* * *

крізь прочинену браму з подвір’я ступить світло босоніж на стежку, щоб назавжди відійти від нас, але буде видно і в темряві, що в Тебе втікаюча тінь. Грицько Чубай, “Світло і Сповідь”, частина 2.

Коли Світло танцює у темряві,
І рятується втечею тінь,
Хтось, засмучений, палить на дереві
Перше листя чужих сновидінь.

Хтось, розгублений, трощить у дзеркалі
Темну правду про риси душі...
Хитрі тролі наспівують смерками
І записують вдячні вірші.

Розквітають троянди зів’ялими,
В порцелянових порах облич,
Коли Світло лишає прогалини,
І зітхає, цілуючи ніч.

* * *
Ти не кажи мені нічого -
Блищать і брязкають мечі,
Тобі всміхається дорога,
Тримає вузлик на плечі.

Вона тебе у мандри кличе,
Чи пілігрим, чи менестрель,
І закриваються обличчя
Дверима зраджених осель.

В тих мандрах - очі балаганні,
І діаманти, мов слюда,
А у вікні прекрасна пані
Тебе так пильно вигляда.

Ну що ж - рушай, на славу Бога,
Тече дорога, як сльоза,
Та не кажи мені нічого,
Якщо "кохаю" не сказав.

* * *
Поворожи мені на каві –
Щоб ти торкнувся рук моїх,
Загусне темрява ласкава
У передбаченні доріг.

Поворожи мені на каві,
Та перше сам її звари –
Прибились зорі кучеряві
До наших теплих вечорів.

Гірчать між вуст розтерті трави,
В твоїх очах – осінній дощ...
Поворожи мені на каві,
І щось містичне напророч.

Стікає ароматна лава
По білих стінках – до небес...
Поворожи мені на каві,
Скажи, що я люблю тебе!

* * *
Я безтілесна, без душі
Без тіні тіней...
Я млявий крок, я – мертвий штиль,
Небес падіння

Створіння сонячне в дощах,
Я – попіл тиші,
На прощу глинобитний шлях,
Квітучі вишні.

Я – риси моря та війни,
Сріблястий гомін...
Я – крапля крові на стерні,
І слід любові...

* * *
Люблю. Любитиму завжди,
І я сама у це повірю.
Відлуння тихої води
Розчинить гомін на подвір’ї.

Воскресне хресний хід планет,
Парад небес – аж по десяте,
І ти кохатимеш мене,
Бо я навчу тебе кохати.

Я розповім тобі про вир –
Чи бачив ти, як того літа
Холодний блиск очей - рапір
Зрізав з душі моєї квіти?

Як падав дощ і прошивав,
Нитками срібними тумани,
І як вмивалася трава,
Зеленим полум’ям осанни.

Я розкажу тобі про дим,
Що гірко очі виїдає...
Люблю. Бо в серці ти один,
А двох сердець ніхто не має!

* * *
Сад жаги десь за обрієм виріс,
А в саду тім - химерні дерева;
Вони квітнуть яскравим полум'ям,
А плоди їхні – вишні вогнисті,
І коли ти збираєш врожай,
То маєш попечені руки.

Ліс кохання примарний і злий,
На галявинах – квіти духмяні,
В них пилок – пломенисті лелітки,
Пелюстки – наче блискавки спалах,
І якщо таку квітку зірвеш,
То вона обпече тобі серце.

Дощ (Соломії Чубай)

Зненацька так дихнув на хмари холод
І хмари плачуть справжніми слізьми...
Співає дощ, а листя мокрим хором
За ним шепоче вкрадливо "Візьми".

Візьми цей дощ – він проситься в долоні,
Цілують пальці крапельки хльосткі...
Хай він сумний, мов перша мить безсоння,
А ти – на тому березі ріки.

І тане міст, бо він чомусь цукровий,
А я – смішна. Я знаю, що смішна.
Скінчилась перемогою любові
Війна – моя із нею – затяжна.

Брехня, що є в любові полонені.
Немає їх! Вона їх не бере...
А дощ все йде. І струмені шалені
Лоскочуть ліс зіщулених дерев.

* * *
Ось і все. В очах ядучий дим,
Міра сліз наповнена журбою.
Я тебе кохатиму завжди,
Що я можу вдіяти з собою?

І тоді, коли до вівтаря
Поведеш ти іншу, як до раю,
Хвилями кричатимуть моря:
“Все одно вона тебе кохає!”

І тоді, коли розбита мить
Усміхом байдужим відлітає,
Ліс зелений листям шелестить
“Все одно вона тебе кохає!”

І коли озветься глупа ніч
Голосом твоїм: “Мені погано”,
Я тоді скажу: “Мене поклич”,
Тільки не скажу тобі “коханий”.

Не скажу – бо вже казала це
Сотні раз; ти був насмішкуватим.
Зрадою замкнулося кільце
Злочину, кохання і розплати.

Ось і все. Розтрощених садиб
Остови обпалені бідою...
Я тебе кохатиму завжди.
Що я можу вдіяти з собою?

