d d d

Я знаю все: я снилася для тебе,

Коли заходив дощ в осінній сад.

А небо?

На колодку взяли небо

Напередодні жовтолистих свят.

Я знаю все: ти стукав в ніч, як в душу

Й дощі паслись здичавіло з роси.

Ой, небо...

Покуйовдившись, на грушню

Вляглось чи до зорі чи до весни.

Я знаю все!

           Я знаю?

                      Я не знаю...

За ожередю пам’яті – сліди.

То я в твій сон із трьох темниць втікаю,

Та спотикаюся в ножі розрив-трави.

Якби я знала... Ой, якби ж я знала

Який гнідий ті греблі перейде,

Яким мечем рубати днів забрала,

Зі слів яких молитва поведе?..

Якби... Якби...

...А дощ цілує руки...

Осінній дощ із присмаком весни

І ще – чи то кориці чи розлуки...

...Якби я знала все.

Якби знав ти...

b b b

Із циклу „Наодинці із тишею”

За два дні по зимі

До верби на весілля просили.

Мова йшла, що в дівках

Її сватав квітневий туман...

...Талий місяць вгорі

Тихо скапав вже до половини

І в поснулих гілках

Мокрий янгол мигнув.

І пропав...

d d d

Стукав сніг у ворота

І не спалося серцю до рання,

Билась пташкою пам’ять

У безмовстві гротескному криги...

...Ось тобі й нагорода –

Мир і спокій за вірне чекання!

Тільки чом же так манять

Від воріт темні кроки відлиги?..

c c c

Наодинці із тишею

Б’ється годинника серце.

В розфарбовані сутінню села

Летять боцюни.

Світ ходу свою стишує,

В ранній вечір записує все це

Й добрий Бог сіє зела

За день до святої весни...

c c c

Повні межі дощів

Натрусило розпатлане літо,

У рясці бережки

Шиють чоботи з тисячі лат.

Дощ сипнув по душі,

Дощ сипнув над цілісіньким світом

Тай в глухі впав стежки

І не може зіп’ятись назад...

c c c

Дивилась у небо –

Білого птаха чекала.

В розгорнуті очі

Ключами снувались хмарі.

Дивилася  в небо...

А тінь попід ноги упала

Й вчепилась за ночі

У снів на старім вівтарі...

 d d d

На білих ангела крилАх,

Під гніт нічних огнів

(Посеред сміху і наруг,

Прощень і співчуття)

Тоненьку скіпочку в руках –

Вмокнути в ясність снів

І  все...

Лиш рух, єдиний рух –

І пишеться життя...

b b b

Нашого майбутнього

Не губи,

Хай його воркують нам

Голуби,

Хай його видзвонює

Перший цвіт,

Що пробився вдосвіта

Та й крізь лід.

В нашого майбутнього

Сто доріг:

І веселки-райдуги

Й білий сніг...

Чи купальським вогнищем

Осяйне,

Чи веселим дощиком

Не мине.

Нашого майбутнього

Не продай!

Не за гроші срібнії

Не віддай,

Не за злато місячне,

Що горить,

Бо майбутнє – ладечко

Нам хранить.

Нашого майбутнього

Не даруй,

На веселім ярмарку

Не торгуй

Ні князям, ні злидарям,

Ні святим,

Бо у ньому жити лиш

Нам одним.

А воно постукає

У вікно,

Скаже: “Як шукало я

Вас давно!”

Нашого майбутнього

Не жени,

Краще – йому хвірточку

Відчини.

                  d d d

Як нагло й глупо впали холоди

На голе тіло чистої води!

М.Шевченко

…Ламали для кострищ усохлий хмиз

І, зіпханий з небес, сніг падав вниз

Зимі під ноги.

Навідліг осінь била по лиці

І серце пульсом тріпалось в руці

Без допомоги.

Звичайний день… В воротах листопад

Спинавсь, щоб повернутися назад

Хоч на годину.

І з глупого весілля від журби

Ключами журавлів вели свати,

Немов родину.

А сніг, як гріш, лягав на терези –

Все відкуплялась осінь від зими,

Вмостившись лігвом.

