МАНУСКРИПТ

Проростають груди травами

Проростають очі далями

Проростають сни снігами

сумовито споглядаю пергамент шкіри

в заплямованому відображенні

світлового віддзеркалення

роз’їджені плати мізків

видають інформацію

про відсутність потреби

марночасотратства ресурсів

на подібне дослідження

оприлюдненого манускрипту

з ієрогліфами втраченого сенсу

Полиш сновидо!!

Облиш обличчя!!

Проростають груди травами

Гривастими гранями

Безмежних стихій

В грайливому

Розплітанні вітрами

Шаліють вітри

Ширяють у шир

Висушують глиб

На камені серця розквітне цвіт ночі

Очі

Моєї туги

Тугі гривасті трави

Шаліють вітри

Розплітають

Висушують

Глиб випивають

Росою впаде зізнання

пергамент шкіри – згасання

до недоречності ночі

у туги – глибинні очі

отруйні гривасті трави

камінного серця оправи

де більше не квітне цвіт мрії

безмежні довкола стихії

Проростають очі далями

Трави

Проростають груди травами

Проростають очі далями

Проростають сни снігами

Проростають груди травами

Буйними, соковитими

Трутизною всевідання вщент налитими

Таїною незнаності оповитими

Проростають груди травами

Тристеблими, трилистими

Їх вітри сплітають

Спраглими і косистими

Вологі обійми, відьомські шати

Хотіла я вічністю поглинати

Безмежжя–майбуття ймовірних світів

І вітер в обійми мої летів

Вологі обійми, відьомські шати

Жертовник чи жертва –

Щомить вмирати

Початок з кінцем

В нескінченність з’єднати

Горіти, жадати

Палати, вмирати

І жити, і жати

І все поглинати

Початок з кінцем в незліченність з’єднати

Вологі обійми, відьомські шати

Човном серед вод доглибинних гойдати

Жертовник чи жертва

– відьомські шати...

одвічна волога – все поглинати

і травами буйними проростати

Невпинність

Ти хочеш випити безодню?

Тоді відміряй собі безмежними мірками

І пий бездонними чашами

Насолоджуючись невпинністю.

Зупинка

Не спиняйся,

щоб оглянути пройдене

воно вже втрачене,

бо смертю є твоя зупинка.

Істина

Не питай про істину

Її таїна глибше

од знайденності

Не знаходь себе

Знаходять лише каміння надмогильне.

Час

Час – це пісок

він непроникний і твердий

це не м’яка вода,

що біжить мінливою рікою

а сипучі бархани,

які поглинуть тебе

тимчасовістю,

якщо зупинишся

ти живеш,

допоки наздоганяєш

свій горизонт –

невпинно і несамовито

нехай пісок струмує крізь твоє єство

як у пісковому годиннику,

тоді ти здолаєш час

Край

Край моїх доріг

лежав камінь,

на якому було написано:

край моїх доріг

Сон

Це взагалі був

дивовижний сон,

що пройшов крізь

товщу мого нутра

Авто мчало запиленим шляхом,

авто, в якому

лежало моє тіло

в пошматованому

часом савані

я ковтаю терпкий пил

але посуха

стискає груди

обабіч шляху – поля

геть до горизонту

а там пасуться

свідки, що вгледіли

мою причетність

і поглинули

мою свідомість

своїм вглибінням

О, небо!

Безодня водна

що дарує лише

посуху грудей

дна

випаленого сонцем

дня

авто мчало запиленим

шляхом

поміж усіх ймовірних

стихій

посуха стискає груди

безіменного тіла

у пошматованому часом савані

сотні шляхів одночасно

різнойменно

озвали мене

мить моєї ймовірності

посеред означеної

загубленості

посуха стискає груди

Роси, роси! –

Хочу бути полями,

що впиваються

вашою осяйною незчисленністю

Трави, трави! –

Хочу бути вологою,

що виповнює вас

пружною свіжістю життя

Відчути,

як м’які телячі губи

стискають, зривають,

зминають і всмоктують

сік моєї присутності

смаком моєї причетності

тоді – я не тіло

в пошматованому савані

а саме життя

у їхньому кроворусі.

Серденько

Тихо, як ніколи...

Тільки ти, серденько,

Тупотиш ніжками

З середини мого єства...