Чарівний вечір

Чарівний вечір восени
І як завжди, лиш дощ і я,
Ми разом пишемо вірші
І наче каву, п’єм печаль
Та гріємося самотою.
Крізь пальці пропускаєм сни,
Ворушим щось давно забуте,
Аби любові віднайти сліди
На стежці стомленого серця,
Потоптаній блакитним смутком.

Феєричний зв’язок

Між нами існує феєричний зв’язок,
Як між літнім реггі і вечірнім блюзом –
Це наша стежина до країни казок,
Яка не залишить серце байдужим.
Ти не ховай свої думки, бо я їх знаю,
Вони ж ясні, як в темряві свічки,
Я твою кожну таємницю розгадаю,
Коли на небі танцюватимуть зірки.
І не ховай від мене почуття,
Найменшу їх краплину відчуваю,
Тебе запрошую поза реалію життя
І не втішай себе, що магії немає.

Двадцять дев’ять

Двадцять дев’ять хвилин
Доки ще одне помре сьогодні,
А хтось сидітиме зовсім один,
Тихенько заграє на саксофоні.
Із неба почують мелодію зорі,
Схилять до нього душі свої,
Золотими сльозами на підвіконні
Напишуть самотності білі вірші.

Ліки ночі

Знахарка – ніч людей лікувала,
Зі скриньки своєї їм ліки давала.
Сліз філіжанка – від смутку напій,
Від нудьги і буденності – вариво мрій,
Від самотності - теплі листи,
А від страху і втоми – заспокійливі сни.
З віри настій, коли розчарування,
А коли пустота – бальзам із кохання.

Думка про тебе

Якби у другий день зими
Зайшов до мене, просто так,
Як сніг летить кудись вночі,
Затріпотіла б крилами, мов птах
Моя любов – обірвана і хвора.

Ми б сіли разом і дивились у вікно
Та бачили вчорашні наші тіні,
Як в чорно – білому класичному кіно,
Тепер нам смішно, які ми депресивні.
Невдаха-режисер – дивакувата доля.

Тобі вже час іти? А ти ще й не заходив.
Не зручно почуваєшся, я розумію.
Розвіяв миттю, наче білий дим,
Мою самотню і вечірню мрію.
Дзвінок у двері. Може ти?….

Так буває

Вона йому щось говорила,
А він – байдуже слухав.
Вона його колись любила,
А він – у попільничку дмухав.
Образилась і тихо вийшла
За вікно, пройтися небом.
Стомилась і на хмару сіла
Та пригорнула дощ до себе.
Сумні обоє і прозорі
Вони до ранку просиділи
І разом всі затерті зорі
Сльозами теплими помили.

Втеча (прозовий)

Мені до сліз набридло їхати
У потязі буденної нудьги,
Не можу всидіти, так хочеться спинити,
Втекти від залізниці чим подалі
Доки сонце зійшло, я так і зробила
І бігла, летіла, як промінь червоний,
До ніжного світанкового світла,
Прямо в долоні безтурботності.
Потім ковтнула яблуневого соку,
Зняла останнє ганчір’я депресії.
І хоч безглузде моє дивне щастя,
Цей ранок врятував мені життя!

Музей любові

Пусті коридори і холодні кімнати,
Багато розбитих цікавих речей,
Залишки їхні вже не з’єднати,
На них лиш дивитись через часу плече.
Ось перше тепло не самотнього ранку,
Змите так швидко негарним дощем
І смак несмачного сніданку –
Гіркого, як зрада і холодного вже.
Потім ніжні слова, воскресіння душі,
Тюльпанові ласки і червоні цілунки,
Довірливе серце, все життя у вогні
Та щастям доверху наповнені клунки.
От і зустрічі з ним даремне чекання,
Потім голка образи і сліз водоспади,
Мізерність, безглуздо навмисне мовчання
Та крик до любові, якої…нажаль, вже немає.

Насіння любові

В листопаді падали білі дощі,
Всі краплини холодні і мокрі були.
Серед них з неба випала крапелька крові
І посіялась в землю, як зерно любові,
А потім із неї народилась душа
І містом байдужим босоніж пішла,
Зустрічала дорогою бідних людей,
Віддавала їм теплі частинки себе
І росло у тих людях насіння любові,
Живою посаджене краплею крові.