Сліпилась даль, мутніла і пливла

(Чи є ще світ, чи вже його нема?..)

…І я під снігом.

                   d d d

Чому завжди так сумно перед щастям?

Полин гірчить, зім’ятий на розлуку.

Мені до Вас мостів – не перебраться,

А Вам до мене – простягти лиш руку.

Мені до Вас сто лиць ще обминути,

Слова скосити нинішні й колишні,

Мені до Вас – це долю обманути.

До мене ж Вам – два видихи у тиші,

Два кроки під дощем в серпневій млості,

Коротких, мов стежки, зблудилі в рясті.

...До серця ж полини лиш йдуть, як в гості –

Уздовж життя насіялися рясно.

До мене Вам не йти і не вертатись.

Мені Вас  не чекати у ненастя.

Як добре: не зустрівшись – не прощатись.

І тільки гірко...

То так перед щастям?

                   d d d

Не вколисуй мене, печаленько,

Не нагадуй, про що забулося.

Небо слалося днями здалеку,

А добігло – об ніч спіткнулося.

А добігло – не стало силоньки –

(Може доля така – лелечая?) –

Процідилося росами сивими

Чи зурочене, чи відречене...

Не розраджуй мене, печаленько,

Не розчісуй волосся мріями.

...То все радості так чекалося,

А її чомусь не наміряли.

Чи в ковші у небес під зводами,

Чи в пожарищах полишалася?

...Серце бігло до дива бродами,

А добігло – та й налякалося...

             b b b

Переживу.

Як все, що є живим,

Переживає ніч, обмани, зливи…

Чи ж гірша я? Та й врешті, поміж тим

Я ще сміюсь!

Мене ще не зломили

Ані вітрів байдужа каламуть,

Ані людей завбачлива цікавість...

...Ви бачили, як світом дні ідуть

І кожний ранок їм віщує старість?

І кожний вечір в люльці пелюшки

Для завтрашнього досвітку готує.

Лиш місяць межи ними вже віки

То – повним, то – окрайчиком гостює.

Лиш цвіт так довго трусить із гілок,

Що до землі вже – листям долітає.

Лиш хтось на світі зробить перший крок

Й це диво навіть не запам’ятає...

...А інше все – чи буде, чи збулось.

Й туман, як жито

                 (шкода – не скосили)

Стояв за день до того, як здалось,

Що вже минули  ніч,  обмани й зливи.

 d d d

Коли Дажбог із кручі навесні

Старенькі лапті мочить в неба  синь –

В торішнім листі дихають пісні,

Наживлені на тонку волосінь.

Мальованим розхристаним струмкам

Найперші ноти випишуть дощі.

...Дозвольте поруч буть, дозвольте Вам

Окрайцем неба стати у душі.

Я сонця не заступлю, не женіть,

Не зваблю щастям, болем не впечу.

Прощаю? Так. Прощаюся? – Пустіть,

Бо ж – небо... Що від нього, крім дощу?..

Й дивакувате серце невпопад

На перехресті у зими і снів –

Як світ весни лопоче щось підряд –

В опалім листі слухає пісні.

Хоч сміх - не той в них і не чутно слів

І волосінь намотана з дощу...

Та все, на що не стане голосів,

Дошепчу я. А, може,

                                    ...домовчу.

                     b b b

Зима, зима... На сотню верст, на сто віків...

Дві колії в снігах, а далі – небо

Й колодязь той, що в лебедя хотів

Під ранок перекинутись затемно.

Зима, зима... З краєчку у весни,

З відлигою посварена довіку...

А я торішні вицвіли листи

Від ясена

           Храню.

Нема їм ліку.

А я торішнє вересня тепло

Засушене, як цвіт між сторінками,

(Коли сніги стьобають у вікно)

Як диво, наче сни беру руками.

Там відстані – коротші за життя,

Там відповіді є на запитання,

Там , в переддень снігів, ще Ви і я –

Не два світи.

            Не два,

                        А – світ в чеканні.

Один великий світ в сплетінні днів...

