* * *
….Все нове і ясніше подвійно.
Ну й нехай після літньої зливи
Може хтось ще раз ново-спокійний,
Але я по-новому щаслива!

* * *
Коли стає занадто голосною тиша,
Коли повітря ллється, як густий кисіль –
Опущу вії, всі думки залишу:
Відпущу я тривоги, страх і біль...

Із закутків, забутих за неспокоєм,
Під шаром скинутих колись переживань,
З’являються непрохані затерті спогади
Із тінями облич, емоцій і старих кохань.

Тоді стаю я раптом трохи п’яна:
Думки без нагляду собі шаліють,
Як від ковтка іскристого шампана –
Люди недумати не вміють!

* * *
Із вихором думок баламкає неспокій
І тисячі питань, трикрапок глибина...
Нас двоє в цьому човнику, але це тільки поки:
Кружляємо разом, а допливе одна.

Бажання, страхи, пристрасті, безглузді запитання...
Чи є на небі Бог? Чи Бог той на землі?
Усі питання викину, залишу лиш останнє:
Чи здогадалась вірно я, що суть лише в мені?

Нас двоє в морі сплячому: одна – це „я” зі вчора,
Знайома, мила, радісна, наївна і проста.
А друга – „я” теперішня, від роздумів аж хвора,
До краю повна сумнівів і водночас пуста.

Знов гублюся, знаходжуся, шукаю і живу.
З собою попрощаюся, в безмежність попливу –
Вверху – проміння сонячне, а знизу – темне дно...
Без компасу, без напрямку, я знайду всеодно!

Моя усміхнена Любов

Мене покинула Любов:
Збрехала, вбила і ...померла.
Вона, колишучи, губила.
Вона, цілуючи, роздерла
Наївну одиноку душу,
Яку знайшла і полонила,
Яку цілунками зігріла,
А потім, бавлячись, розбила.
„Любов” – таке коротке слово.
А як чуттів назвати море?
Хвилює, пестить, поглинає...
Чаклує ніжність, б’ється болем...
Любов-пустанку губить душі
Поки не знайде ТУ ЄДИНУ.
А не впізнає і покине –
Заплаче і...сама загине.

Блукання душі

Пролітають мережані смутком
Дні, однакові, наче близнята...
Я сховаю від світу душу,
Розучусь зло й добро розрізняти.
Залатаю наміцно нитками
Серця стомленого кавалки,
Проселю його, щоб напевне
Вже не тріпалось в грудях палко...
Я душі зачиню усі вікна,
І хрест-нахрест заб’ю їх думками,
Я заплющу вже висохлі очі,
Від життя затулюся руками:
Ось ті пальці, що жадібно в жмені
Затискали посмішок зв’язку –
А в дорозі їх погубили –
Як без них віднайду я розв’язку???

Паперове щастя...

Під пальцями листок шурхоче,
Жеманно кутики ховає...,
Поки перо байдуже строчить,
А впоперек слова лягають...
Та й приручають аркуш разом,
Сортують білизну рядки,
З незайманої гадки чистої
Викроює перо шматки....
Вже кожен клаптик має назву:
Абзац, відбивки, міжрядок…
а паперова біла мрія
Тихенько тулиться в куток
І несміливо, біло-біло
Ще ненаписане питання
Десь унизу під колонцифру
Забилося собі востаннє.....

До ТЕБЕ...

Горю Тобою, моя чиста казко…
Я серце перекочую в долонях,
Нанизавши чуттів три разки,
Я віддаюсь Тобі в цьому полоні...

А ТИ маленький, наче крапля крові,
Що в серці моєму тепло черпає,
А ТИ великий – бо крило любові
Тебе над малеччю життя тримає....

А хтось казав: ми ангели з Тобою,
Та в кожного крило – єдине...
До Тебе я підійду за...собою,
Обіймемся і двоє злинем...

Перенизана осінню...

Помережане небо
Листям пожовклим
Радісно....
Передчуттями незнаними
Серце наповнене
Солодко...
Мліє душа і по
Нервах напружених
Котиться...
І упасти в обійми
Шурхітливого листя
Хочеться...
Затерпають думки,
А навколо повітря
Аж світиться...
Попрощаюсь зі світом,
Щоб з ним по-новому
Зустрітися...

* * *
Треба слухати тишу,
Щоб почути себе...
Олівцем зашурхочу:
Описати б ТЕБЕ...
Й не тебе – просто образ,
Чи бажану напевність,
Знов і знов намагаюсь:
Ця солодка даремність!
Беззмістовність втішає,
Безможливість лікує...
З олівцем у кишені
Знову тишу смакую.

* * *
Ти - це все, що мені треба.
Ну ще, може, трошки неба,
Щоб з тобою вдвох летіти,
І літати, і хотіти...
Назбирати дні у жмені,
Поскладати у кишені,
Розміняти на цілунок,
Як коштовний подарунок.
Хочу погляд твій ловити,
Хочу я тебе любити!
Для одного тільки тебе
Я придумала це небо.

* * *
Закину темряву собі на плечі,
Тепер закрию очі: вже не „я” я...
Такий спокійний і солодкий вечір,
І розпачлива мелодія.

З глибин душі попросить сльоза
У грудях щось тремтить, тріпоче...
Це ніби передбачена гроза,
І вітром музика шепоче...

Але заплакати я просто не зумію:
Не мой очі! Та й слізьми чужими...
Тому як вмію- так себе жалію,
І звуками заплачу, тільки ними...

* * *
„Душі вінець” – занадто поетично??
Але якщо є край моїй душі,
Як згадую про тебе – ніжність
До оцієї піднімається межі.

Ти не подумай: ані крихти смутку,
Тільки лиш іноді серед думок буває
Побачу я тебе, ті очі, руки...
Та згадка береже мене і зігріває.

Як не чекати!? Не хотіти!? Не бажати!?
Пробач – любити поки що я так не вмію,
Тож бовтаюсь у морі (чи болоті)
Своїх думок....і знов себе жалію.

Пробач мені. І я пробачу.
З німою вдячністю за те,
Що ти мене таку приймаєш,
Що бачиш, чуєш, поруч йдеш,
За те, що ти себе любити дозволяєш!

* * *
Отак гігантська карусель
Через хвилини дні і роки
Несе крізь віражі життя
Простих нас і наївних поки...
У русі – будні, звичні рухи,
Старання, почуттів вино.
Шукаєм, плачемо, ідемо,
Знаходим:”...знову не воно!”
І знов для себе відкриваєм
Прадавню істинну науку:
Що стрімко йти вперед можливо,
Якщо укласти руку в руку.