Планета кольорів

Спаковуй свої речі
І серце не забудь,
Сьогодні ми увечері
Вирушаєм в путь.
Кудись у інші виміри,
Подалі від землі,
Де ми з тобою знайдемо
Планету кольорів.
Там гори малинові
Молодих життів
І небеса червоні
Високих почуттів.
Там сині є поля
Ніжності космічної
І фіолетові моря
Любові фантастичної!

Світлим ангелом

Ідуть дощі, ідуть дощі,
Так тепло й тихо на душі.
З краплин зроблю я піаніно,
Заграю шумом океану ніжно.
Мелодія свої розкриє крила
І скаже те, що я сказать хотіла.
Як світлим ангелом моя любов
Летітиме з тобою де б ти не ішов
І теплим диханням зігріє,
Назавжди смуток твій розвіє.

Я вірю

Діамантами на невеселі дерева
Тихо летять і сідають дощинки.
Так і на віях твоїх сльозинки
Сумно блищать, ще сумніше для мене.
Небо навколо синє, весняне,
Мружить стомлені очі, я мрію.
Ти плачеш, а я за обох нас вірю,
Що жити варто заради кохання.

Мир

В небі біжать червоні коні
І за собою сонце тягнуть,
В цей вечір в тебе на долоні
Я вся і вже нічого не ховаю.
Найглибшу таємницю розкриваю,
Хоча ти знаєш сам давно,
Як я до сліз тебе кохаю –
Інакше й бути не могло.
Можливо, твоє серце розітнула,
Зброю до ніг тобі складаю.
Воєнні стяги я усі згорнула;
Ласкавим другом бути, обіцяю.

Одноріг

Спіймати б Різдвяного однорога,
Щоб стіни долати, як насипи пуху,
Плутати замріяно по чар-дорогах,
Приблукати до тебе, розвіявши тугу.
Зникнути в ясних полях зорецвіту,
Злитись в краплину щастя на віях,
Роздихати серце поза розміри світу,
Закружляти сріблястим пилом свавілля.
Щоб більше нічого – тільки любити...
Сніг рипить... Це вийшов танцювати
Мій диво-звір і часу маю менше миті,
Я беру рукавички, біжу танцювати.

Дощі

В неба істерика знову –
Вже другий тиждень як дощить.
Люди в авто – і додому,
Будинки ж – змокли до нитки.
Мерзнуть простуджені вікна,
Тремтять від лихого вітру.
Їм би із медом повітря,
А не в лице пустоцвіту.
Кроки чиїсь по калюжах
Дзвенять, немов поцілунки.
Нам сотні ангелів служать,
Носять любові пакунки.

Смуток-друг
Смуток, як домовик у моєму будинку,
Хоч ховається десь по кутках, а не йде.
Присяде поруч іноді на хвилинку,
Шепче тихо, слів не розібрать і як зітхне...
То стрепенеться в кружці чорна кава,
Заплющить очі, щоб стриматись від сліз.
Задихає так, аж змією звивається пара,
Нам сьогодні не спати – вітер снів не приніс.
З тих пір як смуток живе у будинку,
В мене по жилах осінь тече,
А він присяде поруч на хвилинку,
Як друг, і нагадає про саме головне.

Відкрутити краники

Відкрутити краник журби
І залитися слізьми.
Опівночі, під звуки неземні
Сидіти, мріючи про кращі дні.
Відкрутити краник правди,
Та не брати до уваги
Ні плачу про вічні негаразди,
Ні гарних слів, щоб бути разом.
Відкрутити краник втіхи,
Життю радіти в тиші
І знов залитися слізьми,
Вірити у добрі сни.
Відкрутити краник любові
І не боятися самоти.

Спогади

То не ангели викладають
Небо зорями, що сяють,
Це так спогадами тішусь,
Посміхаюсь собі нишком,
А серце б’ється в такт дощу,
Я ні за що не відпущу
Зграї синиць з твоїх очей
І самота моїх плечей
Не дасть тобі спокійно спати,
Ти ж забув мене обійняти.

