Метелики

Ви адміралів не ловили
Серед шовкової трави?
Можливо, разом з ними жили
У царстві квітів і краси?

А може інколи душа,
Ця непримітна зовні квітка,
В вас махаоном розквіта
І вже позаду ваша клітка?

Або зимову білизну
На крилах білана носили,
Десь залетівши в висоту
І там тріпочучи щосили?

А чи сподобались ті ночі,
Де бражником сікли темряву,
Закривши в щасті дикім очі
Понад лататтям серед ставу?

Можливо, бачите ви сни,
Що сняться мертвій голові,
Коли вона у дні весни
Шукає пару десь собі?

Якщо такого не буває,
Ви загубили десь себе.
Повз вас таке життя минає,
А ваша гусінь лиш повзе.
03.98.

* * *
Стоїть на столі, як пам’ятка Елади,
Фігурка Афродіти, червона від помади.

Завмер в її вустах чарівний сміх епох.
Стоїть вона одна, в ідилії на двох.
Влітає дикий вітер в кімнату через двері,
Хапає чужі букви на жовтому папері.

Завмер у небі Місяць на золотому фоні
І падають зірки в розгорнуті долоні.
Сміється Афродіта, народжена піною
І знову обіцяє залишитись зі мною.
09.95.

* * *
Немає щастя на землі
І не було його ніколи.
Відтоді як в раю пісні
Співав Адамко Єві голій.
Воно існує лиш в думках,
Подекуди доволі грішних,
І в неповторних дивних снах,
І у любові ще торішній,
Якої майже не було.
97.

Осінній парк

Осінній парк,
Альбом розкиданих листків.
Їх жовтий жар
Теплом минулим догорів.

Я й ду один,
Підошви тонуть в кольорах,
Осінній син,
Що заблудивсь у власних снах.

Листки летять,
З душі зривається каміння,
А в дуплах сплять
Твої страхи і тіні.

Самотній пес
Ногами осінь розгріба
І йде за ним так вдень у день
Осіння самота.

Спочатку Бог
Крил золотих, щоб хтось літав,
Не дав для двох,
А потім сам я їх не взяв.

Осінній парк,
Листки опали на любов.
Я знову впав
Закінчилась гаряча кров.

Лежу в землі
Разом з померлими листками,
А угорі
Пройде вона, напевно з вами.

І промайне
Над позолотою той синій плащ,
Що забере
З собою мій останній плач.
10.99.

Ангели й дощ

Хвилі дощу по холодному склі
Женуть на землі кусочки з раю.
Тіні ангелів бродять сумні,
Обминаючи хату мою.

Ангели й дощ з-попід хмар –
Диво таке за прозорим вікном.
Завмер весь світ від їхніх чар
І все здається мокрим сном.

Пастелі крапель дощові
Ховають небо від землі
І душі всіх примар бліді
Пролізуть у думки твої.

Вони самотні і сумні,
Байдужі всім й самим собі,
Лиш діти ангелів малі
Говорять з ними, іноді.
98.

Рій-1

З-під покручених думок
Вилітає рій бджолиний.
Він шукає тих, хто змок,
Хто стоїть один і синій.
Жовтий і смугастий рій
Лайнером помчить на нього
І самотній самотій
Стане жовтим із сумного.
Посміхнеться рою він,
І погляне в небеса,
Де лунає серця дзвін
І літає тінь моя.

Рій-2

В час із часу пролітає
Серпантином рій думок.
Всі сторіччя він покрає,
Всюди зоре свій рядок.
І здивовано помітить
Цей табунчик диких дум
Воїн, що тримає квіти,
Лицар, що жене геть сум.
Нанизає всі сторіччя
Враз на себе рій думок,
І побачу свою вічність,
І у ній мій власний крок.

Загробна пісня

Як побачиш катафалк – так і знай,
Що потрапиш ти у пекло, а не в рай.
Відвезуть холодне тіло на цвинтар
І під землю закопають божий дар.

