Україна

Вітраж історії у погляді віків.
Хтось вічність перекрутить на початок,
А хтось зриває яблука-зірки
З дерев-хмарин, хоч важко їх дістати.
Сорокою минуле пролітає.
Ти бачиш в ньому добре і погане,
Як час у небі день на ніч міняє,
Замерзлий сон з приходом сонця тане.
Чи бачиш ти, як світ намисто губить?
І кожен з нас бере собі перлину,
І кожен з нас свою перлину любить –
Не можна ж не любити Батьківщину.
Життя минає з заходу на схід.
Мандрує сонце кулькою калини,
Щоб залишити журавлиний слід
В літописі моєї України.

Три крапки

Сиджу на крапці –
Пишу про кому.
В куточку миша
Співає гному.

Обійме світло
Зів'ялі стіни,
Сплетуть косички
Строкаті тіні.

Втікає з неба
Їжак вухатий,
І гасить світло,
Бо хоче спати.

А я незграбно
Лякаю втому,
Сиджу на крапці –
Пишу про кому.

Мамі

Дивні сни у химерному пір'ї
Прилітають здалека до тебе.
Я плету із сніжинок сузір'я,
Що невпинно втікає у небо.

День про вічність свою забуває
І ховає себе за домами.
Павутинкою сну накриває
Ніжну посмішку рідної мами.

Полуничний промінь

Промінь полуничного сонця
Я відігріла у жмені
Яскрава зірка пронизує татові очі…
Трояндове світло – свіже…
І очі сіро-зелені
Лікують і біль, і втому,
І відчай кольору ночі

Я, тато і полуничний промінь
Йдемо по Чумацькому шляху
І розділяєм на всіх
Щастя бездонну флягу
І хай там сніги чи повінь
Життя, наче хустка картата
Я – полуничний промінь –
Крізь хмарки біжу до тата

Відлига інтелекту

Не дивуюсь самотній осені
І зимі, що вкриває кригою
Вітряки знову пахнуть росами
Рукавиці мої – відлигою

Я синицю у жмені втримаю
І коріння пущу між соснами
"Білі" вірші і вірші з римою
Йдуть в минуле ногами босими

Шлях морськими зірками вкривається
Я забуду тебе по осені
Наша тиша словами вмиється
Сни у жертву собі приносимо

Я душею своєю снідала
Спілкувалась твоїми знаками
Почуття невідомі ідолам
І тому ти не будеш плакати

Віхола

Мовчу про те, що я тебе люблю
Метелик снігу залітає в очі
У власні сни великий крок роблю
І навпіл розрізаю сонні ночі

Я не дійду до неба без крила
Твої зірки позичені на вічність
Мої долоні жалять як бджола
А мить не прикрашає лаконічність

На сто частин наш соняшник надій
Розсиплеться по сонячному плесу
Ти поглядом слова оці зігрій
Хоча б за те що знаєш поетесу

Мій День народження

"Поцукруй моє сонце,
покуштуй моє небо!"
Є в абстракції правда,
Або, може, потреба?
Чашку теплої зливи
Вип'ю літнього ранку
Я люблю готувати
Стиглі сни до сніданку
Ромбовидні обличчя
Знов повернуться спинами
Я у день мого Я
Вкотре стану дитиною
Поблукаю минулим
І попрошу у тебе:
"Розмалюй мені сонце,
Намалюй мені небо".

Трамвай

Ай –
Трамвай розчавив вулицю.
Дні –
Сумні висять на деревах.
Злі –
Взагалі всі пішоходи.
Сни –
Вони хочуть відпочити.
Все
----------На –
-------------------Впа –
------------------------------Ки.

Минуле

На чорному білі плями
Зникає межа безмежжя
Секунди ідуть роками
З нічого будують вежі

А яблучний сік стікає
Сльозою чужої суті
Забути все те, що знаєш?
Згадати усе забуте?

Роками чужими руками
Історія прозу пише
На білому чорні плями
Мовчання не просто тиша

В минулому стільки років
І стільки дрібниць важливих
Чиїсь скам'янілі кроки
Назвуть так, як нас, можливо.

Для патлатої гілки

Будинок хуртовина обійняла
І від сніжинок ніжно обтрусила.
Вона його у вікна цілувала,
Під двері білих квітів наносила.

Співала сумно димарям на втіху.
І знов байдужі вікна цілувала.
Патлата гілка труситься від сміху,
Невже вона ніколи не кохала?

З твоїх долонь

З твоїх долонь так смачно їсти сіль
Упасти і розбитися на нотки
Я стану пелюстками конюшини
У чашці твого чаю розчинюся
Я тільки погляду байдужого боюся

Як солодко собі відкрити слово
Історії мальовані тобою
Гуляти по дорогах вкритих листям
В човні твоєї посмішки втонути
Мені тебе ніколи не забути

Банальністю прикрашена безмежність
З прикрасами простішою здається
Захоплено зайти в пусту кімнату
Щоб в темряві не відчувати болю
Сховай для мене ще хоч жменю солі

Львів

Я крізь ґрати дощу бачу місто
------------------------------на шибці трамвая.
Фотознімок епох на байдужому
------------------------------мокрому склі.
Містер Львів сіроокий, із тисяч
------------------------------твій профіль впізнаю.
Звідусіль повернусь на твоєму
------------------------------легкому крилі.
Я крізь ґрати дощу бачу контури
------------------------------вежі Корнякта,
Єзуїти, вали, пишні шати
------------------------------чужих королев…
Я крізь ґрати дощу намагаюсь
------------------------------кудись поспішати,
І крізь ґрати століть загарчить
------------------------------припорошений Лев.