Світло

Світла ніколи не досить,
Навіть як очі болітимуть,
Хто має – ще більше попросить,
Колись усі люди горітимуть.
Кожен промінчик, як скарб,
Піймавши в собі і ховаєм,
Нап’ємося сонячних фарб...
Стільки тіней довкола зітхає.
Хтось би вийняв шматочок світла
І віддав тому, з ким поряд.
Вгорі б нова зірка розквітла,
Бо тільки любов рятує від всього.

Незабудка

Мережами, комахами, сніжинками
Передаю привіти з поцілунками,
Летять слова стрічками і хмаринками,
Стараюсь прив’язати незабудками.
Єдина втіха – надсилать тобі листи,
Вкладаю вузлики з ранкових промінців.
А як радію, коли напишеш ти.
Поштова скринька – то мій другий дім.
Ти тільки не лінуйся пам’ятати,
Бо я сумую, особливо вечорами,
Давай залишимось і будемо писати.
Не можу впоратись із почуттями

Берегова лінія (прозовий)

З хоробрості чи з прозріння,
А може з простої цікавості
Дізнатися, що берегова лінія
Не має кінця.
І піти за нею до глибини серця,
Щоб за кожним вікном
Знаходити новий світ.
У кожній лінії долоні
Бачити новий день.
В кожному обличчі незнайомця
Впізнавати щось інше своє.
Не боятись недоліків,
Не соромитись почуттів і зізнань.
Присвячувати вірші майбутньому
І берегти минуле.
Щоб іноді не спати, а мріяти
І тихо бути щасливим,
Поступово усвідомлюючи
Як ти живеш.

Всім закоханим

Сумую ластівками за тобою,
Гладенькими дорогами чекаю.
Обіймаю за плечі весною,
Що пам’ятаю – тим сяю.
Надіюсь червоними маками,
Слізьми до тебе горнуся,
Заглядаю в очі світанками
І люблю – так, як молюся.

Одержимість (прозовий)

Запах моїх парфумів,
Вразливість води, якою вмиваюсь,
Смак замріяного сніданку,
Солодке повітря початку дня.
Шум життєвої метушні,
Серцебиття улюблених пісень,
Нові сильні символи щастя
І втома шкіри від одягу.
Смуток моїх вечірніх вуст,
Навіть черешні, що наснились –
Це все ти.
В мені, навколо – тільки ти.

Від серця Північного лісу

В серце Північного лісу
Закралась гостра тріска
Чиєїсь надто гіркої долі,
Кольнула боляче.
Краплина першої крові
Перемішалася з землею,
Зі сльозою і з променем
Другого світанку.
Заворушилося коріння,
Дерева розкрили сторінки
З написаними молитвами,
Їх прощебетали птахи
І небо благословило
Народження ще однієї можливості
Для кожного стати хорошим,
Сміливим і щасливим.

В час безсилля

Чи битися обличчям в землю,
Чи танцювати босій і самій –
Не повернути часу диких змій,
Так само і тебе не повернути.
Загну на небі місяць у сумні вуста,
Щоб розказати так про почуття.
Мені ж без тебе немає життя.
Я сильна й безсила, я з тобою й сама.

Повертаючись до віри

Так спалили всіх язичницьких богів,
Довіривши свій порятунок Християнству.
Так мавки білосніжними колінами зранку
Збивають перші роси із густих високих трав.
Так поля пшеничні шелестять про правду,
Коли на них дихає осінь жовто-щаслива.
Так запалюють свічку в церкві до молитви,
І так ти починаєш новий етап мого життя.

Я знайду собі правду

Я знайду собі правду
(там де любов і затишок).
Вона буде тільки моя;
Я стану сильною,
Я стану вірною,
Я стану чесною,
Я стану терпеливою,
І стану врешті невільною.
Я так стомилась бути вільною.
Воля – холодне небо – самота,
А де ж любов і затишок?
Я знайду собі правду,
Я стану надійною,
Ще більше чутливою,
Хочу бути щасливою.

Мені за мовчанку

Горять фортеці
В моєму серці.
Слізьми захлинусь,
Я тобі вже не снюсь.
Любов проковтнути
(Щоб легше забути)
Хотіла тихіше –
Собі тільки гірше.
Снами кричу,
Дощами пишу
Як за тобою сумую.

Сонце

Після глухої осені
На третій день зими
Зазолотіло сонце,
Нагріло в спини всім:
„Я вас люблю”.