятистах долярах,
На материзну
не вернули’с:
“Бо доста трєсти’сі
в алярмах!”
Терпкий цілунок
в Лісабоні,
Крізь пальці долі –
фатер – Райн.
Героя зброя
гниє в схроні,
А він в Парижах -
ніц ферштайн.
Украйну доста’
поганьбили’с
До згину
різні воріженьки,
Не тільки зайди,
свої били -
За самостійні
витребеньки:
Своє – своєму,
свій – до свого, -
Не хтіли
чути; як прокляття
Серед руїн
реве розлого:
Ой ще покажем!
ми! ще! браття!..
Натомість:
таний - тіпа бздик.
12.11.2002. 20:30:45.

Упокоєний

(розповідь про те, як люди страшенно бояться смерті, а хто там вже є - звідтика не вертає? - смішні трясогузки, ті, - люди)

Завербоване поле
колосилося смертю,
Вкамуфльовану в колір
гидкої зими:
Білі плями, по - чорному
з аркуша стерті,
Ґрамзулялися долі
воїв тої війни,
Із котрої ніхто не поверне
додому
Мерзлим груддям
здобривши ріллю.
Ти відчув? позавчорика
втому,
Пам’ятаєш, зазначив:
Піду...
Двері хряснули, тріснув
моріг – терпку дошку,
У трапецію спокою
вгризся гвіздок,
Рушники в паралелях
сковзали потрошку
В перехреснуті крила
де ярів образок
На чолі жовтоплями
рунічного читва:
Во Ісусе, - праведника,
взьми до пуття…
Ще, земля, дріботіла
зсипаючи гливе:
Непочуте, непрощене
Йго каяття.
Грудомаха горбилась
хрестом нанизавшись,
Слізно, лячно блеяла
козеням тишина,
Упокоєний плакав, од щастя,
зізнавшись:
Що, з очей, тілько впала
Йому пелена.
8.11.2002. 19:51:16.

Медові сльози

(а все таки, Там нудь якась безпросвітна; подивіться неба – подзьобано дірками? чи, таки - зорі тішаться нашою вічністю!?)

Вбетоновано дні
в тихий морок боліду,
В мряці вічних світів
призупинено час,
Очі виїла пустка,
од обличчя – і сліду,
Тільки в камені серце
нагадало про Вас:
У Молочнім Шляху,
на Чумацькому Возі,
В неозорих степах,
попід небом святим,
Ноги звісили вниз,
попросилися… д’ Бозі:
Надаремно, візьме –
заперечено плин…
Скам'янілі світи
в сонцеликих бажаннях,
Розлетілих промінням
в порожнечу Мети -
Рай чекали… в огні
голосили питанням:
Нащо нори… до неба,
та, невже, ми, кроти?
Твердь пронизана скрізь
мерехтіла зірками,
Ви, із каменю, нас -
пили вічності сік:
Розливались бурштином,
солодились медами,
Що у сльози скрапали -
завершаючи лік.
26.10.2002. 16:45:56

Спочатку, було слово, по тому речення...

(розповідь про те, як Бог мені, здається уві сні (так Вам легше повірити у мою побрехеньку) таке повідав!!! ось, послухайте:)

ми, колись, коли були маленькі, як Сонце на небі, білі, білі кульки,
бавилися вічністю потихеньку
не знаючи втоми, ані грамульки, а потому, ми стали дуже старенькі, як
Місяць на небі, заплакані,
шамотіли, бавилися, дурненькі, бо залишились дітьми, застрашені
Смертю, що косо зиркала із-за рогу завтрашнього вмирання, хникали,
іноді, коли скалилася, звали на підмогу, дивом урятовані безцільно
никали, забувши засторогу хіхікали із самих себе, до гикавки, -
страхом уперіщені гигикали, про вічне, аж до сикавки, й, не встигши,
як слід, злякатись зникли, не сповіщені, назавжди, й, ніколи нам не
увібгатись в світ ваш, крихітку, сказавши СЛОВО –
нас зродивши і убивши
уста закривши, - ПАНУЄ -
ізсамопочатку - настромивши
Душі віссю; й не промовить всує:
Алілуя, - мовчимо, бо, є ще що сказати;
але, уже не вам, - за даллю Слово -
Навсекосмос, - у ньому Вам злинати, -
Навсезавтра запануєш Мово:
спати, спати, спати - говорила Мати, і ... приспала Слово, - нам
літати, Івсезнати й, Всемовчати, бо як скажемо - Світ, злякавшись,
перевернеться:
ми ж бо знаємо більше Боженьки!
Він, сердешненький, тільки – Слово...
а Ми – РЕЧЕННЯ!
заперечене,
безкінечнеє,
тому -
й
вмерли
ми,
й...
Ви -
учорика -
на світанні,
не сповіщені
змовкли
скоренько, -
Бог:
уста,
світлі
оченьки -
заскляннив -
однословеньком.
01.03.02 19:38:12

Шовкова троянда Українського Серця

(жив собі колись хлопець, дуже вже він любив свою Батьківщину, і матір, і батька, і людей своєї землі, за те його ненавиділи яничари, нашистом звали, фашизоїдом, ось така сумна історія...)