І труни холодні дошки погасять
Теплі спогади про світ і про життя.
Хтось запхає в чорну землю білий хрест,
Щоби мертвий чоловік не воскрес.

Заспокоїшся назавжди у труні,
І заснеш навіки-вічні у землі.
Спокій холод, квіти, черв’яки
І дубові полаковані дошки.

Ти не бійся смерті і не плач.
Це ж чудово – сльози в рідних на очах.
І любитимуть тебе вороги,
І не торкнеться ненависть до труни.

З Богом поговориш серед хмар
В товаристві лагідних примар.
Прилітатимеш до друзів в їхні сни
І чекатимеш з коріннями весни.
98.

Крок вікінга

Вікінг розплющив очі,
Злетіла пилюка віків,
Сни відкинув пророчі,
Спогади древніх лісів.

Вийшов зі склепу сирого,
Сонцем серце зігрілось
І від повітря та смогу
Щось в душі затепліло.

І побачив він дівчину русу,
Довгоногу, з очима Венери,
Грацію і легкість руху,
Під купальником пружнії сфери.

Він прожив вже цілі віки,
Витримав всі атмосфери,
Але випав меч із руки
Перед очима Венери.

Серце прогнало мотлох
З тіла в залізних латах,
Вікінг зітхнув і на порох
Перетворився пихатий.
08.97.

* * *
Магія темна
Пролізла в вікно,
Сни перебила,
Отруїла вино.

Диханням снігу
Під ковдру повзе
І мої мрії
Зі світу краде.

Звивисті змії
Сплутають ноги,
Неначе тіні
Стовпів край дороги.

Дикохолодний
Меч з кришталю
Входить у скроні
По душу мою.

Жвава медуза
В свідомості гасне
І моя муза
Смертю прекрасна.

Пожовклих нервів
Спалені друзки.
Звиті із червів
Довгі мотузки.
98.

Володар сили й таїни

Володар щастя серед дня
І таємниці серед ночі,
Що має білого коня
І дивовижні добрі очі.

Він дух, він сила, він краса,
Він може все, чого захоче.
У ньому світу таїна
І щось магічне та пророче.

Середньовічні замки давнини,
Романтика минулої епохи –
Це все його колишні сни,
Які тривають довгі роки.

Містична сила злих імперій,
Загадки Сельви і пустель –
Це все живе не на папері,
Чаклунська все це карусель.

І доти крутиться земля,
Доки володар сили – я!
23.10.96.

Володар ночі

Я прокинуся під вечір,
І розплющу тихо очі,
І розправлю сонні плечі,
Щоб сподобатися ночі.

Вилечу у світ з кімнати,
Стану диким кажаном,
Буду крилами махати,
Навівати ними сон.

Під моїм плащем з темряви
Бродять тіні і вампіри,
Виникаючи з уяви
Під тендітні звуки ліри.

Аромат троянд у саді,
Дивні пелюстки лілей,
І кохання у помаді
Загубило в них свій шлейф.

Покровитель я любові,
Свіжих мрій і почуттів,
Ароматів сну та крові.
І всіх мартівських котів.
98.

Володар моря

Я є подих вітру з моря,
Пульс шумливих хвиль.
Народився тільки вчора,
Хоч сто років вже живий.

Серед зір, що впали в воду,
Серед тисячі очей,
Бачу я небесну вроду
Німф, сирен і фей.

Я є дзеркалом для Бога
І для чорта тінь.
І душа моя прозора
В глибині морській.

Перли, золото, корали,
То мої скарби.
І між ними пролітають
Тихі рибні сни.
99.

Вoлодар неба

Я живу на межах світу,
Між фантазіями сну,
Ловлю ніжні співи вітру,
З них я музику плету.

Розсікаю сірі хмари,
Сиплюся униз дощем.
А вночі, немов примара,
Ходжу в латах і з мечем.

У блакитно-сірих вежах
Над країною небес
Сам собі я не належу,
Як бродячий чемний пес.