Один короткий день – вже між рядками...

А час на ті листи летів, летів

На сотню верст, на сто віків снігами...

             c c c

Навпіл із долею будем платити

І за світанки й за тихії речи,

За всеє злато, що в осінь палити

Будуть сусідськії діти під вечір.

Разом розплатимось і за поразки

І за підкову веселки по зливі.

Разом – за диво з дитячої казки,

Разом – за перших кутасиків ласки

І ще за день, де ми звались “щасливі”.

Труться у ноги образи незрячі.

Раптом не вистачить грошей чи весен?..

Я розплачУсь, або може – розплАчусь,

Як вдарить в грози струн срібний оркестр.

Кажете, ціни, немов на базарі?

Кажете, дорого надто купити?

Але ж домовлено зараз й надалі –

Навпіл із долею будем платити.

Навпіл – за пісню весняної річки,

Навпіл – за зірку згорілу, пророчу

І за сніжок, й за слова, й за доріжки...

Лиш за надію – обгарочок  свічки –

Стій!

              Я сама.

                                Я сама тут заплочу.

c c c

Відпусти мене, доле!

           Ні-ні, не на зовсім, не бійся.

Я від тебе назовсім

           тепер аж ніяк не втечу.

Відпусти мене тут,

           де рівчак й кущ калини розлігся,

Відпусти хоч на мить,

           ну, а я - відроблю, відплачу...

Ну куди я подінусь?

           Ну де, ти подумай, сховаюсь?

Тут лиш трави та трави:

           ромашка, чебрець і полин...

Відпусти мене, доле,

           я їм лише посповідаюсь

Й в груди вечір вдихну,

           що настоявсь на бубках ожин.

Я в тих травах згорнусь,

           мов у люльці духмяній-духмяній,

Хай гойдають мене

            пагінцями несказаних слів.

І віночки сплету

           доням вітровим двом неслухняним,

Що волосся мені

           розчесали гребінчиком снів.

Ну, а далі? А далі –

           підемо удвох, чуєш, доле?

Я збиратиму світлі слова

           тут, обабіч межі,

Я в корзину лозову візьму

           жменьку неба і поле

І навчуся для тебе

           писати з них, доле, вірші.

c c c

Цей ранок був, як прядиво – осінній,

Хрусткий на дотик й згірклий від трави.

То лиш здалось, що щастя йде у сіни –

В тумані стежку спробуй-но, знайди.

То лиш здалось, що літо, мов скипілось,

У павутину рясно заплелось.

За перелазом щастю літо снилось

Й ще дивне щось... Та ні, то лиш здалось...

c c c

Я бачила коней у сні:

Двох чорних, неначе вугілля,

А третій – був білим, як сніг.

Втікали вони із подвір’я.

Я бачила: жито цвіло.

Стебельця лоскотний м’яв вітер

І жар від багать замело

Солодке малинове літо.

Я чула. як цокіт копит

Згасав в полиновому полі,

А вже з-під солом’яних скирт

Маячила осінь в вінкові.

Я знала: коней не вернуть,

Якщо і вчепитися в гриву –

Їх крила небесні несуть.

Двох чорних і того, як диво.

І коні летіли кудись

Примарні, неначе повір’я.

Й ті мрії, що вже не збулись,

Втікали вночі із подвір’я...

c c c

Аж на самім краєчку долі,

Де журба розстелилась лігвом,

Я чекала Вас...

...Пух з тополі

Замітав світ блакитний снігом.

За воротами дня старого,

Душу вигнавши  заграву,

Я не чула Вас...

...А в дорогу

Вже вростали дощі і трави.

Бігли змійками горе-болі,

Чумаки везли сіль в зірниці.

Я забула Вас...

...Тої солі

Стільки всипалось в студениці!

Що й вода вже у них, як сльози...

Та що сльози? – Вода в криниці.

Я згубила Вас...

...десь в дорозі,

Де весіллям йшли блискавиці.

І коли в хугу ніч шугнула,

Розписавши слова на ролі,

Ви пройшли...

...А я не гукнула.

Бо ж далеко... З краєчку долі.