Коли він стояв за трибуною розтерзання
У тупотінні ще безбулавних гетьманів,
В повітрі зловісно дрижало запитання:
А, чи не гени прадавніх диких аланів
І збіговиська гурм непрошених зайд,
Гогочуть в горлянках азійських баїв
Закамуфльованих в гонорових Байд,
Шляхетно стенаючих за долю склавів,
Полохкаючи кровожерною снагою -
Розчавити божественне сотворіння
В хортячому гоні з псячою розвагою
Видирання, вже не виплоду - коріння:
Буржуазно - європейського націоналізму!
Себто: бандерівсько - хохляцьке кубло
Паталогічних головорізів від імперіалізму
С Украйной какой - то! Ревіло сановне мурло
Закривавлюючи бельки люттю від змаління
Перед велетом правічної мудрості, - Сина Землі,
В ім’я котрої просив скинути полуду очманіння
Вказуючи на первістки просвітління в тьмі,
Куди там: верещали, бо звикли до Ночі,
До шмигання в тіні в піжмурках без правил -
Душити слабого. А, як то при світлі? Куди діти очі?
Від гріхоповалів, від брехозавалів і інших реалій
Розвинутого Ганьбізму. Тому, - Ніч, й відставка!
Він подякував і пішов геть - у сутінки Завтра.
Сказав що поверне. А, чи варто? Чи доречна припарка
Посинілому в бозі істеблішменту, якщо випала карта...
Його, навздогін: посилали на пасіку писати акварелі.
Прозорі, прозорі, як чисте повітря Говерли
На котрій плакав - осягаючи Вітцівські пастелі,
Невимовного щастя - серцем брати ті перли.
І чи їм, колись, зрозуміти, що то є Проста Любов
До Народу й Землі від якої родивсь,
Й за Котру життя не шкода, а не те що кров ...
Їхні хижі тушки точили ЇЇ тіло. А він запізнивсь...
Стояв одиноко затаврований плебсом.
.....................................................
Ненароджений в часі, заблукалий в надії
Відродити Вкраїну, що конала у мрії -
Підвестися з недолі. А чи вистачить волі
У народу у часі ... в позачас всезникання ...
30.04.2001 р. 23.54.13

Список Шиндлера

(розповідь про те, що зараз в телескриню заглядати не можна, бо тамка сидить чмо, котре натякає, мол: ”нєчява на зєркала пєнять”, бо всьо вже й так панятна, а Бадров і Бєлов - ум, чєсть і совєсть всєх бандючат, бандер..., тьху ти – бандюков бандітскіх пакалєній, ну, тіпа – вам-всем-всьоравно-звіздєц-всє-слушать-радіошансон. А, то, вже за північ підгледів оскароносця “Список Шиндлера” про стражденних гебреїв, і таку алюзію спіймав, краще б – не вигулькував з галаконцертнутих галюнів геноцидного застою)

Їх заганяли в потяг,
обіцяли рай,
Натомість – лжа
на арці-вході,
Де вихід – у трубу,
без світла – Краю,
З краєчка, понад прірвою
облудливих мелодій,
Із гучномовців, нібито для нафти, -
вишок,
Улесливе кружляння
гендлю слів підступних:
Про дружбу, про братерство,
а у дротах свище
Сівер, скалиться охиза
благоденств наступних
Для блазнів благуватих,
ледь не хохлянутих,
Якби не зона, простибі –
прастранства
Просторік захланних – поскорше,
в миле ґетто повернути,
Бо ж геть-бо збридла гра
в’крайонське паньство:
Зідрали спішно етнорам’я,
на дезинфекцію помчали -
Змивати європейський страм
“Циклоном”, увігнавшись в мило
нібитосвободи:
Торгово-митно-валютнотого ярма,
асимілювали
В трутизні московитського збирання
водили ЄЕПнуті хороводи
Під лиховісні “лисячі хвости”
із крематорію – труби
Згорілих протосвітлих душ –
ідей незбулих.
В маснім угарі шовіністичної кіптяви
Ми… вмирали.
О, нам би Шиндлера! Шкода,
зійдемо у минулість,
І не заквітне сад праведників
спасенних душ:
Од своїх капо, їхніх теледушогубок
зі стобрехацьким писком,
Ментів, ґарантів, бандюків
розкошування під туш
На честь мого конання.
Внесіть, будь ласка,
у порожній
список
Нас, автохтонів,
заради Бога,
най Він й не просить...
Мо’ шанс згубили… Але, нащадки
зберуть каміння -
Складуть в рядочок священні руни,
і, цього досить
Аби зродилась нашобутність.
Чи...
безпремінно?
29.09.2003р.12.03.45