Зоряні вулики

Велика Ведмедиця
--------разом з Малим Ведмежам
-------------------часом у часі блукають,
------------------------------шукаючи меду.
Пусто у зоряних вуликах…

* * *
Сніжинки бавляться
-----------------в торбині осені.
Лице заплакане, закрите косами.
Русява дівчина іде по вулиці
І люта віхола до неї тулиться…
З теплом ховається у хатку
-----------------грітися,
Бо вдома холодно.
-----------------Куди ж подітися?
Обручка котиться по небу
-----------------сонечком,
Не плач, пробач мені,
-----------------кохана донечко.

Осінній листок

Осінній листок
---------під стук старого трамвая,
-----------------що завжди кудись поспішає,
листок, покружлявши, впаде.
А час так невпинно іде…
Це вічність, мабуть, доганяє
-----------------осінній листок.

Шок

Я знаю,
---------Що дороги назад немає.
Ми - мурахи –
---------Біжимо від чужого страху.
Мить – вічна,
---------Схема мого життя конічна.
Я знаю,
Що назавжди себе втрачаю.

Мушлі

Заспівавши мені про сонце,
Засинали чужі долоні.
Шепотів мені хтось про вічність
І волоссям зчиняв неспокій.

Мерехтіли зорі обвітрені
Так давно непотрібні небу
Голочками в землю впиралися
Їм було абсолютно байдуже
Чи ми разом, чи ні з тобою.

Лише мушлі морські хвилюються
Без перерви злякано думають,
Що ногами своїми босими
Ми пройдемо по них закохано.

* * *
Чому таке засмучене обличчя
в моєї тіні що тебе кохає
Чому такі холодні рухи в сонця
що день-у-день за обрієм сідає

Цікаво так що все минає знову
Цікаво так приходити в минуле
і відлітати равликом в калюжу
Від черевика взутого тобою

Чи може…

Я бачу вікно будинку,
--Чи може будинок з вікна.
Побуду з тобою годинку,
--Чи краще годинку сама.
Я сонце зігрію собою,
--Чи сонце мене зігріє,
Зрівняю тебе з весною,
--Чи просто тебе зрозумію.

Розлука заради літа

Минають квіти хай зима мине
нехай минають швидше парасолі
я вже давно наповнена дощем
дощем і снігом
смішно наче сумно
всі пори року різні і однакові
такі як ми – однакові і різні
дерева що торкалися руками
до наших рук що до гілок торкались
а ми не знали до сих пір не знаєм
чи розмовляє між собою листя
а ми тепер чомусь не розмовляєм
пожовклі фотографії збираєм
собі в кишеню часу
часу мало
а перед нами знову ціла вічність
і знову ми нікуди не встигаєм
і як завжди себе не пам'ятаєм
минають квіти і зима минає

* * *
Кохаю той погляд, що пахне корицею –
Солодкі слова гіркі на дотик.

Незабутня постать забула моє обличчя,
Дуже дивно закривати двері перед мрією.

Початок

Це початок кінця
і кінець початку
Абсолютно одночасно
і незалежно від мене.
Важко тепер…
-----------важко зараз зрозуміти,
Як потім буде легко.
-----------І на цілу вічність
розлягається незграбна теперішня мить.

А взагалі, дуже дивно:
мені боляче від того,
що я втрачаю пустоту.

Прозорий вірш

Голі постаті днів
-----------розціловує музика вітру
Завмирають дощі
-----------під акордами лагідних губ
А на вулиці осінь
-----------і час загубитися хоче
Хтось загубить його
-----------а хтось тимчасово знайде

Знов пожовкнуть листки
-----------бо упасти на землю не зможуть
Календар постарів
-----------але все ж він молодший за нас

Стихла музика днів,
ти уже посивів,
ти забув, що хотів
зрозуміти без слів,
те, що нам розповів
тої осені ЛЬВІВ.

* * *
Заради тебе
Я затягую зашморг на шиї
і вішаюсь на промінці сонця
щоб ти думав що це я
освітлюю тобі день
Але ти все одно любиш сніг

Я закристалізовуюсь і стаю
твоїм дзеркалом
щоб ти дивився на мети дивився на метам лише себе
Я стаю твоїм годинником
замість того щоб весь час
зупинятись йду за тобою вслід
Але вона подарує тобі інший годинник

Я стаю будь-ким щоб не бути
собою бо мене ти не помічаєш

Ти

Ти… Наче день і ніч:
то лагідний, а то байдужий.
Ти – осіннє листя,
що спокійно і безтурботно облітає
з дерева мрій.
Ти – це ти,
хоча тебе просто не існує…