Пісня Ланселота

Чужа королева, чужа.
Моя королева, моя...
Танцюю на лезі ножа,
І серце в долонях сія.

Ганьбує моїми грудьми,
Бо знає - належить тобі,
Візьми, королево, візьми,
На згадку про право любить.

Бо ти – моя перша душа,
Прекрасна вечірня зоря.
Чужа королева. Чужа?
Моя королева – моя!

* * *
Скажи, чи ти хоч думаєш про мене?
Хоч іноді, хоч трохи, мимохідь?
Вплітаються загублені знамена
В неквапний поступ втрачених століть.

Скажи, чи я у снах твоїх буваю?
Відлунням, тінню, краплею роси...
Скажи мені, розкраяний мій раю,
Чого в самотніх янголів просить?

Скажи мені, чому порвались струни,
Чому мій сум тривогу покохав?
І ще скажи, чому твій поцілунок
П’янить мене, мов дух карпатських трав?

Блищать лукаво зорі-намистини,
На довгій шиї зваблених небес...
Розбилась ніч на лічені хвилини,
В одну з яких я втратила тебе.

* * *
Я так не хочу, щоб минало літо,
Я так не хочу... а воно вже йде...
І усмішка, немов зів'ялі квіти,
Лягла йому на личенько бліде.

Я так втомилась жити в порожнечі,
Де замість слів – остуда та вітри,
Я в колі тім, де неможливість втечі
Сама унеможливлює розрив.

Старий мій сон, добряче глумом битий,
Лоскоче груди м’ятними крильми...
Я так не хочу, щоб минало літо,
Воно вже йде – а я боюсь зими!

* * *
Давно вже всі порушено питання,
А “так” чи “ні” замерзли серед зим,
І все, що є – то біль мого бажання...
Не будь чужим. Або лишись чужим.

Лишись чужим, щоб я тебе не чула,
Щоб не торкалась, плачучи, руки,
Щоб я в очах похмурих не тонула,
Щоб я – тебе – забула. На віки.

Щоб в снах тривожних не шукала тіла
Пустельна спека вуст прохальних тих,
Щоб я в твоїх обіймах не горіла,
Лишись чужим. Пусти мене, пусти!

Дозволь мені самій свій шлях обрати!
Та сніг шепоче звабно уві млі:
“Ніхто не вміє міцно так тримати,
Як той, хто не тримає взагалі!”.

* * *
Я буду марити тобою,
Я буду снитися тобі,
Прийду у білому сувою,
У снігом витканій журбі.

Прийду на мить – таку коротку,
Як подих твій, твоє ім’я,
І розфарбую кожну нотку
У переливах солов’я.

Торкнусь очей твоїх вустами,
І гляне сум з-під довгих вій,
Я стану першими словами,
Які ти скажеш вранці їй.

Я буду мріяти про тебе,
Бо мрія – це душі стерня.
Жорстоко ошукало небо
Моїх безкрилих пташенят.

Полощуть верби довгі коси
У люстрі зраджених надій…
Я буду думати про осінь,
Бо ти залишився у ній.

* * *
Навіщо я любов свою плекаю,
Немов дитя покинутих небес?
Мереживом облуди сповиваю,
Навіщо знов обманюю себе?

Сама себе обманюю - і вірю...
Така смішна, що вже бракує сил,
Моє чи то провалля, чи міжгір’я,
Мольфар дощами срібними скосив.

Я павутинням суму огортаю
Свою любов – свій божевільний страх,
Гадала, ти ведеш мене до раю -
Написано: “Облиш надію всяк”.

Аж ген вечірня зіронька згасає,
У вічі заглядає дивина...
Навіщо я любов свою плекаю?
Бо все, що є у мене – то вона!

Осіння елегія

В запітнілому склі
ліхтарі надвечір’я тьмяніють,
Відбивається дзвін
у люстерці навколишніх вод,
І волають рядки
Про бадьору мою безнадію,
І сміється печаль
У намисті із програних нот.

А надія моя…
їй ніколи не стати твоєю,
Бо смішне янголя
розгубило прикмети біди,
Розіпнуться вітри,
і накличуть сріблясту лілею,
Мерехтливий пилок
упаде на осінні сади.

Ллється вечір, як дощ,
а зірки, мов маленькі солдати,
Виглядають серця,
і завмерли на варті небес
Я надію свою
з ароматом розтертої м’яти
Віддала би тобі,
Але ти маєш префікса “без”.

* * *
Мені тебе бракує. Щохвилини,
Тобі мене - ніколи. Ти чужий.
За шаром шар жалобної тканини
Лягав на дотик випадковий твій.

Серпанком ніч засмучувала очі,
А день – смітив - посіченим дощем…
Щомиті я тебе забути хочу,
Мені болить. Тобі це не пече.

Ти рана, що загоїться не скоро,
Ти – сміх, що втік від занімілих вуст,
Сто тисяч зим я вже тобою хвора
І – Боже мій! – одужати боюсь!