Вернення

(тут не коментарії просяться, а претензія пре, але ж поезія - то світ ідей, а ми лиш – ретранслятори (фу, яке раціоприбацане слівце) нікчемні)

Яко бджоли сродности
шукаєм,
Яко вівці в вовка
на зубах,
Ну, а ти, мандрьохо,
десь блукаєш,
Невловимий вештаєш
світах.
За життє - звільнений
з пут життєвих,
По житті – за житієм
живеш,
Мислі ясні, із Чорнух,
Вітцевих:
Господи, - з підкірки
забредеш
В Сад пісень Божественних,
де сила:
Правди є, – там воля
живота,
Не шкода зірватися
ясира -
Сенсом наріклася
марнота.
Глупота. На пасіці,
Дідуню,
В рої бджіл я видів
Святолик,
Пензликом на вулику
малюю
Жовтий оклик, синій,
Батьку, крик:
Крапкою в рядках
багатоцяток
Запитально в’ється
віщий знак -
З сонмів розверзненних
зойків - яток
Виповза зворотність
спомин – рак.
Савичу, абис ти знав –
зродився!
То дурня, відкаснеш.
Най – бо так!
Тілько, яко позір
не змінився
Зблідлих: од, - Всебачення
листах.
23.10.2002. 17:16:18

Учора в клюбі будуть скоро танці?

(розповідь вже ні про що, так, драстичне відлуння Чогось... втраченого... вже ніколи не знаного, а шкода... )

Пекельний спомин зиркав у віконце,
Тремтіли крила туги у дверях,
Хмарини з ляку так тікали, як
пухкі баранці-думи на заклання...
Кров дзебеніла, лезо гладив час,
А крапельки в пісок зникали, гнані:
За нас, - од Вас, - до Вас, - про Вас
мовчали. Як? А, так – зціпивши міцно губи,
Як біле Сонце смутком на даху:
Руїни, руни, рими, ритми: танці в клюбі,
Троїсті ріжуть коломийки у-у-ух –
тім краю, де птах краплений знаком,
Філософ Вавілон ХХ вік
Блеяє під ребро встромлений гаком,
Так р-р-р-вався Волі, що здається... в-в-в-тік
од самосебе. Клюб у пустці мліє,
Щербаті стіни шкіряться, а шо?
Хтось ту руїну бачить – олігофренія
панує нині, ще й цвіркоче: “Чьо!”
“Через плєчьо!” – шпана ірже, гелгоче,
Крізь зуби шмарклі – їх то-темний мат,
А у грудях од споминів лоскоче,
Сталеве лезо хтиво гладить кат.
Очиці в клюбі чорно-синьо-жовті,
Як Сонце в прямокутнику вікні,
Забуті тіні предків, сонцеликі гості:
у Нас, крізь нас - проміняться у тьмі.
26.10.2003. 23.34.59.

ТеNета

(Сумно... а давайте про нас, і, я є, власне, тим павучком-хрестоносцем-алярмістом, що шастає світами зі своїми месіянськими йойками, дулями, - Сон тривожу! - аби чудовиська не розкошували. Всім юзерам присвячується, світла їм пам’ять)

В он-лайнах самота
тремтіла
у павутинні Nетів
щем
дрижав намацуючи
тіло
котре пішло гей-ген
за гейм
адреналінових
агоній
солодких корчів
марноти
безсмертя віртуальних
клонів
терзали легіонів
пси
на іклах очманілий
юзер
у live jornal
:-)
про сутність
пересічний гузир
в петлі грайливо
:-)
в модемах смайлики
шерхтіли
здригалась клава в
пучках слів
вони так людяности
хтіли
ступивши в позамежжя
Снів.
21.11.2003. 23.24.14. На добраніч. Па, па.