Правлю хмарами, зірками,
Розділяю дні і ночі,
І балакаю з богами,
Дивлячись їм просто в очі.

Як мені любов присниться,
Починаю буревій,
І тоді комусь не спиться,
Сон втікає з-поміж вій.
98.

* * *
Ніколи в світі і нікому
Не досягнути висоти,
Не перейти межі закону,
Який придумали не ви.

Це – механізм нещасть земних,
І він працює безвідмовно.
І від зими, і до зими,
І з чортом й Богом полюбовно.

* * *
Марить осінь листопадом,
А на небі хмари стадом
Біжуть і котяться у даль,
Спливаючи за небокрай.
Листки пружинять під ногами.
В них вітер шелестить ночами,
В них ходять ельфи з ліхтарями,
По них гуляють гарні дами,
Метучи ці листки плащами.
06.96.

* * *
Ти повзеш і трешся об каміння,
Гладиш поглядом далекі небеса,
Раниш руки, дряпаєш коліна
І хрипить між ребрами душа.

Перевали, урвиська та схили,
І вологі подушки мохів.
Ти збираєш волю, сни і сили,
Відганяєш поглядом птахів.

Над тобою тільки небо синє,
Під тобою – сяючі вогні,
Ти повзеш по щастя на вершині,
На вершині грішної землі.

Думки розтираються об камінь,
Вітер рве розсхристаний туман.
Ти внизу свою залишив пам’ять,
Лиш молитву приберіг губам.

Сотні раз зриваючись зі скелі,
Ти шукаєш крила на спині
І повзеш до Божої оселі,
Де чекають ангели сумні.
99.

Поцілунок туману

Уночі, як Місяць повен,
З’являються з пітьми вони.
Вивозить їх Харона човен
З печер холодних глибини.

Великі темні і глибокі
В них очі сповнені любові.
Вони існують сотні років,
Самотні, мертві і без долі.

З боліт проходять із туманом,
Їм милий холод й темнота.
І ненависний світлий ранок,
Як очі білого кота.

Вогонь потріскує в каміні,
Розп’яття на стіні висить.
Його накриють тихі тіні,
Сховавши в темряві на мить.

Хитнеться гілочка жасмину,
Туману пасма пролетять
І в затишну малу хатину
Пекельна з’явиться печать.

Його знайдуть десь на світанку,
У білих зарослях лілей.
В очах застиглий вогник ранку
І відблиски нічних тіней.

Без крові, біле мертве тіло,
Холодне мов сира земля,
На шиї – поцілунок діви,
Яку створив сам Сатана.
99.

* * *
Гілка цитрини, пляшка бордо,
Сонце по склі вже далі пішло.
Стиглі лимони, сад Лігурії.
В них як сновиди є мої мрії,
Що павутинням безсонних ночей
Тикають очі до моїх очей.
Мірно годину вбиває хвилина,
Де ж у цім світі є моя причина?
В пиві? Там було багато чого,
Але воно разом з сонцем пішло.
09.95.

Модерн Шевченко

Щасливий той, хто збожеволів,
Хто має волю, море волі,
Хто бачить зорі, в небі зорі,
Хто відчуває шторм на морі,
Хто каже все як воно є,
І бачить щастячко своє.

Щасливий той, хто бачить мрії,
А я не бачу і марнію
Я просто душу віддаю,
Але за скільки і кому?
Я б покохав, та вже не можу
І трупом з цвіллю в серці хожу.
Мене ж всі люблять, та не так,
Як хоче цього Бог і кат.

Щасливий той, кого кохають,
Бо він те знає, що не знають
Всі сиві світу мудреці,
А знають діти лиш малі.

Та нині вже таких немає,
Бо вже нікого не кохають, -
Усі забули про любов,
Існує лиш гормон і кров.
22.12.96.

Космічна дівчина

Ти хочеш руху повз планети,
Ти хочеш мати все в руках
І щоби мрії у пакетах
Не загубилися в роках.

Ти хочеш руху у душі,
Щоб відчувати насолоду,
Щоб не ховатися в кущі
І показати світу вроду.