Боюсь я рівних поштовхів серцевих,
Своїх спокійних, не тремтливих рук…
Боюсь того, що раптом, як на сцені,
Впаде завіса, зіткана з розлук.

Я бачу скло – за ним не бачу світу,
Я бачу сни, в яких кричить трава,
Любов моя, протертою крізь сито,
Так само залишається – жива...

* * *
Слів твоїх мереживо ще в мені живе
Світ п’янкий розсиплеться, вистрибне з води,
Буде смак черешневий, буде Єзавель,
Завжди мокрі китиці роздирають дим.

Кращим не повторюють, що вони – самі,
Кращі в серці мешкають, там їх дім і стіл...
Буде квіт черешневий, пелюстки зими,
За поріг безмежності ти мене прости...

* * *
Він - змій-петля, що заповза в кватирку,
Чарують рухи звивистих кілець,
І згаслий день гойда в долонях зірку,
Розпечену, мов з печі буханець.

Він – вирок твій, підписаний наосліп,
Терновий квіт, розквітлий навмання,
Він – тінь, яка існує безвідносно
Тебе, землі і сонячного дня.

Він – вузлувате, скорчене коріння,
Артритне гілля вікових дубів,
Твоє, давно загублене сумління -
Його приспати серпень не зумів...

* * *
На небокраї неба вже немає.
Воно померло. Край йому настав,
А вітер гайдамакою гуляє,
Між ще живих, та вже забутих трав.

То стелить мокре листя покривалом,
То покриває спогади ріки,
Про те, як небо болісно конало,
Як з нього рясно сипались зірки!

Тепер вгорі лиш пустка. Вічний вечір.
На обрії - солона прірва сліз...
Сміється пекло десь у порожнечі
Над вітром, що до неба не доріс.

* * *
Пустелі важчали обійми,
Зітхав розморений пісок,
А ми лишилися благими,
Бо не засвоїли урок.

Ми не допишемо цю повість –
Нам так давно бракує слів,
Огорнуть сутінки сливові
Двох малодушних злидарів.

В цій порожнечі, просто неба,
Вхопивши промінь на льоту,
Я руки простягну до тебе,
І наштовхнусь на пустоту...

* * *
Морем залиті очі,
Миром ідуть жнива...
Може, ти дійсно хочеш
Вірити у слова?

Пише біда червоним
Перший вітальний лист...
Казку про вирій сонний
Нам журавель приніс.

В мандри рушають вперто
Ланки чужих невдач...
Мабуть, і справді стерто
Пізнє оте “пробач”.

Привиди – чи почвари?
Докір холодних вуст.
Може, це просто старість –
Те, що я їх боюсь...

* * *
Ти зникаєш – світ за очі,
Шлях торуєш кораблю,
Маки вогняні толочиш,
Мов кривавий млосний блюз.

Біль розщеплюєш на порох,
І в бурштинових сльозах
Бачу я тривожні спори
Росянистих перших птах.

Знов танцюють ельфи сонні
Менует чужих небес,
На простягнутій долоні
В’ється лінія Тебе.

* * *
Нехай. Скажи мені "нехай".
Палає сніг і сльози в’януть,
А ти мене не відпускай,
Лиши мене собі. На пам'ять.

Лиши мене собі - для снів,
Для повних повенями весен...
Під ноги місяць постелив
Розбите човниками плесо.

Хтось у борні шукає рай,
Я мовчки голову схиляю...
А ти мене не відпускай,
Ти – все, чого я так бажаю.

У хмарах тоне небокрай,
Прошитий синьою журбою
Нехай. Скажи мені "нехай" –
Дозволь залишитись з тобою.

* * *
Даєшся чути в часовій гонитві,
Твої сліди жагуче пестить сніг,
Та знов плітки кружляють, наче бритви,
По венах всіх занедбаних доріг.

І той танок, побожно-ритуальний,
Спалахує і тоне у пітьмі,
Жевріє кров. І брязкають кайдани,
Гартовані у холоді земнім.

А сни чужі, у крижаній глазурі,
Так безнадійно прагнучи тепла,
Цвіли, цвіли, аж доки не поснули,
Від дотику усміхненого зла.

* * *
І вся ти світла, вся ти чиста,
Тобі змокають язика
Пелюстки білого намиста,
Надій зневоднена ріка.

Ти вся розкришена на мрії,
Ти розпорошена на сни,
Ти вся – фантазія про дію,
Мов перший подих весняний.

Ти – блискавичний гомін міста,
Парад фарбованих планет,
Духмяні пахощі любистку
Троянда пишна прокляне...

* * *
На серці вибито “люби” –
Це клич прийдешньої доби,
Це поцілунок світлячка,
Це ніч, шалена і м’яка.

Сопілки ніжний перелив –
Так відгукнулося “любив”,
Сміх перламутрових небес –
“Завжди кохатиму тебе”.

Постукав вітер у вікно –
Він крутить жнив веретено,
Ціпами срібними дощі
Молотять ниви і кущі.

Солодка, як твої вуста,
З гілляч малина обліта –
А на моїх вустах – печаль...
Я не скажу тобі “прощай”.