ПІРНАЮ

Я пірнаю, як дельфін,
Я вгризаюся в асфальт, наче гвинт,
Я викидаю свою свободу на виворіт, як медуза,
Тепер я квітка, бо маю пелюстки.
Я в’язень землі – підземний ліхтар,
Підписаний "Вінниця 300 км".
Я пірнач всього свого хорошого.
Мої пальці злиплись у камінь від твоїх забаганок.
"Забагато. Трохи забагато,"
– подумав я.
Початок грудня 3 року

ІЛЮЗІЯ

Усе на світі ілюзія.
Ілюзія перемагає ілюзію,
Ілюзія обирає ілюзію.
Ти теж ілюзія,
Але саме ти, і ніхто інший.
19 грудня 3 року

СПИТАЙ МЕНЕ

Спитай мене і я тобі скажу,
Я розкажу тобі, про що я мрію,
Я розкажу тобі про те, чим я живу,
Що вже збагнув і ще не розумію.
Бодай лиш день – я ладен розтулити все життя
Тобі. І ніч – я знову розгортаю крила.
Я не шукатиму у тобі майбуття.
Чекатиму себе твоїм, тебе в свої вітрила.
20 грудня 3 року

ЗНОВУ

Ти знов приносиш в мою душу тугу,
Щоб звабити і звести нанівець
Увесь мій Світ, усю мою потугу...
То ж нам ніколи не прийде кінець!
26 грудня 3 року

СВІТ І БЕЗОДНЯ

Він занадто жорстокий,
Щоб бути можливим,
А вона – як той янгол,
Щоб досі ще жить.
Світ занадто прекрасний,
Щоб бути щасливим,
А безодня – порожня,
Щоб нас не спинить.
25 грудня 3 року

ТАК ТРЕБА

Сліпа
Завірюха зриває листки,
Бо любить нести їх в долонях до неба.
Глибокої ночі чекають зірки.
Якщо я люблю тебе –
Значить, так треба.
24 грудня 3 року

ВОНИ

Тільки він є для неї стіною,
Бо в обіймах розпалить Купальське багаття.
Буде завжди для світу війною,
Боронити її від ганьби і прокляття.

А вона – це одвічно прекрасне:
Зачарує і ніжно до грудей приманить,
Обпече часом Сонечко ясне,
Але любить якщо, то ніколи не спалить.
25-26 грудня 3 року

ПОТЯГНИ

Потягни мене – збожеволіть дай.
Відчини мене – і не зупиняй.
Поцілуй мене – не назви це грою.
Лоскочи мене – затягнися мною.
26 грудня 3 року

НА ВЕЛИКІЙ ШВИДКОСТІ

Не спіши поперед батька в пекло.
Події – не коні.
А мрії – не машини.
26 грудня 3 року

НЕ ВИГАДУЙ

Ти все одно нічого
Не дізнаєшся.
Тож не гніви Бога.
27 грудня 3 року

ЩЕ РАЗ

Або зроби це ще раз,
Або ніколи більше не повторюй.
27 грудня 3 року

ВІН ТВІЙ

Чому? – Від тебе.
Кому? – Для тебе.
Куди? – До тебе.
2 січня 4 року

УКРАЇНСЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ

Відповідь на пісню Андрія Савчука "Реве Шевченкова Труна",
що свого часу звучала в репертуарі групи "Тінь Сонця"

Холодне сонце за білим муром
На грудях рани випікає.
Не тішить, лиш вкриває сумом,
Немов не бачить і не знає,

Що я не сплю, я не сплю, я...
Зі мною гомонить Земля.

У надрах снів за вітром скучив,
За шелестом гаїв і трав.
Чомусь мовчить Дніпро-ревучий...
Чи може хто його приспав?

Та я не сплю, я не сплю, я...
Зі мною гомонить Земля.

Хто смів збудить і гратись мною,
Від ока схованим труною.
Чи брат? Чи кат? Чи моє слово?
Чи кличе Січ до бою знову?

Та я не сплю, я не сплю, я...
Зі мною гомонить Земля.

Не міг чекать і зрушив спокій
По всій Вкраїні по широкій.
Із криги сліз стікає лава
Від Канева до Січеслава.

Я знову тут, з тобою, Земля.
Я знову є. Для тебе. Я.
Березень. Остаточне завершення – 26 грудня 3 року.

ДАЙ ВІДПОВІДЬ

Піду сховаюсь у степах,
Згублюсь долинами струмків,
Збудую хату на гілках
І стану зграєю вовків...

Тут стогнуть мавки – не збагнуть,
Чому ніяк до них не йду.
Не розумію: так чи ні,
Та часом чую, що люблю...

Лишусь у небі досхочу,
Я там згоратиму до тла.
Мені так легко: я лечу
Торкнутись до твого крила...

Почуй мене, дай відповідь!

Дай відповідь...

ЇЇ ЛИШ ТІНЬ

Він любить лишатися один
З журливою вербою
Відчувати часу плин.
Торкатись чолом її коси,
Вмивати її рани теплим
Дотиком роси.

У вітрі цім спливе життя,
У хвилях – час і плач весни.
Усе, що є на цій воді –
Її лиш тінь, його лиш тихі, тихі,
Тихі сни.

Як втратив, то більш не повернеш.
Якщо забув дорогу,
То не вернеш, не вернеш.
Зі щемом на волю рвався крик.
Він так хотів втекти у верболози...
Там і зник.

У вітрі цім спливе життя,
У хвилях – час і плач весни.
Усе, що є на цій воді –
Її лиш тінь, його лиш тихі, тихі,
Тихі сни.
Він любить лишатися один
З журливою вербою,
Відчуваючи часу плин...

СКУТІСТЬ І ВОЛЯ

– Навіщо блукаєш темної ночі
У хижому лісі у повній імлі?
Давно поросли всі дороги пророчі,
То що ж ти шукаєш на згаслій Землі?

Твоя країна лоном до небес,
Та жоден з тих, хто жив в ній не воскрес.
Ти нічого в світі не знайдеш:
Скута вся твоя душа домеж.

Розстріляні душі пішли в потойбіччя,
Ошуканий ліс завмираючи спить.
У ньому блукатимеш ти споконвічно,
Аж поки не вдасться очей розтулить.

Хто сказав тобі, що це твоє життя?
Ти обрав свій шлях без права вороття.
Ти давно на світі не живеш:
Скуте твоє серце вже до меж.

– Все, що в серці душу не мине.
Горе тим, хто хтів скувать мене!
Гомонить на волі увесь гай –
Мій рідний край, мій рідний край,
Веселий божевіллям Рай...

ВСЕ ЩЕ СВІТАЮЧИ

Чорним плаєм
Підіймались на світанні,
Насміхались над небом і зірками
(Непомітні уночі),
Сіяли у житах
Сни...

Сходив день
Краплинами ночі
На зорі.
Дим на воді крізь верболози
Нас огортає,
Ховаючи сльози,
Весь світ повиває...

Не цураючись у небі крил,
Закружляли у божевільнім танку.
Як злетіти не лишиться сил –
Згориш ти на світанку.

Ворони не сплять,
Бо хочеться жити
Навесні.
Ворони не сплять,
Бо проклята ніч та,
Де народились,
Линучи в небо,
На волі згубитись.

То ж у небі мільйони стріл...
Наше небо у божевільнім танку.
Як злетіти не лишиться сил –
Згориш ти на світанку.