Ти прагнеш волі без прикрас,
Ти прагнеш всю її до краплі
І забуваєш, те, що в нас,
Це вже кохання – волі клапті.

Чудова ти, хоч і чудна,
Найкраще диво світу.
Ти і доросла, і мала,
Бутон посеред квіту.

Ти хочеш магію космічну
І зір звабливу далину,
Містичну їхню силу вічну,
Містичну їхню цілину.

Хтось вищий і сильніший зверху,
Володар сили й таїни,
Опустить Місяця цеберко,
Як білий ліфт до далини.
96.

По-літньому

Небо близько до землі
І розкати грому,
І тремтливі комарі,
Вже летять додому.

У повітрі, як в душі, -
Електророзряди.
Знов примариться мені
Постать серед саду.

Теплі крапельки дощу
Покидають хмари
І вже мокрі від води
Шовковисті трави.

Побіжу по мокроті
До заплав дністрових
І захочеться мені
Літньої любові.
03.98.

Межа

Коли зупинюсь на межі,
То не дивитимусь назад,
Бо там обличчя лиш німі
І облетілий голий сад.

Я завжди йду лишень вперед
І згадую у снах минуле,
Хоч спогадів солодкий мед
Повторює усе, що було.

Я на межі, на середині,
Мов у відкритому вікні.
Я в ній живу лиш мить, лиш нині,
А завтра бачуть лиш сліпі.

Стою, завмер на підвіконні,
А попереду темна ніч.
Заходжу у її долоні,
В зірки далеких білих свіч.

Чи я проходжу через час,
Чи час шурує через мене?...
Та він не торкнеться до нас,
Бо в нас в душі усе зелене.

Він не послабить почуттів,
Не перемеле сон ілюзій.
Він дасть лиш те, що я хотів –
Кохану вірну, вірних друзів.

Тоді хай встане проти мене
Хоч весь той чорно-білий світ,
Я ж заспіваю як сирена
І зійду вгору по межі.
19.08.97.

Шотландська казка

Давня казка диких гір
Вересових пустирів,
Де б по небі полетів
Між землею й світлом зір.

Схили, пагорби, ліси,
Все чарує, манить вглиб,
Де сміливі від краси,
Бродять ельфи поміж глиб.

Де чарівні, ніжні феї,
Добрі зверху і лукаві,
Плавають поміж німфеї
У старому дуже ставі.

Їх красу охороняють
Тролі злі шотландських скель
І нікого не пускають
До красунь своїх осель.
11.96.

Музи в порожній пляшці

В пляшці порожній музи танцюють,
Сонячні бліки їм замість очей.
Їх легкі рухи я намалюю,
Тисячі ліній вплету їм у шлейф.

Тихо сміються, тріпочуть як вітер
Переливаються разом зі склом.
Їхні фігури, прозорі й тендітні
Споєні також вином.

Бавляться, манять, спокуси шепочуть,
Звабливі наче видіння зі сну,
І обіцяють пристрасні ночі,
Якщо поглядом їх здожену.

Довго і вперто за ними літаю,
Крізь дощ з проміння рясний,
Та тільки їхнє волосся торкаю
І зачіпаюсь за власні сни.

Потім від втоми трішки присяду
І мимохідь прикрию зіниці.
Їх не здоженеш – щастя тікає,
Як не спіймав, то може присниться.
07.00.

Володар кажанів

Грона бузини важкі від квіту
У повітрі запах теплий літа
І кремовий дух проходить в сон.
Забирає в свій полон.

Над кущами креслять морок тіні,
Крильми протираючи зірки,
І шукають душі поміж стіни,
А знаходять лиш старі казки.

Крапельки дощу проріжуть тишу,
Тіні повтікають в бузину
І краплини їх там заколишуть.
Зранку я їх з гілок заберу.

Поскладаю сонних у коробку,
І сховаю в стіл, нехай посплять.
На дворі вже холодно і мокро,
А вони собі у снах летять.
07.00